Тема 4. Розвиток українських земель у хіх ст.

Мета семінару: проаналізувати причини виникнення суспільно-політичного руху на українських землях у ХІХ ст.; вивчити особливості його основних складових елементів – національного та загальноросійського революційних рухів у вказаний період.

 

План

1. Суспільно-політичний рух в Україні наприкінці XVIII – в першій

половині ХІХ ст.

2.Український національний та загальноросійський рухи у другій половині ХІХ ст.

Починаючи висвітлення першого питання семінарського заняття, потрібно детально проаналізувати передумови та обставини виникнення суспільного руху на українських землях. Криза феодально-кріпосницького ладу, яка поглиблювалася протягом першої половини XIX ст., переконала передові кола російського й української громадськості у необхід­ності якісних змін у державі. Велике значення для формування опози­ційних поглядів мали ідеї західноєвропейського Просвітництва та Ве­ликої французької революції, які утверджували якісно нові принципи взаємовідносин, що ґрунтувалися на засадах свободи, рівності та бра­терства. На українських землях з кінця ХVІІІ ст. значний вплив на формування національної самосвідомості дворянства справив пошук архівних документів, королівських грамот і гетьманських універсалів, які б підтверджували шляхетне походження. Саме із цих причин у 90-х рр. ХVІІІ ст. в Наддніпрянщині починали виникати таємні організації, що ставили собі за мету відновлення авто­номії України та пропаганду ідей Просвітництва (гуртки в Новгороді-Сіверському та В.Капніста).

Крім того, необхідно підкреслити вплив на становлення сус­пільно-політичного руху в Україні таємних масонських організацій, створених за зразком тих, що існували в Західній Європі. Характерною озна­кою масонських лож була відсутність будь-яких формальних перешкод – соціальних чи національних – для вступу до них. Кінцевою метою масонів було об'єднання всіх народів світу у свідоме товариство на засадах братерства та любові, куди кожний член робив би внесок для посилення його “корисності та приємності”. Слід зазначити, що в Наддніпрянщині свій вплив робили польські й російські ложі.

Події Вітчизняної війни 1812 р. показали національну й державну велич Росії, одночасно відкривши її соціальну й ідеологічну відсталість. Після перемоги над Наполеоном замість проведення реформ, обіцяних під час війни, уряд повернувся до здійснення консервативної політики. Так, не від­булося повернення на українських землях традиційних козацьких вольностей, посилилася експлуатація селян, з’явилися військові поселення. За цих умов в Україні відновився опозиційний рух у вигляді масонства. У 1817–1819 рр. вини­клі такі таємні організації: “Понт Евксинський” та ложа “Трьох царств Природи” в Одесі; ложі “Озиріса” та “Полум’яної зірки” в Кам’янці-Подільському; “Любов до істини” в Полтаві; ложа “З'єднаних Слов’ян” у Києві. Серед зазначених організа­цій особливу увагу треба звернути на діяльність полтавської ложі “Любов до істини”, створеної у 1818 р. І. Котляревським, С. Кочубеєм та М. Новиковим. Одним із завдань організації був розвиток української куль­тури, мови, надання освіти народу. Діяльність ложі “З’єднаних слов’ян”, засно­ваної в 1818 р. в Києві В. Росцішевським, Х. Харлінським та П. Олізаром, була спрямована на відновлення автономного устрою в Україні.

Аналізуючи діяльність масонських організацій в Наддніпрянщині, необхідно відзначити, що найбільш радикальним за поглядами було “Малоросійське таємне товариство”, засновником якого став В. Лукашевич. Метою цього товариства було досягнення Україною автономії, що й затверджувалося в програмній праці В. Лукашевича “Катехізис автономіста”.

Підводячи підсумок висвітленню діяльності масонів в Україні, треба підкреслити, що російський уряд був змушений звернути ок­рему увагу на таємні товариства, і це знайшло своє відображення в указі Олександра І 1822 р., який забороняв діяльність усіх таємних організацій. Ще раніше окремим указом була заборонена полтавська ложа “Любов до істини”.

