Дестанілізація. Десиденство.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, серйозною проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес. лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69, 1956 р. — 145, 1958 р. — 305 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду риси обмеженості та меншовартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. стає Головою Ради Міністрів СРСР.

У 1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення до праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З'явилися перші паростки інакомислення і серед інтелігенції.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об'єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю малочисельну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та їм. У цей період в дисидентському русі активну участь Перуть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не набули масового характеру.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.

На шляху до незалежності.

1988 і початок 1989 року ознаменувалися активізацією політичного життя в країні. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух «знизу», активні дії широких народних мас. Каталізатором цього руху стала гласність. Союзні, а за ними й республіканські ЗМІ почали публікувати і транслювати інформацію, що раніше була недоступною широкому загалу. Це, зокрема, стосувалося «білих плям» української історії, матеріалів про масові репресії З0-50_х рр., голодомор, антинародну політику тоталітарної держави. Надбанням історії знову стали імена В. Винниченка, С Петлюри, М Грушевського, Я Курбаса, М. Хвильового. С.Єфремова та багатьох інших.

У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з них друкувалася за межами України і віддзеркалювала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. В'ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, В. Чорновіл звернувся за дозволом в ЦК КПРС, вважаючи, що консервативне парткерівництво України нізащо не погодиться на появу опозиційного видання, «ліберальний» центр не матиме нічого проти. Але офіційна Москва відповіла мовчанням. Що ж стосується властей України, то вони продовжували «розносити» непокірних дисидентів і після проголошення політики гласності.

Відбувалася швидка політизація суспільної свідомості. Почали виникати незалежні від владних структур і КПРС громадські об'єднання, які відбивали настрої й інтереси різних соціальних верств, так звані неформальні групи й об'єднання.

Нові громадські об'єднання. Закон про мови

Важливою подією в житті республіки стала поява восени 1988 р. незалежних від партійних структур політклубів. Їх учасники, переважно молодь, намагалися самостійно, без «спрямовуючого» втручання парткомів, розібратися в актуальних проблемах суспільного життя, проаналізувати різні, у тому числі й буржуазні, «антикомуністичні» концепції та погляди в галузі політики, філософії, історії, економіки.

Одночасно відбувалося формування інших не підконтрольних КП України організацій. У лютому 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, у травні 1989 р. республіканська установча конференція Українського історико-просвітнього товариства «Меморіал». Ці товариства швидко створили розгалужену мережу місцевих організацій, які активно включалися у громадсько-політичне життя.

Тодішнє парткерівництво, очолюване В. Щербицьким, насторожено і вороже зустріло вибух неконтрольованої політичної активності в республіці. Особливо яскраво це проявилося у ставленні ЦК КПУ до Руху. Незважаючи на те, що ця організація була менш радикальною, ніж прибалтійські народні фронти, і навіть погоджувалася визнати керівну роль компартії України, у республіканській і місцевій пресі, на телебаченні, радіо проти неї було розгорнуто кампанію тенденційної критики. Особливо посилилася вона після обнародування 16 лютого 1989 р. проекту програми Руху. Керівництво КП України взяло курс на політичну боротьбу й ізоляцію Руху. До антирухівської кампанії партійні комітети прагнули залучити робітничі колективи, колгоспників, інтелігенцію. Консервативні кола партійного апарату - ядро тоталітарної системи - прагнули зберегти повний політичний контроль над республікою і вести реформу політичної системи, виходячи насамперед із своїх інтересів.

У жовтні 1989 р, Верховна Рада УРСР, котра перебувала під повним контролем і Компартії України, практично одностайно прийняла Закон Української РСР про мову, яким українській мові було надано статус державної. Водночас гарантувалися всі умови рівноправного розвитку і використання в республіці мов інших національностей. Російська мова визнавалася мовою міжнаціонального спілкування народів колишнього СРСР. Про необхідність такого закону в демократичних колах говорилося давно. Але прийняття цього закону в Україні стало можливим лише після вересневого (1989 р.) Пленуму ЦК КПРС, який постановив, що статус державної може отримати мова корінної нації союзної чи автономної республіки.

делегацію з членів страйкому та воїнів - ветеранів афганської війни і відправили і до Москви. На зустрічі представників страйкомів з Донецька, Тореза, Сніжного, Львівсько-Волинського басейну з М. Рижко

4. Початок формування багатопартійності в Україні

Швидкий перебіг політичних процесів неминуче ставив питання про партійної посади В. Щербицького, котрий масовою свідомістю сприймався як символ антиперебудівних сил, як «стовп застою» в Україні.

28 вересня 1989 р. в Києві відбулася давно очікувана подія: на Пленумі ЦК КПУ, який проходив за участю М. Горбачова, «У зв'язку з виходом на пенсію» було звільнено від обов'язків першого секретаря і члена політбюро ЦК КП України В. Щербицького. Таємним голосуванням першим секретарем ЦК республіки обрано В. Івашка.

