Розвиток уявлень про будову Землі та її надра

Натурфілософське світорозуміння давніх греків було пов’язане з першими спробами осмислення будови Землі та Всесвіту. Фалес вважав, що Земля має форму плаского диску, який плаває на повер­хні води. За Анаксімандром, Земля циліндроподібна, причому висота її становить третину ширини. Земля — ниряюче тіло, ніщо її не тримає, а на місці вона залишається завдяки однаковій відстані від усіх точок периферії Космосу. Море — залишок первісної вологи, більшу частину якої висушив вогонь, а решта стала гірко-солоною через випал. Анаксімен стверджував, що Земля плоска. Вона запирає своєю плоскою поверхнею повітря, яке лежить під нею, і це повітря, що позбавлене простору для переміщення, залишається нерухомим. Як і Анаксімандр, він стверджував, що землетруси відбуваються від сильного намокання або пересихання Землі.

Уявлення форми Землі як плоскої дископодібної випливало із безпосереднього чуттєвого сприймання оточуючого світу. Тому саме так форму Землі визначали іонійські натурфілософи. Іонійська тради­ція виявилася настільки міцною, що пізніше такі мислителі, як Епі- кур (близько 342—270 рр. до н.е.) і Тіт Лукрецій Кар (99—55 рр. до н.е.), не визнавали земної кулі, хоча на той час уже була відома довжина її кола.

Ідея кулеподібності Землі була частиною концепцій Піфагора, Парменіда, Емпедокла, Платона, Арісготеля та ін. Вони виходили не з досвіду, а з настанови, що Земля повинна мати кулеподібну форму, оскільки куля є найдовершенішою фігурою. Згідно з вченням піфа­горійців про “гармонію сфери” Земля кулеподібна і рухається як Сонце та планети по колу навколо “центрального вогню”. За Плато- ном Земля також має форму кулі, але покоїться нерухомо в центрі Всесвіту.

В Анаксімандра, Анаксімена, Демокріта вгоріли уявлення про причини змін поверхні Землі Припускалося, що коли Земля розмо­кає після сильних дощів, а потім висихає, на її поверхні утворюються тріщини. Ці тріщини сполучаються з порожнечами всередині Землі, де циркулюють повітря, вода і полум’я. Уявлення про підземні порожнечі були пов’язані з природними умовами Греції, де пошире­ний карст, а також зі спостереженнями над землетрусами і вивер­женнями вулканів. Поступово ці спостереження оформилися в ідею про існування каналів і порожнеч під поверхнею Землі. Вважалося, що вогонь, який рухається по каналах, виривається на поверхню при виверженні вулкану, а вода і вітер із вогнем стрясають поверхню Землі. Наводилася й інша причина землетрусів —- обвалювання стелі порожнеч.

У “Метеорологіці” Арістотель особливо ясно висловив ідею про канали та порожнечі в Землі. Він вважав, що Земля в процесі розвит­ку проходить стадії, схожі з індивідуальним розвитком організму: виникнення, зрілість і розпад. Земна куля оточена водою, над обо­лонкою води міститься оболонка повітря. Арістотель звернувся також до з’ясування причин землетрусів. Розглянувши міркування з цього приводу Анаксімена, Анаксагора і Демокріта, він протиставив їм власне тлумачення: землетруси спричинюються вітром (“сухим випа­ровуванням”), що потрапляє до підземних порожнеч (“пасток”).

Піфагор, Ксенофан і Арістотель вважали, що під впливом води, землетрусів і вулканічних вивержень земля піднімається над рівнем моря, про що свідчать знахідки на суходолі викопних морських орга­нізмів. Арістотель робив припущення, що організми зароджувалися в мулі та потрапляли до гірських порід із їх затвердненням. Він висловлювався про те, що затоплення і осушення землі відбуваються періодично і можуть бути досить повільними. Взаємодія чотирьох стихій, з яких складається матеріальний світ, дає початок вогненним і водним утворенням: із вогненних утворюється каміння, із водних — метали.

Античні мислителі мали також деякі мінералогічні знання. Зарод­ження наукових знань про кристали було тісно пов’язане з розвитком гірничої справи і мінералогії. Із давніх часів гірникам були відомі дивні кутасті фігури кварцю, піриту та ін. Спостереження явищ природи супроводжувалося спробами їх пояснення, що поступово й створювало мінералогічні знання. Одне з важливих питань, що складало теоретичну основу мінералогічних знань, було питання про походження та причини виникнення мінералів. Останні часто

пов’язувалися з ідеями про чинну роль вогню чи води в природі. Поширеним було пояснення походження кристалів як наслідка затвердження льоду (слово "‘кристал” — від грецького лід).

