Початки людської цивілізації на теренах України.

Початки людської цивілізації на теренах України.

Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Всього на території України відомо понад ЗО стоянок доби раннього палеоліту.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ.

Ранньодержавнї утворення

Кіммерійці

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо.

Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Скіфи

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії.

у другій половині VII ст. до н. е. утворили політично консолідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до IIІ ст. до н. е. Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан.

III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. У II ст. до н. е. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н. е.

Сармати

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократуменами» — керовані жінками. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

 

Походження слов’ян.

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ».

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтувакня.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями.

У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.).

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V—VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Боротьба Русі.

Монголо-татарська навала — відносно сучасна назва історичних подій, які відбувалися у XIII-XIV ст. на землях Русі. Під час цих подій відбулися значні зміни в суспільному і державному устрої тодішньої Русі, в результаті яких вона була включена в структуру Монгольської імперії, найбільшої держави світу тих часів.

Русь зазнала Монголо-татарської навали в 1237—1241 роках. Протягом зими 1237—1238 років військо Монгольської імперії завоювало Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом Південним і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Протягом наступного 1241 року були завойовані Галицька та Волинська землі.

Загарбання Давньої Русі військами хана Батия стало можливим завдяки їхній багаторазовій чисельній перевазі над руськими князівськими дружинами і народним ополченням. Одна з причин поразки полягала у розрізненості князівських дій, в непідготовленості більшості міст до оборони. Батиєва навала принесла неймовірні нещастя давньоруському народові, уповільнила його розвиток, відкинула Русь на кілька століть назад. Встановилося ординське іго, яке законсервувало феодальну (удільну) роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Запорозька Січ.

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

3) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

4) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

5) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495—1575). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького

Вишневецький Дмитро (Байда, 1516—1563) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. У 1563 р. здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений.

Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом».

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591—1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками.

Гетьман Іван Виговський

Ще за життя Б. Хмельницького старшинська рада ухвалила передати владу після смерті гетьмана його сина Юрія. Однак це означало б введення спадковості гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління.

Однак після смерті Б. Хмельницького ситуація змінилася.

26 серпня 1657 - Старшинська рада, гетьманом був обраний Іван Виговський.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Подвійна гра Москви змусила Виговського задуматися про пошук іншого союзника. Він вирішив звернутися до Речі Посполитої.

6 вересня 1658 - Гадяцькі пункти.

- Козацька Україна, Польща, Литва - федерація 3 самостійних держав

-Україна (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства) отримувала незалежність як Велике Князівство Руське.

Підсумок: Гадяцькі пункти не втілили в життя.

Московсько-українська війна 1658-1659 рр..

Гадяцький договір змусив московського царя до відповідних дій. Цар Олексій звернувся до українського народу, закликаючи до непокори гетьману. Виговський у свою чергу розіслав «Звернення до європейських дворах», яким повідомляв про розрив з Москвою і про його причини.

Основні події московсько-української війни розгорталися навесні-влітку 1659 р. Наприкінці березня 1659 Московська армія рушила на Україну. 20 квітня вона була зупинена під Конотопом. Майже 2 місяці козаки тримали облогу. Головна битва сталася 28 червня 1659 р. в районі села Соснівки під Конотопом

28 червня 1659 - битва під Конотопом (поразка московського війська).

Гучна перемога під Конотопом не припинила розкол в Україну. Тому спалахнуло нове протиурядові повстання, на чолі якого був поставлений Юрій Хмельницький. Його підтримали рядові козаки і селяни, жителі Лівобережжя.

Вересень 1659 - збори ради. Козаки відмовилися визнати Гадяцький договір, виступили проти союзу з польським королем, висловили недовіру Виговському. Гетьман відрікся від булави, гетьманом був обраний Ю. Хмельницький.

другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Після І. Виговського гетьманом став Юрій Хмельницький.

28 вересня 1659 - обрання Ю. Хмельницького гетьманом.

