ТОП 10:

Наукова та громадсько-політична діяльність Івана Франка



ФРАНКО ІВАН [27(за м. дан. - 25).8.1856 -28.5.1916] - видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч, національний ідеолог. Н. у с. Нагуєвичах Самбірського округу (тепер с. Івана Франка Дрогобицького р-ну Львівської обл.) у селянській сім'ї. Навчався у початковій школі у с. Ясениці-Сільні (1862-63), у Дрогобицькій школі василіян (1864-67). У 1875 закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на філософський ф-т Львівського унту, але в червні 1878 був заарештований. Відновив навчання восени 1880. Згодом навчався у Чернівецькому (1890) та Віденському (1890-93) ун-тах. У 1892-93 Ф. під керівництвом проф. В.Ягича працював над докторською дисертацією, яку захистив 1.7.1893 і отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Почесний доктор Харківського ун-ту (1906).

Ф. був першим серед українських літераторів, який заробляв собі на життя літературною працею. Творча спадщина багата й різноманітна. Ф. - автор бл. 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а здійснював переклади з 14 мов. Літературну діяльність розпочав у 1868. Перший твір опубліковано у 1874. Серед найбільш відомих творів - вірші "Каменярі" (1878), "Вічний революціонер" (1880), "Не пора, не пора..." (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема "Моисей" (1905), повісті "Boa constrictor" (1878), "Борислав сміється" (1881), "Захар Беркут" (1883), "Основи суспільності" (1895), "Для домашнього вогнища" (1897), "Перехресні стежки" (1900); драма "Украдене щастя" (1893), казка-поема для дітей "Лис Микита" (1890). За життя Ф. було видано декілька збірок його літературних творів - поетичні збірки "З вершин і низин" (1887), "Зів'яле листя" (1896), "Мій Ізмагард" (1897), "Із днів журби" (1900), "Sempertiro" (1906) та збірки оповідань - "Галицькі образки" (1885), "У поті чола" (1890). Значна частина творчої спадщини представлена науковими працями. Ф. належить значна роль у розвитку української історичної науки. З-під його пера вийшло кілька десятків історичних праць, публікацій джерел, рецензій та ін. (зокрема, перша в українській історіографії праця у жанрі історичної біографії "Життя Івана Федоровича та його часи", 1883).

Ф. був редактором і членом редакції журналів "Друг", "Громадський друг" (1878), "Світ" (1881), "Зоря" (1883-1886), "Правда" (1888), "Товариш" (1888), "Народ" (1890-1895), "Громадський голос" (1895), "Житє і слово" (1894-97), "Літературно-науковий вісник" (1898-1907), газет "Praca" (1879-81), "Діло" (1883-86), " Pryzjaciel ludu" (1886), "Kurjer Lwowski" (1887-97), "Przeglad spoleczny" (1886), "Хлібороб" (1891), збірників "Дзвін" (1878), "Молот" (1898). Ф. регулярно дописував до журналів "Prawda" та "Glos" (Варшава), "Киевская старина" (Київ), "Die Zeit" (Відень), газет "Kraj" (Петербург), "Северный курьер" (Петербург), "Arbeiter zeitung" (Відень) та ін. Брав активну участь у громадському і політичному житті. Після вступу у Львівський ун-т увійшов у студентську організацію "Академічний гурток". У 1878-81 входив до складу редакції першої у Галичині соціалістичної газети "Praca" та організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського соціалістичного комітету. Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення - у червні 1877-березні 1878 у Львові, у березні - червні 1880 у Коломиї, у серпні -жовтні 1890 та у березні 1893 (обидва рази - у Львові). Політичні погляди Ф. стали причиною певної його ізоляції від громадсько-політичного життя у Галичині аж до кін. 1890-х років. Через "неблагонадійність" Ф. усували від редагування провідних українських газет і журналів, перешкоджали його членству у "Просвіті" та НТШ, не допустили до кафедри української літератури у Львівському ун-ті (1895). Ціле десятиріччя (1886-96) змушений працювати у редакціях польських журналів і газет (згодом цей період свого життя Ф. назвав "наймами у сусідів"). Водночас намагався організувати опозиційну політичну силу, яка б змогла модернізувати громадсько-політичне життя Галичини, зокрема впровадити до нього нові європейські ідеології. У жовтні 1890 Ф. разом М.Павликом, В.Будзиновським, Є.Левицьким та ін. заснував першу українську політичну партію Русько-українська радикальна партія, став її першим головою (до 1898) та одним із головних ідеологів. Від цієї партії безуспішно кан-дидував на виборах в австрійський парламент у 1897 та 1898. У 1899 вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Перехід Ф. у національно-демократичний табір був пов'язаний зі змінами у проводі українського національного руху в Галичині, у першу чергу, з приїздом у 1894 до Львова М.Грушевського. Тільки в 1899 завдяки підтримці М.Грушевського Ф. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка.* Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Відхід від радикального руху, а згодом - і від політичного життя частково був пов'язаний з великою зайнятістю Ф. справами Наукового товариства ім.Т.Шевченка. У 1898-1901 та 1903-12 Ф. очолював філологічну секцію, а в 1898-1900 та 1908-13- етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства, зокрема з 1898 по 1907 разом з М.Грушевським та В.Гнатюком редагував "Літературно-науковий вісник". У 1908 різко погіршився стан здоров'я письменника, але, незважаючи на це, він продовжував творчо працювати. *За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. В останні роки навчання у гімназії та відразу після переїзду до Львова був близьким до москвофільства, мав намір писати лише для освіченої публіки, а не для народу. Під впливом публіцистики М.Драго-манова разом з ін. студентами - членами "Академічного гуртка" (М.Павликом, В.Левицьким, І.Белеєм та ін.) на поч. 1876 перейшов на народовські позиції. Досвід першого арешту (червень 1877) та судового процесу (січень 1878) сприяв переходу Ф. на соціалістичні позиції. Був одним із головних авторів "Програми соціалістів польських і руських Східної Галичини" (1881). У світогляді Ф. цього періоду поєднувалося кілька впливових європейських соціалістичних ідеологій (у т. ч. й марксизм), які він пробував критично застосовувати до галицьких обставин. Вважав, що провідну роль у соціалістичному й демократичному русі в Галичині має відігравати не промисловий пролетаріат, а селянство, яке було переважно українським. Однак із серед. 1890-х усе помітнішим стає негативне ставлення Ф. до марксистської ідеології та практики соціал-демократичного руху (ст. "Соціялізм і соціял-демократія", 1897); рецензії (1899) на кн. Фаресова "Народники и марксисты"; "Що таке поступ?" (1903), "До історії соціялістичного руху" (1904) та ін.У цей час критично переоцінив свій попередній досвід співпраці з польськими соціалістами й демократами, що призвело до різкого розриву з польським демократичним середовищем у 1897 (стаття "Поет зради"). Під впливом цих змін у другій пол. 1890 років еволюціонував від заперечення до повної підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензії 1896 на кн. Ю.Ба-чинського "Україна ірредента" та стаття "Поза межами можливого", 1900). З іншого боку, перехід на самостійницькі позиції був результатом ідейного вивільнення Ф. з-під впливу свого політичного наставника М.Драгоманова після його смерті у 1895 (ст. "Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова", 1906), що, зокрема, виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціоналістичним і позитивістським засадам приходять ірраціональні та волюнтаристькі нотки, що зближувало його ідеологію з міжвоєнним українським націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Ф., його політичним заповітом стала поема "Моисей" (1905).* Найбільш повні видання творів Ф.: Твори у 30 т. (Київ, 1924-31 ), Твори у 20 т. (Київ, 1950-56), Твори у 20 т. (Нью-Йорк, 1956-62), Зібрання творів у 50 т. (1976-86). У радянський період окремі твори публікувалися з купюрами і відступами від оригіналу. Архів Ф. зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.