У цілому найбільше значення масонських лож полягало в тому, що в них брали активну участь майбутні дворянські революціонери-декабристи. Рушійними силами декабристського руху стала частина дворянства, офіцерського корпусу та інтелігенції. Не зважаючи на те що декабризм був історично та соціально-політично цілком закономірним, все ж необхідно враховувати виключність та своєрідність цього руху в цілому. Специфіка останнього полягала в тому, що з протестом проти кріпосництва та самодержавства виступила лише невелика частина дво­рянства, тоді, як його основнамаса залишалася дуже консерватив­ним, вірним царю станом. Однією з особливостей руху було також сприйняття його учасниками себе як месій, які повинні врятувати Росію. Ідея месіанізму якраз і підкреслювала тісний зв’язок декабристів з масонами.

Перша декабристська організація ”Союз спасіння” виникла в 1816 р. У 1818 р. на її основі була створена нова група, яка отримала назву “Союз благоденства”. Це була набагато більша організація, що нараховувала понад 200 членів. “Союз благоденства” першим відкрив на українських землях – у Тульчині на Київщині свою філію (“управу”), очолювану П. Пестелем. Головним завданням “Союзу” було формування в Росії конституційного ладу виключно мирними засобами.

Необхідно підкреслити, що переломними в історії декабризму ста­ли 1819–1821 рр. Саме у цейчас у Ро­сійській імперії відбувається низка протиурядових виступів, наприклад повстання чугуївських військових поселенців (1819), заворушення солдат Семенівського полку (І820), а в Європі – революції в Італії, Іспанії, визвольна війна в Греції. Все це спонукало майбутніх декабристів до більш рішучих дій.

У березні 1821 р. було створене Південне товариство в складі трьох управ: Тульчинської (очолював П. Пестель), Кам’янської (С. Волконський) і Васильківської (С. Муравйов-Апостол). У цілому організація нараховувала більше 160 членів. Однією з декабристських організацією, сформованих на українських землях у 1823 р., стало “Товариство об'єднаних слов’ян”, з центром у Новоград-Волинську. Організаторами його були брати Борисови та І. Горбачевський, а в цілому до його складу входило більше 50 офіцерів.

Далі треба детально розглянути програмні документи декабристів, окремо проаналізувати їх підхід до вирішення українського пи­тання. Так, програмою Південного товариства стала “Руська правда”, автором якої був П. Пестель. Згідно з цим документом, після перемоги повстанців у країні мала бути запроваджена диктатура Тимчасового верховного революційного правління. Країна стала б республікою, а кріпацтво було б скасоване, вся земля – розподілена на громадську, яка б не підлягала купівлі та продажу, і приватну, що переходила б у володіння селян. Важливою частиною “Руської правди” стали положення про ліквідацію станів, декларування свобод, запровадження виборчого пра­ва для всіх чоловіків старших 20 років. Водночас П. Пестель вважав, що майбутня Росія повинна стати унітарною державою, де не було місця навіть елементам федералізму. У цілому схожою на “Руську правду” була програма “Товариства об'єднаних слов’ян”, що мала назву “Пра­вила”. Головною відмінністю двох документів став дещо інший підхід зазначеного “Товариства” до вирішення національного питання. Так, у “Правилах” було сформульоване положення про утворення демократичної федерації слов’янських народів, хоч Україна, як окрема незалежна держава, в союзі названа не була.

Способом приходу до влади дворянські революціонери обрали зброй­не повстання проти царизму, яке вони готували влітку 1826 р. Саме з метою розробки плану виступу у 1822–1824 рр. декабристи тричі проводили свої з’їзди в Києві. Раптова смерть Олександра І в листопа­ді 1825 р. змусила революціонерів змінити свої плани, і 14 грудня 1825 р. в Петербурзі на Сенатській площі відбулося повстання під керівництвом Північного товариства, яке завершилося цілковитою поразкою.

