ТОП 10:

Першу наукову “Російську ірамагаку” (1755—1757), яка стала , основою для наступних праць з російської мови склав М. Ломоносов Ця іраматика складалася з шоста розділів — “настанов”: 1) загальні



проблеми граматики, 2) фонетика, 3) орфографія, 4) словотвір, 5) словозміна (іменників, прикметників, числівників; типи дієвідмін; характеристика інших частин мови) та особливості окремих частин мови, 6) синтаксис. М. Ломоносов виступив проти некритичного наслідування західноєвропейських граматик.

У передмові да граматики під заголовком “Про користь книг церковних в російській мові” (1757) та в незакінченій роботі “Про споріднені мови російському та про нинішні діалекти” М. Ломоносов виклав думки про відношення між слов'янськими і іншими індоєв­ропейськими мовами. М. Ломоносов чітко відрізняв російську мову від старослов'янської, вказував на відмінності від інших слов’янських мов.

Важливе значення мали його висловлювання щодо порівняльного та історичного вивчення мов. Зокрема він обгрунтував походження споріднених мов з одного джерела —* прамови, а також те, що сучасні індоєвропейські мови утворилися внаслідок диференціації колишньої прамови (така думка мала розвиток пізніше в порівняльно “історич­ному мовознавстві). М. Ломоносов цікавився слов’янськими, балтій­ськими та іншими індоєвропейськими мовами. Слов’янські мови він поділяв на дві групи: північно-західну і південно-східну, відзначив, що східнослов’янські мови ближчі до південнослов'янських, ніж до західнослов’янських. Його ідеї вивчення мови на десятки років випе­редили європейську філологічну думку.

Найвищим досягненням лексикографії XVIII ст. був “Словник Академії Російської” (1789—1894). У ньому 43257 слов’янсько-росій- ських слів, невелика кількість слів із живої слов’янської мови, із професійних та територіальних діалектів і ще менше слів іноземного походження (341 грецьких, 107 латинських, 92 французьких і 74 німецьких). Добір реєстрових слів і стилістичні форми вживання їх був підпорядкований теорії про три стилі М. Ломоносова, який разом із К. Кіндратовичем і Е. Таубертом визначив і принцип розташу­вання слів не за алфавітом, а за їх кореневими гніздами. Побудовано словник за тими самими принципами, що й тогочасні словники французької та італійської академій. Активну участь в укладанні словника брали не тільки вчені, а й видатні письменники — Г. Державін, Д. Фонвізін, І. Богданович, Я. Княжнін.

Лексикографічні дослідження української мовй зазнавали знач­них труднощів внаслідок того, що в царській Росії панувало запере­чення її прав як самостійної (з своїми фонетичними і граматичними

особливостями); вона розглядалася лише на рівні діалекту російської або польської мов.

У різних країнах інтенсивно призбирували відомості про словни­ковий склад, фонетичну систему і граматичну будову багатьох мов світу. Ця надзвичайно важлива і складна робота, що закладала підва­лини для теоретичного дослідження мови, підсумовувалась і в словниках та граматиках окремих мов, і в багатоманітних, так званих порівняльних, словниках, що друкувалися в кінці XVIII і на початку XIX ст. і мали завданням якось згрупувати, систематизувати увесь нагромаджений (часом і граматичний) мовний матеріал.

Першим словником такого типу був чотиритомний словник російського мандрівника і природознавця Петра Симона Палласа (1714—1811) під назвою "‘Порівняльні словники всіх мов і наріччь”, що вийшов друком у Петербурзі в 1786—1791 рр. Він охоплював 272 мови, переважно Азії (149) і деякі мови Африки та Америки. Другою лексикографічною працею такого роду була книжка іспан­ського монаха Лоренцо-Ервас-Пандуро (1735 —1809), що була опуб­лікована спершу італійською, а потім іспанською мовами під назвою “Каталог відомих мов і народів ...” (1800—-1804). У цьому словнику описано близько 300 мов народів Америки, Азії та Європи.

