Суперечності становлення державності

Мета семінару: проаналізувати хід подій 1917–1920 рр. в Україні; дати характеристику Центральної Ради та її Універсалів; висвітлити найважливіші моменти боротьби за владу в Україні в 1917 – 1920 рр.; розкрити основні тенденції та протиріччя, що визначилися в ході розвитку української національної державності в цей час; виявити причини поразки українських визвольних змагань.

План

1. Центральна Рада та її Універсали.

2. Гетьманат П. Скоропадського. Характер та особливості влади.

3. Директорія. Політика, причини падіння.

4. Відновлення радянської влади в Україні та її політика в 1919–1920 рр.

 

Розкриття першого питання доцільно почати з зазначення того, що після перемоги Лютневої революції в Росії встановилося двовладдя. 27 лютого 1917 р. була створена Петроградська Рада робітничих депутатів – орган, що представляв інтереси революційного народу. Тимчасовий комітет Державної думи 2 березня сформував Тимчасовий уряд, більшість членів якого належали до партій кадетів і октябристів. Він повинен був здійснювати свої функції до скликання Установчих зборів і встановлення в країні постійної форми правління.

Своєрідно розгорталися події в Україні, де звістка про зречення царя Миколи II від престолу викликала хвилю національної та політичної активності. Необхідно звернути увагу на те, що різні політичні сили діяли в цих умовах відповідно до своїх інтересів. Представники російських буржуазних партій формували на місцях громадські комітети (у Києві – Виконавчий комітет), які підтримували Тимчасовий уряд. Соціалістичні партії (більшовики, меншовики, есери) взяли участь у створенні Рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися на Петроградську Раду. Але в Україні двовладдям справа не обмежувалася. Національне піднесення стало передумовою формування місцевого органу влади – Української Центральної Ради, відновлення процесу створення модерної держави.

Слід охарактеризувати діяльність Української Центральної Ради – представницького органу демократичних українських сил, визнаного революційним парламентом України на Всеукраїнському Національному конгресі. Необхідно визначити за ініціативою яких політичних партій, громадських та інших організацій була створена Центральна Рада (3–4 березня 1917 р.), висвітлити її завдання та мету.

Не всі прошарки суспільства й політичні сили України підтримали Центральну Раду. Побоюючись, що зростання «українського сепаратизму» призведе до розпаду Російської імперії, проти неї виступили консервативні й навіть ліберальні кола російських поміщиків та буржуазії. Більшовики оцінили Центральну Раду як «буржуазно-націоналістичний» орган.

Треба звернути увагу на те, що Центральна Рада, визначивши найближчою метою здобуття широкої автономії для України в складі Російської Федеративної Республіки, дістала значну підтримку з боку ряду з’їздів української громадськості, які відбулися протягом травня – червня 1917 р. Однак Тимчасовий уряд продовжував шовіністичну політику царату щодо України: переговори представників Центральної Ради, які на чолі з В. Винниченком виїхали до Петрограда, не дали позитивних результатів. Саме це обумовило прийняття 10 червня 1917 р. І Універсалу Центральної Ради, де проголошувалася автономія України в складі Російської Держави. Необхідно розкрити причини прийняття та суть усіх чотирьох Універсалів Центральної Ради, які стали правовою основою створення самостійної української держави.

Політична ситуація в країні змусила Тимчасовий уряд шукати компроміс ізЦентральною Радою: 28 червня до Києва прибула група з трьох міністрів на чолі з О. Керенським. Разом з ними лідери Центральної Ради підготували та 3 липня оголосили ІІ Універсал, у якому зобов’язувалися підтримати політику Тимчасового уряду й погоджувалися відкласти впровадження автономії в Україні до скликання Установчих зборів. Необхідно з’ясувати обставини цієї домовленості, визначити повноваження Центральної Ради та Генерального секретаріату й ставлення громадськості до ІІ Універсалу.

