Список рекомендованих джерел та літератури

Бойко, О. Утворення єдиного національного фронту українськими політичними силами у 1918 р. [Текст] / О. Бойко // Укр. іст. журн. – 1997. – № 6. – С. 14 – 23.

Васюковський, Р. У пошуках союзників: зовнішня політика Директорії УНР у першій половині 1919 року [Текст] / Р. Васюковський // Грані. – 1991. – № 2 (4). – С. 36 – 43.

Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: енциклопед. довід [Текст] / за ред. І. Ф. Кураса. – К.: УРЕ, 1987. – 632 с.

Верстюк, В. Українська революція [Текст] / В. Верстюк // Історія України. – К.: Генеза, 1997. – С. 184 – 243.

Винниченко, В. Відродження нації: у 3 ч. [Текст] / В. Винниченко. – Ч. 3. – К.: Політвидав України, 1990. – 542 с.

Гошуляк, І. Про причини поразки Центральної Ради [Текст] / І. Гошуляк // Укр. іст. журн. – 1994. – № 1. – С. 14 – 19.

Гриценко, А. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 р. – початок 1919 р.) [Текст] / А. Гриценко. – К.: Либідь, 1993. – 218 с.

Грушевський, М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919 [Текст] / М. Грушевський. – К.: Либідь, 1992. – 46 с.

Гунчак, Т. Україна. Перша половина ХХ століття [Текст] / Т. Гунчак. – К.: Наука, 1993. – 242 с.

Держалюк, М. Брестський мир і Україна [Текст] / М. Держалюк // Пам’ять століть. – 1998. – № 1. – С. 40 – 57.

Дмитришин, В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 р.: Нові дані з німецьких архівів [Текст] / В. Дмитришин // Політол. читання. – 1994. – №1.– С. 104–120.

Дорошенко, Д. Історія України (1917 – 1923): у 2 т. [Текст] / Д. Дорошенко. – Т. 1. – К.: Глобус, 1992. – 238 с.

Дорошенко, Д. Історія України (1917 – 1923): у 2 т. [Текст] / Д. Дорошенко. – Т. 2. – К.: Глобус, 1992. – 349 с.

Затонський, В. До питання про організацію тимчасового Робітничо-селянського Уряду України [Текст] / В. Затонський // Укр. іст. журн. – 1989. – №5. – С. 115–123.

Історія Українського війська [Текст] / упоряд. Д. Дашкевич. – Л.: Світ, 1996. – 840 с.

Ковальов, В. Генерал П. Скоропадський: українське військо (червень – грудень 1917 р.) [Текст] / В. Ковальов // Військ.-іст. альм. – 2001. – № 1. – С. 48–60.

Комин, В. Нестор Махно: мифы и реальность [Текст] / В. Комин. – М.: Моск. рабочий, 1990. – 79 с.

Кульчицький, С. Велика російська революція (Лютнева революція 1917 р., її зв’язок із Жовтневою революцією та подіями Української революції 1917 – 1918 рр.) [Текст] / С. Кульчицький // Сучасність. – 1998. – № 1. – С. 84–90.

Кульчицький, С. Українська держава часів гетьманщини [Текст] / С. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 1992. – № 7. – С. 60–79.

Кульчицький, С. Центральна Рада. Утворення УНР [Текст] / С. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 1992. – № 5. – С. 71–88.

Махно, Н. Воспоминания [Текст] / Н. Махно. – К.: Україна, 1991. – 184 с.

Октябрь и гражданская война на Украине: страницы истории [Текст] / ред. О. Щусь. – К.: Наук. думка, 1987. – 255 с.

Павленко, Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. [Текст] / Ю. Павленко, Ю. Храмов. – К.: Наук. думка, 1995. – 318 с.

ІІиріг, Р. Павло Скоропадський [Текст] / Р. ІІиріг, Ф. Проданюк // Укр. іст. журн. – 1992. – № 9. – С. 91–119.

Польсько-український договір 1920 р. [Текст] // Крисаченко В. Українознавство: у 2 кн. – Кн. 2. – К.: Наук. думка, 1997. – С. 251–257.

Попович, М. Україна: Незалежність здобута і втрачена (часи УНР. Директорія) [Текст] / М. Попович // Київ. старовина. – 2001. – № 2. – С. 25–37.

Притуляк, М. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 р. [Текст] / М. Притуляк // Укр. іст. журн. – 1997. – № 1. – С. 62–72.

Проданюк, Ф. Дипломатия державы гетьмана Павла Скоропадского [Текст] / Ф. Проданюк // Политика и время. – 1992. – № 5. – С. 62–69.