Новий лідер комуністів України не зміг стати авторитетним, сміливим, масштабним керівником. За темпами перетворень Україна продовжувала відставати від інших союзних республік.

Усунення В. Щербицького відбулося в ситуації, коли в керівництві зміцнювалося переконання, що без поступового демонтажу тоталітарної системи, яка була «запрограмована» на збереження старих виробничих відносин і політичних структур, перебудова приречена на провал. В КПРС, і особливо поза нею, посилювалось переконання, що лише в умовах політичного плюралізму і багатопартійності можна створити реальну противагу закостенілим державним і компартійним структурам

Праві партії

Першими, не чекаючи офіційного дозволу властей України, начали формуватися праві, націонал-радикальні партії. У жовтні 1989 р. у Львові відбувся установчий з'їзд Української національної партії (УНП). На другому надзвичайному зборі УНП, що проходив у квітні 1990 р. і мав затвердити стратегію і тактику та обрати керівництво, організація партії завершилася. Своєю метою УНП оголосила «відновлення УНР, проголошено Центральною радою в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах». Уряд УРСР партія не визнавала і вважала «УРСР не республікою, а колоніальною адміністрацією в Україні».

21-22 квітня 1990 р. у Львові на з'їзді Українського християнсько-демократичного фронту була утворена Українська християнсько-демократична партія (УХДП). Метою своєї діяльності партія проголосила побудову вільної, самостійної, християнської України». У статуті УХДП говорилося, що методи діяльності УХДП є ненасильницькими, узгоджуються з християнськими принципами і базуються на засадах взаємодії парламентської демократії та громадської ініціативи. Свою соціальну базу УХДП шукала серед прокатолицько налаштованого населення Західної України. Чисельність партії на момент організації становила близько двох тисяч чоловік. Лідер партії, Василь Січко, народився у Магадані в сім'ї репресованих українців, відбув б років ув'язнення за участь у правозахисному русі в Західній Україні.

Подібні позиції займало також об'єднання «державна самостійність України» (ДСУ), утворене у квітні 1990 р. Очолив його відомий правозахисник багаторічний політв'язень, юрист зі Львова Іван Кандиба. Членів ОУН-УПА об'єднання оголосило героями визвольної боротьби за волю і долю України, а компартію України - злочинною організацією.

До цієї групи партій примикала також і Українська народно-демократична партія (УНДП), утворена на установчому з'їзді в Києві 16-17 червня 1990 р. Вона виникла на основі Української народно-демократичної ліги, що діяла в Україні з середини 1989 р. На відміну від УНП, УХДП, ДСУ, діяльність яких обмежувалася західноукраїнськими землями, УНДП прагнула перетворитися у всеукраїнську партію. У програмних установках передбачалося досягнення незалежності України.

УНП, УНДП, деякі інші партії та організації, в тому числі Спілка незалежно української молоді (націоналістична фракція), Комітет захисту УГКЦ, незалежна профспілка «Єдність» - всього майже 20 політичних формувань національно-радикального напрямку - 1 липня 1990 р. утворили Українську міжпартійну асамблею (УМА). Об'єднання проголосило своїм завданням створення альтернативних державним структур: комітетів громадян на місцях і Національного конгресу як верховного органу влади. Скликанню Національного конгресу мала передувати кампанія реєстрації громадян УНР на основі закону про громадянство УНР, прийнятого в 1918 р. УМА оголосила, що визнає повноваження тільки тих рад, що «заявляють про свою готовність визнати над собою зверхність Національного конгресу». У політичній заяві першої сесії Міжпартійної асамблеї наголошувалося на необхідності утворення «Національних Збройних сил, Нацюнальної Служби Безпеки та Національної Поліції». На другій сесії УМА, що відбулася в жовтні 1990 р., асамблея оголосила себе найрадикальнішою національною опозицією радянській владі.

Національно-центристські партії

Національно-радикальні партії в перші місяці своєї діяльності не мали помітного впливу на населення і були нечисленними. Значно більше прихильників було у центристської партії, на правому фланзі яких перебувала Українська республіканська партія (УРП), утворена на базі УГС на з'їзді спілки у квітні 199О р. На час з'їзду партія нараховувала 2300 членів - більше, ніж будь-яка з новоутворених. Очолив її Левко Лук'яненко, юрист, котрий відбув 26 років ув'язнення. Свої осередки УРП утворила в усіх областях України. За мету вона ставила завдання побудови «Укранської незалежної Соборної держави». Союзний договір, згідно з яким Українська РСР 1922 р. увійшла до СРСР, УРП оголосила недійсним, оскільки, як вона вважала, він був підписаний незаконним урядом. Комуністичну ідеологію і практику партія засудила як антигуманну.

