Дайте порівняльну характеристику підходамдо вирішення етнонаціональних проблем в Україні Центральною Радою, Гетьманським урядом та Директорією УНР.

Проблеми міжетнічної взаємодії в сучасній Україні – державі з поліетнічним та полікультурним населенням – привертають нині пильну увагу дослідників. Від їх глибокого осмислення багато у чому залежить можливість вироблення оптимальної моделі державної етнополітики, спрямованої на досягнення нормалізації, стабілізації і в майбутньому – гармонізації міжетнічних відносин в Україні, забезпечення можливостей повнокровного соціального і культурного розвитку українського суспільства.

Після набуття незалежності Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, зіткнулась із проблемою обрання власної стратегії етнополітичного розвитку. Це було обумовлено, по-перше, ускладненням етнополітичної ситуації у нових державах; по-друге, започаткування процесу активного включення етнічних спільнот у внутрішнє й зовнішньополітичне життя своїх країн; по-третє, необхідністю узгодження інтересів, встановлення рівноправних відносин між етнічними групами. Тобто перед Україною зі всією гостротою постало завдання сформувати концепцію державної етнічної політики як з урахуванням уроків історичного минулого, так і міжнародної практики вирішення етнічних проблем.

На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, які були наслідком такого статусу Малоросії, посилилися під час I-й світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів, мешканців України.

Перемога Лютневої революції в Петрограді дала можливість приступити до вирішення національного питання в Україні. Із створенням (17.03.1917 р.) та діяльністю Центральної Ради пов’язано відновлення української державності. Ставши основним політичним чинником Центральна Рада започаткувала процес формування в Україні державної етнополітики. Важливе значення цієї діяльності полягає в тому, що вона визнавала факт поліетнічності українського суспільства і намагалася виробити чітку політику щодо врегулювання етнонаціональних процесів. Суть її полягала в тому, щоб виробити право на суверенний розвиток не тільки українського народу але й національних меншин, що проживали на території України.

Розвиток та перемога національно-демократичної революції заклали фундамент її підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був не українцем.

Промисловість знаходилась в руках російської, єврейської, французької буржуазії. Торговий капітал, а також величезна частина аграрної буржуазії складалася з поляків, росіян та русифікованих українців. Так само на всіх вищих адміністративних посадах були не українці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість інтелігенції, дуже вороже ставилися до українського національного руху. Тому керівники ЦР: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов та інші намагалися залучити представників національних меншин до її діяльності. Коли відбувався український національний Конгрес (6-8 квітня 1917р.) була розповсюджена думка про те, що українці мають оголосити його Установчими зборами і після того вигнати всіх не українців. Непорозуміння зникло, коли було прийнято рішення: “Одним з головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні”. Тому на Українському національному Конгресі виступили на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації представники: від російського товариства охорони жінок, єврейської соціалістичної робітничої партії, польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латиських, естонських громадських організацій.

В текстах I та II Універсалів (10 червня – 3 липня 1917 року), ЦР закликала українців творити автономний лад в Україні разом з іншими національностями української землі, “негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей”. В складі Генерального Секретаріату із 8 секретарів після проголошення І-го Універсалу була започаткована посада Генерального секретаря міжнаціональних справ. Ним став С.О.Єфремов. Генеральним секретаріатом до складу комісії по підготовці Статуту автономної України були залучені представники національних меншин: 11 – росіян, 8 – євреїв, 2 – німця, 2 – поляка, а також по одному від білорусів, татар, молдован, чехів, греків, болгар, всього 29 чоловік. Із 100 членів комісії, 71 особу представляли українці.

Цінним для формування сучасної етнополітики є досвід ЦР щодо залучення представників національних меншин до її складу. Представництво в ній запроваджувалось за територіальним, професійним та партійними принципами, а з середини літа 1917р. останні були доповнені ще й за національним принципом. Без введення до складу ЦР представництва від національних меншин не можна було перетворити її із національного органу в краєвий, територіальний. Цього вимагала і угода заключна ЦР з представниками Тимчасового уряду. З цього питання ЦР прийняла відповідну ухвалу: найбільш відповідним способом поповнення національного складу Центральної Ради визнати пропорційне представництво, за яким національним меншостям дається число депутатських місць у складі ЦР, згідно з чисельністю цих національних меншостей України. Перевага надавалася “організованій революційній демократії – тим національним меншинам, які входили до рад робітничих та солдатських депутатів, або мали соціалістичні партії. Інші повинні бути представлені національними організаціями. Згідно цієї постанови 30% складу ЦР складали національні меншини. Із 202 осіб 50 становили євреї, які представляли найбільш впливові політичні партії: Єврейську соціал-демократичну робітничу партію – “Поалей – Ціон”, Загальну Єврейську робітничу спілку – “Бунд”, Єврейську соціалістичну робітничу партію та інші. Також були представлені росіяни, поляки, молдавани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші.

