Тема 9. Україна в умовах незалежності

Мета семінару: висвітлити питання, пов’язані з проголошенням незалежності Української держави; охарактеризувати процес становлення нової політичної системи; розкрити основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики України.

 

План

1. Проголошення незалежності України. Формування державних засад. Прийняття Конституції України.

2. Основні напрями внутрішньої політики: економіка, соціальна сфера, освіта, наука, культура.

3. Зовнішньополітичні орієнтири України. Участь України в міжнародних відносинах.

Висвітлюючи перше питання, треба звернути увагу на те, що Україна стала незалежною державою не в результаті боротьби буржуазно-демократичних і націоналістичних сил, які сформувалися в суспільстві, або загальнонародної боротьби, оскільки більшість народних мас була осторонь політичної боротьби за владу і незалежність України, а через саморозпад СРСР, у якому вирішальну роль відіграли владні кола РРФСР на чолі з президентом Б.Єльциним.

Основними факторами розпаду СРСР були такі: 1) загострення міжнаціональних протиріч у 80-х рр. (міжнаціональні конфлікти в Казахстані, Середньої Азії, Закавказзі, Прибалтиці); 2) загострення відносин між центральною владою в Москві та національними радянськими республіками, повноваження, права й свободи яких у всіх сферах життя незаконно й несправедливо обмежувалися; 3) загострення боротьби за владу між різними партійно-державними елітами, які сформувалися ще за часів ”брежнєвщини” як у Москві, так і в столицях національних республік. Демократизація суспільства лише легалізувала приховані раніше конфлікти; 4) так званий “путч”, або “спроба з боку ДКНС державного перевороту” 19–21 серпня 1991 р.

В оцінці подій 19–21 серпня 1991 р. серед істориків і політологів немає однозначного погляду стосовно того, це “путч”, “державний переворот” чи незаконна демонстрація на захист Конституції СРСР і цілісності держави. Треба враховувати, що в той час голова КДБ зі своїми спільниками пішов на неконституційний захист Конституції і законів СРСР. Учасники ДКНС не мали права запроваджувати надзвичайний стан, бо закон про надзвичайний стан і Конституція СРСР давали право на це лише Верховній Раді СРСР і верховним радам союзних республік. Водночас кваліфікувати виступ членів ДКНС як “путч” мав право лише Верховний Суд, засідання якого не було. Позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р. визначив ці події, як спробу державного перевороту. Але цей з’їзд ніяк не відреагував на те, що президент Росії Б. Єльцин прийняв загальносоюзні міністерства та відомства – КДБ, МВС, міністерство оборони – у безпосереднє своє підпорядкування, на що не мав прав і повноважень. Тобто на противагу так званому “державному перевороту”, або “путчу” ДКНС, був здійснений справжній державний переворот – захоплення президентом РРФСР важливих органів виконавчої влади СРСР. Отже, можна констатувати, що в роки політичної кризи в СРСР в 1991 р. противники центральної влади і КПРС діяли, порушуючи Конституцію і закони СРСР. Правовий нігілізм, який укорінився в комуністичних верхах, спрацював проти КПРС і держави СРСР.

Відповідні процеси розгорталися й в Україні. Треба згадати, що ще 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, у якій проголошувалося, що Українська РСР забезпечує верховенство Конституції й законів республіки на своїй території та визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Декларація проголошувалась основою нової майбутньої Конституції України. Акт про незалежність України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 р., завершував процес розпаду СРСР і започаткував утворення незалежної самостійної України.