Використання людиною мінеральних ресурсів ще в давнину приводило до їх примітивної класифікації та узагальнення. Арістотель склав першу класифікацію копалин, які поділив на землі, каміння та руди.

§ 2*4. Перехід від міфологічного до раціоналістичного тлумачення історії

Грецька історіографія як мистецтво оповіді про минуле і попе­редниця історичної науки була сучасницею великої грецької колоні­зації та формування демократичних полісів. Зміни в економічному, політичному, культурному житті грецького суспільства в VII—VI ст. до н.е. зумовили появу насамперед серед купців і мореплавців інте­ресу до країн доступної ойкумени, що, у свою чергу, створювало передумови появи праць універсального характеру, в яких поряд із фактами історії рідного полісу описувалися звичаї інших народів і місцевостей. Такі праці об’єднували знання з історії, географії, етно­графії, реальні спостереження з міфологічними уявленнями, яким давалося раціональне тлумачення.

Мовою історії, географії, етнографії античності була письмова проза. Твори в такому жанрі вперше з’явилися в Іонії, мета їх була суто практичною: запис усних оповідей і фіксація реалій оточуючої дійсності. Грецьке слово “історія” етимологічно означає свідоцтво очевидця, дослідні пошуки істини. Авторів, які працювали в жанрі письмової прози, називали логографами. Матеріал для викладення вони брали з усних джерел народного фольклору — епосу, міфів — і письмових — списків посадових осіб, переможців Олімпійських ігор, описів мандрування по різних землях (періодів) і по морях (ііериллів). На їх основі логографи створювали свої праці, ширші за кругозором і обсягом матеріалу. Особливістю перших праць історіо­графічного характеру був інтерес до локальних історій (окремих полі­сів або їх груп).

Для більшості античних істориків характерним було розуміння історії як “наставниці життя”, тому історик часто давав свою інтер­претацію подій з певною метою, наприклад, уславлення героїчного минулого. Античні історики звертали особливу увагу на зовнішній бік викладення, що повинен був впливати на почуття читача. Для цього автори в свої оповіді вюпрчали спеціальні промови, які реальні особи не проголошували, драматизували події, створювали не стільки реальні історичні портрети, скільки літературні образи. Інтерес лого­графів був також спрямований в минуле, що допомагало поясниш сучасну їм дійсність — відношення народів, походження держав і знатних родів тощо.

Одним із перших грецьких істориків був Гекатей Мілетський. Відома праця Гекатея — “Генеалогія”, або “Історія”, у 4-х книгах, в якій автор звернувся до епосу. Він використав міфи як історичний матеріал і намагався відокремити в них правду від вигадки. У цій праці Гекатей уперше виступив як критик міфів. Свідоцтвом раціо­нального ставлення до них було пояснення автором назв міст з їх етимологій, що спиралися не тільки на грецьку, а й на мови інших народів. У вченого з’явилося розуміння необхідності пошуків істи­ни — головного критерію історіографії як наукової дисципліни. Саме тому вважається, що праці Гекатея та інших логографів знаменували появу наукової історіографії, яка не була відома Давньому Сходу.

Праці іншого відомого історика давнини — Гелланіка Лесбос- ського (480—400 рр. до н.е.) не збереглися, але якщо судити за подальшою літературою, то цей автор був визнаним істориком. Гелла- нік написав не менше 30 праць, які сучасні дослідники поділили на 4 групи: міфографічні, етнографічні, хорографічні та хронографічні. Гелланіку належить уведення в античну історіографію методу хроно­логії в хроніці історії Аттики —- “Аттіда” У працях, присвячених міфам, Гелланік намагався зберегти їх як історичний здобуток грецького народу. Багато творів автора присвячені історії різних країн і народів — Єгипту, Персії, Скіфії, Фінікії та ін.

Народження античної історіографії як галузі наукового дослід­ження фахівці пов’язують з V ст. до н.е., з часом формування демок­ратії та поглиблення політичної свідомості громадянства. Громадя­нин, що своєю політичною діяльністю створював сучасну історію, хотів знати також історію, яку створювали його предки. Тривалий час грецькі мислителі не визнавали належності історіографії до науки. Підставами до такого ставлення були як художність оповіді логогра­фів, так і тлумачення завдань наукового пошуку в давньогрецькій традиції. На думку грецьких філософів, історія мала справу не з тим, що “завжди є”, а з тим, що трапляється “випадково”, тобто з оди­ничним явищем, а тому й не становила інтересу для науково-теоре­тичного мислення, яке має справу із загальним. Ось чому наукові програми античності майже не зверталися до історії як до галузі, з якої можна дізнатися про щось істинно суще. Але далі історичні знання стають раціональнішими, історія починає розглядатися як

особлива наукова галузь, що має свою проблематику, методи дослід­ження і перспективи розвитку.

