Програми українських політичних партій початку ХХ ст.

При розгляді цієї теми необхідно звернути увагу на нові риси, які з'явилися в національному русі в кінці XIX - на початку XX ст.

По-перше, це створення українських національних партій.

По-друге, посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набули характеру опозиційних виступів.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. В попередніх темах ми вже згадували про Русько-Українську радикальну партію, засновану 1890 р. С.Даниловичем, К.Трильовським, І.Франко, М.Павликом та ін. в Західній Україні. Програма партії будувалась на ідеях демократії, соціалізму і соборності українських земель. Найближчим завданням радикали вважали українську автономію в складі Австро-Угорщини, а в перспективі ставили перед собою мету створення соціалістичної, незалежної Української держави. В1899 р.з Радикальної партії вийшли Ю.Бачинський, М.Ганкевич, С.Вітик та інші марксисти і заснували свою Українську соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили І.Франко, Є.Левицький, В.Охримович, Т. Окуневський та ін. і створили Національно-демократичну партію, яка стояла ближче до інтересів селянства. Незабаром вона перетворилась у найбільшу українську партію Галичини.

У Наддніпрянській Україні в 90-х роках виникають гуртки так званих "свідомих українців", які прагнули культурно-освітній рух перетворити на політичний. 1892 р. було засноване "Братство Тарасівців" за участю І.Липи, братів Махновських, О.Черняхівського та ін. Братство ставило собі за мету боротьбу за самовизначення українського народу, відродження і розвою української мови, культури, освіти.

Громади, що існували наприкінці ХІХ ст. в десятках міст, об'єдналися в 1897 р. у Загальну Українську організацію, яка намагалася спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку. Але вже через три роки виникає перша партія в Наддніпрянській Україні -РУП.

РУП - Революційна українська партія - заснована 1900 р. у Харкові Д Антоновичем, М. Русовим, О.Коваленком, Б.Камінськнм, Д.Познанським та ін. Партія об’єднала різні покоління українців і різни класи у боротьбі за національне і соціальне визволення. Програмні вимоги РУП були розроблені М.Міхновським у брошурі "Самостійна Україна", де висувалась кінцевою метою "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ", а найближчим завданням вважалось повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою. У складі партії були 6 "вільних громад РУП”- Київська, Харківська, Чернігівська Полтавська, Лубенська, Чорноморська. На чолі стояв Центральний комітет до якого входили Д.Антонович, В.Козиненко, Є.Голіцинський. У Львові буї закордонний комітет у складі В.Винниченка та Д.Антоновича. З 1903 р. перейшла на соціал-демократичні позиції і її фактичним керівником став М.Порш. Органами партії були місячник "Гасло", часопис "Селянин", газета"Праця".

УНП - Українська народна партія, заснована 1902 р. М.Міхновським, М і С. Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії, дуже невеликої за чисельністю, була сформульована М.Міхновським у так званих "10 заповідях": самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури. Серед заповідей висувався лозунг "Україна для українців". УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка стояла на засадах державної самостійності України.

"Спілка" -Український соціал-демократичний союз, вийшла у 1904 р. із РУП. Її лідерами були М.Меленевський і А.Скоропис-Йолтуховський. Вони хотіли, щоб партія представляла усіх робітників України, незалежно від національності, і приєдналися у 1905 р. до російських меншовиків на правах автономної організації.

УДП - Українська демократична партія, створена в 1904 р. С.Єфремовим, Є.Чикаленком, Б.Грінченком, мала ліберальну орієнтацію. Вона ставила за мету встановлення конституційного правління, здобуття національних п України в межах Російської держави. Передбачалась автономія України з своїм крайовим сеймом, українізація адміністративного апарату, освіти, культури.

На початку XX ст. великої активності набув земський рух. Хоча земства діяли в цей час на Україні лише на Лівобережжі і Півдні, їх голос звучав гучно у вимогах скликання загальноросійського Земського собору, рішучого оновлення законодавства, надання усім громадянам політичних прав і свобод. Значно зросла роль земств у ході так званої "банкетної кампанії" 1904р., влаштованої на честь 40-річчя судової реформи. Під часи проведення земства в містах і містечках відбулися мітинги та демонстрації опозиційного характеру, нерідко з відверто антисамодержавними лозунгами.