Необхідно зауважити, що проголошення Акту про незалежність було цілком логічним кроком. Водночас слід згадати, що в СРСР діяв закон “Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб’єктами федерації” від 26 квітня 1990 р. У ст. 2 цього закону зазначалося: ”За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу з СРСР. Рішення про вихід союзної республіки з СРСР приймається вільним волевиявленням народів союзної республіки шляхом референдуму (народного голосування)”. Отже, Верховна Рада УРСР, у складі якої переважали комуністи, ще до розпаду СРСР відкинула союзний закон про вихід з СРСР і проголосила незалежність. Лише 1 грудня 1991 р. в Україні був проведений референдум на підтвердження Акту про незалежність. У ньому взяли участь більше 31 млн громадян (84,2%). За незалежність проголосували 90% громадян. Таким чином, незалежність України одержала всенародну підтримку. У цей день одночасно були проведені вибори Президента України. З шести кандидатів (В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл та І. Юхновський) переконливу перемогу здобув кандидат від компартійної верхівки Л. Кравчук (за нього проголосували 61,8% виборців).

Поряд з обранням Президента в Україні відбувалися такі процеси: прийняття державної символіки (синьо-жовтий прапор і тризуб як малий державний герб, а також музична редакція національного гімну “Ще не вмерла Україна” на музику М. Вербицького); формування власних Збройних сил; ухвалення Закону “Про гро­мадянство України”; запровадження власної фінансової системи – грошових знаків (спочатку – купон, а з вересня 1996 р. – гривня).

Перед незалежною Україною також зразу постало завдання великої складності – створити замість радянської політичної системи, яка ґрунтувалася на однопартійності й об’єднанні всіх гілок влади, нову, на основі багатопартійності й роз’єднання гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову. Першочерговим завданням мало стати прийняття нової Конституції, яка б зафіксувала нову реальність України й новий шлях до її розбудови. Із 1995 р. в Україні почався заключний етап напрацювання нової Конституції (до того часу вносилися зміни до старої Конституції УРСР). Спочатку з’явився проект Конституції під патронатом Президента Л. Кучми, який передбачав створення двопалатного парламенту з такими повноваженнями верхньої палати (сенату), за яких можна було б відхилити будь-яке рішення нижньої. До того ж сенат обирався б під контролем Президента. Крім того, до Президента переходила частина законодавчої влади. Фактично цей проект призводив до майже необмеженої влади Президента. З’явилися також ще чотири проекти Конституції, запропоновані СПУ, КПУ, КУН і комісією Верховної Ради під керівництвом В. Мусіяки.

Навколо проекту Конституції у Верховній Раді розгорнулася дуже гостра боротьба. Л. Кучма і його прибічники наполягали на тому, щоб проект Конституції був прийнятий не на засіданні Верховної Ради, а шляхом всенародного референдуму. Парламент відхилив цю пропозицію. 28 червня 1996 р. Верховна Рада 315 голосами прийняла нову, більш демократичну, Конституцію України, яка ставала бар’єром на шляху створення авторитарного режиму. Вона дозволяла вести боротьбу за правову державу й формування громадянського суспільства. День прийняття Конституції незалежної України став офіційним державним святом.

Конституція проголосила багатопартійність в Україні. Закон про політичні партії, який конкретизував їх права та обов’язки, був прийнятий 5 квітня 2001 р. Зараз в Україні діє більше 150 політичних партій, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України. Треба з’ясувати, про що свідчить така кількість політичних партій. По-перше, багатопартійність в Україні є скоріше кількісна, ніж якісна. Партії виникли раніше, ніж структурованість у суспільстві. По-друге, у виборчому процесі беруть участь лише 30–35 політичних партій, а реально долають 3%-й бар’єр лише 7–8 партій, які постійно входять до Верховної Ради України. По-третє, більшість політичних партій створені для лобіювання інтересів окремих політиків і бізнесових груп, а не для захисту великих соціальних верств населення. По-четверте, більшість політичних партій мають або дуже розмиті ідеологічні основи, або зовсім їх не мають. По-п’яте, багато партій мають фактично однакову назву: 4 партії комуністичні, 4 – ліберальні, 7 – зелені чи екологічні, 4 – соціал-демократичні, 4 – аграрні; декілька десятків – центристські, 8 – націоналістичні.