У середині травня відбулося нове засідання оргкомітету зі створення ДемПУ, яке прийняло Маніфест партії. У Маніфесті говорилося, що партія «закономірно прилягає до світового соціал-демократичного руху, продовжує традиції української соціал-демократії». Однак у наступних документах ДемІІУ мова про соціал-демократію вже не йде. Партія, прагнучи закріпитися серед центристських об'єднань, орієнтується більшою мірою на ліберальні, ніж на соціал-демократичні цінності. Як і інші центристські партії, ДемПУ виступила за державну незалежність України. Установчий з'їзд ДемПУ відбувся в середині грудня 1990 р., головою партії було обрано Ю. Бадзъо.

У червні 1990 р. на установчому з'їзді в Києві утворюється Українська селянська демократична партія (УСДП), яка в Декларації основних принципів оголосила себе передусім «партією фермерською». УСДІІ виступала за «незалежну самостійну Українську народну державу», економіка якої має будуватися на ринкових принципах і різноманітності форм власності. При цьому партія заявляла, що «з усіх видів власності - приватна найважливіша, бо була, є і буде рушійною силою будь-якого суспільства». УСДП - єдина з центристських партій, що взяла участь у роботі Укранської міжпартійної асамблеї (УМА). Лідером парті став письменник С. Плачинда.

Українська соціал-демократія

В умовах формування політичного плюралізму до активного громадського життя пробудилися й ті прошарки українського суспільства, які орієнтувалися на соціально-демократичні цінності. Наприкінці травня 1990 р. у Києві пройшов установчий з'їзд представників 25 соціал-демократичних партій: Соціал-демократичної партії України (СДПУ) і Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).

Термін «об'єднана» підкреслював, що партія прагне поєднати традиції як західноукраїнської, так і східноукраїнської соціал-демократії, що в основу її організаційної структури буде покладено федеративний принцип.

Члени Соціал-демократичної партії (СДПУ) заявили, що «не приймають традиційну соціалістичну ідею перестрою суспільства», рішуче відкидають термін «демократичний соціалізм». На їх погляд, «основоположною тенденцією сучасного соціал-демократичного руху є переосмислення традиційних гуманних цінностей у контексті нових тенденцій у світовій цивілізації, пов'язаних з переходом від «індустріального до комп'ютерно-інформаційного суспільства».

Екологічні об'єднання

Своєрідне місце у політичному житті України зайняла створена в кінці вересня 1990 р. Партія зелених України (ПЗУ). Оформлення партії не стало на заваді діяльності масової екологічної організації «Зелений світ», початок існування якої було покладено на з'їзді у Києві 28-29 жовтня 1989 р. Організаторами ПЗУ виступили відомі в республіці народні депутати СРСР Ю. Щербак і Л. Сандуляк. Зелені ставили за мету створення «екологічного солідарного суспільства», в якому інтереси людини, кожної соціальної та професійної групи громадян і кожної нації «гармонійно поєднувалися б з вищими біосферними законами природи». ПЗУ вважала, що «ні комуністична ідеологія, ні капіталізм не прийнятні для загалу». Необхідно шукати третій шлях, де замість протиставлення різних соціальних і національних угруповань пануватиме «принцип консолідації всього суспільства у справі захисту екологічних, політичних і духовних прав людини…». Зелені відкидають «насильство як метод досягнення поставлених цілей». В економічному житті ПЗУ вимагає законодавчого забезпечення рівноправності всіх форм власності, а в національно-державному - досягнення реальної державної незалежності України як повноправного члена ООН.

Посилення руху за закриття Чорнобильської АЕС в другій половині 90_х років в Україні і країнах Європейського співтовариства активізувало в цьому напрямку і рух зелених.

Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Сучасна Україна.

Новий етап творення державності України розпочинається в кінці 80-х на початку 90 років ХХ століття.

Першим кордоном до самостійної української держави було прийняття Верховною Радою РУРСР 16.07.90 р. декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено невід’ємне право української нації на самовизначення, верховенства, та самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території.

Другий реальний крок до самостійної Української держави це проголошення акту незалежності України 24.08.91. акт незалежності України був затверджен на Всеукраїнському референту умі, який відбувався 1 грудня 1991 року, в той же день сталися президентські вибори. Першим Президентом став Л.М. Кравчук.

Наслідуючи виборах 94 року президентом став Л.Д. кучма.

Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах: необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.

За короткий період існування незалежної України, було прийнято, значну кількість найважливіших законодавчих актів, т.я.: “Декларація прав національностей України”, Закон “Про Громадянство України”, Закон “Про свободу совісті та релігійних організацій”, Закон “Про вибори народних депутатів України” т. Інші.

Важливим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 р.на V сесії Верховної Ради Основного Закону Української держави –Конституції.

Прийняття Конституції не тільки завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, але і заклало основи для її становлення я демократичної правової держави. Однак процеси державного будівництва в Україні ще не закінчені т.я. у всіх без винятку країнах вони займали досить довгий відрізок часу, залишається невирішеним цілий ряд економічно- політичних і соціальних проблем які не мають свого практичного і законодавчого вирішення

Помаранчева революція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.