Важливим напрямком діяльності ЦР у сфері задоволення прав національних меншин було утворення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі Генерального Секретаріату, а потім у Раді народних міністрів – генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних справ і трьох товаришів секретарів (міністрів) з російських, єврейських і польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду й іменувались генеральними секретарями або міністрами.

При розробці основ етнополітики ЦР використала ідеї національно-персональної автономії, висунуті соціал-демократами Австрії, однієї з найбільш багатонаціональних держав світу. Модель національно-персональної автономії дозволяла задовольнити інтереси національних меншин, не порушуючи територіальної цілісності держави. Цей вид автономії передбачав: по-перше, добровільне входження індивіда у ту чи іншу спільність, по-друге, вона є екстериторіальною, не пов’язаною з поділом території, по-третє, її компетенція обмежується, як правило, сферою культури. Постанова “Про національно-персональну автономію” стала основним наслідком проведення у Києві у вересні 1917 року з’їзду народів Росії. ІІІ Універсалом ЦР (7.11.1917 р.) визнавалося право великоруського, єврейського, польського та інших народів на національно-персональну автономію та забезпечення їм права і свободи самоврядування. Ухвалений 9 січня 1918 року ЦР “Закон про національно-персональну автономію” став першим у світовій практиці, що вводив це питання у загальні конституційні рамки. Цей закон, який складався з 10 статей, увійшов окремим розділом “Національні союзи” до Конституції УНР. Це свідчило про наміри ЦР не на словах, а на ділі вирішувати цю складну проблему.

Послідовна демократична етнонаціональна політика ЦР підкріплялася відповідною правовою базою. На цьому шляху особливого значення набуло ухвалення ЦР ще одного закону “Про утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад” (від 2.12.1917 р.). Ухвалення закону було значною мірою обумовлено активністю єврейської національної меншини. Інтереси українських євреїв у ЦР представляло окреме генеральне секретарство. Воно і підготувало наприкінці листопада 1917р. законопроект про створення єврейських органів місцевого самоврядування. Це свідчило про початок становлення персональної автономії в Україні.

Після ІІІ Універсалу було створено Міністерство для польських справ, яке очолював М.Міцкевич. Згідно з законом про національну-персональну автономію польська меншина мала створити окремий національний союз, наділений автономними правами, але проектовані вибори до Установчих його зборів не відбулися. Незважаючи на несприятливі обставини, польське міністерство зробили багато для організації польського шкільництва. На Україні у 1917-1918 рр. існувало понад 1300 польських шкіл з 84 тис. учнями і 800 вчителями (у Києві діяло – 13 шкіл, Житомирі – 2, Одесі – 2 та інш.). У листопаді 1917 року засновано у Києві Польський колегіум, що проіснував до 1919 року з 718 студентами (ректор Л.Яновський).

Намагання ЦР спиратися на підтримку національних меншин у складні часи української революції, що наступили після збройних повстань у Петрограді, Києві та наступу радянських частин не було успішним. При голосуванні за IV Універсал на засіданні ЦР 21 січня 1918 р. представники неукраїнської демократії поставилися негативно до проголошення незалежності України. Таким чином, складні політичні обставини внутрішнього і зовнішнього порядку в яких діяла ЦР, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.

 

Гетьманська Українська Держава успадкувала від ЦР багато невідкладних проблем у стосунках між етносами. Найбільш складною була справа з українізацією середніх шкіл. Проблема полягала в тому, що міське населення значною мірою складалося з росіян, інших національних меншин. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств ЦР, вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українських гімназій, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 р. було відкрито в Києві І-й Державний Український Університет, а 22 жовтня ІІ-й Український університет у Кам’янець-Подільському, в Полтаві історично-філологічний факультет. Значними були досягнення у галузі культури за гетьманської доби. Засновано Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтв, Український Історичний Музей, Українську Національну бібліотеку, Українську Академію Наук, Український Театр драми та опери, Українську Державну Капелу, Симфонічний Оркестр та інш. За цей час було розпочато видавництво підручників по багатьом напрямкам.

