Вплив християнських догматів на розвиток географічних уявлень

Поповнення географічних знань у період раннього середньовіччя було не таким великим, як за античних часів. Дійовим стимулом до пізнання далеких країн були християнські ходіння на богомілля до “святих місць”, які почалися з перших років нашої ери. Виникла особлива література, пов’язана з описом ци£ мандрувань. Географічне значення її мізерне: богомольців цікавили лише місця, пов’язані з біблейськими легендами, і різні “чудеса”.

Літературні джерела раннього середньовіччя щодо географії неба­гаті. До них належать праці мандрівників, зауваження місіонерів і торговців, карти і деякі компіляції про “чудеса” із шзньоантичних творів та ін. Проте в середні віки були й люди, які насправді мандру­вали. Однією з перших мандрівниць була Олена, мати візантійського імператора Костянтина. Вона 326 р. здійснила одне з перших палом- ництв із Рима до “Святої землі”. Інша римлянка Сільвія Аквітанська, жінка-географ, мандрувала до Ієрусаліму, а потім до Єгипту, Аравії, Месопотамії. У цей період з’явилися також праці, що містили описи відомого світу, проте вони являли собою переважно компіляції з Плінія, Помпонія Мели і деяких інших латинських авторів. Однією із найкращих країнознавчих праць цього періоду була “Вірменська географія” (УіГст.), в якій описано весь відомий світ і особливо докладно — Велику Вірменію. -

Головне завдання тих вчених, хто в середньовіччя займався питаннями географії, зводилося до того, щоб якось узгодити геогра-

Фічні уявлення, які містилися в документах і свідоцтвах, із канонами священного писання.

У середні віки прийшло в занепад картографічне мистецтво. Карти античності з докладним зображенням берегових ліній були втрачені, а набули поширення так звані Т — О карги. Заселений світ зображувався на них у вигляді кола, з усіх боків якого—океан. Таке креслення було зорієнтоване на схід. У середині землі у вигляді літери Т містилися водні масиви. Вертикальна лінія зображала Серед­земне море, горизонтальна — Егейське і Чорне моря. З одного боку — річку Нил, а з іншого — Червоне море. На цій карті незмін­но були присутніми три частини землі — Європа, Азія, Африка, (згідно з Біблією, де сказано, що Ной після потопу розподілив три частини світу поміж своїми синами).

Карти раннього середньовіччя мали основною метою ілюструвати біблейські вчення і найчастіше додавалися до богословських творів. Земля на цих картах мала форму або прямокутника, або частіше — овала чи кола, поділеного на три частини. Центром світу був Ієру- салим, а далеко на сході, за межами карти, зображувався рай, казкові країни Гога і Магога, фантастичні народи і чудовиська. Характерними були довгі тексти (легенди), що розміщувалися на самій карті. Обриси суходолу зображували досить схематично. Найдавніша карта світу цього періоду відома з монастиря Альби (близько 720'—730).

У арабів і народів, що відчували вплив арабської культури, істот­ного значного розвитку набув математичний напрямок у географії, чому сприяли успіхи в астрономії і математиці. У IX ст. арабські вчені вже знали, що Земля має форму кулі. Аль-Масуді вважав можливим навколосвітнє плавання, але гадав, що на нього потрібно 500 років. Близько 825—830 рр. під керівництвом аль-Хуваріша (помер 846 р.) було виконано градусні вимірювання в Месопотамії і Сирії, що дали для довжини кола Землі цифру близько 47325 км. Пізніше визначенням розмірів Землі займався ал-Біруні (972—1048). Він критикував геоцентричну систему Птолемея, проте його ідея про рух Землі навколо Сонця не була підтримана. Ал-Біруні належить трактат країнознавчого характеру про Індію.