Формуванняасоціативної концепції в психології

Психологічна думка в своєму розвиткові немов би увібрала бага­тий досвід як філософського осмислення людини, її соціального буття, так і педагогічного його втілення, філософської методології, більш орієнтованої на досягнення природничо-наукового пізнання, та самих цих результатів в їх загальнотеоретичному вигляді. Загальна для епохи Просвітництва ідея щодо могутності знань як чинника перетворення людини та ЇЇ суспільного життя в філософії спонукала вивчення пізнавальних здатностей людини, яке було продовжено й в психологічних дослідженнях.

Одним з напрямків було дослідження мотивації вчинку на засадах раціоналізму, втіленої в енциклопедизмі як гарантії впевненості, що “прийняте рішення” буде єдино правильним. Проте подальший філо- софсько-психологічний аналіз цієї форми мотивації показав, що вона не лише не здійснюється, заплутуючись в нескінченному (саме раціо­нальному) опосередкуванні, а що їй протистоїть мотивація “практич­на”. Раціоналізм XVII ст., розкриваючи походження людських ідей, тлумачив їх як уроджені й дані вищою істотою. Психологія Просвіт-


ництва, грунтовно розвиваючи ідеї раціоналізму, вказала на інші витоки змісту психічного—відчуття, збудувавши на даному принци­пі свою сенсуалістичну систему. Внаслідок цього було започатковано ще один напрямок дослідження — відчуття в їх психологічному аспекті в контексті сенсуалістичної та раціоналістичної концепцій.

У першому випадку відчуття виступало як осередок психологічної системи, щоправда, як підкреслювали Дж. Берклі та Е. Кондільяк, у співдружності з руховою активністю людини (відкриття закономір­ностей кінестезії). Зв'язок відчуттів, побудований на руховій актив­ності, тлумачився як асоціативний. Розпочалося серйозне наукове вивчення, відчуттів і рухової активності людини. Виникали теорії кольорового, центрального та периферійного зору, а також був сфор­мульований закон співвідношення сили подразника та інтенсивності відчуття.

Зберігла наукове значення ідея рефлексу. Після Р. Декарта рефлекторна теорія розглядалася Ж.Ламеттрі(1748), Д. Гарт лі (1749), Р. Віттом (1755), якому належить вчення про залежність між інтен­сивністю стимулу та величиною реакції, І. Прохаскою (1784) в концепції нервової кондукції (перехід імпульсу від нейрона до нейро­на).

Значна увага приділялася розгляду своєрідного механізму поєд­нання відчуттєвих вражень різної модальності (асоціації). Цей меха­нізм розглядався як такий, що зумовлює цілісність живої істоти, єдність особистості. Хоча асоціація як психологічний механізм була відома здавна, асоціативний принцип як універсальний у психології вперше застосовується саме в епоху Просвітництва. Внаслідок його застосування враження, які людина отримує від зовнішнього світу, розглядалися в певному зв’язку, як прояв закономірностей. їх і встановили англійські асоціаніега Д. Гартлі (1705—1757) і Дж. Прістлі.

Д. Гартлі був лікарем, але писав праці з філософії та природо­знавства. Головна з них — “Міркування про людину, її будову, її обов'язок і сподівання” (1749) — висунула автора в число видатних психологів середини XVIII ст. Як лікар він дослідив мозкові меха­нізми асоціації й обгрунтував теорію “вібрації” й “асоціації ідей”, фактично започаткував асоціанізм у психології. Асоціація постала як універсальна категорія, котра розкривала цілісність різноманітної психічної діяльності людини. Ідею вібрації мозкових структур учений запозичив у І, Ньютона. Не менш важливим джерелом асоціативної


теорії буяй праці Дж. Локка, який ввів у психологію сам термін “асоціація ідей”.