Були проведені масові культурно-просвітні заходи, у яких брали участь широкі верстви української інтелігенції, відомі діячі національного руху. Серед таких заходів слід назвати урочисте відкриття в Полтаві пам'ятника І.П.Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М.В.Лисенка та І.С.Нечуя-Левицького. Все це сприяло зростанню національної само свідомості українців, зміцненню контактів між українцями у складі Австрійської та Російської держави. Конфлікти з властями, що виникали, тільки посилювали рішучість учасників. Так, у Полтаві під час відкриття пам'ятника Котляревському було заборонено виголошувати привітання українською мовою. Але делегати відмовились виступати і поклали на стіл президії тексти своїх промов.

Одночасно відбувається піднесення робітничого та селянського руху. Економічна криза, що охопила на початку XX ст. економіку всієї Російської імперії, привела до погіршення становища робітничого класу. Робітники часто переходили від чисто економічних до політичних вимог. Особливо грізним був загальний політичний страйк 1903 р., що охопив усі українські промислові центри. Селянство, яке перебувало в скрутному становищі у зв'язку з голодом 1901 -1902 рр., нападало на поміщицькі маєтки. Тільки навесні 1902 р. трапилося близько 120 таких нападів.

Значно посилюються студентські виступи з вимогами академічних свобод. У відповідь на студентські заворушення в Київському університеті в грудні 1900 р. царський уряд вдався до репресивних заходів. 183 студенти на початку 1901 р. були віддані в солдати. У 1902 р. українське студентство взяло активну участь у всеросійському студентському страйку.

Царський уряд з одного боку посилював репресії, а з другого був змушений іти на поступки. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси, бібліотеки, скликати студентські збори.

В листопаді 1904 р. було дозволено скликати земський з'їзд, на якому і знову вимагали "народного представництва з законодавчими правами".

12 грудня 1904 р. було оголошено царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, розширення прав земств, про введення державного страхування робітників.

Одночасно обговорювалося питання про скасування обмежень щодо української мови. Всі експерти, до яких звертався уряд з цього питання, виступали за таке скасування. Але уряд не зміг стримати наближення революційної бурі 1905-1907 рр.

Підсумовуючи цю тему, слід вказати на те, що опозиційний настрій щ початку XX ст. охопив практично всі кола суспільства.

Український рух вийшов за межі переважно культурно-освітні і н політичного спрямування. Виник цілий ряд українських політичних партій але у своїх програмних цілях ці партії (за винятком Української народної партії) не йшли далі національної автономії для України.

92.В. Ленін про українське питання.

У радянські часи ленінська теорія національної політики вважалася найбільш демократичною і справедливою. Принаймні до його теорії апелював Микола Скрипник, коли захищав українізацію, Іван Дзюба, коли виступав проти русифікації і т.п. Ці люди дорікали компартії, що вона не поцінувала належним чином “заповіти Ілліча”. Чи щиро вони вірили, в те, що відстоювали, чи це була лише тактика, – достеменно невідомо. Проте, відомо, що і переоцінювати теоретичний внесок Ульянова не варто. Подекуди вона змінювалася кардинально, щойно цього вимагала особлива більшовицька тактика.

Праці Владіміра Ульянова, надруковані ним до революції 1917 р., під час та після неї, дозволяють скласти цілісне бачення його візії національного питання.

Ще наприкінці 1913 р. у “Критичних замітках з національного питання” В. Ленін засудив ідеї створення власних культурно-національних автономій, що були сформульовані на той час лідерами багатьох національних партій Російської імперії. Вважаючи, що основною метою культурно-національної автономії є прагнення народів “конституювати” націоналізм і “розгородити міцно і тривко всі нації між собою за допомогою окремої державної установи”, він назвав цю ідею “наскрізь буржуазною і наскрізь хибною”. “Ніякого закріплення націоналізму пролетаріат підтримувати не може, – заявив Ленін – навпаки, він підтримує все, що допомагає стиранню національних відмінностей, падінню національних перегородок, все, що робить зв’язки між національностями тіснішими і тіснішими, все, що веде до злиття націй”.