Гетьманський уряд, його Міністерство закордонних справ з самого початку почали роботу щодо вирішення національного питання стосовно українців, які проживають в Росії (насамперед Кубанщина, Курщина, Воронежчина та Крим). Вже 7.05.1918 р. Рада Міністрів розглянула питання про необхідність приєднання Криму до Української Держави. Питання про Таврію й Крим обговорювалось також на спеціальній нараді, що відбулася 16.05.1918 р. в Міністерстві закордонних справ. Щодо майбутніх взаємин Криму з Україною, то більшість учасників наради схилялась до автономії і лише в крайньому випадку – до федерації. Присутні наголошували також на необхідність врахування громадської думки місцевого, зокрема мусульманського населення. Наприкінці вересня були вироблені умови, на яких Крим повинен був приєднатися до України: повна автономія, власний сейм, своя армія, статс-секретар у справах Криму при Раді Міністрів Української Держави.

Важливе значення для вирішення національних проблем мало врегулювання відносин з сусідніми державами. Гетьманський уряд вів дипломатичні переговори з РСФСР за повернення 10 повітів Воронезької, Курської, Орловської губерній, 4-х повітів Чернігівської губернії та третини Донської області заселених українцями, а також з Австро-Угорщиною, Польщею, Румунією за повернення Закарпаття, Підляща, Галичини, Бессарабії, Буковини.

При цьому зазначимо, що під час гетьманського режиму П.Скоропадського секретар його уряду заявив про несумісність національних міністерств з політичною ситуацією в Україні. У липні 1918 р. гетьман анулював закон про національно-персональну автономію, ліквідував національні міністерства. Однак слід зауважити, що представники національних меншостей, які належали до заможних верств, підтримували гетьмана. Оскільки гетьманський уряд ішов назустріч інтересам польських землевласників, поляки позитивно ставилися до уряду Скоропадського. Весь час існування гетьманщини діяв Польський Виконавчий Комітет. Таким чином у період Гетьманської Української Держави було здійснено чимало кроків спрямованих на вирішення етнонаціональних проблем.

 

З приходом до влади Дирекції 18.12.1918 р. склалась суперечлива ситуація в галузі міжетнічних проблем. З одного боку було заборонено вживання російської мови, замінені російські вивіски на крамницях, з іншого, відновлена чинність закону про національно-персональну автономію. До затвердження національних міністерств тимчасово створено відділи у справах національних меншостей. Однак з різних причин розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ. В.Винниченко це пояснював тим, що за єврейською меншістю, як протектор не стояла жодна країна. Інші національні меншини відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові держави.

З початку відновлення влади Директорії частина українських поляків підтримала українців у їх боротьбі за самостійність, а згодом відмовилася, вважаючи не спроможними українців створити свою незалежну державу. Такі тенденції особливо загострились у зв’язку з проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки та намірами її керівництва до злуки з УНР.

Політичні розбіжності серед керівних кіл національних меншин, національні погроми прирекли на невдачу наміри та ідеї Директорії щодо побудови незалежної держави.

Національне питання гостро постало також перед ЗУНР, створеної в жовтні 1918 р. Її представницький орган – Українська національна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, в своїх перших правових актах підкреслила, що всім громадянам ЗУНР будь якої національності і віросповідання надаються і гарантуються “громадська, національна і віросповідна рівноправність”. Основним національним меншинам – полякам, євреям, німцям було запропоновано обрати своїх представників до УН Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, вирішили не брати в них участі. Керівництво ЗУНР високо оцінювало закон про національно-персональну автономію УНР.

У листопаді 1918 р. уряд ЗУНР почав переговори з УНР щодо обєднання усіх українських земель в одну державу. Перше рішення по цьому питанню УНРада прийняла 3.01.1919 р. одностайно. Акт злуки українських земель було урочисто завершено 22.01.1919 р. на Софіївській площі в Києві. Таким чином у період існування УНР було започатковано формування політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Але Дирекція не була спроможна обєднати зусилля по захисту своїх позицій. 2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, і Київ негайно зайняли радянські війська.

Зазначено, що вперше в історії України етнонаціональні питання знайшли своє законодавче закріплення у нормативно-правових актах Центральної Ради та Директорії, які були досить систематизованими й безпосередньо торкалися забезпечення самовизначення української нації та національних меншин.

Одним із найвагоміших здобутків діяльності Центральної Ради є законодавче закріплення інституту національно-персональної автономії, який може виступати базою для розроблення законопроекту «Про національну-культурну автономію в Україні». Зважену національну політику Центральної Ради можна вважати вдалим проектом для сьогодення.

Етнонаціональна політика П. Скоропадського спрямовувалася на підтримку розвитку української нації та національних меншин, хоча нормативно-правове регулювання етнонаціональних питань гетьманатом П. Скоропадського не відрізнялося впорядкованістю та систематизованістю.