На українських землях останнім сплеском декабристського руху став збройний виступ Чернігівського полку 29 грудня 1825–3 січня 1826 р. Повстання очолювали керівники Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін. Слід звернути увагу на зміст “Православного катехізису” – документа, зачитаного солдатам полковим священиком Д. Кейзером. У цьому документі в доступній фор­мі викладалися причини й мотиви необхідностіборотьби проти царської влади. Повстання Чернігівського полку було придушене караль­ними військами під Білою Церквою.

Характеризуючи загальноросійський революційний рух на українських землях, необхідно проаналізувати причини поразки де­кабристів (нечисленність учасників, їх слабка орга­нізація, відмова від спроб привернути на свій бік народ­ні маси).

Треба підкреслити, з 40-х рр. XIX ст. в Наддніпрянщині починає формуватися український національний рух. Слід з’ясувати причи­ни політизації, які полягали в поглибленні кризи кріпосницького господарства, впливі польського визвольного руху й, особливо, в посиленні політики русифікації. Так, у 1830–40-х рр. російська мова запанувала в державних та освітніх закладах, було заборонено католицьку й греко-католицьку церкву, у містах ліквідовано магдебурзьке право і т. ін.

У цих умовах саме Київ, якому царським урядом відводилася роль центру русифікації, став натомість осередком українського на­ціонального руху. У Київському університеті виник таємний гур­ток “Київська молода”, на базі якого навесні 1846 р. була створена перша нелегальна національно-політична організація – “Кирило-Мефодіївське товариство” (братство). Його засновниками стали В. Білозерський, М. Гулак та М. Костомаров. Загальна чисельність учасників складала 12 осіб, серед яких були видатний український поет Т. Шевченко, письменник П. Куліш, етнограф А. Маркович.

Важливо розглянути програмні документи Кирило-Мефодіївського братства. Перш за все це “Книга буття україн­ського народу”, або “Закон божий”, який складався зі 109 положень релігійно-повчального та історико-публіцистичного характеру. Головними ідеями товариства були досягнення Україною незалежності в союзі слов'­янських народів; установлення в країні демократичного устрою на зра­зок США чи Франції; скасування кріпацтва та повалення самодержавства. Кирило-Мефодіївським товариством був також розроблений Статут, основним положенням якого стало проголошення рівноправ’я на­родів, держав і громадян майбутньої слов’янської федерації. На від­міну від декабристів, товариство намагалося привернути на свій бік народ­ні маси. З цією метою були здійснені спроби розгорнути пропагандистсько-агітаційну роботу, про що свідчать вилучені жандармами дві прокламації, звер­нені до “братів-українців” і “братів великоросів та поляків”. Однак втіли­ти в життя свої погляди кирило-мефодіївцям не судилося, оскільки навесні 1847 р. всі 12 учасників були заарештовані. Вони без су­ду були покарані засланням у різні міста Росії, а Тараса Шевченка на 10 років відправили в солдати із забороною писати й малювати.

Закінчуючи розгляд першого питання, необхідно зробити висновок про те, що в першій половині ХІХ ст., в умовах поглиблення кризи кріпос­ницької системи, на українських землях починає розвиватися суспіль­но-політичний рух у двох формах: загальноросійський революційний та національний, який набув значного поширення в наступний період.

Вивчаючи друге питання, необхідно зосередити увагу на передумовах суспільно-політичного піднесення в країні. Слід підкреслити, що проголошення реформ у 1861 р., визволення від кріпацтва багатомільйонного селянства, активізувало опозицію. Певна невдоволеність урядовими діями, несправджені надії і сподівання стали причиною для застосування ліворадикальних форм. Надзвичайно популярною серед молоді, що сприймала боротьбу проти самодержавства як особисту справу, була ідея народної революції. З метою втілення її в життя створювалися таємні організації для підготовки й здійснення народної революції, об’єднання революціонерів і лібералів для спільної боротьби проти самодержавства.