“Батьком історії”, за свідченням Цицерона, був Геродог із Галі- карнассу (близько 481—425 рр. до н.е.). Геродот багато мандрував, відвідав майже всі країни Східного Середземномор’я, Вавілон, Єги­пет, бував у Причорномор’ї, Ольвії, вивчав історію і побут скіфів. У зрілі роки Геродот жив в Афінах, був прихильником афінської демок­ратії, приятелював з Періююм, Софоклом, був свідком розквіту Греції після перемоги над Перською державою. Геродот намагався усвідо­мити на конкретному матеріалі піднесення і розквіт Греції.

Головна праця Геродота “Історія” присвячується історії греко- перських війн у V ст. до н.е. і складається з дев’ята книг. Компо­зиційно праця нагадує епічну поему в прозі і поділяється на дві частини. Перша частина (4 книги) присвячена історії, географії та етнографії окремих країн ■— так званих лотосів. Автор відокремлює мідійський, єгипетський, скіфський, лівійський, фракійський логоси. Друга частина, головна, присвячується безпосередньо історії греко- перських війн. Автор фіксує окрім історичних подій і фактів також цікаві пригоди, випадки з життя великих людей, описує різні спору­ди, дивні звичаї варварських народів тощо. Геродот переконаний у справедливості боротьби греків і перевазі грецького способу життя, про що й свідчить його праця.

В “Історії” Геродота органічно злилися суто історичні досліджен­ня з літературною оповіддю, поряд із науковими спостереженнями та географічними описами в ній є багато легендарно-міфологічних сказань, що йдуть ще від логографів VI ст., народних казок-новел, які надають цьому твору літературно-художньої специфіки. Геродог виказав певну довіру міфам, більшу, ніж його попередники Гекатей і Гелланік, і не брався відокремити в них вигадку від істини. Заслу­говує уваги, що історик намагався показати внесок у формування грецької міфології та релігії не лише греків, а й інших народів.

Геродот продовжував збирати свідоцтва, яким займалися лого­графи окремих країн і народів, але в маштабі світової історії. Він спирався на концепцію історичного розвитку “чотирьох віків”: золо­того, срібного, мідного і залізного. Геродот слідував принципу макси­мальної ємкості матеріалу, намагався викласти факти точно й ясно, для чого ретельно відбирав і критично аналізував зібрані відомості. Хоча на першому плані в поясненні причин історіографічних подій у Геродота стоїть діяльність окремих людей, автор усвідомлював також глибші причини: наприклад, головною причиною іреко- перських війн він вважав зіткнення двох завойовницьких політик.

Інший відомий історик античності — Фукідід (460—396 рр. до н.е.) був добре обізнаний з механізмом політичних подій свого часу. Вигнаний з Афін за невдалі воєнні дії 424 р., Фукідід оселився у Фракії і присвятив себе написанню “Історії”, прискіпливо відбираю­чи перевірені факти з величезного фактичного матеріалу. Темою праці Фукідіда стала сучасна йому історія — історія Пелопонесської війни. Тільки спочатку автор коротко дав загальний нарис історії Еллади з давніх часів, а далі зміст праці підпорядкований головній темі. Джерела Фукідіда досить різноманітні: від власних вражень учас­ті у війні до оригіналів текстів угод, праць попередніх істориків, свідоцтв інших учасників воєнних подій. Фукідід свідомо протистав­ляв свій метод методу попередників — логографів, Геродота. Він започаткував метод історичної критики, суть якого полягала в тому, щоб викладати свідоцтва учасників історичних подій історично, тобто тільки після точних досліджень відносно кожного окремого факту.

