Загальна характеристика періоду: зміни в умонастрої суспільства

Спадкоємницею зрушень у науковому пізнанні, технології та техніці, досягнутих у пізнє середньовіччя, була епоха, пов’язана з розвитком культури Відродження (Ренесансу). Існує багато підходів до визначення меж цього культурного феномену. Дехго вважає XIII— XIV ст. проторенесансом, посилаючись на творчість Даніє Аліг’єрі. Його поема “Божественна комедія⁵* вважається водночас “енцикло­педією середніх віків” і провісницею гуманізму епохи Відродження.

У нашому розгляді перехід від розвинутого феодального суспіль­ства до нового, в якому створювались ранньокапіталістичні елементи, відтворюється дослідженням нових поглядів, підходів, досягнень у науці. Цікаві для нас результати дають змогу обмежити новий період XV—XVI ст.

Багате, процвітаюче італійське місто стало головною базою формування культури Відродження. Серед міського населення був дуже високий рівень писемності, що пояснюється поширенням початкової освіти в школах, які утримувались на кошт міської грома­ди. В італійських містах розвивалася світська культура, яка рішуче відходила від церковно-схоластичної традиції середньовіччя. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торговельно-промислового та фінансового підприємництва розходився з реальною життєвою практикою соціальних прошарків' суспільства та їх прагненням до мирських благ. Зростання світських настроїв, інтересу до земних діянь людини — ось ідейні фактори, які впливали на формування культури Відродження. Історичним завданням нової культури було послідовне відновлення зв’язку з високорозвинутою культурою антич­ності, який був втрачений у часи середньовіччя.

Термін “відродження”, як відомо, означає духовне оновлення, підйом культури. Відмітні риси епохи Відродження — гуманізм, світський характер суспільного життя, відродження інтересу до антич­ності та її цінностей, заперечення схоластики, віра в можливості людини, в людський розум. У цей період дуже швидко і плідно розвивалися живопис, архітектура, література. Епоха Відродження характеризується відсутністю гострих суперечностей у суспільстві. Старі суперечності середніх віків були зруйновані подальшим суспіль­ним розвитком, а нові ще тільки зароджувались.

Образотворче мистецтво епохи Відродження -— живопис, скульптура —■ відрізнялося від мистецтва середніх віків класичною завершеністю форми, реалістичним життєлюбством. Навіть полотна релігійного змісту набирають земного життєвого вигляду. В архітек-

турі більше уваги приділяють світським спорудам. В епоху Відрод­ження мистецтво виходить за межі ремесла, праця художника носить індивідуальний характер. Розквіту мистецтва сприяла також поява так званих негоціантів та інших прошарків суспільства, які мали змогу розвивати, змінювати світське життя.

Нові тевдетіії в розвитку живопису, архітектури з часом поши­рилися з Італії в інші країни Європи. На початку XV ст. у Голландії, Франції, Іспанії працювало багато видатних митців — Ван д’Ейк, Рубенс, Альбрехт Дюрер, Жан Гужон, Франсуа Клуе та ін.

Родоначальником гуманізму і ренесансної літератури вважається Ф. Петрарка. Поняття гуманізму було одним із головних у його етиці, розробка і обгрунтування якого дали початок розвитку нових тенден­цій в культурі Відродження. Послідовник Ф. Петрарки Дж. Боккаччо провадив ідею цінності людини, її індивідуальності, яка визначається не походженням, а моральною досконалістю. Програму розвитку ренесансної культури висунув К. Салютаті. Він вважав, що головну роль у формуванні високоморальної та освіченої людини відіграє комплекс гуманітарних дисциплін, до якого належать філологія, рито­рика, поетика, історія, педагогіка, етика. К. Салютаті дав теоретичне обгрунтування значення кожної з цих дисциплін.

У першій половині XV ст. гуманізм перетворюється на соціаль­но-культурний рух. Швидко поширюються рукописи античних авто­рів з коментарями гуманістів. Одним із провідних напрямків стає громадянський гуманізм, який розглядав соціально-політичну пробле­матику в тісному зв’язку з етикою, історією, педагогікою. Етика набу­ває значення провідної науки Відродження, на її підвалинах форму­валася цілісна гуманістична концепція людини. Гуманісти підійшли до проблеми нового наукового методу і дали творчий імпульс приро­дознавству.

Світоглядне оновлення і зрушення в науковому пізнанні

На думку багатьох істориків науки, XV ст. було дуже багатим на досягнення мистецтва та бідним у плані науки. Але з цим погодитись неможливо: в багатьох галузях були досягнуті відчутні зрушення. Наприклад, Леонардо да Вінчі (1452—1519) займався анатомією, психологією, медициною, оптикою, акустикою, астрономією, ботані­кою, геологією, фізикою, географією, картографією.