За даними соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України, членами партій у 2004 р. були 1,9% населення. За кількістю членів більшість партій нечисленні – від 3 до 10 тис. осіб. Водночас сотні тисяч членів у своїх лавах мають Партія регіонів, “Батьківщина”, СДПУ(о), КПУ, СПУ.

Важливим фактором розвитку багатопартійності стала система виборів. Вона спочатку була мажоритарною (до 1998 р.), потім – змішаною (мажоритарно-пропорційною – з 1998 р.). За такою системою були проведені вибори до Верховної Ради України у 1998 р. і у 2002 р. У 2004 р. був прийнятий новий закон про вибори до Верховної Ради. Уперше була запроваджена пропорційна система – вибори за партійними списками, і вибори 2006 р. були проведені саме за такою системою. Усе це свідчило про те, що політичні партії стали важливим інструментом формування влади в центрі й на місцях.

Відповідно до Конституції України, важливим інститутом влади став Президент, посада якого була запроваджена ще в 1991 р. Вищим органом виконавчої влади згідно з Конституцією є Кабінет Міністрів України, який обирається Верховною Радою. Але повноваження та розподіл влади між Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів виписані нечітко, що призводить до значного протистояння та боротьби між ними. У свою чергу, це породжує значну напругу в політичному житті та суспільстві в цілому. Зрештою проблеми щодо гармонізації діяльності влади ще потрібно вирішувати. Проте в Україні все ж є позитивні зрушення в усіх напрямках. Вони відбуваються здебільшого завдяки активній громадській позиції багатьох громадян.

Висвітлюючи друге питання, слід підкреслити, що за часів незалежності в Україні йшов інтенсивний пошук ефективної моделі розвитку економіки та соціальної сфери. Основними напрямами економічного розвитку були такі: 1) приватизація, передача державної власності в приватний сектор. На сьогодні в цьому секторі вже більше 70% підприємств, приватизація пройшла кілька етапів і відбувалася досить суперечливо; 2) реформування фінансово-банківської системи; 3) визначення пріоритетів економічного розвитку (розвиток сировинних галузей промисловості й сільського господарства: металургійної, хімічної, будівельної, виробництва зерна й технічних культур). Пріоритетний науково-технічний сектор ще не отримав потрібної фінансової підтримки й виробляє всього 4–5% від ВВП країни.

Стосовно соціальної політики слід відзначити, що в Україні сформована нова законодавча база про захист населення. Вона дуже недосконала, бо не забезпечує потрібний рівень життя широких верств населення. Потрібно проаналізувати законодавство про працю, медичне обслуговування, пенсії, соціальну підтримку найбільш уразливих груп населення, розкрити наявні проблеми й шляхи їх вирішення.

Необхідно розглянути законодавство про освіту (середню та вищу), мову й культуру, охарактеризувати існуючі проблеми, висвітлити політичну боротьбу в освітній сфері. Треба приділити увагу питанням релігії та церкви, показати протиріччя між владою та церквами, а також між різними течіями православ’я, пояснити їх природу і ставлення суспільства до них.

Третє питання стосується зовнішньополітичних орієнтирів України, досягнень нашої держави на міжнародній арені. Перш за все потрібно звернути увагу на той факт, що міжнародне співтовариство досить швидко визнало незалежність колишньої союзної республіки. Так, Україну визнали 2 грудня 1991 р. Польща та Канада, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія та Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія, 19 грудня – Швеція, 24 грудня – Норвегія, 25 грудня – США, Ізраїль, Мексика, 26 грудня – Австралія, Бразилія, ФРН, 27 грудня – КНР, 28 грудня – Італія та Японія, 31 грудня – Велика Британія, Данія. Загалом протягом грудня 1991 р. Україну визнали 57 держав. Зараз Україна вже досягла визнання з боку більше як 170 країн світу.