У січні 1914 р. Ленін, щоправда, дещо змінив свою тактику і виступив за “відсутність обов’язкової державної мови, при забезпеченню населенню шкіл із викладанням усіма місцевими мовами”. Однак національне питання розглядалося ним як питання виключно культурне, а не політичне. Водночас, описуючи переваги, які дасть у майбутньому соціалістична держава, і за створення якої бореться Російська соціал-демократична робітнича партія, Ленін дав зрозуміти, що ідеологія марксизму не збирається нікого “заганяти в рай дубиною” [2, 144-145]. Ніби підтверджуючи свою позицію, напередодні Першої світової війни він також висловив думку про те, що його партія “цінує зв’язок тільки добровільний, а ніколи не примусовий”. У продовження відзначалося: “Скрізь, де ми бачимо примусові зв’язки між націями, ми, нітрохи не проповідуючи неодмінно відокремлення кожної нації, відстоюємо безумовно і рішуче право кожної нації політично самовизначитися, тобто відокремитися” [3, 158]. Останніми словами цієї репліки він, певна річ, дещо суперечив своїм попереднім висловлюванням із національного питання, однак, тактика вождя була зрозумілою – в очах представників національно-визвольної боротьби, що ось-ось повинна була розгорітися в усій Європі, його партія зобов’язана була виглядати якомога привабливіше. Тоді ж, Ленін змалював проект вирішення національного питання в Російській імперії після приходу його партії до влади. “Демократична держава, – писав він, – повинна визнавати автономію різних областей, особливо областей і округів із різним національним складом населення. Така автономія нітрохи не суперечить демократичному централізмові; навпаки, лише з допомогою автономії областей у великій і строкатій щодо національного складу державі можна здійснити справді демократичний централізм. Демократична держава безумовно повинна визнати повну свободу різних мов і відкинути всякі привілеї однієї із мов” ].

Питання національної політики були порушені Леніним і в інших його довоєнних роботах. Вони, щоправда, вперше були надруковані лише наприкінці 1920-30-х рр. Однак це аж ніяк не применшувало їхнього теоретичного значення для тогочасної політики більшовиків. Так, у листі до С. Шаумяна Ленін запропонував йому співпрацю у боротьбі “з безглуздям культурно-національних автономістів”. Для цього, на його думку, російській соціал-демократичній робітничій фракції до Державної думи необхідно було внести проект закону про рівноправність націй і про захист прав національних меншостей. У цьому проекті лідер більшовиків пропонував закріпити “загальне положення про рівноправність; поділ країни на автономні і самоврядні територіальні одиниці за національною ознакою (населення намічає границі, загальнодержавний парламент затверджує); незаконність всякого відступу від рівноправності націй у рішеннях автономних областей, земств і т.д.; спільні шкільні, демократично обрані, ради; свобода і рівноправність вибору мов у муніципальних установах; право на пропорційну частку видатків, на шкільні приміщення для учнів “інородців”, на вчителів “інородців”, на “інородницькі” відділи музеїв і бібліотек, театрів та ін.; право кожного громадянина шукати скасування (перед судом) відступу від рівноправності або ж всякого “зневажання” прав національних меншостей (п’ятирічні переписи населення в строкатих областях, десятирічні в державі) і т.д.” [4, 163-164]. Ленін висловив сподівання, що такий проект міг бути вироблений марксистами багатьох націй Російської імперії і остаточно “вбити” прихильників “безглуздя культурно-національної автономії”. Сам він виробив такий проект (вперше надрукований 1937 р.). У його положеннях знаходимо наступний пункт: “7. Місцеві установи самоврядування і автономні сейми визначають мову, якою ведуться справи всіх державних і громадських установлень даної місцевості або краю, причому всяка інонаціональна меншість має право вимагати безумовної охорони прав своєї мови, на підставі принципу рівноправності, наприклад, права одержувати відповідь від державних і громадських установлень тією ж мовою, якою було звернення”.

Всі ці проекти вже тоді, безумовно, були більшовицькою спробою вибити політичний ґрунт у прихильників культурно-національної, будь-якої іншої автономії і зберегти цілісність Російської імперії. Підтвердженням є аналіз змісту праць Леніна воєнного періоду. У статті “Про національну гордість великоросів”, надрукованій у часописі “Соціал-демократ” 12 грудня 1914 р., він зазначив, що “ми зовсім не прихильники неодмінно маленьких націй; ми безумовно, при інших рівних умовах, за централізацію і проти міщанського ідеалу федеративних відносин”]

Пізніше, після Лютневої революції, ставлення більшовиків до принципу національного самовизначення стало обережнішим: керманичі намагалися уникати однобічних трактувань національного питання, зберігаючи здебільшого нейтралітет. Часом їхня позиція набувала зовсім примітивних форм із наївними висновками. Так, на VІІ Всеросійській конференції РСДРП(б) 29 квітня 1917 р. Ленін наголосив: “Ми до сепаратистського руху байдужі, нейтральні. Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст... Пролетаріат вдаватися до насильства не може, бо він не повинен заважати свободі народів. Тоді буде вірним гасло “геть кордони”, коли соціалістична революція стане реальністю, а не методом, і ми скажемо тоді: товариші, йдіть до нас... Якщо буде Українська республіка і Російська республіка, між ними буде більше зв’язку, більше довір’я. Якщо українці побачать, що у нас республіка Рад, вони не відокремляться, а якщо у нас буде республіка Мілюкова, вони відокремляться” [7, 431-432]. Із цих слів можна судити, що першочерговим завданням більшовиків було все-таки захоплення влади в імперському центрі. На другий план виходила проблема захоплення більшовиками України, щоправда, спочатку лише ідеологічними методами.

Резолюція VІІ Всеросійської конференції більшовиків була консервативнішою: “...Питання про право націй на вільне відокремлення, – йшлося в ній, – неприпустимо змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації в той чи інший момент. Це останнє питання партія пролетаріату повинна розв’язувати в кожному окремому випадку цілком самостійно, з точки зору інтересів усього суспільного розвитку та інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм”.

Після захоплення більшовиками влади в Петрограді, упродовж двох років, 1918 – 1919 рр., відбулося шліфування марксистсько-ленінського бачення шляхів вирішення національного питання з метою модернізувати його і максимально пристосувати до нових політичних умов та завдань партії. Саме в цей період у проект програми РКП(б) Ленін в останні моменти її складання записав такий пункт: “У питанні про те, хто є носієм волі нації до відокремлення, РКП стоїть на історично-класовій точці зору, зважаючи на те, на якому ступені її історичного розвитку стоїть дана нація: на шляху від середньовіччя до буржуазної демократії чи від буржуазної демократії до радянської або пролетарської демократії і т.п. В усякому разі збоку...” [9, 461]. Це був далекоглядний ідеологічний хід, адже, ніби не втручаючись до прийняття рішень щодо відокремлення націй від колишньої Російської імперії, більшовики поставили його під контроль своєї партії та класового підходу зокрема. Після цього, як виявилося, лише вони мали право вирішувати, який народ отримає незалежність, а який ще не пройшов той історичний етап класової боротьби, щоб самостійно утворювати власну державу. Тим часом, поки незалежність отримували Польща, Фінляндія, прибалтійські країни, у партії більшовиків, яка не бажала більше погоджуватися ні на які відокремлення, з’явилися серйозні конкуренти у боротьбі за політичну владу в інших “окраїнах” колишньої імперії – це були національні уряди в Україні, Білорусії, Грузії. Існував і ще один серйозний політичний і військовий опонент – Білий рух, на чолі з А. Денікіним, який підтримувала Антанта. За таких умов більшовики були змушені ввести політику “військового комунізму”, жорстокий режим якої ще більше загострив національне питання, ніж вирішив його.

У листопаді 1919 р. Ленін склав “Проект резолюції ЦК РКП(б) про радянську владу в Україні”, в якому, з огляду на наближення процесу встановлення федеративного зв’язку РСФРР та УСРР, поставив перед ЦК РКП завдання усіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. “Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення, – відзначав головний ідеолог більшовиків, – серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них із найбільшою обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз’яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії”. Він також наголосив на невідкладності заходів, які мали б забезпечити усім радянським установам України достатню кількість службовців, які володіють українською мовою [10, 486-487]. Четвертим пунктом проекту, а згодом і реальної резолюції, затвердженої партією, було визнання необхідності забезпечення найтіснішого зв’язку радянських установ із корінним селянським населенням України. Для цього передбачалося взяти за правило, щоб при запровадженні ревкомів і рад у них була забезпечена більшість за трудовим селянством з одночасним забезпеченням вирішального впливу селянської бідноти [10, 487]. Це була, по суті, перша адекватна оцінка більшовиками внутрішньополітичної ситуації в Україні. Ленін і його соратники зрозуміли, що українське національне питання, окрім того, що є питанням політичним, є, до того ж, питанням, яке значною мірою стосується українського селянства, а значить є проблемою аграрної політики більшовиків в Україні. Їм, щоб отримати повноту влади в Україні, необхідно було укорінювати радянську систему серед українського селянства, адже пролетаріат України становив надзвичайно малу частку населення, щоб спиратися у своїй владі лише на нього.