Жовтневі події в Петрограді та встановлення радянської влади змусили Центральну Раду прийняти ІІІ Універсал, де Україна проголошувалася Українською Народною Республікою (УНР), уся влада в якій належала Центральній Раді та її виконавчому органу – Генеральному секретаріату, а на місцях – думам і земствам.

Розбіжності в поглядах на перспективи розвитку країни зумовили виникнення конфлікту між Центральною Радою та більшовиками. Досліджуючи це питання, особливу увагу слід звернути на події, пов’язані з розпочатою більшовиками в грудні 1917 р. війною проти УНР. Ця війна негативно вплинула на хід революції доби Центральної Ради, оскільки остання не змогла згуртувати українські сили для того, щоб протистояти більшовицькому вторгненню. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив 12 грудня 1917 р. установлення на території України радянської влади, а вже 14 грудня був сформований уряд Української Радянської Республіки (УРР).

Прийнятий Центральною Радою 9 січня 1918 р. ІV Універсал проголосив УНР незалежною державою. Однак, поступово втрачаючи авторитет серед народу, але намагаючись будь-яким шляхом зберегти самостійність України, Центральна Рада пішла на угоду з Німеччиною. На жаль, загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких збройних загонів, вторгнення на українські землі німецько-австрійських військ, що відновлювали буржуазно-поміщицький режим, призвели до кризи влади й падіння Української Центральної Ради.

Як підсумок, треба відзначити основні досягнення та прорахунки Центральної Ради. Зокрема, варто звернути увагу на останній реалізований проект Української Центральної Ради – прийняття Конституції УНР (29 квітня 1918 р.), яка визначила основні пріоритети розвитку самостійної України.

Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. та приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, який спирався на консервативні політичні кола, військових, великих землевласників, окупаційні австро-німецькі війська, розпочався новий етап української історії, дослідження якого становить зміст другого питання.

Розглядаючи історію Української Держави П. Скоропадського, необхідно пам’ятати що її поява була, по суті, державним переворотом. Ініціаторами його стали найбільш консервативні елементи українського суспільства, які виступили проти революційних перетворень і уклали 28 квітня 1918 р. угоду з німецьким командуванням. Ліга землевласників України (на з’їзді були присутні 6,5 тис. делегатів) урочисто проголосила П. Скоропадського гетьманом і доручила йому вивести країну з «хаосу й беззаконня». Уряд П. Скоропадського відмінив усі закони й розпорядження Тимчасового уряду та Центральної Ради. Треба проаналізувати перші документи нової влади («Грамота до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий устрій України»), у яких виявилася класова природа гетьманського режиму.

Перший гетьманський уряд, значною мірою через бойкот з боку українських партій, був сформований переважно з кадетів. Із відомих українських діячів до нього входив лише Д. Дорошенко, який виконував функції міністра закордонних справ. До гетьманської адміністрації були запрошені й інші представники українського національного руху, але вони відмовилися. Очолюваний великим землевласником октябристом Ф. Лизогубом уряд розгорнув активну діяльність. У сфері зовнішньої політики було досягнуте визнання України «de facto» або «de jure» 30 державами, 12 червня 1918 р. було укладене перемир’я з Радянською Росією. Розроблялися проекти вирішення аграрного питання. Почалося формування Збройних сил. 12 листопада 1918 р. була проголошена автокефалія української православної церкви. Проводилася активна політика українізації. Зокрема, була розширена система навчальних закладів (створено близько 150 нових україномовних гімназій, у жовтні 1918 р. відкриті два українські університети – у Києві та Кам’янці-Подільскому, здійснена підготовка до відкриття університету в Катеринославі). Були створені національний архів і бібліотека, Українська академія наук.