Уже з перших років проголошення незалежності йшли пошуки Україною свого місця у світі та своїх стратегічних партнерів. У цій сфері можна виділити такі напрями: 1) утвердження України на міжнародній арені як самостійного суб’єкта міжнародного права (Україна підписала більше 200 міжнародних актів, у тому числі й таких, які УРСР у складі СРСР не визнавала); 2) налагодження взаємовигідних стосунків із сусідами, у першу чергу з Російською Федерацією; 3) співпраця з міжнародними організаціями.

Пошук загальної концепції зовнішньої політики України ще не завершений. Тут виявилося декілька тенденцій – між пріоритетами Заходу та Російської Федерації. Гармонізувати цей аспект досі не вдалося. Різні регіони України по-різному визначають цей пріоритет – населення Західної України більше тяжіє до Європи, населення Сходу, Півдня й певною мірою Центру – до Російської Федерації. Тут є й історичне підґрунтя. Верховна Рада, Кабінет Міністрів за різних президентів виявляли коливання в той чи інший бік. Формули злагоди серед політиків і суспільства ще не знайдено. Однак на всіх напрямах зовнішньої політики України були як певні здобутки, так і досить гострі проблеми. У відносинах із державами – сусідами України, мала місце низка конфліктних ситуацій. Їх треба перерахувати й дати пояснення на конкретних прикладах. Зокрема, слід звернути увагу на протиріччя з Російською Федерацією у сфері економіки, культури, у питаннях безпеки.

Особливе значення для України мають міжнародні організації. Перш за все це ООН, а також Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), членом якої Україна стала в 1992 р., Організація Чорноморського економічного співробітництва (також з 1992 р.), Рада Європи (Україна перебуває в її рядах з 1995 р.), Світова організація торгівлі (з 2008 р.), Співдружність незалежних держав, ГУАМ тощо. Треба розкрити діяльність України в складі цих міжнародних структур, а також висвітлити основні напрямки співпраці з такими впливовими організаціями, як Північно-Атлантичний блок та Європейський Союз. Співробітництво з останніми визначається Хартією про особливе партнерство з НАТО, укладеною в 1997 р. та програмою ЄС “Східне партнерство” 2009 р.

 

Список рекомендованої літератури

 

Акт проголошення незалежності України // Радянське право. – 1991. – №9. – С. 3–5.

Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. – К.: Вид-во “Україна”. – 1991. – 8 с.

Конституція України [Текст]. – Д.: ВАТ “Дніпрокнига”, 1996. – 127 с.

Алєксєєв, Ю.М. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 рр.) [Текст] / Ю.М. Алєксєєв, С.В. Кульчицький, А.Г. Слісаренко. – К.: Екс06, 2000. – 296 с.

Історія України [Текст] / під ред. В.А. Смолія. – 3-тє вид., переробл. і доповн. – К.: Альтернативи, 2002. – С. 391–395.

Новейшая история Отечества. ХХ век [Текст: в 2 т. / под ред. А.Ф. Кисилева и Э.М. Щагина. – М.: ВЛАДОС, 1998. – Т. 2. – С. 366–384.

Новітня історія України (1900–2000): підручник [Текст] / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусев, В.М. Литвин [та ін.]. – К.: Вища школа, 2002. – 719 с.

Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001) [Текст] / авт. кол.: Н.П. Барановська, В.Ф. Верстюк, С.В. Віднянський та ін. – К.: Альтернатива, 2001. – 704 с.

Фроянов, И. Погружение в бездну [Текст] / И. Фроянов. – М.: Алгоритм, 2001. – С. 366–384.

 

Теми рефератів:

1. Політичний портрет президента Л. Кравчука.

2. Політичний портрет президента Л. Кучми.

3. Президент В. Ющенко як політик: здобутки і втрати.

4. Правова держава Україна – шляхи розвитку і проблеми.

5. Соціальна держава Україна – шляхи розвитку і проблеми.

6. Мій ідеал політика сучасної України.

7. Великі українці доби незалежності – моє бачення.