Революция на Украине по мемуарам белых [Текст] / сост. С. Алексеев; Под ред. Н. Попова. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 435 с.

Скоропадський, П. Спогади [Текст] / П. Скоропадський. – К.: Україна, 1995. – 493 с.

Солдатенко, В. Українська революція. Історичний нарис [Текст] / В. Солдатенко. – К.: Наук. думка, 1999. – 342 с.

Універсали Центральної Ради [Текст] // Укр. іст. журн. – 1991. – № 8. – С. 20–23.

Хміль, І. С. Петлюра і петлюрівці [Текст] / І. Хміль // Укр. іст. журн. – 1990. – № 3. – С. 107–119.

Яценко, В. Українські партійно-політичні сили в 1917–1920 рр. Особливості структуризації [Текст] / В. Яценко // Вісн. Дніпропетр. ун-ту. Історія та археологія. – 1998. – Вип. 4. – С. 73–84.

Теми рефератів

1. М. С. Грушевський – перший президент України.

2. Конституція УНР.

3. Політика «воєнного комунізму» в Україні.

4. Історія ЗУНР: політична діяльність та причини поразки.

5. Політичні портрети діячів України: В. Винниченко, Е. Квірінг, Є. Петрушевич, С. Петлюра, А. Пятаков, X. Раковський, М. Скрипник, Н. Махно.

6. Акт злуки УНР із ЗУНР, його значення.

7. Махновський рух в Україні в 1918–1920 рр.

8. Варшавський договір 1920 р.: зміст та наслідки

9. Радянсько-польська війна 1920 р.

10. Отаманський рух на українських землях.

 

Тема 7. Україна в роки Другої світової

та Великої Вітчизняної воєн (1939–1945 рр.)

 

Мета семінару: розкрити цілі та характер Другої світової та Великої Вітчизняної воєн; проаналізувати процес возз’єднання західноукраїнських земель у складі єдиної держави та їх радянізацію; висвітлити особливості окупаційного режиму та руху Опору в Україні; окреслити внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини та її сателітів.

План

1. Західноукраїнські землі напередодні та на початку Другої світової війни.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР та окупаційний режим в Україні.

3. Рух Опору в Україні під час війни.

4. Бойові дії на території України в 1941–1944 рр. Визволення республіки та внесок українського народу в розгром фашистської Німеччини.

 

Розгляд першого питання слід почати з висвітлення міжнародного становища наприкінці 1930-х рр., яке характеризувалося посиленням напруженості, небезпекою виникнення нової війни за територіальний переділ світу. Із приходом до влади А. Гітлера Німеччина виступила з вимогою переглянути карту Європи з метою розширення свого “життєвого простору”. У вересні 1938 р. глави урядів Англії, Франції, Італії та Німеччини, задовольняючи вимоги Гітлера, уклали Мюнхенську угоду, за якою надали згоду на окупацію Судетської області Чехословаччини, чим спричинили початок гітлерівської агресії на Схід. А вже в березні 1939 р. Німеччина, порушивши Мюнхенську угоду, окупувала Богемію та Моравію, оголосивши їх своїм протекторатом.

Західні держави не тільки не протидіяли агресивним устремлінням Гітлера, а й продовжували свою політику умиротворення агресора. Радянсько-франко-британські переговори весною й улітку 1939 р., що проводилися з метою створення системи колективної безпеки в Європі, зайшли в глухий кут. У такій ситуації 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про ненапад, відомий як пакт Ріббентропа – Молотова. До нього додавався секретний протокол, який свідчив про змову Гітлера й Сталіна щодо поділу Польщі, розмежування сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР. Наявність такого протоколу Радянський Союз протягом півстоліття заперечував. Необхідно дати оцінку альянсу Гітлера й Сталіна, безпосереднім результатом якого був початок Другої світової війни. Далі треба висвітлити події початку Другої світової війни, розкрити становище західноукраїнських земель. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Почалася Друга світова війна. 3 вересня Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині, однак активної військової допомоги Польщі не надали.

17 вересня 1939 р. частини Червоної армії перейшли радянсько-польський кордон і вступили на західноукраїнські землі. До 29 вересня 1939 р. радянські війська просунулися на 250–300 км, вийшли до рік Західний Буг і Сян, як і передбачалося радянсько-німецьким договором. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс був підтверджений новим договором – “Про дружбу й кордон”. Новий договір уточнював розподіл сфер впливу, фактично закріплюючи поділ Польщі між СРСР і Німеччиною, і формально підтверджував включення західноукраїнських земель до складу СРСР. У листопаді 1939 р. вони офіційно увійшли до складу Української РСР. Договір створив умови для вирішення проблеми Бессарабії й Буковини, населених переважно українцями. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія в червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу. 2 серпня 1940 р. VІІ сесія Верховної Ради Союзу РСР прийняла закон про включення Північної Буковини, Хотинського повіту Бессарабії та Придунайських українських земель до складу Української РСР. На території Західної України й Північної Буковини були створені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Станіславська, Чернівецька та Ізмаїльська області.