Дослідження в галузі геології в ранньому середньовіччі мало суто практичний характер: розвивалася гірнича справа, а з нею і вивчення гірських порід, мінералів. На арабському Сході, у Середній Азії, Індії, Китаї з’являються таблиці мінералів, вивчаються скам’янілості, пояс­нюються походження бурштину, сутність останків риб, рослин у гірських породах. Авіценна писав про утворення гір унаслідок земле­трусів, розмивання водами, перетворення крихких порід на тверді під впливом властивостей природи. Ал-Біруні займався питанням походження порід із корисними мінералами і рудами.

§ 4.4. Перегляд античної історіографії з християнських традицій

Історики середніх віків були добре знайомі з досягненнями ан­тичної історіографії, особливо з працями Платона і Арістотеля. В усіх без винятку вагомих історичних компендіумах зустрічається їх інтер­претація. Історики і хроністи середньовіччя переробляли і пристосо­вували до нових умов поняття і категорії греко-римської історії.

Християнство радикально переглянуло античну історію, поклало кінець ототожненню історії і природи, історичного і фізичного часу, зробило глибокий переворот у світогляді людини і в результаті вперше конституювало історію як об’єктивний процес. Християнська ідея була важливим і одним із формуючих елементів європейської цивілізації аж до кінця XVII ст. Середньовічне бачення історії пов’язувало хід подій не з їх внутрішньою закономірністю, а з волею провидіння.

Головною ідеєю історії Середніх віків був догмат провіденціалізму про божественну зумовленість напрямку руху історії, її кінцевих цілей, основних етапів. Творіння — гріхопадіння — спокута — майбутнє друге пришестя Хрисга — це єдині вузли, які зв’язують ланцюг часу. На цьому фоні викладалися найвагоміші історичні події. Процес історичного розвитку було поділено на так звані чотири монархії, що приходили на зміну одна одній: Єгипетська, Ассіро- Вавілонська, Мідо-Перська і Греко-Римська. На відміну від локальної історії полісів античності особливістю історіографії середніх віків був інтерес до всесвітньої історії як єдиного процесу.

Характер історичної діяльності визначався як такий: писати неве­ликі літописи, які складалися з нотаток, що робилися в монастирях у вигляді хронологічних циклів без критики і оцінок. До таких праць належить Франкський літопис, написаний за часів Карла Великого.

Першою спробою християнської історіографії була “Церковна історія” Євсевія Кесарійського (260—340). Спираючись на догмат божественного промислу, він спробував створити універсальну хроно­логію історії різних народів. Євсевій заклав основи такої хронології історії, де події датуються або по низхідній (до різдва Христова), або по висхідній (після різдва Христова). Хронологічну систематизацію на основі історичного знання розробляв у VII ст. Ісидор Севільський.

Фундаментальне значення в становленні та розвитку історичного знання належить Аврелію Августину. У праці “Про град божий”

(413—426 рр.) він спробував відповісти на питання про сенс історії з християнської точки зору. Ця праця написана під впливом драма­тичних подій, пов’язаних із падінням Риму. Після цього в історіо­графії почалася гостра боротьба думок щодо оцінок минулого міста, його історії. Трактат Авгусшна протягом усього середньовіччя був канонічним викладом християнської ідеї історії.

Християнська догма набула в історії глибокого змісту. Історія поділялася на священну і світську. Таке протиставлення не означало, що йшлося про два паралельних напрямки історії. Священна історія розкривалася Августином як оповідь про діяння господні. Священна історія — це сукупність таких моментів, в яких провидінню було бажано показати божественний сенс історичної долі людини. Інакше кажучи, йшлося про єдину людську історію, яка, по-перше, розгор­тається в двох планах — змістовному (небесна сфера) і в плані подій (діянь), по-друге, складається з двох принципово різних “діянь” — людського і божого. Августин дав кілька різних періодизацій історії, одна з яких — за монархіями, інша — розподіл на періоди “до і після різдва Христова”.

Августин дав нове лінійне, або історичне, тлумачення часу на відміну від циклічного часу античності. Згідно з циклічною концеп­цією все існуюче є повторенням того, що вже було. Августин наго­лосив на принциповій можливості виникнення нового і поставив питання про час як історичний.