Своє завдання Фукідід вбачав у тому, щоб дати правдиву історію Пелопонесської війни. З цією метою автор намагався з’ясувати полі­тичні сили і зробити хід історії зрозумілим для читача. Фукідід відок­ремлював все чудове, міфічне і пояснював події тільки “природою людини”. Причини історичних подій він вбачав у притаманному людині від природи намаганні пригноблювати інших людей, чим і пояснював загальні закони історичного розвитку. Згідно з такою природою людини діють також цілі угруповання людей, тому Фукідід вважав, що за всіма політичними подіями треба бачити раціональне, логічне. На його думку, в історії мають місце також стихійні, сліпі сили. Тому реальний історичний процес постає в “Історії” Фукідіда як взаємодія раціонального та ірраціонального.

Значне місце в своїй праці Фукідід приділив, видатним політич­ним діячам, особливо їх здібності усвідомлювати напрямок історич­ного процесу і діяти згідно з ним. Такими діячами він зараховував Перікл'а і Фемістокла.

Перехід від міфологічного до раціонально-логічного пізнання в галузі історії знаменував появу історіографії, найвищими досягнен­нями якої були всесвітньо-історична концепція Геродота і метод істо­ричної критики Фукідіда.

Започаткування досліджень суспільства і держави

Опис історичних фактів і поступове їх нагромадження сприяли, з одного боку, виникненню можливості їх певної класифікації, угру­пованню згідно з відокремленням галузей суспільного життя людей. З іншого боку, під тиском нагромадження фактів і описів різними

авторами постала потреба певним способом їх пояснити, знайти загальні закономірності як підстави розуміння того, що відбувалося з людьми в минулому.

Пошук загальних закономірностей суспільного буття здійснював­ся під впливом традиційних поглядів — таких загальних концепцій пояснення людського існування в світі, які брали свій початок з міфології. То були концепції або регресивного розвитку (‘Чотирьох віків” Геродота), або прогресивного розвитку (Арістотеля: від первіс­ного стану до створення сім’ї, поселення і державних інститутів), або концепція циклів (перетворення суспільних форм на інші як завер­шення циклу і його нове виникнення). Застосування тієї чи іншої традиції мислителями Давньої Греції визначалося особливим інтере­сом до влаштування сучасного їм суспільного життя, насамперед сфери політики, державного управління, створення засад процвітання власних полісів. Няпрацювання знань про суспільне життя, політичні стосунки і державу започатковане легендарними “сім’ю мудрецями”. Зокрема, Солон (близько 638—559 рр. ДО н.е.) — відомий афінський державний діяч і законодавець — запропонував помірну цензову демоіфатію, що була пронизана ідеєю компромісу знаті та демосу. В огляді політичних перетворень в афінському полісі Арістотель зау­важував, що саме з реформ Солона “почалася демократія”.

Етичні, правові та політичні погляди піфагорійців, які брали активну участь в політичному житті міст-держав Давньої Греції, наба­гато пережили первісні союзи цих держав, що повсюдно зазнали розгрому наприкінці VI ст. до н.е. Істотного впливу піфагорійських політико-правових поглядів зазнали Сократ і Платон. Піфагорійський вплив помітний у деяких проектах досконалого влаштування суспіль­ства і держави, що з’явились у V ст. до н.е. Автором однієї з таких античних утопій був Фалей Халкедонський. Він вважав, що різні форми внутрішнього безладдя виникають через невирішеність питань власності. Щоб дійти досконалого влаштування полісного життя, необхідно, за Фалеєм, зрівняти земельну власність усіх громадян. Цього можна досягти через позбавлення багатих права отримувати посаг і визнати таке право лише за бідними.

Проект ідеального державного устрою висунув також неопіфаго- рієць Гіпподам (друга половина V ст. до н.е.). Він був архітектором і здобув славу завдяки тому, що вперше ввів у містобудівну справу планування кварталів, вулиць, майданів, будинків. За його проектом, населення держави має налічувати 10 тис. громадян, що поділяються на три класи — ремісники, землероби і воїни. Усі магістрати оби­раються народом, цього права позбавлені раби та іноземці, тобто всі, хто не є “громадянами”. Головне завдання магістратів — турбота про державні справи.

У—IV ст. до н.е. — період розквіту античних полісів і водночас політичних, правових поглядів, вчень про суспільство. На цей період припадає життя і творчість Демокріта. За Демократом, однодумність і морально-соціальна солідарність вільних членів є важливою і необ­хідною рисою упорядженої держави. Поліс — це “загальна справа” усіх його вільних членів. Держава уособлює “загальну справу” своїх громадян і є її “опорою”. Інтереси цієї “загальної справи” і турботи про неї визначають і межі прав та обов’язків громадян. Наведена Демокрітова оцінка держави є однією з перших і, мабуть, найпря- моліншніших і відвертіших у нцзці характеристик для всієї античної політичної думки апологій полісу як форми спільного життя і “загальної справи”.