Потрібно розкрити характер соціально-економічних перетворень у Західній Україні після включення її до складу УРСР. Розглядаючи зміни в соціально-економічному й культурному житті краю, необхідно звернути увагу на те, що вже 22 жовтня 1939 р. в Західній Україні відбулися вибори до Народних Зборів. 26 жовтня 1939 р. Народні Збори, відкриті у Львові, ухвалили рішення про встановлення влади Рад у Західній Україні і про возз’єднання її з Радянською Україною в Союзі РСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР винесли рішення про включення Західної України до складу СРСР і про возз’єднання її з Українською РСР. Зі встановленням радянської влади одразу ж була проведена конфіскація поміщицьких і церковних земель, націоналізація банків і великої промисловості. Разом із соціалістичними перетвореннями на західноукраїнські землі прийшов і сталінський режим. Паралельно з відкриттям українських шкіл, вищих навчальних закладів, бібліотек, медичних закладів, будівництвом фабрик і заводів, створенням колгоспів почався процес нещадного руйнування й без того слабких культурницьких осередків і громадських центрів, посилювалися репресії проти діячів культури, “соціально ворожих елементів”. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано за політичні переконання й депортовано до Сибіру без суду й слідства близько 10% населення Західної України. За даними на листопад 1940 р., із цих районів було вислано 312 тис. сімей (1 млн 173 тис. осіб).

Підсумовуючи, необхідно розкрити значення возз’єднання західноукраїнських земель у боротьбі за національне визволення українського народу.

Під час висвітлення другого питання перш за все необхідно зупинитися на тому факті, що на початок літа 1941 р. фашистська Німеччина поширила своє панування майже на всю територію Західної та Центральної Європи. Починаючи з вересня 1939 р. Німеччина та Італія окупували 9 європейських країн. Уся попередня діяльність Гітлера в Європі мала одну мету – нагромадити сили, щоб за найкоротший термін розгромити СРСР, покінчити з більшовизмом, розчистити собі шлях до світового панування. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21 (план “Барбаросса”) – план нападу на СРСР. Треба дати якнайповнішу характеристику планам фашистського рейху щодо України.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина, розірвавши пакт про ненапад, без оголошення війни розпочала агресію проти Радянського Союзу. Армія завойовників нараховувала 190 дивізій (157 із них – німецькі), 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з фашистською Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Почалася Велика Вітчизняна війна. Необхідно розкрити її характер, визначити, чому вона була несправедливою, загарбницькою з боку Німеччини та її сателітів.

Слід зауважити, що для опору ворогові на Київському напрямку були сформовані двафронти – Південно-Західний (командуючий генерал М. Кирпонос) та Південний (командуючий генерал І. Тюленєв), ужиті заходи щодо мобілізації сил. На фронт були відправлені більше 2 млн жителів України (понад 200 тис. з них – добровольці). Із територій, яким загрожувала окупація, здійснювалась евакуація у східні райони країни матеріальних цінностей, зерна, худоби, промислового обладнання.

Кровопролитні бої в районі Львова, Бродів, Рівного не зупинили ворога. З важкими боями радянські війська відступали на схід, завдаючи ударів противнику, знекровлюючи його. Наприкінці серпня війська Південного фронту відійшли за Дніпро. 19 вересня війська Південно-Західного фронту й ополченці після 71-денної героїчної оборони залишили Київ. Восени розгорілися жорстокі бої на підступах до Харкова й Донбасу. У липні 1942 р. вся Україна була окупована ворогом. Необхідно з позиції сьогоднішніх знань розкрити причини невдач Червоної армії, показати мужність і відвагу бійців у захисті кожного метра рідної землі.

З початком окупації на всій території України був установлений жорстокий режим на основі так званого “нового порядку”. Скасувавши, по суті, саме поняття “Україна”, окупанти штучно розчленували українську територію. Західноукраїнські землі під назвою “дистрикт Галичина” були включені до генерал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі. Південно-західні області республіки (Одеська, Чернівецька, Ізмаїльська, деякі райони Вінницької, Миколаївської, Херсонської областей) під назвою “Трансністрія” увійшли до складу Румунії. Прифронтові області підпорядковувалися військовому командуванню. З більшої частини території України (Правобережжя і Лівобережжя) був створений Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне, який очолив Еріх Кох. Необхідно на конкретних фактах розкрити суть окупаційного режиму й показати, якої долі зазнав український народ.