Початок літописання в Київській Русі

Дещо інакше, ніж у Західній Європі, складалися історіографічні уявлення в країнах Східної Європи, зокрема в середньовічній Русі. Фаза архаїчних уявлень тут тривала до середньовіччя включно, антич­ні уявлення істотного впливу не чинили. Потреба в узагальненні істо­ричного процесу стала відчутною в середині X ст. Відсутня письмова кодифікація міфів і легенд компенсувалася усним збиранням і розвитком жанру билин. Але “билинний історизм”, за свідченням дослідників, не розвинувся в цілісну систему оповідання про діяння культурних героїв, “золотий вік” тощо. Паралельно розвивалась офі­ційно-літературна, “візаєнтизована” лінія історіографії, в якій спосте­рігалися також погляди на походження і розвиток знань.

Наприкінці X — на початку XI ст. у Києві, а потім і в інших містах Київської. Русі з’являється літописання. Деякі дослідники вважають, що перший звід літописів було складено приблизно 997 р. при Десятинній церкві. Першими вітчизняними літописами вважаються Давній Початковий і Нижегородський. Особливе місце

посідає “Повість временних літ” Київського літописця Нестбра (друга половина XI — початок XII ст.). Це збірка переказів і легенд про історію Київської Русі з V до XI ст. У ній оповідається про князівство Ольги, Олега, Ігоря, Святослава. Історики і літературознавці вважають, що “Повість временних літ” є не просто зібранням фактів, а цілісною, літературно викладеною історією Київської Русі. Літопи­сець розглядав історію в контексті протиборства добра і зла, нама­гався довести необхідність об’єднання князів і проводив ідею бороть­би за єдність Київської держави. Але центром згуртування в літописі визнається не князівська влада, а церква. Така схема літописання Нестора висловлювала політичні орієнтації церкви в її протиборстві з князівською, світською владою. Давньоруські літописи було систе­матизовано за часів Ярослава Мудрого. -

Розвиток мовознавчих традицій Сходу

Формування і розвиток давнього арабського мовознавства припа­дає на VII — XII ст. Першими осередками арабського мовознавства були Басра і Куфа. Причини виникнення і розвитку арабського мовознавства різні. Арабське письмо, що утворилося на грунті ара­мейського, відоме в написах з IV ст. н.е., а однією з визначних його пам’яток був Коран, укладений близько першої половини VII ст. Мухаммедом, або Магометом (близько 570— 632). Оскільки Коран не можна було ні перекласти іншими мовами, ні переписати іншим письмом (як сказано в його тексті), то підкорювані народи разом з ісламом і Кораном змушені були приймати і мову, і письмо своїх завойовників. У тих країнах, де вживалося інше письмо, як, наприк­лад, Єгипет, Персія або Сирія, останнє поступалося місцем араб­ському письму.

Поширенню арабської писемності сприяв той факт, що в халіфаті суворо дотримувалися позначення голосних (надрядковими і підряд­ковими знаками), а це забезпечувало стандартність, точність вимови кожної фрази. Отже, у той час як жива арабська мова розпадалася на безліч наріч і говорів, мова Корану ніби застигла в своїй непо­рушності: вона не може і не повинна зазнавати змін, притаманних усному мовленню, араби мали розуміти і вживати її такою, якою вона є у своїй величі і недоторканості. Такі обставини потребували від мислителів Арабського халіфату укладати все нові й нові списки Корану, витлумачувати окремі його місця, досліджувати розмовну мову, народну поезію, упорядковувати довідники, посібники, словни­ки, граматики, словом, створювати науку про арабську мову.

Арабські мовознавці приділяли багато уваги укладанню словни­ків, і найвищі досягнення арабського мовознавства полягають в араб­ській лексикографії. Арабські мислителі зібрали величезний лексич­ний матеріал і згрупували його в словниках різноманітного типу (предметах, глосаріях, фразеологічних, іншомовних слів, перекладних та ін.). Вони всіляко підкреслювали дивовижне лексичне багатство арабської мови.

