Західно-Укр. Землі в составі Австро-Угорщини.

Соціально-економічне становище. Формування ринкових відносин. Українські землі, що знаходилися під владою імперії Габсбургів, були в ній справжнім «ведмежим кутом» і поступалися за рівнем розвитку тим, що опинилися під владою Росії. Тут домінувало сільське господарство, яке за недовгий час після падіння кріпацтва та ще й в умовах іноземного панування не могло належним чином розвиватися. Безземелля, малоземелля, злидні були характерними для тодішніх підавстрійських земель України. Після падіння кріпацтва у 1848 р. становище селянської маси (селяни становили 95 % західних українців!) суттєво не поліпшилося. Майже половина придатної для обробки землі належала поміщикам, у їхніх же руках знаходилися ліси та луки. Збільшення селянського населення призводило до земельного голоду, а звідси — низький життєвий рівень (80% селян належали до бідняків), хвороби, висока смертність, вимушена еміграція...

У цьому регіоні ще в першій половині XIX ст. знайшли нафту і добували її з ручних «шибів». Перше свердлування було здійснене в Бориславі 1862 p., і через деякий час тут розгорнувся справжній нафтовий бум. Крім нафти в місцевостях поблизу Борислава та Дрогобича видобували озокерит (земний віск) та газ. На рубежі XIX—XX ст. ці родовища стали головними в Австро-Угорщині й давали 5% світового видобутку нафти. Це сприяло піднесенню краю, поклало початок принциповим змінам в його соціально-економічному житті.

Але ця сировина з української землі потрапила до чужих загребущих рук і не вплинула суттєво на зростання добробуту українців, стала причиною нових трагедій та поневірянь.

Все ж розробка родовищ нафти, інших багатств краю сприяли розвитку промисловості у регіоні, створенню тут залізничної мережі та формуванню місцевого робітничого класу. Так само суперечливі, але швидше негативні наслідки мало для українства проникнення в регіон іноземного капіталу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу став український кооперативний рух, який сприяв також економічному піднесенню нації та її політичному гуртуванню.

Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. Під впливом революційних подій другої половини XIX ст. в Європі, а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище в тій частині України, яка перебувала у складі Австро-Угорської монархії (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті, Пряшівщині, Мараморощині). Виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

Москвофіли об'єднували частину греко-католицького духівництва й консервативної інтелігенції Галичини й Закарпаття. Порятунок від гніту імперії Габсбургів (не тільки австрійського, а й польського, угорського, румунського) вони хибно вбачали у Російській імперії, не розуміючи, що там існували ще гірші умови для українського народу, не було й елементарних норм європейської демократії. Такі тенденції, наскрізь просякнуті ідеями панславізму та реакційного слов'янофільства, були поширені й серед чехів, словаків та ін. слов'янських народів. На західноукраїнських землях вони знайшли ширше коло прихильників, які безнадійно заплуталися в термінах «руський» («русинський»), та «російський», помилково вважали їх тотожними, закликали західноукраїнців йти під оборону російського «білого царя». Ці заклики щедро оплачувалися російським урядом, який планував у майбутньому поширити свої впливи в Карпатському краї, а потім і приєднати його до Російської імперії. Така діяльність москвофілів, отримані ними російські гроші, навіть факти явного шпигунства на користь Петербурга значно шкодили українству, оскільки австрійський уряд нерідко переносив свої підозри щодо москвофілів на все українство Галичини, Буковини, Закарпаття й Пряшівщини та чинив усілякі перепони на шляху його розвитку. Такі лідери москвофілів, як Д. Зубрицький, Б. Дідицький, А. Добрянський, І. Наумович та ін. пропагували ідеї російських слов'янофілів й намагалися замість живої народної української мови запровадити у школи та органи влади штучне «язичіє» (суміш старослов'янської, російської, української, почасти польської мов), навіть вперто трималися за відмерлі літери («ять», «іжиця», «омега», «кси», «пси», тверді знаки наприкінці слів тощо), оголосивши справжню «азбучну війну» тим, хто хотів і говорити, і писати живою українською мовою; скажімо, на позначення звуку «о» вживати літеру «о», а не дві літери («о» і «омегу»).