Виходячи з просвітницьких ідей сенсуалізму і спираючись на вібро-асоціатавне вчення Д. Гартлі, Дж. Прістлі в гострій полеміці з ідеалізмом здійснив спробу вибудувати матеріалістично-сенсуаліс- тичну психологічну систему. У праці “Теорія людського духу Гартлі на основі асоціації ідей з нарисами, що стосуються цього предмета” та інших Дж. Прістлі невтомно шукав відповідності між роботою мозку та психікою як доказу матеріального походження останньої. Він відкинув як застарілу “гідравлічну” модель роботи мозку й нато­мість підтримав кардинальні ідеї І. Ньютона та Д. Гартлі про вібрації й асоціації. Ним було визначено, що вібрації в мозку супроводжують усі ідеї людини, виступають їхньою причиною, котра й пояснює асо­ціацію ідей. Останню він вважав єдиною властивістю, яка охоплює всю решту впливів людських ідей, і через неї пояснював всі явища людського духу і все, що в психології звичайно називали різними його операціями відповідно до відчуттів та різних ідей. Дж. Прістлі показав механізм проторення шляхів у мозку.

Встановивши факти відповідності між суб’єктивно-психічними явищами та функціонуванням мозку як речовинного субстрату ідеаль­ного, Дж. Прістлі підійшов до постановки, а далі й до скрупульоз­ного, тривалого, важкого розв’язку психофізіологічної проблеми. На відміну від Д. Гартлі, котрий припускав існування “елементарного тіла”, яке опосередковує дух і грубе тіло, Дж. Прістлі наполягав на тому, що людина не складається з двох начал — матерії та духу, істотно відмінних між собою, без жодної спільної властивості. Він вважав, що вся людина — одноманітного складу (ипіГогт сотрові- ііоп), а властивості сприймання (регсерііоп) та інші, названі духов­ними (тепіаі), обумовлені органічною структурою мозку. Звідси він робив висновок: уся людина вмирає зі смертю, жодної надії на потой­бічне життя.

Перебуваючи під впливом Д. Гартлі, Дж. Прістлі був перекона­ний у тому, що не тільки всі інтелектуальні задоволення та страждан­ня людини, а й усі здатності пам'яті, уяви, хотіння, міркування й усі інші душевні спільності та операції є лише різними видами (тосіез), або випадками, асоціації ідей.

Остаточне резюме щодо засад побудови сенсуалістичної психо­логії Дж. Прістлі сформулював в дусі принципу прийняття рішення, тісно пов’язаного з підвалинами просвітницької психології. Він ука­зував, що не свідомість є першопричиною дій людини* а мотиви є причини всіх рішень. Душа не є причиною дії, вона визначається до дії (вибору) на основі мотиву. Дж. Прістлі відкинув в зв’язку з ідеями мотивації абстрактну філософію свободи, наполягаючи на детермі­нуючій ролі мотивів у поведінці живих організмів.

Істотну роль в розгляді психофізичної проблеми, чинника моти­вації складних форм поведінки грав ідеал природної людини, віра у всесильність впливу середовища на характер і поведінку людини. Тим самим долався висновок про її приреченість носити в собі добро або зло, а натомість припускалася думка про легкість зміни природи людини. Треба тільки цю природу людини правильно пізнати (як і зовнішній для неї світ пізнати з достатньою вичерпністю) і тоді, відповідно до вчення енциклопедистів, можна запропонувати (обіця­ти) людству щасливе життя. Природне в людині протиставлялося соціальному. В природному вбачали незіпсовану людину, й це при­родне вимагали захистити від соціальних деформацій.

Навіть визнання ролі виховання було обмежено умовою не ушко­дити природу, забезпечити можливість її спонтанного розкриття в людській істоті. В цій справі самопізнанню надавалося найважливі­шого значення як опорі для самостворення. Головною опорою в вихованні мало стати сподівання на природні риси моральності, що можуть вивести людину в “люди”. Перетворення людини мислилося здійснити через її вчинкову діяльність, і в цьому плані значний внесок у світову психологію зробили діячі Братських шкіл України, Білорусії, зокрема Києво-Могилянської академії — С. Калиновський, С. Кулябка, Г. Ковинський, М. Козачинський, а також Г. Сковорода.