Давнє арабське мовознавство не можна розглядати як копію давньогрецького мовознавства чи як синтез давньогрецької і давньо­індійської граматичних традицій. Античні філологи не розрізняли літер і звуків, ототожнюючи їх. Арабські філологи чітко розмежували літеру і звук, графічний символ вимовлюваного звука і вимовлюваний звук, вказуючи на невідповідність між написанням і вимовою. Опис звуків у них грунтувався на фізіологічному принципі, хоча брався до уваги й принцип акустичний. Порівняно з грецькою і санскритською мовами арабська мова побудована надто своєрідно, щоб можна було механічно переносити граматичні поняття і категорії цих мов на мову арабську. Самобутність мовознавчої творчості арабських філологів полягала в старанному визначенні своєрідностей фонетичної системи, морфологічної будови і лексичного складу арабської мови, у вияв­ленні таких мовних явищ, які невідомі ні давній індійській, ні антич­ній традиціям.

Мовознавчі проблеми араби опрацьовували на фактичному мате­ріалі майже виключно арабської мови. У рідкісних випадках, коли матеріалом дослідження були інші мови, наприклад турецька або монгольська, вони розглядалися через призму будови арабської мови та її категорій без уваги до специфічних рис досліджуваних мов. Для арабської лінгвістичної думки ідея порівняльного або історичного вивчення мов була ще невідомою.

В розвитку індійської мовної традиції великою є роль праць її найвизначнішого теоретика Бхартріхарі (V—VI ст.). У вченні про слово і речення (праця “Вак’япадія”) він виклав мовознавчу концеп­цію, згідно з якою Брахман, тобто вища реальність без початку і кінця, є Мовлення або Слово, з якого походить увесь Всесвіт з його безмежним розмаїттям предметів і явищ. Брахман є Єдиним, що реа­лізує себе в різних емшричніх формах як суб’єкт, об’єкт і сам досвід. Бхаріріхарі як граматика цікавили категорії ‘‘виражаючого” і “вира­женого”. Він підкреслював, що Брахман породжує всі предмети і явища в формі слова, що думка і всі знання із самого початку

пройняті словом. Бхартріхарі вчить, що Слово (Сутність) до своєї реалізації у природній мові проходить три стадії розвитку, перша — “провидчеська” — абсолютно позбавлена будь-якої диференціації або часової послідовності; друга — “проміжна’’ — є суто ментальною; третю становить артикульоване мовлення.

У китайській мовній традиції цього періоду основним напрямком розвитку стала фонетика. У VIII ст. було проведено писемну реформу, завдання якої полягало в створенні стандартних однотипних ієроглі­фічних знаків.

Істотним кроком до створення нових традицій мовознавства було створення і впровадження в обіг слов’янських народів кирилиці. Честь створення слов’янської азбуки і перші переклади слов’янською мовою деяких церковних книг належать братам Кирилу і Мефодію (863 р.). Візантійський імператор направив їх у Моравію для пропо­відування християнства слов’янською мовою, що й спричинило створення Кирилом на основі грецького алфавіту першої слов’янської азбуки. Найдавніші відомі пам’ятки літературних і побутових записів кирилицею належать до X ст. У X—XI ст. на цій основі виникла і розвивалася старослов’янська літературна та церковнослов"янська мови.

Психологічні вчення як одна з теоретичних засад патристики

У патристиці як панівній ідеології, що супроводжувала раннє середньовіччя в обгрунтуванні християнського вчення про Творця і твірний світ, широко використовувалися психологічні теорії. З ЦІЄЮ метою патристика включала в свої вчення великий природничо-нау­ковий і філософський матеріал, завдяки чому відбувався певний розвиток психологічних уявлень, успадкованих з античності.