Жорстокий окупаційний режим в Україні привів до виникнення руху Опору, вивчення якого становить зміст третього питання. У цьому русі паралельно існували дві незалежні течії – радянський партизанський і підпільний рух та націоналістичний. До останньої належала ОУН-УПА, що прагнула створити незалежну українську державу. Слід визначити характер і масштаби руху Опору, підкресливши, що найбільш активною його формою була збройна боротьба радянських партизан і диверсійних груп, які завдавали удари по ворогу з тилу, надаючи допомогу Радянській армії.

У перші тижні війни партизанський рух розгортався стихійно, не маючи єдиного керівного центру. Але вже восени 1941 р. для посилення військового керівництва партизанськими загонами в прифронтовій смузі почали створюватися спеціальні оперативні групи, які організовували і координували діяльність підпільно-патріотичних груп. Станом на 1 травня 1942 р. в Україні вже діяло 766 партизанських загонів та 613 диверсійно-винищувальних груп.

У червні 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху, очолений генералом Т. Строкачем. Виникали і великі партизанські з’єднання. У лютому та навесні 1942 р. на Сумщині були створені партизанські з’єднання – С. Ковпака, С. Руднєва, О. Сабурова, О. Федорова, М. Наумова та ін. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 5 партизанських з’єднань і 900 дрібних загонів та сотні диверсійних і розвідувальних груп. Чисельність партизан на квітень 1943 р. становила 58,5 тис. осіб. Усього на території України в роки Великої Вітчизняної війни діяло понад 30 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і розвідувально-диверсійних груп, у яких налічувалося понад 501 тис. осіб.

Улітку 1943 р., під час Курської битви, партизани провели операцію “Рейкова війна”, а в червні–жовтні 1943 р. партизанське з’єднання С. Ковпака здійснило так званий Карпатський рейд. Подібні рейди в тилу ворога здійснювали й інші партизанські з’єднання, знищуючи німецькі гарнізони, військові частини, залізничні мости, автошляхи.

Активно під час окупації діяло й радянське підпілля – комуністичне та комсомольське. Станом на осінь 1942р. в Україні не було жодної області або району, де б не існували підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретарі підпільного обкому партії М. Сташков, міськкому партії Ю. Савченко, Криворізького міськкому В. Снігірцев, Павлоградського райкому А. Караванченко, Криничанського райкому В. Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі “Молода гвардія” (м. Краснодон) і “Партизанська іскра” (с. Кримка Миколаївської обл.). Загалом у складі підпільних комітетів, організацій і груп в Україні налічувалося більше 103 тис. підпільників.

На західноукраїнських землях організатором Опору виступила ОУН, яка закликала вести боротьбу за звільнення України одночасно як від німецьких окупантів, так і від радянської влади. У 1939–1940 рр. в ОУН стався розкол, утворилося дві фракції на чолі з Мельником і Бандерою – ОУН-М і ОУН-Б. Між ними були розбіжності не лише в питаннях тактики. Бандерівці, не відкидаючи можливості співпраці з Німеччиною, виступили за створення власної армії та розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись в основному на сили власного народу. Мельниківці ж доводили необхідність пріоритетної орієнтації на Німеччину. Обидві фракції на початку війни співпрацювали з нацистами, прагнучи використати підтримку Німеччини для досягнення головної мети – проголошення незалежної Української держави. Для нацистів же ОУН становила інтерес як диверсійна, шпигунська сила, противник Радянського Союзу.

30 червня 1941 р. у Львові керівництво ОУН-Б ухвалило Акт про створення Української держави і обрало уряд на чолі з Я. Стецьком. Однак фашистська Німеччина не бажала ні з ким ділитися владою на окупованих землях України. За наказом Гітлера новостворений уряд був розігнаний. Частина його членів були розстріляні, а С. Бандера і Я. Стецько – заарештовані й кинуті до концтабору Заксенхаузен. Були також посилені репресії проти оунівського підпілля. Значна частина організацій ОУН-Б і ОУН-М були розгромлені, сотні їх членів – розстріляні, кинуті до концтаборів. Це змінило ставлення ОУН до нацистів. Тому бандерівці в подальшому рішуче й масово включились у війну з окупантами.