В безпосередньому зв’язку із зазначеними міркуваннями розгля­далася психофізична проблема, яку розв’язували нерідко в контексті співвідношення між фізичною й моральною природою людини (П. Кабаніс), тілесного вираження суб’єктивних психічних станів. Одна з праць такого роду досліджень належала К. Лафатеру (“Фізіог- номічні фрагменти”). Фізіошомічні інтереси сприяли з’ясуванню ана­томічного й фізіологічного субстратів психічних суб’єктивних явищ. Складніші форми поведінки було розкрито у співвідношенні інтелек­туального та морального її компонентів, за термінологією І. Канта — чистого й практичного розуму.

Впливовість напрацьованного психологією матеріалу та теоретич­них узагальнень спричинила їх використання в інших галузях нау­кового знання, зокрема, вони були використані в економічних концепціях, що поширились в цей період, особливо у другій половині XVIII ст. Найбільшу впливовість психологічні концепції мали у школі фізіократів (П. Буагільбер, Ф. Кене, А Тюрго).

Контрольні питання і завдання

1. Які нові фактори суспільного життя зумовили суттєві зрушення в технічному рівні суспільного виробництва?

2. Назвіть найвидатніші технічні досягнення XVIII століття?

3. Проаналізуйте соціальний престиж наукових досліджень в розглядуваний період.

4. Розкрийте зміст назви століття — Просвіщення — та проа­налізуйте його відповідність стану освіта, наукових досліджень.

5. Які світоглядні спрямування завоювали чільне місце в філо­софських концепціях та наукових пошуках?

6. Схарактеризуйте нові типи навчальних закладів.

7. Схарактеризуйте особистий науковий внесок М. Ломоносова.

8. Які напрямки діяльності математиків Петербурзької академії мали відчутні зрушення?

9. Схарактеризуйте особистий науковий внесок Л.Ейлера та Д. Бернуллі.

10. Який доробок характеризував діяльність математиків Франції?

11. Проаналізуйте зв’язок розвитку фізичних знань з потребами матеріальної практики.

<■ 12. Схарактеризуйте ньютоніанство як світоглядну та методоло­гічну систему.

13. Які головні наукові проблеми визначали розвиток змісту ме­ханіки?

14. Розкрийте багатоаспектність шляху встановлення наукою за­кону збереження.

15. Якої концепції світла дотримувався М. Ломоносов?

16. Схарактеризуйте дослідження з електрики Б. Франкліна та Г. Ріхмана.

17. Які теоретичні узагальнення були досягнуті в галузі вивчення електрики?

18. Які об’єктивні передумови сприяли розвиткові вчення про теплоту?

19. Проаналізуйте концептуальні основи пояснення явища тепло­ти.

20. Схарактеризуйте природничо-наукові досягнення І. Канта.

21. Які нові ідеї мали розвиток в астрономії даного періоду?

22. Які дослідження М. Ломоносова відіграли роль в розвитку хімічних знань?

23. Які об’єктивні передумови сприяли розвиткові хімічного ана­лізу та хто з вчених зробив внесок у створення аналітичної хімії?

24. Назвіть головні наукові досягнення А. Лавуазьє.

25. Які соціальні потреби сприяли розвиткові біологічних дослід­жень?

26. Прослідкуйте місце і роль ідей Ж. Бюффона в різних галузях природознавства.

27. Проаналізуйте загальні засади систематизаторських концепцій в біологи XVIII століття.

28. Які напрямки досліджень визначали зміст розвитку біологіч­них знань в розглядуваний період?

29. Назвіть основні концепції, що пояснювали історію Землі та їх авторів.

30. Схарактеризуйте нові досягнення в географічних досліджен­нях І. Канта, Ф. Бюаша та А. Бюшинга.

31. Розкрийте особливості розвитку географічних досліджень в Російській академії наук.

32. В чому полягає новизна підходу французьких просвітителів в історіографічних дослідженнях?

33. Які особливості характеризують англійську історіографію розглядуваного періоду?

34. Назвіть основні ідеї німецької історіографи та їх авторів.

35. Схарактеризуйте передумови формування та зміст асоціатив­ного принципу в психології.

36. В чому полягають основні ідеї та положення вчення Дж. Прістлі щодо ментальних властивостей людини та її вчинків?

37. Які концепції походження мови заступають її біблейське пояснення?

38. Які ідеї та роботи започаткували порівняльно-історичний на­прямок мовознавства?


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО II ЧАСТИНИ

1. Амирова Т. А. Очерки по истории лингвистики. — М.: Наука,

1975. — 559 с.

2. Ардентов Б. П. История лингвистики. Курс лекций. —^£ийш- нев: Кишин. ун-т, 1970. — 190 с. /

3. Березин Ф. М. История лингвисгических учений. — М.: Вмсш.шк., 1984. — 319 с. /

4. Бернал Дж. Наука в истории общесгва. — М.: Иносгр. лит-ра, 1956. — 735 с.

5. Виргинский В. С. История науки и техники. В 3\х т. — Т.2. — М.: МГПИ, 1977. — 108 с. \

6. Виргинский В. С., Хотенков В. Ф. Очерки истории науки и техники. XVI — XIX вв. — М.: Просвещение, 1984. —- Внп. 1. — 287 с. . \

7. Возникновение и развише химии. XVIII в. — М.гНаука, 1983. — 399 с.

8. Гордеев Д. И. История геологических наук. Ч. 1. От древности до конца XIX в. — М.: МГУ, 1967. — 316 с.

, 9. Григорьян А. Т. Механика от античности до наших дней. — М.: Наука, 1971. — 479 с.

10. Джеймс П., Мартин Дж. Все возможнне мири. История геог- рафических идей. —М.: Прогресе, 1988. — 672 с.

11. Джуа М. История химии. — М.: Мир, 1966. ■— 452 с.

12. Дорфман Я. Г. Всемирная история физики: С древнейших времен до конца XVIII в. — М.: Наука, 1974. — 351 с.

13. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології від антич­ності до початку XX ст. — К.: Либідь, 1993. — 214 с.

14. Исаченко А. Г. Развитие географических идей. — М.: Мьісль,

1971. — 416 с.

15. История биологии: С древнейших времен до начала XX в. — М.: Наука, 1972. — 563 с.

16. История геологии: Учеб. пособие. — М.: Наука, 1973. — 388 с.

17. История лингвисгических учений: позднее средневековье. — СПб.: Наука, 1991. — 263 с.

18. История математики с древнейших времен до начала XIX ст. В 3-х т. — Т.2. — М.: Наука, 1970. — 300 с.; Т.З. — М.: Наука,

1972. — 495 с.

19. История медицини. — М.: Медицина, 1981. —352 с.

20. История механики. С древнейших. времен до конца XVIII в. — М.: Наука, 1971. — 298 с.

21. Кнриллин В. А. Страницн истории науки и техники. — М.: Наука, 1986. — 493 с.

22. Колмогоров А. Н. Математика в ее исгорическом развигии. — М.: Наука, 1991. — 221 с.

23. Косминский Е. А. Историография Средних веков. V в. — середина ХЕХ в. Лекции. — М.: МГУ, 1963. — 430 с.

24. Кордун Г. Р. Історія фізики. Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1980. — 336 с.

25. Кудрявцев П. С. Курс истории физики. —■ М.: Просвещение, 1982. — 447 с.

26. Механика и цивилизация XVII—XIX в. — М.: Наука, 1979. — 527 с.

27. Павлюк М. В. Основні етапи розвитку українського мово­знавства дожовтневого періоду. —■' К.; Одеса: Вшца шк., 1978. — 183 с.

" ' ” ~ зномии. -

-2%т-ДаяНекук А.

592 с.

29. Роменець В. А. Історія психології епохи Відродження.

Вища шк., 1988. ■— 406 с.

30. Роменець В. А Історія психології. XVII ст.

1990. — 364 с,

31. Роменець В. А. Історія психології епохи Просвіт Вища шк., 1993. — 567 с.

