Соціально-економічне становище українського населення в Австро-Угорщині в другій половині XIX – початку XX ст.

Селянська революція 1848 р. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

У 60-х— на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 р. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх І великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 р. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку значно підвищилась. Прискорене застосування машин призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній промисловості.

На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м.

Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 р. становив 65 тис. т, у 1900 р.— 145 тис, у 1908 р. — понад 1800 тис т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждало від "соляного голоду".

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів. Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 р. в Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні заводи.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині. У 1913 р. почав працювати цукровий завод в галицькому місті Ходорові.

Легка промисловість розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств.

У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908—1912 рр. у зв'язку з використанням машин.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад І0 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 р.), лише 8 міст— Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия І Перемишль. Найбільші міста Закарпаття ■— Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет— налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910 рр. збільшилася на 62,8 %. Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 % населення.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62— 63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині в 1910 р. налічувалося 35,5 тис. робітників, утому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 р. наближалася до 7 тис. чол.

Промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні.