Тема 5. Україна на початку XX ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 5. Україна на початку XX ст.



 

Мета семінару: висвітлити найважливіші економічні та соціальні процеси в Україні в період революційної кризи; проаналізувати програмні документи політичних партій, що діяли в Наддніпрянщині, а також ступінь їх впливу на різні прошарки населення.

План

1. Революція 1905–1907 рр. в українських землях. Зміни в суспільно-політичному ладі Російської імперії.

2. Виникнення та діяльність політичних партій у Наддніпрянській Україні.

 

Висвітлюючи перше питання, необхідно звернути увагу на виникнення на початку ХХ ст. в Російській імперії, до складу якої на той час входила переважна більшість українських земель, гострої політичної кризи. Останню обумовили неврегульовані відносини між працівниками і капіталістами (майже не обмежений робочий день на виробництві, вкрай мала заробітна плата, важкі умові праці та побуту робітників), існування великого поміщицького землеволодіння й відповідно безземелля та малоземелля більшості селян, відсутність елементарних політичних свобод у країні, жорстке національне гноблення. У той час багато хто ще не встиг пристосуватися до реалій, породжених індустріалізацією та урбанізацією, бо в тогочасних умовах це було досить важко зробити. Чимало підприємців своєю діяльністю уособлювали жорстоку несправедливість. Відповідно багато робітників та селян не хотіли діяти за правилами вільного ринка, відстоювали звичний для себе уклад життя. Слід указати загалом на величезний вплив в імперії психології доіндустріального суспільства з його традиціями зрівняльності та агресивного придушення індивідуальності, коли народ переважно ще жив в іншому історичному часі, маючи й відповідну йому ментальність. Усе це могло спричинити руйнівні виступи проти явищ капіталістичної дійсності.

Якщо західні соціуми в результаті модернізації досягали певної рівноваги, більшої чи меншої політичної стабільності, то в Російській імперії прірва між владою й народом, керівниками та керованими дедалі збільшувалася. Основні верстви населення – пролетаріат, інтелігенція, селянство – були не задоволені існуючим станом речей, прагнули тих або інших змін. Суспільне невдоволення на початку ХХ ст. породжувало численні страйки робітників (загальний політичний страйк в основних промислових центрах Наддніпрянщини 1903 р.), повстання селян (на Полтавщині й Харківщині в 1902 р.), демонстрації та виступи студентства України. Невдоволення в той час охопило й лібералів, що яскраво продемонструвала так звана “бенкетна кампанія” восени 1904 р., під час якої все голосніше лунали вимоги скликати парламент й дати країні повноцінну конституцію.

Розвиток революційної кризи прискорила невдала російсько-японська війна 1904–1905 рр., яка загострила протиріччя в суспільстві, погіршила матеріальне становище трудящих. Однак самодержавство, не бажаючи поступатися принципами абсолютизму, вперто чинило опір будь-яким змінам, вважаючи за можливе й надалі використовувати архаїчні владні інституції. Зрештою своєрідним силовим варіантом здійснення назрілої в країні модернізації стала буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр.

Початком революційних подій став розстріл робітників урядовими військами під час мирної демонстрації 9 січня 1905 р. в столиці імперії Петербурзі, коли тільки за офіційними даними загинуло та було поранено близько 400 осіб. А вже через декілька днів застрайкували робітники Києва, Катеринослава, Одеси, Горлівки, Юзівки та інших промислових центрів України. Розпочався селянський рух, який протягом першого півріччя 1905 р. охопив 64% усіх повітів Наддніпрянщини. У боротьбі трудящих переважав соціальний чинник, але це не суперечило висуванню й національних вимог (надання Україні автономії, забезпечення можливості послуговуватися українською мовою в школі, церкві та суді).

Висвітлюючи події революції на українських землях, треба охарактеризувати виступ матросів на броненосці “Потьомкін” під проводом Г. Вакуленчука та О. Матюшенка (червень 1905 р.), повстання моряків-чорноморців і солдатів севастопольського гарнізону на чолі з лейтенантом П.І. Шмідтом (11–15 листопада 1905 р.), збройний виступ саперного батальйону в Києві, очолюваного підпоручиком Б. Жаданівським (18 листопада 1905 р.). Слід підкреслити, що кульмінацією революційних подій стали загальний жовтневий політичний страйк, який супроводжувався барикадними боями в Катеринославі та Одесі, і видання царського маніфесту 17 жовтня 1905 р., що проголошував недоторканність особи, політичні свободи (слова, друку, зборів, спілок), скликання законодавчого представницького органу – Державної думи. Наприкінці 1905 р. в Україні відбулися збройні виступи пролетаріату Горлівки, Харкова та Олександрівська. Однак, як іпопередні повстання проти самодержавства, вони зазнали поразки.

Далі необхідно розкрити діяльність І та II Державних дум, зупинитися на створенні Української парламентської громади та виданні її друкованого органу – “Украинского вестника” під редакцією М. Грушевського, який підготував декларацію щодо автономії України. Треба наголосити, що революція викликала пожвавлення національного руху в українських землях. У різних містах почали виникати культурно-просвітницькі організації – “Просвіти”, участь у роботі яких брали такі відомі діячі, як Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко, Ю. Коцюбинський, П. Мирний, Д. Яворницький, М. Аркас. Як відзначали сучасники, “Просвіти” “підняли дух українства, почуття їх національної та людської гідності, підвищили інтерес до свого народу, до своєї культури і літератури. З’явилася в той час і українська періодична преса. У роки революції виходило 18 україномовних газет і журналів, серед них – “Хлібороб”, “Громадська думка”, “Рада”, “Запоріжжя” тощо. В окремих навчальних закладах почалося викладання українською мовою.

Після розпуску II Думи 3червня 1907 р. революція вважається завершеною. Хоча в її ході не було вирішено багато гострих соціальних питань (аграрне, робітниче), вона стала поштовхом для перетворення Росії на конституційну монархію. Було створено законодавчу Думу, легалізовані партії, профспілки, скасовано попередню цензуру щодо друкованих видань, дозволені економічні страйки, мітинги та демонстрації. Уряд під тиском мас був вимушений скасувати викупні платежі селян та зменшити орендну плату за землю, скоротити робочий день на підприємствах до 10 год. У середньому на 15% зросла заробітна плата. Дещо послабився в цей час і національний гніт. Але на правову державу Російська імперія так і не перетворилася.

Отже, революція виявилася слабкою, для того щоб істотно підірвати монархічно-бюрократичну систему, не справдилися й пов’язані з нею надії на здобуття Україною хоч би обмеженої автономії. До того ж революція розхитувала основи цивілізованого співжиття, освячувала насильство, створювала ілюзію легкого здобуття “всього й відразу” і цим призвела до численних жертв серед населення.

Під час розгляду другого питання необхідно звернути увагу на те, що пожвавлення суспільно-політичного руху на Наддніпрянщині виявилося в діяльності численних політичних партій і організацій, як загальноросійських, що мали свої відділення в Україні, так і національних українських. Усього на початку ХХ ст. в Україні діяла 31 політична партія, причому 15 із них представляли саме національно-визвольний рух.

Серед загальноросійських партій досить впливовою в українських землях була Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), створена в 1898 р. (з 1903 р. поділена на дві фракції – більшовиків на чолі з В. Леніним та меншовиків (лідер – Ю. Мартов), яка ставила собі за мету здійснити перебудову суспільства на соціалістичних засадах. На той час у Наддніпрянській Україні кількісну перевагу мали представники меншовиків. Водночас радикалізм програми більшовиків щодо соціальних питань, експлуатація ленінцями модних інтернаціоналістських гасел підтримували інтерес до їх діяльності з боку значної частини робітництва України. Це дозволило створити на місцях мережу організацій, які могли реально впливати на перебіг подій. У роки революції в лавах обох фракцій РСДРП було більше 13 тис. членів. Окрім того, в українських губерніях активно діяла партія соціалістів-революціонерів (лідер – В. Чернов) з чисельністю членів до 10 тис. осіб, вплив якої поширювався головним чином на селянство.

Серед загальноросійських ліберальних організацій досить авторитетними в освічених колах були партії кадетів та октябристів, чисельність яких в Україні сягала приблизно по 8 тис. осіб. Зокрема, багато представників української інтелігенції пристало до партії кадетів, убачаючи в ній ефективну силу в боротьбі з царизмом.

Діяли в Україні й консервативно-монархічні сили, репрезентовані організаціями на зразок “Союза русского народа”. Чорносотенці (нараховували до 190 тис. осіб) чинили опір будь-яким прогресивним змінам, вважали за необхідне зберігати існуючий стан речей в аграрному, робітничому та національному питаннях, наполягали, щоб царизм не йшов на жодні поступки опозиції стосовно вдосконалення політичної системи країни, збільшення прав та свобод громадян. Значна частина пролетаріату України, не сприймаючи таких поглядів, уникала співробітництва з чорносотенцями, нерідко ставилася до правих відкрито вороже. Водночас окремі робітничі, а також селянські осередки діяли в складі «Союза русского народа» та подібних угруповань. Останнє пояснювалося бажанням знайти в монархістів підтримку своїх прагнень щодо поліпшення матеріального стану життя, дати за їх допомогою відсіч руйнівним силам.

Першою суто українською партією, яка виникла на Наддніпрянщині, була Революційна українська партія (РУП) (Харків, 1900 р.). Її керівники (Д. Антонович та ін.) дотримувалися соціалістичних поглядів. Соціальна строкатість складу й нечіткість політичних поглядів згодом зумовили відокремлення від неї інших організацій. Так, у 1902 р. частина членів РУП на чолі з М. Міхновським створили Народну українську партію (НУП), що стояла на самостійницьких позиціях. У 1904 р. від РУП відокремилася “Спілка”, лідером якої був М. Меленевський.

Необхідно звернути увагу на появу в той час й українських ліберальних організацій. Так, у 1904 р. були створені Українська демократична партія (лідери – Є. Чикаленко, О. Лотоцький) і Українська радикальна партія (Б. Грінченко, С. Єфремов). Вони дотримувалися ліберальних поглядів, проголошували ідею встановлення в Російській державі конституційної монархії, яка б надала Україні автономію з окремим сеймом (парламентом). У 1905 р. обидві партії об’єдналися, утворивши Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У 1906 р. на І з’їзді була прийнята програма УРДП, яка передбачала боротьбу за автономію України. Партія віддавала перевагу поступовій еволюції в бік конституціоналізму. Такий шлях розвитку допоміг би уникнути зайвих жертв. Однак виняткова гострота боротьби з бюрократично-деспотичним режимом спричиняла надмірну поляризацію поглядів та дій. У Російській імперії не було виразної традиції щодо боротьби за права людини й установлення демократичного устрою суспільства. Невисоким був і рівень правосвідомості населення. Один із відомих діячів демократичної опозиції Російської імперії князь Є. Трубецькой писав, про слабкий, зародковий поки розвиток середніх верств суспільства, які могли б послужити провідниками правових ідей у життя. Унаслідок неспроможності лібералів подолати свою соціальну й культурну відчуженість від неорганізованих мас робітників та селян постійно гостро стояла проблема відсутності широкого соціального підґрунтя. Саме тому УРДП була нечисленною й не мала особливої підтримки робітників та селянства.

Негативний досвід внутрішньої соціальної політики царизму зумовив радикалізацію робітничого й селянського руху, який набув політичного характеру, поширення соціалістичних поглядів. Все більш активно пропагувалася ідея можливого “стрибка” країни з одного історичного часу в інший, за якого можна було б оминути зумовлений об’єктивними законами розвитку цивілізації тривалий етап капіталізму. Треба також відзначити, що слово “соціаліст” у ХІХ – на початку ХХ ст. часто не відносили до певного соціально-політичного вчення, “соціалізм” розумівся широко, як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців з “простого люду”. Отже, не випадково найбільш впливовими серед українських національних політичних організацій у роки революції були партії соціалістичного спрямування – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) (виникла в грудні 1905 р.) під проводом В. Винниченка і С. Петлюри та “Спілка”, партійні осередки якої нараховували до 6 тис. осіб. Необхідно проаналізувати їх соціальний склад, розкрити особливості політичних програм, сутність методів і форм їх діяльності в період революції. Також потрібно охарактеризувати діяльність української партії соціалістів-революціонерів (керівники – М. Залізняк та П. Христюк) та її бойового підрозділу “Української народної оборони” (УНО). Учасники останнього у своїй практиці широко застосовували терористичні дії – убивства царських урядовців (у квітні 1906 р. есери застрелили Катеринославського генерал-губернатора Желтоновського) та вчинення пограбувань з революційною метою (так звані експропріації).

Слід проаналізувати зміни, які сталися в діяльності політичних партій у Наддніпрянській Україні після третьочервневого державного перевороту 1907 р. Треба підкреслити, що в цей час у багатьох губерніях був упроваджений воєнний стан або стан посиленої охорони. Це означало заборону будь-яких зборів; поліція без рішення суду могла припиняти вихід друкованих видань, арештовувати та висилати людей. Було закрито багато профспілок, пішли в підпілля революційні партії, знов посилився національний гніт. Усе це значно ускладнило діяльність українських політичних сил, окремі політичні партії (“Спілка”, Українська радикально-демократична партія) взагалі припинили своє існування. Водночас у Києві в 1908 р. представники ліберальних кіл створили Товариство українських поступовців (ТУП), яке претендувало на роль всеукраїнського центру опозиційних сил. Її керівний орган – Раду – очолювали М. Грушевський та С. Єфремов. Це політичне об’єднання в 1912 р. провело з’їзд, на якому була підготовлена своєрідна програма, так звана “Українська платформа”. Її основні положення знайшли відбиття у зверненні ТУП до Державної думи Російської імперії, в якому наголошувалося на необхідності українізації освіти та впровадженні автономії України, наданні гарантій від втручань в сферу національного культурного та громадянського життя.

Необхідно визначити позиції українських політичних організацій у Російській імперії й Австро-Угорщині щодо Першої світової війни. У Росії частина українських діячів підтримала царський уряд, зайнявши позицію оборонства. Серед них був і один із лідерів УСДРП С. Петлюра. Товариство українських поступовців пропонувало дотримуватися нейтралітету. Проти війни висловилися українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком, який закликав до соціалістичної революції. Натомість група українських політичних діячів, вихідців із Наддніпрянщини (В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Меленевський, А. Жук), створила в серпні 1914 р. на території Австро-Угорської імперії “Союз визволення України” (СВУ). Останній пропагував ідеї створення на території Наддніпрянщини самостійної Української гетьманської держави, побудову якої пов’язував із воєнною поразкою царської Росії. У своїй діяльності СВУ спирався на Габсбурзьку монархію.

Українські політичні партії, які діяли в Галичині (національно-демократична, радикальна, соціал-демократична), створили в 1914 р. Головну українську раду (ГУР). Цей осередок, очолюваний К. Левицьким, підтримав
“свій уряд”, доклавши багато зусиль для мобілізації українства під гаслами австро-німецького блоку. Військовою організацією ГУР став створений для боротьби з російською армією Легіон українських січових стрільців, який налічував 2,5 тис. осіб.

Отже не дивно, що поляризоване в ставленні до революції 1905–1907 рр., національного питання та світової війни українське суспільство швидко еволюціонувало в напрямі національного розколу. Виняткове загострення соціальних і національних суперечностей на українських землях, посилене подіями Першої світової війни, неминуче призвело в 1917 р. до нового революційного вибуху, який остаточно зруйнував царське самодержавство, що віджило свій час, та відкрив шлях до відновлення української державності.

 

Список рекомендованої літератури

Болдирев, О.В. Перша спроба організації української політичної партії [Текст] / О.В. Болдирев // Укр. іст. журн. – 1995. – №6. – С. 47–55.

Демченко, Т.П. І.Л. Шраг – “славний український діяч” [Текст] / Т.П. Демченко, Г.М. Курас // Укр. іст. журн. – 1993. – №10. – С. 95–103.

Каппелер, А. Структура українського національного руху в Російській імперії [Текст] / А. Каппелер // Сучасність. – 1992. – №7. – С. 48–56.

Коник, О.О. Селянські депутати з України в І та II Державних думах Російської імперії [Текст] / О.О. Коник // Укр. іст. журн. – 1995. – №1. – С. 58–66.

Курас, І.Ф. Міхновський: Постать на тлі епохи [Текст] / І.Ф. Курас, Ф.Г. Турченко, Т.С. Геращенко // Укр. іст. журн. – 1992. – №9. – С. 76–91; № 10–11. – С.63–79.

Лебеденко, О.М. Анархісти на Україні в 1903–1908 рр. [Текст] / О.М. Лебеденко // Укр. іст. журн. – 1991. – №11. – С. 36–43.

Лещенко, М.Н. Українське село в революції 1905–1907 рр. [Текст] / М.Н. Лещенко. – К.: Наук. думка, 1977. – 242 с.

Лось, Ф.Є. Революція 1905–1907 рр. в Україні [Текст] / Ф.Є. Лось. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955. – 102 с.

Подольський, А.Ю. Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. [Текст] / А.Ю. Подольський // Укр. іст. журн. – 1995. – №6. – С. 61–65.

Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века [Текст]: энциклопедия / редкол. В.В. Шелохаев ( отв. ред.) та ін. – М.: РОССПЭН, 1996. – 872 с.

Реєнт, О.П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.) [Текст] / О.П. Реєнт. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. – 340 с.

Самарцев, І.Г. Чорносотенці на Україні (1905–1917 рр.) [Текст] / І.Г. Самарцев // Укр. іст. журн. – 1992. – № 1. – С. 90–97.

Самостійна Україна [Текст]: збірник програм українських політичних партій

початку XX століття / за ред. Б.І. Мельника. – Тернопіль: РВВ Управління з преси, 1991. – 81с.

Старинець, О.Г. Виникнення організацій конституційно-демократичної партії в Україні (жовтень 1905–лютий 1906 рр.) [Текст] / О.Г. Старинець // Укр. іст. журн. – 1995. – №6. – С. 37–47.

Черненко, А.М. П.М. Матюшенко (Життя й революційна діяльність в еміграції у 1905–1907 рр. [Текст] / А.М. Черненко, О.Б. Шляхов //Укр.іст. журн. – 1989. – №10. – С. 136–141.

Шляхов, О.Б. Тероризм в Україні на початку ХХ ст. [Текст] / О.Б. Шляхов // Борисфен. – 2002. – №3 (129). – С. 26–27.

ІІІморгун, П.М. Більшовицькі організації України в революції 1905–1907 рр.

[Текст] / П.М. Шморгун. – К.: Політвидав України, 1975. – 181 с.

Теми рефератів

1. Виборчі кампанії в українських губерніях у Державну думу, їх характер та особливості.

2. Депутати з Катеринославщини в складі Державних дум Російської імперії.

3. Діяльність загальноросійських політичних партій в українських землях у 1905–1907 рр.

4. Діяльність катеринославської “Просвіти» на початку ХХ ст.

5. Доля учасників повстання на броненосці “Потьомкін”.

6. Політичний портрет М. Міхновського.

7. Революційний терор в Україні на початку XX ст.

8. Севастопольське збройне повстання 1905 р.

9. Українська думська громада та її діяльність у 1906-1907 рр.

10. Чорносотенні погроми під час революційних подій в Україні 1905–1907 рр.

 

Тема 6. Україна в 1917–1920 рр.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.017 с.)