Хоча психологія патристики і використала нароблені в попередні, часи ідеї, але форма їх використання істотно оновилася. Прикладом може бути використання ідеї Боголюдини. Патрисіична психологія не припускала можливості злиття людини з божественною сутністю, як це було, наприклад, у неоплатонізмі, хоча, за теологічним вченням, людина має психологічну структуру, подібну до структури божественної природи (троїстої основи — бути, знати, воліти). Опо­середкування через образ Боголюдини зумовлює певне співвідношен­ня твірного й творця: психіка люд ини несе в собі моменти нижчої якості. Звідси психологія гріховності, опис якої сповнює праці авторів

патристичної літератури. Протиставлення двох способів житія — святого й іріховного —- дістало концентрованого виразу в ідеях двох градів — божественного і людського (наприклад, в Августина).

Гостра непришфенність до всього тільки людського, світського, позбавленого священності породила колізійну форму психологічного мислення. Заперечення гріховного в людській психіці, очищення від іріха показували необхідність досягнення стану перетворення — духовного, а після смерті — також тілесного, адже тіло сприймалося як здатне відродитись у своїй одухотворенності, позбавлене того, що зв'язувало його з предметно-матеріальним світом. Звідси великий інтерес до вивчення будови і функціонування людського тіла. Тому вся патристична психологія, що розглядала в єдності душу й тіло, постала психологією антропологічною. Отці церкви прийшли до. потреби побудови антропологічної психології, оскільки найважливі­шою проблемою для них стало відношення душі й тіла, в якому тілесне нерідко є провідним. Особлива увага приділялася ролі трудо­вої діяльності для реального перетворення світу, підкреслювалося роль руки як робочого органу, а мови — як комунікативного засобу (наприклад, духовного перетворення людини в літургії). У середні віки принципово нехтували зв'язком душі і великого світу, Всесвіту, адже останній як природа нижчого гатунку, включаючи неживі тіла й тварин, не може співвідноситися з людиною, в яку Богом вкладено душу.

Проблема розвитку психіки розглядалася в плані житій, в яких найчастіше протиставлялися два періоди: мирський, а після Преоб­раження — період якісно новий— досконалого, богоугодного буття. Оскільки досягнення ідеального стану духовності було метою, воно зв‘язувалося зі стихією становлення, розвитку психічного. Це відкри­вало можливість вивчення віків людського життя і основних зрушень у духовному формуванні особистості. У такий спосіб досягалося пере­тинання двох сутностей — людської та божественної.

Будова душі пояснювалася структурою верховного буття. Але через те що розробка психологічних проблем пов’язувалася з пробле­мою розвитку (історичного та індивідуального), кореляції “душа — вище існування (Бог)” не відбувалося, оскільки останній згідно з канонічним теологічним ученням не підлягає розвитку, має самодос­татність і споконвічно виповнений. Тому зміст душі брався з джерел, які з самого початку були принципово відкинуті: природа, суспіль­ство, зовнішній і об'єктивний світ.

В епоху розпаду культури античного світу й народження світу середніх віків виникла історична психологія, яка порівнювала насам­перед світ античний і феодальний, лад дохристиянський і християн­ський, град Божий і град людський. Ця психологія шукала ідеал людської поведінки, вбачала його насамперед у розриві зв'язків зі світом матеріальним. Проте рух від нижчого світу до ідеального зрештою визначався божою благодаттю незважаючи на спроби надати людині статусу вільного вибору.

Контрольні питання і завдання

1. Дайте загальну соціокультурну характеристику періоду.

2. Проведіть порівняльний аналіз об’єктивних факторів і зако­номірностей розвитку античної та середньовічної науки.

3. Наведіть характерні риси наукового мислення в середні віки.

4. Як відбувався процес розвитку освіти в розглядуваний період?

5. Які зміни в філософському світогляді характеризували духовне життя суспільства?

6. Визначте найголовніші досягнення математики.

7. Схарактеризуйте фізичне пізнання і уявлення про природу.

8. Чим зумовлювався розквіт алхімічного знання в ранньому середньовіччі?

9. Проаналізуйте вплив головних догматів християнського світо­розуміння на розвиток географічних уявлень.

10. Які проблеми набули актуального значення в історіографічних дослідженнях раннього середньовіччя?

11. Схарактеризуйте причини виникнення й особливості розвитку арабського мовознавства.

12. Розкрийте вплив патристики на психологічні уявлення і вчення.

 

Розділ 5

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ НАУКОВИХ ЗНАНЬ У СУСПІЛЬСТВІ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (XII—XIV ст.)

§ 5.1

Передумови становлення класичних форм середньовічної культури. Піднесення системи освіти, університети як заклади освіти і нау­кового дослідження,

Пізнання як тлумачення і коментар.

Перегляд принципів визначення ієрархії знань.

Від авторитарності до ідеї генезису знань.

§ 5.2

Практичне і теоретичне спрямування розвитку математичних знань.

Нові тенденції в розумінні механіки.

Дослідний напрямок розгляду фізичних явищ.

Поширення астрономічних знань Сходу в Західній Європі.

§ 5.3

Розвиток західноєвропейської алхімії, розширення знань про речо­вини.

Енциклопедичні описи рослин і тварин.

Оновлення географічних уявлень і картографічного мистецтва.

§ 5.4

Формування нових напрямків в історіографії.

Дослідження в галузі мовознавства.

§ 5.1. Передумови становлення класичних форм середньовічної культури

Після розпаду імперії Карла Великого його нащадки розділили землі так, що окремими стали Західне Франкське королівство (майбутня Франція), Східно-Франкська держава (майбутня Німеччи­на) та Італія. Відповідно утворилися французька, німецька та італій­ська народності. У Франції розвивалися такі міста, як Тулуза, Ліон, Бордо, Марсель, Париж та ін. У XIII ст. Франція стала централізо­ваною єдиною державою. У Німеччині кількість міст збільшується з 50 у XI сг. до 500 у XIII ст. Італія тривалий час залишалася країною багатьох політичних утворень. За специфікою економічного, політич­ного і культурного розвитку відокремлюють три регіони; Північна Італія і Тосканія, Папська область, Південна Італія і Сицилія. В Італії налічувалося 278 міст, які були єпископськими центрами. До таких міст належали Мілан, П’яченця, Флоренція, Піза, Генуя, Вене­ція.

Міста стають центрами культурного житія починаючи з XI ст. Протягом XII—XIII ст. Генуя, Піза, Венеція, Флоренція, Мілан вели жваву торгівлю з арабським світом. Італійські купці знайомилися з цивілізацією Сходу, використовували її досягнення в своїй системі.

, Розвиток ремісництва і торгівлі в містах був стимулом розвитку середньовічної культури й освіти. Центрами навчання ремеслі’ 'тгали цехи. Цеховий принцип організації поширювався на різні верстви населення і спричинив утворення нескінченної кількості колегій, братств, гільдій; у подальшому він був сприйнятий представниками різних галузей науки того часу і збережений у традиціях професіо­налізму, іспитах і конкурсах на звання, принципах керівництва й учнівства, ієрархії звань і ступенів тощо.

Із розвитком шкіл і університетів поширюється попит на книгу. У ранньому середньовіччі книга вважалася предметом розкоші. Книги писали на пергаменті — спеціально обробленій телячій шкірі. До XII ст. книги переважно зосереджувалися у церковних бібліотеках. Починаючи з XII ст. книга стає дешевою, у містах з’являються майстерні, де переписують книга. У XII—XV ст. з’являються бібліо­теки в університетах, у королів, феодалів, кліриків, заможних грома­дян. З XIV ст. у виробництві книг застосовують папір, що зробило процес виготовлення книги простішим, а також підготувало перехід до друкарства, яке з’явилось у 40-х роках XV ст. Друкарство зробило книгу масовою і сприяло подальшим істотним змінам у культурному житті.

Своїх класичних форм культура середньовіччя набуває в XI— XIV ст. із формуванням герменевтики -^- мистецтва тлумачення (святих книг, мудрості божої тощо). Воно посідає чільне місце в духовній культурі цього періоду. Особливість такого типу культури знаходить вираз в поширенні образу учнівства на світ в цілому: світ —■ школа, Христос — вчитель.