Доцільно звернути увагу на неоднозначність у ставленні громадськості до самого факту гетьманського перевороту. Слід з’ясувати, які сили підтримували гетьманську владу. Необхідно розкрити причини, з яких режим П. Скоропадського виявився неспроможним створити міцну соціальну базу. Так, відновлення прав великих землевласників, каральні експедиції проти селян, які за Універсалом Центральної Ради вже поділили землю, відродження соціального стану козацтва, до якого увійшли заможні селяни, – усе це викликало протест основної маси селянства. Повернення промислових підприємств колишнім власникам призвело до стійкого опору гетьманському режиму з боку робітничого класу. Серед представників національної інтелігенції, аграрного та промислового капіталу зростало незадоволення співпрацею П. Скоропадського з колишніми представниками російських правлячих кіл і офіцерства, які осіли вКиєві та виношували плани відновлення Російської імперії.

Намагання окупаційної влади використати економіку України для потреб Німеччини й Австрії, у чому вона знаходила підтримку адміністрації гетьмана, посилювали загальне невдоволення, яке переростало в боротьбу проти існуючого режиму. Учасники боротьби мали різні цілі. Найбільш радикальне крило – більшовики (у червні 1918 р. в Москві відбувся І з’їзд Компартії України) – проголосило курс на відновлення в країні радянської влади. Активізувалася більшовицьке підпілля, восени почалося формування в нейтральній зоні українських повстанських дивізій.

З більшовиками співпрацювали ліві есери й боротьбисти (утворилися в травні 1918 р. в результаті розколу Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Опозиційними до гетьманату були практично всі українські партії. У травні 1918 р. виник їх координаційний центр – Український національно-державний союз, на початку серпня перетворений на Український національний союз (УНС), головою якого у вересні став В. Винниченко. Поряд із цими політичними силами наприкінці 1918 р. активно діяла велика частина українського селянства, яке втомилося від змін влади й порядків і бажало отримати землю. Подальші події показали, що від того, за ким підуть селяни, великою мірою залежала перемога тих чи інших політичних груп або партій.

Необхідно звернути увагу на революційні події в Німеччині та поразку Четвертного союзу, які прискорили падіння гетьманського режиму. Гетьман втратив зовнішню військову опору, але держава ще зберігала деяку політичну міцність. П. Скоропадський намагався зміцнити владу союзом з російськими антирадянськими силами. 14 листопада він призначив новий кабінет міністрів і прийняв Акт Федерації, у якому зобов’язувався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Росією. Того ж дня представники українських соціалістичних партій, що входили до складу опозиційного гетьману Українського Національного союзу, створили Директорію – надзвичайний орган влади в Україні.

Потрібно відзначити здобутки та прорахунки влади П. Скоропадського, причини падіння гетьманату.

Розгляд третього питання слід розпочати з визначення складу Директорії та партій, які створили її. Необхідно простежити, як розгорталося повстання проти гетьманату, визначити які сили діяли з боку Директорії, проаналізувати Декларацію проголошену 28 грудня 1918 р.

Директорія проголосила своїми завданнями: захищати інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, перерозподілити землю; позбавити виборчих прав буржуазію й т. д. Фактично ж становище залишилося без змін. У керівництві не було єдності. Гостро дискутувалася найважливіша проблема: чи буде в Україні встановлена парламентська республіка, чи радянська система. Нарешті було висунуте гасло «Трудових Рад». 12–15 січня 1919 р. пройшли вибори в Трудовий конгрес – парламент України, засідання якого відбулися в Києві 23 – 29 січня. Серед делегатів також не було єдності, частина з них залишили з’їзд, 150 делегатів наділили Директорію владними повноваженнями.