У 1942 р. були організовані військові загони ОУН-Б і ОУН-М. У жовтні 1942р. бандерівці об’єднали їх під своїм керівництвом і створили Українську повстанську армію (УПА). Головнокомандуючим УПА став Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка). УПА швидко розгорнула свою діяльність. Територія, яку вона контролювала, поширилася з Волині, Полісся на Галичину та Поділля. Протягом 1942–1943 рр. її чисельність зросла від 40 до 100 тис. осіб. Під контролем УПА знаходилися цілі райони. Аналіз документів підтверджує, що УПА вела бойові дії як проти німецько-фашистських загарбників, так і проти радянських партизанів, не пускаючи їх на свою територію.

Висвітлюючи питання, необхідно на конкретних прикладах показати, який внесок у розгром ворога зробила кожна з сил Опору, дати об’єктивну оцінку їх діяльності.

Розглядаючи четверте питання, перш за все слід відзначити, що Велика Вітчизняна війна була складовою частиною Другої світової війни. Територія України протягом більше трьох років була одним із її центрів, ареною кровопролитних боїв. За характером воєнних дій і їх наслідками найбільш важким для СРСР був початковий період війни, коли Червона армія під ударами переважаючих сил противника відступала.

Досягши успіху на вирішальних ділянках фронту – під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на столицю країни. Однак після розгрому під Москвою (грудень 1941 – січень 1942 рр.) гітлерівський план “блискавичної війни” зазнав краху.

Із розгромом фашистських військ під Сталінградом (19 листопада 1942 р. – 2 лютого 1943 р.) і Курськом (5 липня – 23 серпня 1943 р.) стратегічна ініціатива перейшла до Радянської армії. Настав корінний перелом у війні.Почалося масове вигнання ворога й з України. Головними битвами цього періоду на українських землях стали битви за звільнення Донбасу та за Дніпро, у результаті яких 22 вересня 1943 р. Донбас був очищений від ворога. На кінець вересня 1943 р. радянські війська на 750-кілометровій лінії фронту вийшли до Дніпра й форсували його в декількохмісцях.25 жовтня був визволений Дніпропетровськ. Кульмінацією ж битви за Дніпро стало визволення 6 листопада 1943 р. столиці України – Києва.

24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні, уякому взяли участь усі чотири Українські фронти, що знаменувало початок третього, завершального, періоду війни.У ході його була проведена низка блискучих військових операцій (Корсунь-Шевченківська, Луцько-Рівненська, операція зі звільнення Криму, Львівсько-Сандомирська, Карпато-Ужгородська), результатом яких стало визволення Правобережжя, Криму, Південної та Західної України, Закарпаття. 27 жовтня 1944 р. ворог був вибитий з Ужгорода, а наступного дня були визволені останні населені пункти України.

Необхідно висвітлити роботу українського народу в тилу, оцінити його внесок у нарощування військового виробництва, проаналізувати участь українців у воєнних діях, показати якою ціною була досягнута перемога.

Слід підкреслити, що Україна разом із Росією та Білорусією винесла на собі основний тягар боротьби з фашистською навалою, набула міжнародного авторитету, стала одним із засновників ООН. Важливим результатом розгрому німецького фашизму стало возз’єднання Закарпатської України з Радянською в складі СРСР. Була здійснена багатовікова мрія українців – об’єднання в єдину сім’ю.

 

Список рекомендованої літератури

Абліцов, В. Антифашистський рух Опору. Відоме й невідоме [Текст] / В. Абліцов, В. Жежера, В. Краснодемський // Голос України. – 1999. – 6 листопада.

Бар, М. Війна втрачених надій. Український самостійницький рух у 1939 – 1945 рр. [Текст] / М. Бар, А. Зеленський // Укр. іст. журн. – 1992. – № 6. – С.116–122.

Бойко, О. Історія України [Текст] / О. Бойко. – К.: Академвидав, 2008. – 688 с.

Бондаренко, В. Днепропетровские бандеровцы плечом к плечу с коммунистами боролись против оккупантов [Текст] / В. Бондаренко // Киев. ведомости. – 1994. –14 сентября.

Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років: сучасні проблеми історичної освіти і науки [Текст] / Ред.кол.: С. Світленко (відп. ред.) та ін. – Д.: “Пороги”, 2005. – 340 с.

Григорович, Д. Коммунистическое подполье на Украине в годы Великой Отечественной войны [Текст] / Д. Григорович, П. Денисенко, В. Немятый. – К.: Политиздат Украины, 1976. – 223 с.

Іваненко, В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології: Монографія [Текст] / В. Іваненко, В. Якунін. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2006. – 424 с.

Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. [Текст] / А. Г. Шевелєв (головн. ред.). – Т. 6. – К.: Наук. думка, 1977. – 543 с.

Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. [Текст] / А. Г. Шевелєв (головн. ред.). – Т. 7. – К.: Наук. думка, 1977. – 535 с.