Реальна оцінка ситуації не завадила більшовикам вдатися до ідеологічного шантажу керівництва Української СРР. 28 грудня 1919 р., тоді, коли домовленості про федеративний характер зв’язку РСФРР та УСРР уже були закріплені серією двосторонніх документів, у “Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним” Ленін раптом заявив, що питання радянської влади в Україні – “це – питання національне або питання про те, чи бути Україні окремою і незалежною Української Радянською Соціалістичною Республікою, зв’язаною в союз (федерацію) з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською республікою, чи злитися Україні з Росією в єдину Радянську республіку” [11, 490]. Над цим питанням вождь пропонував уважно поміркувати всім свідомим більшовикам, робітникам і селянам. Далі у листі було сказано, що радянський уряд Росії вважає Всеукраїнський революційний комітет єдиним урядом України. У ньому працювали на той час українські комуністи-боротьбисти, які виступали за повне відокремлення України. Ленін же свідомо звів проблему відокремлення УСРР до проблем другорядних, вкотре наголосивши, що в партії є різні думки стосовно майбутнього характеру зносин України і Росії, в тому числі – злиття (для українців це можна було трактувати як повну інкорпорацію) України з Росією [11, 492]. У заключній частині свого листа більшовицький вождь заявив: “Які б не були кордони України і Росії, які б не були форми їх державних взаємовідносин, це не так важливо, в цьому можна і треба йти на поступки, в цьому можна перепробувати і те, і друге, і третє, – від цього справа робітників і селян, справа перемоги над капіталізмом не загине”.

Цілком очевидно, що на кінець 1919 р. у більшовиків не було єдиної позиції стосовно подальшої долі України. У зв’язку з цим вони схилялися до різних думок, утім була для всіх них одна спільна характерна риса – ніхто не бажав упускати владу в Україні, так як це було зроблено, наприклад, у Польщі. Другою, менш помітною, хоча й надзвичайно важливою ознакою більшовицьких планів щодо України було абсолютне або часткове ігнорування її територіальної цілісності. Українсько-російський кордон довго не визначався, а Ленін вдався до шантажу: мовляв, може й не бути ніякої Української СРР. Ці позиції було переглянуто після війни більшовиків із Польщею та військами С. Петлюри. Тоді, на наш погляд, і було остаточно вирішено про утворення в Україні окремої радянської республіки, яка згодом, спільно з іншими республіками, стала частиною СРСР.

Варто зауважити, що у зеніті свого життя і політичної кар’єри Ленін, певно, під емоційним впливом, виявив максимальну енергію для здійснення рально вільного союзу радянських республік. Він, зокрема, наголошував на закріпленні в союзному договорі самостійності більшості республіканських наркоматів. Сталін же, як відомо, наполягав на максимальній концентрації владних повноважень у союзному центрі, тоді як у компенсацію республікам запропонував “право на вільний вихід із союзу”. Певна річ, це право було суто декларативним і це прекрасно розуміли в Україні та інших національних республіках. Однак за умов особистого тиску Й. Сталіна і його оточення, під ширмою ленінського проекту федералізації союзу було реалізовано саме сталінську ідею “автономізації” республік.

Відомо, що 30 грудня 1922 р. у день створення СРСР, уражений хворобою Ленін, написав: “... вся ця затія “автономізації” в корені була невірна і несвоєчасна... “свобода виходу із союзу”, якою ми виправдовуємо себе, буде пустим папірцем, який не зможе захистити російських інородців від навали тієї істинно руської людини, великороса, шовініста, по суті, негідника і насильника, яким є типовий російський бюрократ. Немає сумніву, що мізерний процент радянських і радянізованих робітників потоне в цьому морі шовіністичної великоруської шушвалі, як муха в молоці... чи вжили ми з достатньою дбайливістю заходів, щоб дійсно захистити інородців від істинно руського держиморди. Я думаю, що ми цих заходів не вжили, хоч могли і повинні були вжити. Я думаю, що тут відіграли фатальну роль поспішливість та адміністраторське захоплення Сталіна, а також його озлоблення проти горезвісного “соціал-націоналізму”. Озлоблення взагалі відіграє в політиці зазвичай найгіршу роль”.