Іншою проблемою, що стояла перед Директорією, був пошук союзників. Становище в кінці грудня 1918 р. – січні 1919 р. було напруженим. У цей час на Півдні України та в Криму висадилися 60-тисячні війська Антанти. На Південному Сході зросла небезпека з боку Добровольчої армії, командування якої прагнуло відродити Російську імперію. Претензії на територію Галичини, де після падіння Австро-Угорської монархії в листопаді 1918 р. виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), висловлювала Польща, яка вже захопила Львів і продовжувала тіснити на схід уряд і армію ЗУНР. Рішуче виступали проти Директорії Радянський уряд Росії та більшовики України. Створений 20 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд розпочав 4 грудня наступ на територію України. 1 січня 1919 р. у Харкові влада перейшла до Рад, а 3 січня в нього ввійшли передові радянські частини й переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд.

За цих умов виявилася діаметральна протилежність позицій членів Директорії: В. Винниченко та його прибічники схилялися до угоди з Радянським урядом, помірковані члени тяжіли до країн Антанти. На початку січня Директорія направила своїх представників до Англії, Франції, США, Італії та інших країн, а також на Паризьку мирну конференцію. У той час були розпочаті й переговори з Раднаркомом РСФРР, однак сторони не досягли порозуміння. Поновлення бойових дій визначило кінцевий вибір союзника. Директорія попросила у Франції допомоги «до закінчення боротьби з більшовиками», погоджуючись на контроль із боку Франції за економікою й фінансами України протягом 5 років.

На цей час головою Директорії став С. Петлюра, який зосередив у своїх руках військову й політичну владу. Він дістав підтримку Української Галицької армії, яка зазнала поразки в боротьбі з польськими військами й перейшла за Збруч. У 1919–1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі – більшовицькі війська; на півдні – війська Антанти й генерала А. Денікіна; на заході – польська армія. У надзвичайно складних внутрішніх і зовнішньополітичних умовах Головний отаман Армії УНР С. Петлюра був змушений укласти воєнно-політичний союз із Польщею для боротьби проти більшовиків. Потрібно проаналізувати зміст конвенцій, підписаних у квітні 1920 р. у Варшаві, визначити їх наслідки й дати оцінку діям С. Петлюри. Також необхідно з’ясувати причини поразки Директорії.

Розглядаючи четверте питання, треба передусім детально проаналізувати розстановку класових сил в Україні на початку 1919 р. Слід акцентувати увагу на особливостях селянського руху, який поширювався на території України.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд 9 січня 1919 р. проголосив створення Української Радянської Республіки. Склад уряду, який став називатися Радою народних комісарів (РНК) України, був розширений. До нього увійшли, зокрема, Х. Раковський (голова), Е. Квірінг, М. Подвойський, Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, Б. Затонський, О. Шліхтер, Ю. Коцюбинський та ін. Була відновлена система Рад, ужиті заходи щодо зміцнення збройних сил. III Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 р. затвердив Конституцію УСРР. Була намічена широка програма соціалістичних перетворень в усіх сферах життя республіки.

З відновленням радянської влади в Україні поширювалася встановлена в Росії політика «воєнного комунізму», з допомогою якої Радянський уряд намагався подолали економічну кризу. Вона включала цілий комплекс ідеологічних, політичних та економічних заходів. Однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму» стало введення продрозкладки, що повинна була забезпечити продовольством міське населення й армію. На примусове вилучення хліба селяни відповіли саботажем, що був розцінений як куркульська контрреволюція. Для поглиблення соціалістичної революції в селі, боротьби з куркульством за хліб стали організовуватися комнезами. На практиці виявилося, що вони виступали не тільки проти куркулів, а часто й проти середняків. У результаті продрозкладка не виконувалася, а селяни втягувалися в запеклу боротьбу.

Невдалою виявилась і земельна політика РНК України. За її рішенням більше ніж 1 млн десятин, на яких розташовувалися цукрові, винокурні, спиртоочищувальні й дріжджо-винокурні заводи з угіддями, вилучили з загального земельного фонду. Крім того, на базі поміщицьких маєтків передбачалась організація радгоспів, комун і т.д. У селі, що чекало на землю, стала зростати ворожість до центральної влади. У відповідь були прийняті заходи «пролетарського примусу» з боку губкомів, виконкомів, ревкомів, органів НК. Лише в травні 1919 р. помилки в аграрній політиці були частково виправлені. Селяни отримали 9 млн. десятин землі з 14,5 млн. десятин, які входили до великих землеволодінь, проте ставлення селянства до радянської влади було настороженим. Це значною мірою обумовило успішний наступ військ Денікіна та виникнення на території республіки різних повстанських армій, загонів, угруповань, що виступали в різний час проти радянської влади.