Ковалюк, В. Культурологічні та духовні аспекти “радянізації” Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) [Текст] / В. Ковалюк // Укр. іст. журн. – 1993. – № 2–3. – С. 3–17.

Коваль, М. ОУН-УПА між “третім рейхом” і сталінським тоталітаризмом [Текст] / М. Коваль // Укр. іст. журн. – 1994. – № 2–3. – С. 94–102.

Мірчук, П. Українська повстанська армія. 1942–1952 [Текст] / П. Мірчук. – Львів: Просвіта, 1991. – 320 с.

Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941–1944: в 2 кн. [Текст] / Сост. В. Немятый и др. – Кн. 1. – К.: Наук. думка, 1985. – 399 с.

Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941–1944: в 2 кн. [Текст] / Сост. В. Немятый и др. – Кн. 2. – К.: Наук. думка, 1985. – 431 с.

Слободянюк, М. Рух Опору на Дніпропетровщині в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945): навч. посібник [Текст] / М. Слободянюк, І. Шахрайчук. – Д.: ДДУ, 1998. – 84 с.

Тронько, П. Бессмертие подвига. Из истории борьбы комсомольцев и молодёжи Советской Украины против немецко-фашистских захватчиков в период Великой Отечественной войны 1941–1945 [Текст] / П. Тронько. – К.: Молодь, 1985. – 240 с.

Хрестоматія з історії України [Текст] / Укл. О. Шляхов, Г. Книш, В. Яценко. – Д.: РВВ ДНУ, 2007. – 84 с.

Шевчук, В. Українська повстанська армія [Текст] / В. Шевчук // Політика і час. – 1991. – № 11. – С. 78–84.

Якушевский, А. Советско-германский договор о ненападении: взгляд через годы [Текст] / А. Якушевский // Страницы истории советского общества: факты, проблемы, люди. – М.: Политиздат, 1989. – 307 с.

 

Теми рефератів

1. Героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя.

2. Комсомольсько-молодіжне підпілля в роки Великої Вітчизняної Війни в Україні.

3. Сидір Артемович Ковпак – легендарний партизанський командир.

4. Радянське підпілля й партизанський рух на Дніпропетровщині.

5. Діяльність ОУН-УПА в роки війни.

6. Політичний портрет Степана Бандери.

 

 

Тема 8. Українська РСР в другій половині

40-х – 80-х рр. ХХ ст.

 

Мета семінару: розкрити зміст явищ економічного та політичного життя в Україні в повоєнні часи та період “відлиги”; висвітлити особливості процесів, що відбувалися в 60–80-ті рр.; показати негативний вплив командно-адміністративної системи, проаналізувати особливості розвитку України в період перебудови.

План

 

1. Особливості сталінського режиму в Україні в повоєнні часи.

2. Реформування економіки та зміни в суспільно-політичному житті в період “відлиги”.

3. Основні тенденції в соціально-економічному житті України в 60-х – першій половині 80-х рр. Дисидентський рух в Україні.

4. Політика перебудови та створення нової політичної ситуації в Україні.

 

Розкриваючи зміст першого питання, треба мати на увазі, що Україна за роки війни втратила понад 7 млн чол., що стано­вило 17% чисельності її населення. Демографічна ситуація усклад­нювалась і тим, що під час війни більше 2 млн чол., в основному моло­ді, були вивезені до Німеччини, 3,5 млн були евакуйовані, 10 млн осіб утратили притулок. Трагічні події мали місце і в повоєнні роки. Голод 1946–1947 рр., депортація жителів Західної України до Сибіру тощо негативно впливали на зростання кількості населе­ння, а це зменшувало трудові ресурси. Зрештою довоєнна чисельність насе­лення була відновлена лише в 1960 р.

Війна завдала величезних збитків економіці України, їх сума перевищувала 1 200 млрд крб. Промислове виробництво в 1945 р. складало лише 26% від довоєнного рівня. У надзвичайно важкому стані знаходилися сільське господарст­во, наука, освіта й культура.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла “Закон про п’ятиріч­ний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946–1950 рр.”. Треба звернути увагу на процес виконання цього закону, дати аналіз успіхів і прорахунків у ході відбудови на­родного господарства. У відродженні промислових підприємств в Ук­раїні значну допомогу надавали трудящі інших республік СРСР. Завдяки ен­тузіазмові народу, готовності його до самопожертви в ім’я кращо­го майбутнього промисловість була швидко відновлена. Відомо, що в 1950 р. промислове виробництво в республіці на 15% перевищувало показники 1940 р. Україна вийшла на рівень країн Західної Європи і за ступенем розвитку промислового виробництва.