Москвофіли на словах дуже вболівали за долю русинів-українців, а на ділі були справжнім гальмом на шляху їхнього розвитку. Це саме «язичіє» відштовхувало частину українців від рідної мови і полегшувало завдання тим, хто хотів їх денаціоналізувати (онімечити, полонізувати тощо). Парадоксально, але факт: лідери москвофілів часто перероджувалися у мадярофілів (мадяронів) у Закарпатті та Пряшівщині, хрунів (полонофілів) — у Галичині. Це видно хоча б на прикладі заснованого Духновичем ужгородського «Общества св. Василія Великого», яке задумувалося з метою оборони українських національних і церковних традицій від мадяризації, але стало на шлях москвофільства, а потім і мадяронства, внаслідок чого в 70-х роках XIX ст. занепало. У москвофілів були свої установи й культурно-освітні товариства, вони видавали газети й журнали. Заснована ними 1870 р. громадсько-політична організація Руська рада претендувала на роль основного представника українського народу Галичини.

Народовці являли собою суспільно-політичну течію, яка органічно продовжувала традиції українського національного життя на західноукраїнських землях, її представники прагнули в ідеалі до відродження самостійної соборної Української держави. Виступаючи проти іноземного панування, вони змушені були чимало енергії віддавати й боротьбі проти реакційної діяльності москвофілів. До народовців належали в першу чергу молоді українські письменники, вчителі, юристи (О. Барвінський, Ю. Романчук, К. Левицький, С. Смаль-Стоцький, К. Климкович та ін.). Вони успадкували національно-визвольні ідеї Руської трійці та великого Кобзаря і своєю культурницькою діяльністю обстоювали самобутність українського народу.

У січні 1861 р. у Львові було засновано перше в Галичині культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Згодом такі товариства виникли в інших містах Галичини. Вони утримували клуби, театральні трупи, читальні зали та бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори. У Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда» 1864 р. виник перший український театр на західноукраїнських землях. Силами народовців така ж організація виникла 1869 р. і в Чернівцях. Її активними членами, зокрема, були письменники Юрій Федькович, брати Сидір та Григорій (?) Воробкевичі, Наталя Кобринська, Осип Маковей та ін. У 80-х pp. у Чернівцях було створене Руське літературно-драматичне товариство. Його очолив український письменник і композитор С. Воробкевич.

Важливим суспільно-політичним і національно-культурним заходом народовців було проведення щорічних ювілеїв Т. Шевченка. Роковини Кобзаря стали в Галичині правдивим народним святом. З ініціативи народовців у Львові були створені Літературне товариство ім. Т. Шевченка (1873), пізніше реформоване в Наукове товариство їм. Т. Шевченка (НТШ), яке на чолі зі своїм головою — М. Грушевським протягом десятиліть видало понад сотню томів цінних праць, переважно в галузі гуманітарних наук. Було створено також товариство «Просвіта», яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні й охоплювало своїм впливом селян. Перше товариство з такою назвою було створено у Львові 8 грудня 1868 р. За кілька років з'явились його філії та читальні у повітових містах і селах по всій Галичині й Буковині. Основним у діяльності «Просвіти» було поширення писемності, освіти в широкому розумінні цього слова, національної свідомості. Утворена з малого гуртка однодумців, «Просвіта» охопила всю Галичину, пізніше й Буковину, змінивши на краще характер просвітнього товариства «Руська бесіда», заснованого у 1861 p., перекинулась на землі Східної України (з 1905 р.). У 1914 р. у Буковині діяло вже 9 просвітянських філій і 150 читалень.

На противагу москвофільській «Руській раді» народовці створили свою політичну організацію «Народна рада» (1885) на чолі з Юліаном Романчуком.

У другій половині 70-х pp. у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів. Його очолювали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Притаманний молоді радикалізм, а також вплив Михайла Драгоманова зумовили критичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, а й до народовства. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ» вони прагнули залучити до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини. У жовтні 1890 р. радикали утворили першу в Україні політичну партію — Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Засновниками й лідерами новоствореної партії були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула обстоювати соціальні інтереси українських селян Галичини й водночас захищати національні права українського народу. РУРП належала першість в аргументації вимоги політичної самостійності України. Сам Франко написав ще у 1880 р. вірш «Не пора», якому судилося стати фактично другим національним гімном після «Ще не вмерла Україна...» Павла Чубинського.

Творення українських політичних партій стало важливою ознакою нового етапу національного руху на західноукраїнських землях. Прикметно, що відбувався цей процес легально. На відміну від східноукраїнських, західноукраїнські політичні організації були масовішими. Щоб утримувати своїх прихильників і мати можливість діяти згідно з чинним законодавством Австро-Угорської монархії, вони були досить поміркованими щодо соціальних проблем. Що ж стосується національного питання, то всі українські політичні організації підавстрійської України наголошували на своїй беззастережній відданості українському народові, вимагали повної рівності з поляками, вбачаючи кінцеву мету своєї діяльності у створенні самостійної Української держави.