До серйозних прорахунків ЦК КП(б)У та РНК України навесні 1919 р. слід віднести і їх позицію щодо національного питання. Глибоке переконання в тому, що національні інтереси завжди повинні бути підпорядковані класовим, ігнорування національних особливостей України зумовили гостру критику українських більшовиків з боку представників національних соціалістичних партій, готових до співпраці з Компартією та РНК України. Проте їх аргументи сприймались як прояв буржуазного націоналізму, а протидія зводилася до нейтралізації політичних опонентів. Необхідно показати, наскільки прорахунки влади сприяли антибільшовицьким виступам та полегшили денікінським військам окупацію України.

Аналізуючи подальші події 1919 р., слід зупинитися на боротьбі радянської влади з денікінцями та політичними силами, які підтримали наступ Добровольчої армії, і з’ясувати причини поразки білогвардійців.

Становище України на початку 1920-х рр. було вкрай складним. Народне господарство було зруйноване: у Донбасі не працювало 40 % шахт, із 22 великих металургійних заводів частково діяли 9; порівняно з 1913 р. зменшилися на 29,6 % посівні площі, погіршилося матеріальне становище населення.

Необхідно відзначити, що більшовики на заключному етапі громадянської війни з більшим розумінням почали ставитися до національних особливостей революційного процесу в Україні. РНК РСФРР і РКП(б) офіційно визнали незалежність України. Позиції більшовиків республіки зміцнювалися завдяки співробітництву з лівими українськими соціалістичними партіями (боротьбисти, борбисти). Проте політика «воєнного комунізму» залишалася: запроваджувалися масова націоналізація, загальна трудова повинність, застосовувався позаекономічний примус. Необхідно визначити, як у цей час утверджувалася монополія комуністичної партії на владу, формувалася однопартійна система. Незважаючи на те що за земельним законом (лютий 1920 р.) селяни одержали без викупу близько 15 млн десятин землі, вони, як і раніше, виступали проти продрозкладки та в цілому проти політики «воєнного комунізму»; зростали опозиційні настрої й серед частини робітників. Це зумовлювало внутрішню нестабільність радянської влади в Україні.

Перемога над А. Денікіним не привела до закінчення громадянської війни. Директорія на чолі з С. Петлюрою сподівалася повернути собі владу. У квітні 1920 р.між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським був укладений Варшавський договір, за яким в обмін на визнання Польщею Директорії як «верховної влади УНР», остання йшла на значні територіальні поступки. 25 квітня 1920 р. Польща розпочала бойові дії проти Радянської Росії та України. Разом із 70-тисячним польським військом у бойових діях узяла участь 15-тисячна армія під командуванням С. Петлюри. Контрнаступ Червоної армії поклав кінець намаганням Директорії відновити свою владу в Україні. Наприкінці листопада 1920 р. петлюрівські війська були остаточно розгромлені. Восени 1920 р. почалися радянсько-польські переговори, які привели до укладення мирного договору між Радянською Росією та Радянською Україною з одного боку та Польщею з іншого. Тоді ж у Криму були розгромлені війська Врангеля. Основні фронти громадянської війни були ліквідовані. Але внутрішнє становище в Україні залишалося дуже складним. Політика «воєнного комунізму» не відповідала інтересам більшості населення України. Республіка знаходилася в глибокій кризі.

Завершуючи розгляд семінарського питання, треба вказати причини поразки національно-визвольної боротьби.