ТОП 10:

Політизація українського руху в Надніпрянщині наприкінці XIX - початку



XX ст.

Друга половина XIX ст. для українського національного руху в Наддніпрянській Україні пройшла під знаком діяльності громад. Перша громада виникла наприкінці 50-х років у Петербурзі. До її складу входили, зокрема, і колишні кирило-мефодіївці М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський. Деякий час вона була центром українського національного життя. Після утворення у 1861 р. київської громади, функції головного осередку національно-культурної роботи перебирає на себе ця організація. У цей час до київської громади входили В.Антонович, М.Драгоманов, Д.Чубинський, Ф.Вовк, І.Нечуй-Лєвицький, Т.Рильський та ін. Члени громад вважали, що їх основним завданням є поширення освіти та пробудження національної свідомості народу. Вони видавали українську наукову і популярну літературу, брали активну участь у роботі недільних шкіл, проводили численні народознавчі дослідження. Але в повній мірі реалізувати завдання агітаційного етапу громадівцям не вдалося. Серйозною перешкодою для них стала репресивна і русифікаторська політика російської імперської влади. Заборони українського друку, закриття українофільських організацій, переслідування найбільш активних членів цих організацій створювали вкрай несприятливі умови для помірковаио-ліберального українського руху.

Найвидатнішим ідеологом громадівського руху був Михайло Петрович Драгоманов. Емігрувавши через переслідування російських властей у 1875 році за кордон, М.Драгоманов почав відверто декларувати свої політичні погляди у пресі. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями. Драгоманов критично відносився до ідеї побудови окремої української держави, оскільки взагалі вважав державність тимчасовою історичною реальністю. Не заперечуючи корисність держави в минулому, він гадав, що великого майбутнього вона не має, і в перспективі державні порядки трансформуються в громадські. Майбутнє, на думку Драгоманова, за федераціями, як союзами громад. Український національний рух він всіляко спрямовував на завдання федералізації тих держав, до складу яких входили українські етнічні землі. М.Драгоманов відстоював ідею створення відокремленої від загальноросійських всеукраїнської революційної організації — національної політичної партії.

У 70-тих роках великого розмаху набуває народницький рух. В основі ідеології народників лежала віра в російське селянство як носія "вищої життєвої мудрості". Розповсюдження в народницькому середовищі набула теорія "неоплатного боргу". Означена теорія виходила з того, що інтелігенція начебто знаходиться в неоплатному боргу перед народом, перед селянством, оскільки вона користується здобутками суспільного прогресу, котрий досягається за рахунок поневолення народу. Повертати свій борг інтелігенція має беззастержною революційною діяльністю. З 1874 демократична народницька інтелегенція розгорнула "масове ходіння в народ" в селянство з метою пропаганди. Але серед селян заклики до бунту не отримали серйозного відгуку і співчуття. Було заарештовано понад тисячу пропагандистів-народників. У 1876 році народники створили революційну організацію "Земля і Воля". Ця організація, враховуючи негативний досвід першого "ходіння в народ", намагалась перейти від "бродячої" пропаганди до створення осілих поселень революціонерів на селі, однак і ці спроби зазнали невдач. Невдачі спонукали народників до радикальних змін у тактиці. У 1879 році відбувається розкол "Землі і Волі" на "Чорний Переділ" і "Народну Волю". І якщо чорнопередільці, загалом прагнули дотримуватись старої, землевольської програми і тактики, то "Народна Воля" зробила ставку на терористичну діяльність, вершиною якої стало вбивство у 1881 році царя Олександра II.

В Україні народовольські організації існували у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Одним з кервіників "Народної Волі", організатором замахів на царя був колишній громадівець Андрій Желябов.

Перша українська політична партія була створена галицькими учнями М.Драгоманова, Іваном Франком, Михайлом Павликом та іншими у 1890 році. Вона отримала назву Русько-українська радикальна партія. Згодом в партії утворилось дві течії: "драгоманівська" - Іван Франко та його послідовники, і "марксистська" - Юліан Бачинський, Євген Левицький, Володимир Охримович, В'ячеслав Будзиковський та інші. Вже в березні 1891 року представники останнього напрямку виступили з ревізією програми своєї партії. Вони заявили, що завдання досягнення автономії України, як то передбачала програма, є недостатнім, що потреби розвитку народів вимагають, аби "кожна народність, під загрозою загибелі, була організована в самостійний політичний орган - новожитну централізовану державу".

На Наддніпрянщині політичні умови для українських організацій через репресії російського уряду були гіршими. Тому не випадково, що перша політична партія утворилась тут пізніше, у 1899 році. Сталось це у Харкові. Засновники назвали свою партію Революційною українською партією (РУП). Ініціаторами її утворення вважаються Дмитро Антонович та Михайло Русов. Активну роль в заснуванні і діяльності цієї партії відігравали студенти Харківського технологічного інституту Л.Мацієвич, О.Коваленко та Ю.Коллард. Першим програмним документом РУПу став написаний харківським адвокатом Миколою Міхновським маніфест "Самостійна Україна" де теж на перший план висувалась боротьба за політичну незалежність України. Але якщо на Західній Україні гасло самостійності поступово стає провідним для українських політичних партій (принаймні як програма - максимум), то на Наддніпрянщині його знову витісняє федералістична ідея, обмеження політичних завдань досягненням автономії.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.231.247.139 (0.005 с.)