Характеристику форм правління, їх класифікацію можна знайти в працях Сократа, Платона і Арістотеля. Перша грунтовна праця з політичної науки — “Республіка” Платона. Головне твердження Платона: “справедливу державу можна науково обгрунтувати, а не шукати навпомацки, страхаючись, вірячи та імпровізуючи”. Платон був упевнений, що теорія політики має грунтуватися на вченні про людину, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість. Платон першим увів поняття “суспільне” на відміну від “приватне”.

За Платоном, “первісне суспільство” намагається лише задоволь­нити матеріальні потреби за допомогою розподілу праці. Це ще “суспільство скотів”, йому бракує свідомого керівництва, відсутній ще правлячий клас — носій розуму. Платон вважає соціальну систему природним продовженням розподілу праці, що виникло ще в “первинній державі”. Захист держави чи управління нею потребує такої самої спеціалізації, як професія черевичника чи теслі, і якщо черевичнику не можна робити меблі, то не можна й керувати держа­вою—■ цьому він не навчений. За Платоном, кращого правління не досягти без відповідної системи освіти. Вчитись необхідно все життя, не обмежуючись дитинством і юністю. Але вчити слід лише майбутніх правителів і відбирати кандидатів у процесі тривалої підготовки.

Платон вірив, що можна створити суспільство, яке б відповідало ідеальній справедливості. Суспільство “звільниться від турбот, коли філософи стануть царями, або царі проймуться щирим прагненням мудрості”, тобто політична влада і філософія (мудрість і безкорис­ливість) поєднаються. Взагалі у вченні про державу Платона етика і політика взаємопов’язані. Він прагне примирення, злагоди між інди­відуальною доброчинністю і суспільною справедливістю.

У праці “Держава” Платон виділив сім типів державного устрою. Перший — ідеальний — стоїть вище держави і законодавства й тому не має в них потреби. Із реально існуючих типів держави філософ вважає правильними монархію і аристократію, а останні чотири — тімократію, олігархію, демократію, тиранію —- спотвореними. У дій праці Платон виказав впевненість у можливості побудови справед­ливої держави, але в пізніших діалогах таку можливість уже пов’я­зував з далеким минулим.

Арістотель, розглядаючи різні форми правління, стверджував, що досконалість недосяжна і справжній законодавець має знати не тільки те, що найкраще в абстрактному розумінні, а й те, що найбільше підходить за обставинами і легко здійснюється. Він запропонував три правильні форми держави; монархію, аристократію, конституцію. Кожна форма має свої збочення, — відповідно тиранію, олігархію і демократію. Найідеальнішою формою він вважав монархію.

Концепція суспільного розвитку була обірунтована в працях Арістотеля (зокрема, у “Політиці”, де описано політичну історію 158 полісів). Арістотель — автор теорії природного походження держави: поліс належить до природних утворень, а людина від природи є полі­тичною твариною. З цієї причини державу не можна радикально штучно перебудувати. Генетично сім’я передує сільській общині, а остання — міській, тобто полісу. Але поліс як всезагальна форма соціального зв’язку є первинним відносно до сім’ї та індивіда ана­логічно тому, як ціле є первинним стосовно частини.

Арістотель розумів, що існує основна ділема: влада закону чи влада людей. Погоджуючись, що закон, придуманий людьми, ніколи не буде досконалим, він підкреслював, що “влада закону краща за владу будь-якої особи” і що урядовці повинні регулювати тільки тоді, коли закон мовчить, тому що загальний принцип головніший від усіх часткових. Правління на основі закону не може бути абсолютно справедливим, проте воно все ж менше зло, ніж свавілля і пристрасті. Концепція Арістотеля про владу закону була використана і розвинута наступними поколіннями політиків.

Мовознавство як складова частіша давньогрецької філософії

Філологія виникає в той момент, коли свідомість дослідника переключається з зовнішнього предмета на життя свідомості, коли аналіз людської свідомості здійснюється відокремлено від його змісту. В очах натуралістів-греків душа — це природне явище, тому й методи її пізнання використовувались такі самі, що й до інших явищ. Специ­фічний інтерес до того, як відбувається пізнавальний процес і за якими специфічними законами діє свідомість, реалізується в дослід­женнях софістів. З цієї нової точки зору вони досліджували також мову. Софісти цікавилися мовознавчими питаннями переважно у зв’язку зі своїми риторичними студіями: правильне вживання і значення слів, еттюлогія, синоніміка, словесні повтори. Мова стає предметом теоретичного дослідження (філологія і граматика) унаслі­док усвідомлення її властивості як знаряддя практичного впливу на свідомість, тобто коли відбулося становлення мистецтва красномов­ства.

Софісти займалися вивченням не лише мови, а й літератури, створили літературну критику. Передумовою появи як мовно-філо- логічних, так і літературно-критичних досліджень була розвинена рефлексія щодо сутності та життя самої свідомості, що розглядалася як специфічна діяльність.

Наука про мову в Стародавній Греції формувалася дещо інакше, ніж у Стародавній Індії. Протягом кількох століть мовознавство було тут складовою частиною філософії. Філософські погляди греків тісно перепліталися з природничо-науковими і політичними. Греки знали тільки одну, всеохоплюючу, нерозчленовану науку, складовою части­ною якої були й мовознавчі уявлення, погляди. Цікавим прикладом послідовного використання філософських принципів пізнання приро­ди на мову була атомістична концепція Демокріта. На його думку, мова, так само як і все існуюче, має атомістичну будову: буква — склад — слово — словосполучення — речення.

Зацікавлення проблемами мови стало причиною філософських диспутів про співвідношення між предметом і його назвою. Різні філософські школи ставили і досліджували питання про те, чи позна­чають слова (назви) предмети згідно з їх буттям, призначенням, чи, може, називають їх тільки за звичаєм, за домовленістю людей між собою, за встановленим знаком. Дискусія з цього приводу тривала протягом століть. Розгляду співвідношення речей та їх імен присвя­чено діалог ГІлатона “Кратіл”. У цій праці виступають Кратіл і Гермоген —■ прихильники двох згаданих поглядів. Вони звертаються до Сократа з проханням сказати, чий погляд відповідає дійсності. Устами Сократа Платон висміює обидва погляди.

У діалозі Платона “Кратіл” засвідчена чи не перша в Греції спроба класифікації слів на частини мови. Відокремлюються дві частини мови: ім'я і дієсл;ово, яким даються логічні визначення. Імена — це слова, про які щось твердимо, тобто слова, що виступ пають у реченні підметами, а дієслова показують, що про імена гово-

риться, отже,— це присудки. Платон робив спроби пояснити слова в їх значенні, чим започаткував етимологічні дослідження.

Арістотель, автор першої логіки, мовні “питання” розглядав у працях “Поетика” і “Риторика”. У “Риториці” він відокремив три частини мови: ім’я, дієслово і сполучник. У питанні про співвідно­шення назв і речей Арістотель вважав, що слова мають значення, узвичаєні між людьми їх спільним (однаковим) розумінням. Унаслі­док логічного контексту розгляду мовних проблем поза увагою Аріс- тотеля залишилася відмінність частини *июви і частин речення, він іноді їх ототожнював із членами (або категоріями) судження, тобто з категоріями логіки. І сьогоднішнє змішування логічних категорій і термінів з категоріями граматики йде від Арістотеля.

Питаннями мови в Стародавній Греції цікавилися не тільки філо­софи. Вчителі грамоти, навчаючи своїх учнів читати й писати, зверта­ли увагу на окремі букви, кількість голосних, робили перші кроки у фонетичних спостереженнях. Вчителі музики вивчали фонетичну сторону мови в тісному контакті з теорією музики. Певні спостере­ження в галузі мовознавства нагромаджували також учителі літерату­ри, витлумачуючи своїм учням, насамперед, гомерівські поеми “Іліа- ду” і “Одіссею”. Приблизно з V ст. до н.е. починається збирання глосс, тобто архаїчних, маловживаних слів. До V ст. належать також перші письмові згадки про розробку граматичних питань.

Новий контекст психологічних знанії

Зрушення в характері психологічних знань відбувалися за рахунок спеціалізації пізнання. Значну роль в еволюції характеру психологіч­них знань відігравала філософія, сформований філософами теоретич­ний спосіб мислення. Хоча в психологічних поглядах ще зберігався міфологічний компонент, саме філософські теорії впливали на розу­міння обумовленості людської діяльності, душі як особливого явища.

Перші теорії психіки в Стародавньому Китаї розкривали взаємо­відношення традиції і вчинку. В одних теоріях наголос робився більше на традиції, освяченій Дао, в інших — на перетворюючій активності вчинку, який підтримує традицію, не протиставляючи Ш себе. Давньокитайський філософ Лао Цзи згідно з принципом Дао висунув теорію нероблення, що має за мету досягнення спокою. Стримування від змін, володіння речами, знецінення вольових зу­силь, схильність до безпристрасності, повернення до Дао роблять людину досконалою, справедливою, благородною.

Протилежність традиції і вчинку відбилася в психологічних тео­ріях “нероблення” і “правил поведінки” — даосизму і конфуціанства, набув психологічного значення принцип “золотої середини” як принцип поведінки, виникли теорії “Співчуваючого вчинку” і “вели­кого вибору” у конфліктній ситуації. У них грунтовно розроблялися співвідношення природженого й набутого в людській психіці та способи самовдосконалення. У давньокитайській психології підкрес­лювалося, що мета постановки питання про людську природу — знайти правильний шлях поведінки, щоб вона узгоджувалася з її суспільними нормами. Давньокитайська психологія формувалася переважно в соціально-етичному плані. Існують імператор і його піддані. Між ними складається гармонія, від якої й залежить благо суспільства. Дао тлумачилося як ця гармонія. Людина може досягти Дао, не докладаючи великих зусиль. їй варто тільки дотримуватися традиційного ритуалу, церемоній.

Зв’язок філософських і психологічних уявлень в античній культу­рі особливо відчутний у змістовному розвитку понять “макрокосм” (світ) і “мікрокосм” (людина). Мікро- та макрокосм за значенням і пріоритетністю міняються місцями, іноді усвідомлено, цілеспрямова­но, іноді несвідомо. Досконалим триступає то один, то інцгий світ, але в кожному випадку й один і другий мають одні й ті самі вихідні компоненти. Проте ідея мікрокосму конституюється, зрештою, в глибоко змістовну категорію: у ній відбивається весь світ. Це замкне­ний у собі світ, який є зрізом великого світу (одним із можливих зрізів), і лише в цьому зрізі розкривається краса великого світу. Йдеться про перетинання двох світів (малого і великого), самопіз­нання великого світу через малий, адже вимога “пізнай самого себе” передбачала пов‘язаність із великим світом, здатність виражати його.

В історичному поступі психолога на перший план висувалася проблема взаємовідношення тіла і душі. Тіло все більше оживлялося, “одухотворялося”. Такий підхід заклав Арістотель, у вченні якого взаємозв’язок матерії і форми забезпечував “одухотворення” тіла з боку душі. За Арістотелем, душа є формою тіла. У такому тлумаченні психічного відбулося відновлення фбрми тілесного, що відповідає на рівні міфологічної психології “портретній схожості”. Арістотелева “форма” на відміну від міфологічного “портрету” мала ідеалізований характер. Багатство реальних відношень між тілом і душею в психо­логії Арістотеля відбивалося спочатку в його найзагальніших рисах. Абстраговані від реальності, вони закріплювалися, уособлювалися в категоріях і були рушійною силою душі.

Філософи розробляли питання про силу і характер людських афекгів, що спрямовують людську поведінку. Основна суперечність психічного коніфетизувалася в поняттях телеології, яка вчила про ЦІЛЬ, ЩО є основою і змістом поведінки.

Контрольні питання і завдання

1. Поясніть, як соціально-культурні особливості розвитку антич­ного суспільства сприяли переходу до нового типу пізнання.

2. Які найсуттєвіші перетворення в характері математичних знань вважаються одним з головних факторів становлення раціонально- логічного пізнання?

3. Покажіть зв’язок розвитку пізнання природи з філософськими роздумами давніх греків.

4. Розкрийте роль елементного мислення в переході від міфоло­гічного до раціонального світосприйняття.

5. Схарактеризуйте перші природодослідницькі програми антич­ності (Демокріта, Платона, Арістотеля).

6. У чому полягають головні риси і завдання астрономії давніх іреків?

7. Які моделі Всесвіту розробляли астрономи для пояснення світобудови?

8. Схарактеризуйте геологічні уявлення про будову Землі,

9. Які напрямки склалися в розвитку географії?

10. Покажіть зв'язок географічних уявлень з природознавством у поясненні явищ природи.

11. Як розглядалася проблема походження живих істот у біології?

12. Схарактеризуйте біологічні погляди Арістотеля.

13. Розкрийте внесок Гіппократа в розвиток медицини.

14. Хто такі логографи? Відмінні риси їх історичної прози.

15. Які найвидатніші досягнення в галузі історії знаменують пере­хід від міфологічного до раціонально-логічного пізнання?

16. Схарактеризуйте соціально-політичні уявлення античних мис­лителів.