Варто відзначити, що Україна залишалася хоч і важливою, але все ж периферією загальноросійського революційного процесу. У містах і селах Наддніпрянської України, головним чином, діяли філії петербурзьких та московських революційних організацій. Аналізуючи співвідношення революційного руху з національним, доцільно показати ставлення російських революціонерів до національного питання. Безумовно, вони не заперечували національне гноблення в Російській імперії й засуджували його, але вважали, що вирішення національного питання можливе лише після перемоги соціальної революції.

Треба зауважити, що в пореформеній Російській імперії провідним напрямком суспільно-політичної думки й визвольного руху стало народництво, що грунтувалося на системі поглядів О.І. Герцена та М.Г. Чернишевського про особливий, самобутній шлях Росії до соціалізму. В Україні народництво набуло значного розмаху. Його особливістю в першій половині 70-х рр. можна вважати домінування прихильників Бакуніна, які закликали до негайної селянської революції. Для ілюстрації масштабів руху доцільно навести приклади діяльності гуртків “чайківців”, “Київської комуни”. Основним змістом революційної діяльності народників стало “ходіння в народ”, яке, починаючи з 1873 р., поступово охопило переважно Київську, Чернігівську, Полтавську й Харківську губернії. Зокрема, необхідно звернути увагу на події так званої “Чигиринської змови” 1877 р.

Розглядаючи народницький рух у другій половині 70–80-х рр., слід відзначити зміну форм організації і тактики боротьби. Коли “ходіння в народ” себе вичерпало, виникла потреба в централізованій організації. У 1876 р. була створена “Земля і воля”. Після її розколу в 1879 р. в українських губерніях виникли організації, що підтримували як “Народну волю” з її терористичними методами боротьби (групи в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Кам’янці-Подільському) так і “Чорний переділ”, що продовжував пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Після розгрому “Народної волі” та організаційної кризи “Чорного переділу” на початку 1880-х рр. період революційне народництво занепало.

Поряд з ідеологією революційного народництва на початку 80-х рр. ХІХ ст. з’явилася соціалістична ідеологія марксизму. Слід з’ясувати головні причини, що зумовили виникнення “пролетарського питання” в Російській імперії як самостійної проблеми суспільно-політичного життя. У зв’язку з цим треба проаналізувати діяльність перших пролетарських організацій (зокрема, створеного в 1875 р. в Одесі “Південноросійського союзу робітників”), поява яких свідчила про поступове усвідомлення необхідності організованих дій у боротьбі за політичну свободу.

Національні прагнення, які повинні бути пріоритетними в суспіль­но-політичних перетвореннях, набули у той час свого відображення в хлопоманстві. Започатковане воно було В. Антоновичем, Б. Познанським, Т. Рильським. Саме вони згодом створили в Києві й першу громаду – напівлегальну суспільно-політичну організацію. На межі 1850–1860-х рр. подібні товариства виникли також у Харкові, Полтаві, Чернігові та. деяких інших містах. Громади були самодіяльними суспільно-політичними організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі. Ядро її склали колишні кирило-мефодіївці П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський та ін. Громадівці засновували недільні школи, поширю­вали популярні твори українських авторів, проводили лекції. Необхідно звернути увагу, зокрема, на видання у 1861–1862 рр. журналу “Основа”, який активно займався популяризацією творів українських авторів: Т. Шевченка, Марка Вовчка та ін. Слід пояснити, чому національ­ний рух у Наддніпрянській Україні напередодні й після реформ 1860-х рр. став закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті.

Доцільно висвітлити діяльність у першій половині 70-х рр. ХІХ ст. “Старої громади” та київського відділення Російського гео­графічного товариства, приділити увагу виданню газети “Киевский телеграф”, яка з 1875 р. фактично стала органом Київської громади. Свою суспільно-політичну роль громадівці, як і раніше, вбачали перш за все у культурно-освітній діяльності. Крім того, вони брали участь у роботі наукових товариств, органів місцевого самоврядування, зокрема земств. Потрібно охарактеризувати політичну діяльність М. Драгоманова, зокрема, видання журналу “Громада” в Женеві з 1878 р. Саме М. Драгоманову належить теорія “громадівського соціалізму”, а також конституційний проект “Вільної спілки”.