32. Соловьев Ю. И История химии. —М.: Просвещение, 1983 368 с.

33. Спасений Б. И. История физики. 4.2. — М.: МГУ, 1964.

300 с.

34. Шатро А. Л. Историография с древнейших времен по XVIII в. / Курс лекций. — Л.: ЛГУ, 1982. — 239 с.

35. Шухардин С. В. История науки и техники. 4.2. С конца XVIII до начала XX в. — М.: / Б.и./, 1976. — 168 с.

36. Ярошевский М. Г. История психологам. — М.: Мьісль,

1976. — 463 с.



Львів: Каменяр, 199Ь, — 244 с. 38. Бородин А. И.\Бугай А. С. Биографический словарь деятелей в области математики. V— К.: Рад. школа, 1979. — 607 с. 39. Бухарт Н. И. История и организация науки и техники. — Л.: Наука, 1988. — 504 Ь. 40. Гайденко П, П. Зволюция понятия науки (XVII—XVIII вв.). Формирование научньїх програми Нового времени. — М.: НауїсаГ 1987. — 447 с. ч

 

Изд. 2. — М.: Наука, 1985. — 191 с.

42. Головжов Я. К. Світочі науки. Еподи про вчених. — К.: Веселка, 1970. — 215 с.

43. Дмитренко В. А. Введение в исгориографию и источникове- дение науки. — Томск: Томск. ун-т, 1988. — 191 с.

44. Зубов В. П. Леонардо да Винчи. — М., Л.: АН СССР, 1962. —

372 с.

45. Исторические ірадиции и опьіг развитая отечественной науки и техники (сб. материалов) / Храмов Ю. А. — К.: Наук, думка, 1988. — 120 с.

46. Ісаєвин Я. Д. Юрій Дрогобич. — К.: Молодь, 1972. — 122 с.

47. Кудрявцев П. С. Исаак Ньютон. Изд. 3-є. — М.: Учпедгиз, 1963. — 142 с.

48. Кудрявцев П. С., Конфедератов И. Я. История физики и техни­ки. — М.: Просвещение, 1965. —- 571 с.

49. Кузаков В. К. Очерки развгаия естественнонаучннх и техни- ческих представлений на Руси X—XVII ст. •— М.: Наука, 1976. — 315 с.

50. Кузнецов Б. Г. Галилей. — М.: Наука, 1964. — 326 с.

51. Кузнецов Б. Г. Джордано Бруно и генезис классической науки. — М.: Наука, 1970. —212 с.

52. Кузнецов Б. Г. Идеи и образи Возрождения (наука XIV— XVI вв. в свете современной науки). — М.: Наука, 1979. — 290 с.

53. Микултский С. Р. Очерки развития историко-научной мьісли. — М.: Наука, 1988. — 384 с.

54. Мукитанов Н. К. От Страбона до наших дней (зволюция географических представлений и вдей). — М.: Мисль, 1985. —2313 с.

55. Огурцов А, П. Дисциплінарная структура науки: ее генезис и обоснование. — М.: Наука, 1988. — 255 с.

56. Соколовская 3. К 400 биоірафий ученнх. — М.: Наука, 1988. — 509 с.

57. Тюлина И. А. История механики. — М.: МГУ, 1962. — 228 с.

58. Тюлина И. А История и методология механики. — М.: МГУ, 1979. — 282 с.

*

59. Уткина Н. Ф. Михаил Васильевич Ломоносов: К 275-летию со дня рождения. — М.: Мьісль, 1986. —■ 223 с.

60. Федоровасий Г. Шеренга великих медиков. — Варшава: Наша

 

ПОКАЖЧИК ПЕРСОНАЛІЙ

Аарус Яків Мадсен 255 \Абу-аль-Вефа Мухаммед ібн-Мухаммед аль-Бузджані 139, 143 Абу-ар-Разі 145, 147

Авґустин Аврелій (Блаженний) 133, 137, 149 Агафархід 28







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.233.55 (0.03 с.)