Слід зауважити, що в Україні значно відставало сільське господарство. Обмін між містом і селом був нееквівалентний, оплата праці в кол­госпах і радгоспах була мізерна. Обов’язкові поставки не припинялися навіть у 1946–1947 рр., коли внаслідок несприятливих погодних умов урожай на більшій частині України був украй низь­кий. Близько 1 млн жителів України померли в голодну зиму 1946–1947 рр. Виробництво зерна в 1950 р. складало всього 60%від рівня 1940 р. Потрібно проаналізувати процеси, які відбувалися в цій сфері господарства.

Слід відзначити, що радянська влада прагнула деякою мірою поліпшити життя людей. У цьому плані можна згадати скасування в 1947 р. кар­ткової системи, хоча грошова реформа того ж року багато в чому знецінила особисті заощадження громадян. Прояви сталінізму відчувались і в суспільно-політичному житті УРСР. Прив’язати Україну до центру, укріпити тоталітарну систему та командно-ад­міністративні методи керівництва – усе це становило основу політи­ки Сталіна щодо України. Треба звернути увагу на роль керівництва Компартії УРСР у провадженні ідей сталінізму в галузі національно-державного та культурного будівництва. Рекомендується дати аналіз основних постанов ЦК КП(б)У з пи­тань розвитку науки, літератури та мистецтва 1946–1951 рр., які фактично повторювали кроки Москви в пошуках ворогів серед видат­них учених, письменників, композиторів. Важливо з’ясувати суть таких явищ, як “ждановщина” і “лисенківщина”, визначити їх прояви в Ук­раїні, показати роль інтелігенції, яка виступала носієм українсь­кої національної свідомості в ті складні часи.

Варто звернути увагу на процеси, які відбувалися на західноукраїнських землях, де після завершення Другої світової війни здійснювалися ґрунтовні перетворення. Тут відбувалося формування нових органів влади. Соціально-економічні та політичні зміни проводилися за сталінським планом індустріалізації, колективізації сільського господарства та культурної революції. Слід показати позитивні зрушення, які стали результатом згаданих процесів, а також помилки в політиці “радянізації” Західної України і їх трагічні наслідки. У цьому регіоні була розв’язана справжня громадянська війна. Рекомендується проаналізувати діяльність різних політичних сил, у тому числі ОУН-УПА, греко-католицької церкви, органів НКВС, МВС.

Необхідно окреслити особливості розвитку освіти й культури в західних областях, де напередодні Другої світової війни 70% населення було неписьменним, а серед студентів вищої школи українці складали лише 3%. Разом з тим слід відзначити, що з приходом радянської влади інтенсивно відбувався процес русифікації.

Висвітлюючи друге питання, треба враховувати, що в 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст. економіка України розвивалася досить суперечливо. Життя вимагало проведення реформ, здатних демократизу­вати систему управління. У цей час були створені ради народного господарства (раднаргоспи). Потрібно визначити проана­лізувати, чому в 1965 р. замість них були створені союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства, з’ясувати їх роль в економічному розвитку України. Деякі реформи були проведені в сільському господарстві, зокрема скасування обов’язкових натуральних податків і зниження платежів із присадибних ділянок. Багато було зроблено для забезпечення колгоспів та радгоспів новою технікою. Але існувала політика вказівок партійних органів, сувора регламентація сільськогосподарського виробництва. Диктат центру придушував ініціативу селянина. Зрештою реформи М. Хрущова не вписувались у командно-адміністративну систему, що призвело до спаду як промислового, так і сільськогосподарського виробництва.

Певні зміни в суспільно-політичному житті УРСР відбулися після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. У червні 1953 р. на посаду Першого секретаря ЦК КПУ уперше став українець О. Кириченко. Значну роль відіграло помпезне святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією. Рекомендується дати критич­ний аналіз тез щодо цієї дати. У лютому 1954 р. Прези­дія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про передачу Криму до УРСР. Варто детально розглянути це питання й позиції стосовно нього певних політичних кіл Росії сьогодні.

Велике значення для розвитку політичного життя в Україні мало засудження культу особи Сталіна відповідно до рішення ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.) Це привело до демократизації партійного життя. На короткий час в Україні склалися сприятливі умови для відродження історичної пам’яті, повернення народу імен, забутих у часи тоталітарного режиму. Розпочалася реабілітація ви­датних політичних діячів та представників культури України. Утім, в умовах десталінізації демократизація виявилася обмеженою через її стримування з боку партійно-державного апарату. “Відлига” поро­дила таке явище суспільно-культурного життя, як “шістдесятництво”. Це був рух творчої молоді, яка сповідувала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні (В. Симоненко, Л. Костенко, Є. Сверстюк, А. Горська, І. Дзюба та ін.).