17. У чому полягають особливості формування мовознавства Давньої Греції?

18. Які істотні зрушення відбулися в характері психологічних знань?

Розділ З

НАУКОВЕ ЗНАННЯ І ТЕХНІЧНІ МИСТЕЦТВА ЗА ЧАСІВ ЕЛЛІНІЗМУ ТА ПАНУВАННЯ РИМУ (друга половина IV ст. до н.е. — 450 р, н.е.)

§ 3.1

Історичні особливості етапу.

Зміна філософської парадигми античності та переорієнтація ціннос­тей у духовному житті суспільства.

Культурне і наукове значення Олександрійської школи, діяльність Олександрійської бібліотеки та Мусейону.

Спроби створення оглядової історіографії наукових знань.

Загальний занепад наукового пізнання за часів панування Риму.

§ 3.2

Систематизація математичних знань і становлення теоретичної математики.

Розвиток інженерно-технічної діяльності та піднесення теоретич­ного рівня механічних знань.

Вивчення світла і зору.

Створення математичної моделі Всесвіту в астрономії.

§ 3.3

Технохімічна практика та алхімія Олександрійського періоду.

Розвиток анатомічних і фізіологічних досліджень у контексті медичних знань,

Започаткування наукової географії.

Розуміння завдань геологічної науки у вивченні явищ природи.

§ 3.4

Літописи як форма історіографічної творчості. Діяльність римських анналістів.

Розвиток мовознавчих питань у працях олександрійських та римських граматиків.

Звернення до психології вселюдського.

§ 3.1. Історичні особливості етапу

Вважається, що наприкінці IV і протягом III ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи: античне суспіль­ство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворень на масній основі і вступило в період істотних змін суспільного організму. Цей період означається поняттям “еллінізм”, який характеризується (за англійським істориком Ф. Уолбенком) єдністю соціально-економічних відносин, форм політичного і культурного розвитку, що склалися на території, завойованій Олек­сандром Македонським, у результаті грецької колонізації та взаємодії еллінських і східних елементів. Хронологічно цей етап визначається від часу походів Олександра (334—323 рр. до н.е.) до завоювання країн Середземномор’я Римом, що завершилось у 30-ті роки до н.е.

Після смерті Олександра Македонського (323 р. до н.е.) і 40- річної боротьби за його спадщину утворилися три більш-менш стабільні монархії, що були провідними в політичному, економічному та культурному житті східного Середземномор’я та суміжних країн: царстю Лагідів, царство Селевкідів і царство Антагонідів. З точки зору історії науки найважливішим серед цих державних утворень було царство Лагідів (або Птолемеїв) з центром у Єгипті та прилеглими до- нього африканськими територіями.

Експансія греків на схід була характерною рисою епохи еллініз­му, що виявилася насамперед у заснуванні багатьох грецьких міст і поселень у цих країнах. Грецька колонізація країн Ближнього та Середнього Сходу (III—II ст. до н.е.) істотно вплинула на їх еконо­мічну, соціальну та культурну спадщину, саме грецький фрагмент в їх розвитку мав важливу, якщо не вирішальну роль. Еллінізація Сходу супроводжувалася поширенням грецьких культурних цінностей. Де б не селилися греки, у першу чергу вони будували гімнасії, палестру (гімнастична школа для хлопчиків), стадіон і театр — головні компо­ненти грецької культури міста.

Ще однією характерною рисою епохи еллінізму був синтез давніх і багатих культур (єгипетської, ассірійсько-вавілонської, перської та ін.) на грекомовній основі. Саме грецька спільна мова (койне) у формі узагальненого говору, що ввібрав у себе різні грецькі діалекти, стала нормою літературної мови елліністичної культури. Процес поширення спільногрецької мови давав можливість ознайомитися з багатою грецькою культурою: літературою, філософією, наукою. У свою чергу, будова і словниковий склад мови впливали на характер, зміст і стиль мислення того, хто нею користувався. Тому можна вважати, що грецька мова в східному середовищі виявилася свого роду творцем нової культури, нового стилю мислення.

Подальша історична доля Середземномор’я визначалася воєнною поразкою селевкідського царя Антіоха III у війні з римлянами (190 р. до н.е.), після якої жодна з елліністичних держав вже не спромож­на була панувати в східному Середземномор’ї. Така сама доля спітка­ла також спроби македонського царя Персея згуртувати сили полісів для спільної боротьби з Римом. Усі подальші воєнно-політичні нама­гання не дали бажаних результатів: <