Формуванню політичної свідомості галицьких українців сприяли масові заходи, першими з яких були урочистості в пам'ять 50-річчя «знесення панщини» 19 травня 1898 р. Тоді у Львові відбулося велике всенародне віче. Від імені політичних партій та українського населення Галичини віче проголосило самостійність українського народу. Українською національною маніфестацією стало і святкування у жовтні — листопаді того самого року у Львові 100-річчя від дня виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського. Ці заходи остаточно утвердили вживання в суспільно-політичному, культурному та громадському житті західноукраїнських земель термінів «український», «українець», «Україна» замість «руський», «русин», «Русь», що сприяло поступові в напрямку українського національного відродження. Гігантське значення у цій справі мала діяльність класика української літератури, вченого й громадського діяча Івана Франка (1856—1916), роль якого можна порівняти тільки з роллю Тараса Шевченка на Наддніпрянщині. «Великий Каменяр», «титан праці й велет духу» — так називаємо Івана Франка, віддаючи належне його самовідданій діяльності задля поступу рідного народу.

Україна в 1 Світовій війні.

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям». Не меншими були апетити і у російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 p., зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю,...яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. бажаючих до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). Їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. «Ми, — пізніше згадував відомий діяч ТУПу О. Лотоцький, — ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога». Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала українців виконати «свій обов'язок громадян Росії». Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Логічним продовженням цієї думки, своєрідним підґрунтям майбутніх репресивних акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансується Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах.

Революція 1917-1920 рр.

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістський (березень 1917 -січень 1918 р)та самостійницький (січень-квітень 1918 р).

Автономістські настрої переважали тому, що: програмною засадою більшості партій та сил ЦР була політична автономія; ідея незалежності не була популярна в масах; серед укр. Еліти було поширене сподівання на справедливе і раціональне вирішення г національного питання революційною демократією Росії; небезпека залишитися без захисту в епіцентрі Першої світово? війни: налагоджені економічні зв'язки та багатонаціонатьний склад укр. населення.

Боротьба за рсазізанію автономістських планів розгорнулася стримана в спробах вплинути па І имчасовий уряд., який відмовляв апелюючи, що рішення про федеративний устрій може приймати лише установчі збори. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності» ЦР 23 червня 1917 р. приймає І Універсал, в якому проголошує автономію України, водночас з створенням Тимчасового революційного уряду - генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком. Що викликано незадоволення в Петрограді. 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Ксренського. М.Терещенката І.Церетелі, яка мусила визнати автономні права України. Компроміс став причиною урядової кризи в Росії., азе все ж був підтримана. Наділі її зміст став основою II Універсалу ЦР. проголошеного 3 липня 1917 року. Поповнена представниками націоназьннх меншин, які проживають в українських землях. ЦР перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії Укр.. ЦР виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган -Генеральний секретаріат, який стане носієм найвишої кураєвої влади цього уряду в Україні. 3-5 липня збройне повстання в Петрограді, що призвело до нового складу Тимчасового уряду. Наростаюча криза та політична невизначеність підштовхнула до активнії* дій самостійників. 4-6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім.-П.Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом І змусити ЦР проголосити самостійність Укр., азе виступ був придушен спільними діями збройних сил ЦР та Тимчасового уряду. 16 липня 1917 приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, шо базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, асам -І серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для генерального секретаріату»: Генеральний секретаріат мав стати органом тимчасового уряду; ЦР позбавлялася законодавчих прав; до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин; українська території звужувалася до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської). 20 листопада 1917 р. ЦР видала Ш Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки. «Однині Україна стає УНР. Не обділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність ЇЇ, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією» Але більшовики, які прийшли до влади в Петрограді намагалися залучити до сфери впливу й Україну. Що стазо причиною прийняття іса засіданні Малої Ради 22-24 січня 1918 року 4 Універсалу. Ухвалеши незалежності України, що викликало ще більший натиск більшовиків. В обстановці захоплення більшовиками Києва ЦР шукати підтримки за кордоном. На Брест*Л ігтовськІЙ мирній коифсреніої. У листопаді 1917 року.(між Німеччиною і її союзниками). 27.01.06 договір ЦР і Ні меч. Домовились, що Укр. буде постачальником сировини у Нім, а за це ті нададуть їм збройну тдтримку.ЦР повернулася разом з австро-німецькими військами втратила авторитет серед українства, до влади прийшов П.Скоропадський.