Варто звернути увагу на те, що новації “шістдесятників” (захист української мови, збереження пам’яток архітектури, реа­білітація митців та ін.) супроводжувалися черговим цькуванням з боку влади, яка звинувачувала їх у “космополітизмі”, “формалізмі” тощо. Цей конфлікт з інтелігенцією поступово вилився в рух укра­їнських інакодумців-дисидентів на рубежі 1950–1960-х рр. Серед дисидентів виявилося чимало “шістдесятників”. Слід показати, як розпочалися репресивні акції влади щодо дисидентів (процес у Львові над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС) на чолі з Л. Лук’яненком, серія арештів діячів української культури в 1965 р.).

Вивчаючи третє питання, слід виходити з того, що в 1965–1985 рр. в Україні спостерігалися всі процеси, характерні загалом для Радянського Союзу. Треба з’ясувати причини тих явищ, які Усі процеси, які відбувалися в ньому, були характерні й для нашої республіки. Тому треба розібратись у причинах тих явищ, які призвели до уповільнення розвитку країни, до ускладнення еконо­мічного, політичного та духовного життя країни. Вони полягали передусім у пануванні командно-адміністратив­ної системи, створеної за Сталіна, трохи послабленої Хрущовим, що знову набула сили за часів Брежнєва. В основі її лежала монополія КПРС, її правлячої верхівки на державну владу. Привілейоване становище правлячої групи, незалежної від партії й народу, породило в її середовищі вседозволеність, зловживання владою, моральний розклад, корупцію. Серед причин за­стійних явищ слід також назвати відсутність демократії, реальне безвлад­дя Рад народних депутатів. Усе це негативно впливало на стан еко­номіки, яка розвивалася екстенсивним шляхом. Досягнення науково-технічної революції (НТР) стосувалися лише військово-промислового комплексу, що негативно позначилося на життєвому рівні населення.

Аналізуючи ситуацію в Україні, не слід забувати, що в 1965–1985 рр. республіка мала певні успіхи в розвитку народного госпо­дарства. Зросли видобуток вугілля, руди, виплавка чавуну й сталі, виробництво машин, зерна та ін. Але ці успіхи досягалися дорогою ціною в дуже складних умовах за рахунок важкої праці трудящих й експлуатації фізично й морально застарілої техніки. Ре­форми 1965–1966 рр. залишилися нездійсненими, бо підприємства не здобули самостійності, не працювали економічні стимули для поліпшення якості продукції тощо. Негативно впливав і диктат центру. Зокрема, в Україні недостатніми темпами розвивалися ті галузі, які забезпечували науково-технічний прогрес (електроніка, машино­будування та ін.). Інтенсивно йшло будівництво електростанцій, у тому числі атомних, які будувалися на небезпечній відстані від міст (Чорнобильська біля Києва, Запорізька та ін.).

Приймалися численні рішення щодо розвитку сільського господарства, але вони не були економічно обґрунтовані. Зокрема, прибутки колгоспів і радгоспів від продажу ними своєї продукції не пере­кривали витрат на нову техніку, пальне, комбікорми. Саме тому зни­жувалася зацікавленість господарств у їх праці, погіршувалося матеріальне становище пра­цівників. Було занедбане будівництво житла, шляхів, культурно-по­бутових закладів, що спричинило переїзд значної кількості молоді з села до міста. Влада не приділяла достатньої уваги соціальній сфері. Обсяг виробництва промислових товарів і продуктів харчу­вання не задовольняв повною мірою потреб населення. Багато нарікань викликав рівень медичного та соціального обслуговування. Продовжувався наступ на природні багатства України (недбале ставлення до землі в колгоспах і радгоспах, “рукотворні моря”, хі­мічні заводи). На черзі постали екологічні проб­леми.

У політичній та духовній сферах відбувся поворот до неосталінізму. Усе більше утверджувався дик­тат офіційної ідеології. Партійна цензура викривала “ідеологічні помилки” в роботі журналів “Вітчизна”, “Жовтень”, кіностудії ім. О. Довженка. У проявах “буржуазного націоналізму” звинувачува­лися видатні письменники й поети. Навіть вихід у 1969 р. офіцій­но-трафаретної книги Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста “Україно наша радянська” викликала незадоволення в Москві своїми націона­льними мотивами. Ідеологічному тиску був підданий роман О. Гончара “Собор”. Нова хвиля русифікації розпочалася з 1972 р., що було пов’я­зане з діяльністю секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Маланчука.

Дисидентський рух у цей період проявився у формах “