Завершуючи розгляд питання, необхідно проаналізувати причини невдачі громадівського руху, серед яких слід назвати вузьку соціальну базу громад, адже до їх діяльності прилучилася лише незначна частина української інтелігенції. Аполітизм старих громад не задовольняв молоде покоління, що привело до виникнення “молодих громад”, які відрізнялися більшою політизованістю. Треба також охарактеризувати ставлення царизму до громад, заходи влади із заборони української мови (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ Олександра ІІ 1876 р.).

Таким чином, суспільно-політична опозиція в 60–90-х рр. ХІХ ст. відобразила всю складність капіталістичної еволюції Російської імперії. Серед факторів формування опозиції найголовнішим був соціальний. Саме невдоволення широких мас населення своїм соціально-економічним становищем зумовило появу радикальних програм і методів соціального та політичного визволення.

 

Список рекомендованої літератури

 

1. Зайончковский, П.А. Кирилло-Мефодиевськое общество (1846–1847 гг.). [Текст] / П.А. Зайончковский. – М.: Изд-во МГУ, 1959. – 172 с.

2. Ільєнко, І. В. пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом [Текст] / І. Ільєнко. – К.: Ярославів вал, 2004. – 228 с.

3. Катренко, А.М. Національно-культурна та політична діяльність Київської громади (60–90-ті роки XIX ст.) [Текст] / А.М. Катренко, Я.А. Катренко. – К.: [Б. в.], 2003. – 180 с.

4. Катренко, А.М. Український національний рух ХІХ ст.: навч. посіб.: в 2 ч. [Текст] / А.М. Катренко. – К.: Київ. ун-т, 1999. – Ч. 2. – 189 с.

5. Марахов, Г.И. Социально-политическая борьба на Украине в 20–40-е гг. XIX в. [Текст] / Г.И. Марахов. – К.: Вища шк., 1979. – 151 с.

6. Міллер, О. Емський указ [Текст] / О. Міллер // Україна модерна. – Л., 2000. – Ч. 4–5. – С. 9–49.

7. Миллер, А.И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.) [Текст] / А.И. Миллер. – Спб.: Алетейя, 2000. – 260 с.

8. Омельченко, І. Соціально-політична ситуація в Україні в першій половині XIX ст. [Текст] / І. Омельченко // Нова політика. – 1997. – № 4. – С. 28–34.

9. Пивовар, С. “Труженники на пользу обрусения края…” (Русифікаторська політика царизму) [Текст] / С. Пивовар // Київська старовина. – 1995. – № 5. – С. 58–62.

10. Рудько, М.П. Революційні народники на Україні (70–ті рр. XIX ст.) [Текст] / М.П. Рудько. – К.: КДУ, 1972. – 204 с.

11. Сарбей, В.Г. Етапи формування української національної самосвідомості (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) [Текст] / В.Г. Сарбей // Укр. іст. журн. – 1993.– №7–8. – С. 3–14.

12. Сарбей, В.Г. Становлення і консолідація нації та піднесення національного руху на Україні в другій половині XIX ст. [Текст] / В.Г. Сарбей // Укр. іст. журн. – 1991. – № 5. – С. 3–16.

13. Світленко, С.І. Народництво в Україні: сучасний погляд на проблему [Текст] / С.І. Світленко // Укр. іст. журн. – 1997. – № 3. – С. 41–49; №4. – С. 29–38.

14. Сергієнко, Г.Я. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. [Текст] / Г.Я. Сергієнко. – К.: Наук. думка, 1975. – 184 с.

15. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів 1826–1850 рр. [Текст] / Г.Я. Сергієнко. – К.: Наук. думка, 1971. – 300 с.

 

Теми рефератів

1. «Чигиринська змова».

2. Повстання Чернігівського полку.

3. Катеринославський з’їзд народників 1885 р.

4. Видавнича діяльність М.П. Драгоманова за кордоном.

5. Журнал “Основа”.

6. Газета “Киевский телеграф”.