Проаналізуйте особливості проведення індустріалізації і колективізації с/г в Україні, якими змінами у соціальній структурі позначилися ці процеси?

Економічна несумісність командно-адміністративної системи управління господарством з ринковими елементами, поширеними за часів НЕПу, призвели до краху нової економічної політики. Маючи можливість розпоряджатися народним господарством, партійне державне керівництво не раз намагалося вилучити селянські доходи у бюджет економічними засобами, передусім через цінові ножиці. У грудні 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б) було наголошено, що максимальне “перекачування” коштів зі сфери сільського господарства у сферу індустрії є неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством, руйнацію сировинної бази індустрії, порушення всієї народно-господарської системи. З’їзд затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/1929 – 1932/1933 рр. Вони визначали прискорений розвиток важкої індустрії, розгортання чсткової колективізації сільського господарства, підвищення добробуту.

Найважливішими особливостями індустріалізації в Україні були:

1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої частини коштів, ніж в інші республіки [в першій п'ятирічці (1928-1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень у промисловість СРСР];

2. Побудова в Україні промислових гігантів (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.);

3. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо;

4. Витіснення приватного сектору в економіці України відбувалося вищими темпами, ніж в цілому по СРСР;

5. Завдяки модернізації промисловість групи "А" (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість групи "Б" (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно) тощо.

Індустріалізація в СРСР (УРСР) розпочиналась з важкої промисловості при форсованих темпах її здійснення (10-15 років). Джерелами (коштами) були: грабунок села; облігації внутрішньої позики; анульовані зовнішні борги; доходи від зовнішньої торгівлі; монополія на горілчані вироби; знецінені (не забезпечі золотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб; продаж за кордон сировини; режим жорсткої економії тощо.

Труднощі індустріалізації полягали в тому, що швидкі (форсовані) темпи вимагали зростаючих капіталовкладень; не вистачало кваліфікованих кадрів, сировини і коштів тощо.

Найбільшою проблемою була нестача коштів. Керівництво держави вирішувало цю проблему (в основному) шляхом перекачування коштів із села в місто через підвищення податків і цін на промислові товари та зниження цін на сільгосппродукцію.

Спочатку курс на індустріалізацію передбачав напружені, але реальні плани. Проте незабаром Й. Сталін проголосив форсований курс, не підкріплений ні коштами, ні взаємоув'язкою з іншими плановими показниками. Напружені плани вимагали інтенсифікації праці. Розпалювався масовий ентузіазм через соціалістичне змагання, нагороди (запроваджено звання Героя Соціалістичної Праці), примус, страх тощо.

Наслідки індустріалізації в Україні мали суперечливий і неоднозначний характер, дослідники відзначають як позитивні зрушення, так і негативні тенденції цього процесу.

До позитивних сторін можна віднести:

• докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції”

• у розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва. Дрібна (кустарно-реміснича) промисловість вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою;

• посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – вже кожний 3-й). Починається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція;

• за рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавлянням чавуну; 3-те місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі; 4-е - за видобутком вугілля тощо].

Негативні тенденції у господарстві України, викликані індустріалізацією:

• домінування промисловості групи "А" над групою "Б" вело до нестачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року - перехід до карткової системи розподілу в містах);

• гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сировини, обладнання, робочої сили (близько 40% капіталовкладень були заморожені);

• жорстка централізація управління промисловістю (так, 89% важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядкуванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки НЕПу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління;

• ставка на побудову підприємств-монополістів. Формування структури розміщення продуктивних сил. Значне перевантаження екосистеми України, зростання техногенного навантаження на природу тощо.

Отже, процес індустріалізації в Україні мав свої особливості, а її наслідки були суперечливими і неоднозначними, відзначені як позитивними зрушеннями, так і негативними тенденціями. Втім ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів було пограбоване і поневолене село, демонтовано НЕП, запроваджено командно-адміністративні методи управління, створено атмосферу надзвичайного напруження, пошуку "шкідників", що спричинило масові репресії.

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927-1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при високих цінах на промислові товари – так звані "ножиці цін"). Виходом з такої ситуації було укрупнення господарств, зміцнення матеріально-технічної бази села, справедливіша й більш гнучка політика цін. Керівництвом держави, більшовицькою партією було вирішено форсувати цей процес за допомогою колективізації, тобто об'єднання господарств з відчуженням засобів виробництва.

До того ж збереження приватної власності і відносної економічної незалежності селянства заважало остаточному оформленню тоталітарної системи. Із створенням колгоспів змінювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної масової колективізації, яка стала однією з трагічних сторінок української історії. Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації..." (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись навесні 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могло забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала "ліквідація куркульства як класу". З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". "Ліквідація" набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможні "куркулі", не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні - виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було запроваджено систему внутрішніх паспортів, яка практично прикріплювала селян до села і не дозволяла вільно виїзжати з нього.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час загальмувати темпи колективізації - 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття "Запаморочення від успіхів". Селянам дозволялось покинути колгоспи; близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через запровадження непомірного оподаткування та інші заходи (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, надавались найгірші земельні наділи тощо). В результаті – до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році - 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству населення, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

Однією з найжахливіших сторінок вітчизняної історії ХХ століття став голодомор 1932-1933 рр., причинами якого стали сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:

- необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка відкрито протистояла сталінському режиму;

- непосильні для селян хлібозаготівлі;

- надмірний експорт хліба (в 1933 р. продано за кордон 17,6 млн. центнерів);

- низький ентузіазм селян працювати в громадському господарстві;

- "викачування" грошей із села для проведення форсованої індустріалізації;

- економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.

Наслідки колективізації:
Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках.

• Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства;

• у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря.

• Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932—1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає.

• Крім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повстало проти радянської влади.

•