На наступний день Ленін висловив свої рекомендації щодо подальших шляхів вирішення національного питання в СРСР. Основними, на його думку, аспектами проблеми були культурний та політичний. “Треба запровадити найсуворіші правила відносно вживання національної мови в інонаціональних республіках, які входять в наш союз, і перевірити ці правила особливо ретельно, – наголошував Ленін, – немає сумніву, що під приводом єдності залізничної служби, під приводом єдності фіскальної і т.п. у нас, при сучасному нашому апараті, проникатиме дуже багато зловживань істинно руського характеру... Причому не слід зарікатися наперед ні в якому разі від того, щоб в результаті всієї цієї роботи повернутися на наступному з’їзді Рад назад, тобто залишити союз радянських соціалістичних республік тільки у відношенні військовому і дипломатичному, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність окремих наркоматів” [12, 534-535].

Огляд теоретичних дискусій із національного питання, що існували в більшовицькій партії до ХІІ з’їзду (1923), починаючи з довоєнних часів, дає підстави зробити деякі попередні висновки щодо підходів РКП(б) у виробленні та реалізації національної політики коренізації в республіках СРСР. Насамперед треба відзначити, що у теоретичному плані на початок 1923 р. більшовики змушені були відмовитися від деяких попередніх положень марксистсько-ленінської догматики. Це стало очевидним, коли навіть після утворення СРСР національне питання не вирішилося автоматично самим лише встановленням “диктатури пролетаріату” в усіх республіках союзу. Ідея культурно-національної автономії, яку так наполегливо критикував напередодні та під час Першої світової війни Ленін, була підхоплена більшовиками для вироблення нової моделі (форми) національної політики радянської влади. Безумовно, коренізація, курс на яку було проголошено у квітні 1923 р., розумілася більшовиками одночасно і як метод втілення ідеологічної утилізації національних республік у єдину комуністичну державу, і як один із шляхів усунення від влади політичних опонентів. Принагідно зазначимо, що Україні в цьому процесі відводилося особливе значення. Її, враховуючи максимально несприятливі для більшовиків “експериментальні” умови в цій республіці, під час багатьох дискусій свідомо намагалися розглядати як невід’ємну частину Росії. Від результатів ідеологічної боротьби залежало, настільки швидко можна рафінувати національну ідентичність інших республік і включити до єдиного державного простору СРСР. Зрозумівши, що в Україні надзвичайно сильними є позиції місцевого націоналізму і повної її інкорпорації радянською Росією найближчим часом не вдасться здійснити, більшовики перейшли до іншої тактики. Шляхом запровадження української мови в усі радянські установи, школи, культуру, інші галузі суспільно-політичного життя вони намагалися максимально надати радянський зміст національній реформі в Україні. Аналогічну радянську ідеологічну утилізацію національностей СРСР через політику коренізації було введено в усіх республіках.

Таким чином, ХІІ з’їзд РКП(б) значною мірою повторював постулати ленінського розуміння національного питання. Про те, що воно розглядалося невідривно від питання влади, свідчила теза з’їзду, в якій було красномовно підкреслено, що “пригнічені нації не змогли б добитися свого звільнення без установлення в центрі Росії диктатури пролетаріату” [13, 81]. Так укотре була заявлена претензія більшовиків на повноту влади в усіх республіках.

На мій погляд, українізація була тим клапаном, через який більшовики після смерті Леніна вивільняли “дух націоналізму” в Україні. Задоволення національних потреб українців ніколи не було для них самоціллю, а лише тактикою для вирішення власних завдань узурпації влади. Тож, переоцінювати спадщину Ілліча, надто в її тоталітарному варіанті, теж не варто.

Насамкінець цитата для роздумів. Ленін улітку 1922 р. у своїй записці Сталіну з приводу висилки з Росії “меншовиків, н.-с-ів, кадетів і т. п.” писав: “...Харків винишпорити, ми його не знаємо, це для нас “закордон” ” [14, 93].