63. Державницький напрям в українській історіографії: В'ячеслав Липинський та Степан Томашівський

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В'ячеслава Липинського (1882-1931) — видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції. Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «прогресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав. Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, -— пише він, — люди зв'язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна» '.

Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гєрдєром, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінгвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ'ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», — суть її була одна — служити могутньою зброєю з руках метропольних націй.

Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?» 3. Липинський — філософ саме «української політики». Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об'єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку: «територіальна свідомість є обов'язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.

ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН (9.1.1875 -21.12.1930) - визначний український історик, громадський та політичний діяч, дійсний член Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Н. у с. Купновичі Рудківського повіту (тепер Самбірського р-ну Львівської обл.). У повоєнний час Т. став однією з чільних постатей українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації, співтворець ідеології й тактики Української католицької народної партії. Т. - один із засновників т. зв. державницької школи.

Наукові зацікавлення Т. охоплювали історію України від початків Київської держави до повоєнного десятиліття. Упродовж тривалого часу його увага була зосереджена на вивченні історії Хмельниччини та її відгомонів у Галичині, чому присвячено ґрунтовні наукові розвідки та зібрано багатий джерельний матеріал. Паралельно Т. займався історією Гетьманщини періоду правління 1.Мазепи. Результатом багаторічної праці стало написання історії Галичини (2 тт.), рукопис якої втрачений у роки Першої світової війни. У 1915 опубліковано нарис німецькою мовою підзаголовком "Світово-політичне значення Галичини" та україномовний варіант цієї праці - "Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни" (1915). Т. студіював також історію Закарпатської України, зокрема, її етнографічні відносини та становище українців. Опублікував низку ґрунтовних розвідок на тему історії Української церкви. У 1928 розпочав працю над великою історією церкви (планувалося 4 томи). У "Записках ЧСВВ" надруковано вступ до "Історії церкви на Україні".

Власну концепцію історії України Т. виклав у праці "Українська Історія" (1919), перша і єдина опублікована частина якої охоплювала період до 1569. Процеси історичного розвитку України зводив до трьох основних визначальних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом (кочівниками); суперництво із Польщею, що є виразом політико-культурної суперечності Заходу і Сходу; боротьба з суперматією Московщини, в основі якої лежить політико-господарський контраст Півночі й Півдня. Важливими етапами на шляху цього поступального розвитку були: здобування землі, відокремлення від "руськості", витворення окремої національно-культурної індивідуальності та здобуття політичної самостійності. Т. особливо високо цінував державу; переломний момент у процесі творення української нації вбачав у досягненні українським народом власної державності. Першою справді українською національною державою вважав Галицько-Волинське князівство. Однією з характерних рис Т. як дослідника та громадського діяча було вміння екстраполювати досвід історичного аналізу та синтезу на сучасні суспільно-політичні явища і процеси. Серед найголовніших праць Т.: "Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки" (1906), "Угорщина і Польща на початку 18 ст." (1908), "Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину /Два місяці української політики 1648 р." (1914), Політико-історичний нарис з приводу світової війни" (1915), "Вступ до "Історії Церкви в Україні та ін. Т. підготував численні зб. документів, зокрема, "Матеріали до історії Галичини" (т. 1-3, 1889, 1901, 1913), "Матеріали до історії галицько-руського шкільництва 18-19 ст." (1900), "Ватиканські матеріали до історії України. Донесення римських нунціїв про Україну 1648-1957" (1919).







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.194.83 (0.016 с.)