Епоха Відродження відзначена великими зрушеннями в галузі природознавства, безпосередньо орієнтованого в цей період на запити практичного життя (торгівля, мореплавство тощо). Не випадково серед галузей наукового знання, у яких було досягнуто відчутних

результатів, поруч з астрономією знаходиться географія. Епоха Відродження поклала початок сучасному дослідженню природи, бо внаслідок зміни соціально-економічних умов суттєво змінився умо­настрій суспільства.

Духовне життя, що об’єднувалось раніше церквою, завдяки секу­ляризації отримує свій власний фундамент. І справа полягала не в тому, що XV—XVI ет. були багатими на обдаровання, а в самій спрямованості суспільної свідомості на культ таланту. Індивід одержує самостійність і намагається всіх обійти, перемогти. Ось чому енцик­лопедисти Відродження суттєво відрізнялися від енциклопедистів середньовіччя, які й гадки не мали когось обійти. Ідеологія, згідно з якою для людини немає нічого неможливого, пов’язана з ідеологією середньовіччя: людина — володар природи, бере творчі функції від Бога. Проте це був уже новий крок до зняття межі між наукою та практично-технічною, ремісничою діяльністю. Оскільки в епоху Від­родження людина сприймає себе як творця, особиста творча діяль­ність набирає відтінку священного (сакрального): людина творить світ, красоту, саму себе.

Культурно-історичне зрушення в ставленні людини до природи, в трактуванні знання сприяло утворенню нового духу пошуків, інте­ресу до природознавства. На противагу консервативним цінностям середньовіччя виникає особлива цінність новини, прагнення новини, що доводилась до культу оригінальності. Матеріал із природничих наук займає все більше місця в навчальних посібниках. Поступово виникає невдоволення існуючою схемою дисциплінарного поділу науки і розпочинається створення різноманітних варіантів класифі­кацій дисциплін, які тією чи іншою мірою порушують традиції.

І ще одна з істотних особливостей культури епохи Відроджен­ня — культ діалогу, відродження тієї стилістики розмови, бесіди, яка була характерною для античності. Спілкування визнається справж­ньою цінністю. Ця особливість також вплигала на становлення нау­кового знання —- пошук істини в безпосередньому живому спілку­ванні. Відродження не просто запозичує цей тип наукової комуніка­ції, а суттєво його модифікує відповідно до нових культурних ціннос­тей та реалів наукової роботи.

Якщо попередні форми викладу наукових результатів (трактат, диспут) були орієнтовані на канонізацію досягнутого знання, на його подання в сірого кодифікованих структурах, то нова форма зобов’язана своєю появою духу дослідження, що не укладався в межі дисциплінарно-канонічного викладу та звертався до динамічних форм живої бесіди.

Офіційна наука, яку викладали в університетах і яка грунтувалася переважно на міркуваннях, себе вичерпала і почала гальмувати прогрес. Поділ науки на схоластичну науку теоретичних міркувань і практичну науку спостереження та дослідів поступово почав набирати організаційних форм.

Гуманісти переглянули схоластичну картину світу і схоластичні методи пізнаній природи і людини: найяскравішою рисою гуманіс­тичного світогляду стало нове осмислення людини, перехід від середньовічного (геоцентричного) до нового (антропоцентричного) бачення світу. Первісна фаза наукової революції, що розгортається в XVI ст., була більше фазою опису та критики. Боротьба нової науки зі старою мала форму боротьби зі схоластичною філософією Арісто- теля, яка в ньому персоніфікувалася. Але водночас вперше стають відомими природничо-історичні праці Арістотеля, невідомі в середні віки. Ось чому філософи та ті вчені-новатори, які співробітничали з математиками, негативно ставились до Арістотеля. Між тим натура­лісти (передусім, лікарі), які в цей час створювали нове описове природознавство і закладали основи нової ботаніки, зоології, міне­ралогії, були загалом прибічниками Арістотеля.

Двома видатними перемогами цієї епохи були зрозумілий виклад “системи небес”, у центрі якої розміщується Сонце (система М. Коперніка), та перша детальна анатомія людського тіла, наведена в працях А.Везалія. Обидві праці були опубліковані 1543 р. У них для тих, хто мав допитливий розум, щоб бачити самому, а не диви­тися крізь окуляри античного автортету, вперше показано, який вигляд має небесна сфера і як побудовано людське тіло. За цими важливими працями з’явилися ще й інші.