17 жовтня 1659 - Переговори в Переяславі - небажані результати для України.

Переяславські статті 1659

- Розширення прав московських гарнізонів

- Обмеження зовнішньої політики гетьмана (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів)

- Верховенство Московського патріарха

Таким чином, договір закріплював зміни в українсько-московських політичних відносинах. Українська держава втрачало незалежність, перетворюючись на автономну частину імперії.

Чуднівська кампанія 1660

Наступним зовнішньополітичним кроком гетьмана став похід українсько-московських військ на Західну Україну. Метою походу було визволення західноукраїнських земель з-під влади Польщі. (Стр.166 карта)

Основні події кампанії відбулися в районі Чуднова на Волині. Вони завершилися розгромом московських військ, капітуляцією Хмельницького та підписанням Слободищенського трактату.

7 жовтня 1660 - Слободищенський трактат. (Розроблявся на основі Гадяцького договору.)

- Повернення польській шляхті і магнатам маєтків в Україні

- Позбавлення гетьмана зовнішньополітичних відносин

- Зобов'язання надання допомоги Польщі у війнах

- Україна ставала автономною частиною Речі Посполитої

Внутрішнє становище козацької держави ще більше ускладнилося, оскільки виникла загроза перетворення української території в арену боротьби Московії та Речі Посполитої.

 

11. Революція 1663-1676 на третьому етапі Української національної революції (червень 1663 — вересень 1676 р.) територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері, на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до вирішення внутрішніх проблем.

Андрусівське перемир’я 1667 (Андрусівський договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.

За умовами договору:

припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;

встановлювалося перемир’я на 13,5 років;

під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;

Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

Умови перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

У березні 1669 р. на Генеральній раді в Глухові гетьманом був обраний Дем'ян Многогрішний.

1669 - Дем'ян Многогрішний

З московським урядом були підпи сани Глухівські статті.

- Московські воєводи залишалися тільки в п'яти містах,

- Не мали права втручатися у справи місцевого самоврядування та судочинства,

- податки повинна була со набираються тільки старшина.

- гетьман також мав право утримувати наймане військо

- Заборона гетьману вступати в від ношення з іншими державами.

1672 р. - Іван Самойлович

Крім виборів гетьмана, на раді провели переговори гетьманський і московське уряду, уклавши угоду, відоме під назвою

Конотопські статті. (доповнення глухівських)

- Гетьманові заборонялося без царського узгодження та старшинської ради відправляти посольства в інші де талі держави

- також підтримувати відносини з П. Дорошенка.

- Заборона гетьману позбавляти старшину посад, карати без згоди ради або вироку військового суду.

національно-визвольна революція другої половини XVII ст. мала й чимале значення в історії України:

– вона зумовила створення національної Української держави – Гетьманщини, частина якої на теренах Лівобережжя проіснувала у складі російської імперії до останньої чверті XVII ст.;

– під час її розвитку формується національна державна ідея, розвівається в українському народові почуття національної самосвідомості, які згодом відіграли важливу роль у боротьбі за незалежність;

– зміцнила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;

– зумовила закріплення за витвореною державою назви „Україна" й започаткувала зміну назви „руський народ" на „український народ".

 

12. Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук».

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.

Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстанції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.

II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володів величезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом'якшення офіційної російської позиції в українському питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727—1734).

часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з імперського Сенату знову під юрисдикцію міністерства закордонних справ; скорочення російських військ на українській території; скасування податків, накладених Малоросійською колегією та ін.) були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури. А стратегічний наступ не припинявся. Тому особливістю цього періоду було лише формальне поновлення української автономії, фактично ж усе суспільне життя перебувало під контролем російської сторони.

III етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735—1739), під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів.

IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

 

Україна в 1 Світовій війні.

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям». Не меншими були апетити і у російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 p., зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю,...яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. бажаючих до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної Українс<