Нові тенденції в розумінні механіки

Загальне пожвавлення суспільного життя в період пізнього середньовіччя можна пояснити істотними змінами, що відбулися. У сфері виробничої діяльності завдяки активнішому і ширшому засто­суванню у виробництві нових конструктивно-технічних елементів, технологічних прийомів і відповідних технічних знань надбанням багатьох країн стали такі великі відкриття і винаходи, як порох, папір, книгодрукування, компас. Відкриття хомуту, використання тяглової сили зробили переворот у сільському жилі. Винахід жорсткого рульо­вого управління (1180 р.) зробив можливим плавання на далекі відстані. Досвід експлуатації механізму млинів допомагав розвитку і створенню складових передаточних механізмів. Механізм млинів, так би мовити, об’єднав дві лінії розвитку технічних знань: одну, що йшла від п’ята “простих машин” стародавності, і другу, що йшла від механічних автоматів Герона. Млини дісталися в спадщину середньовіччю від Римської імперії, а вітряки прийшли зі Сходу. У X ст. вони потрапляють до Іспанії, а з XII ст. починають поступово

поширюватися по Західній Європі. Спочатку млини використовували за своїм прямим призначенням — для помелу зерна. Але потім з’являються млини сукновальні, для виготовлення прядива тощо.

Механіка в Західній Європі розвивалася за двома різними на­прямками, які майже не перехрещувалися. Механічні знання розви­вали практики, які будували мости, різні споруди, млини, військові знаряддя та ін. Завдяки їм розвивається практична механіка. Механіку як теоретичне знання розглядали в основному в університетах. Між вченими-схоластами і практиками-інженерами не було реального зв’язку, кожний із них працював для себе, без урахування досвіду і знаннь інших.

Одним із перших механіків-теоретиків Західної Європи XII— XIII ст. був Іоан Нелюра, якому приписують три трактати про вагу, де розглядаються закони рівноваги важеля. До XIII ст. належить трактат “Про відношення ватів”, автор якого узагальнив вчення про важіль, користувався поняттям моменту, вирішував завдання про рівновагу твердого тіла на похилій площині при різних кутах нахилу. У середині XIV ст. проблемами механіки займався Альберт Саксон­ський. Він викладав в університеті й одночасно розвивав теоретич­но-схоластичні погляди на механіку. Альберт Саксонський був прихильником так званої теорії імпульсу, яка виникла як результат вирішення питання про сутність механізму передачі руху.

У XIV ст. виявляється тенденція подолання властивого антич­ності протиставлення “природного” і “штучного”, згідно з яким відокремлювали науку і технічні знання. Древні вважали, що фізика розглядає “природу” речей, їх сутність, властивості, рух, а отже, як вони існують самі собою. Механіка вважалася мистецтвом, за допо­могою якого можна створювати інструменти для здійснення таких дій, які не є природними. Отже, механіка розглядалася не як пізнан­ня природи, а як її “омана”, як винахід того, що в самій природі не існує, як засіб “обдурити” прщюду.

Переосмислення природи в середньовіччі поступово приводило до висновку про те, що світ є лише машиною в руках Бога-механіка. А розмивання меж між фізикою як пізнанням природи і механікою як мистецтвом “омани” природи створювало одну з передумов появи експерименту. Відтоді як винайдені людиною інструменти почали розглядати не як штучні, а як тотожні з природою, з’явилася можли­вість розуміння сутності експеримензу як засобу пізнання природи. До цього часу будь-який експеримент розглядався як певна технічна, хитрість, тому його результат (так само, як різні фокуси або чудеса) до наукового пізнання відношення не мали. Історії науки відомий факт невизнання навіть у XVI ст. телескопів як засобів дізнання

природи і нетфийняття як аргументй в науковому диспуті посилання на результати спостереження за світилами за допомогою телескопів.

Поступове розмивання межі між пізнанням природи і “мистец­твом її омани” у середньовіччі заклало основи для зміни статусу механіки, поступового перетворення її в подальшому на природничу науку.

Дослідний напрямок розгляду фізичних явищ

У спадщину від античності середньовічна фізика одержала пошу­ки діючої сили, причин руху. В обговоренні проблеми руху увага концентрувалася на питанні, що зростає пропорційно зростанню рушійної сили: тривалість руху чи його швидкість. При розгляді руху середньовічні вчені виходили з головних положень перипатетичної фізики, але суттєво переглянули її категоріально-понятійний апарат: поняття порожнечі, нескінченності (уводиться поняття актуальної нескінченності), нескінченного руху по прямій, вічного двигуна та ія.

Хоча в пізньому середньовіччі фізика залишається схоластичною, але поряд із цим поступово пропонуються нові підходи до розгляду проблем, вдосконалюються методи дослідження тощо. Так, працями аль-Хазіні та інших арабських вчених було набагато піднесено техніку вимірювання різних фізичних величин. Аль-Хазіні в трактаті “Книга про терези мудрості” (1121—1122) досить точно описав методи визна­чення питомої ваги різних тіл. Він відкрив її залежність від темпе­ратури і вказав на справджуваність закону Архімеда для повітря. Аль- Хазіні упровадив поняття про кількість речовини і висловив думку, що вага тіла пропорційна до кількості речовини в ньому. Одним із перших вивченням геометрії руху займався Герард Брюссельський (XII—XIII ст.). У трактаті “Про рух” вій вводить поняття рівномір­ності руху, хоча швидкість у нього збігається з рухом.

Поряд із коментаторством як домінуючим напрямком у фізиці пізнього середньовіччя поступово сформувалися самостійні галузі розвитку знання. До них належать оптика і магнетизм.

Перші спроби оптичних досліджень на латинському Заході зробив англійський вчений Роберт Гроссетет (1168—1258). У трактаті “Про райдугу” він намагався розібратися в геометричній теорії поход­ження райдуги як ефекту заломлення світла в краплях води. Досить цікавою була його спроба дати уявлення про прямолінійне розход­ження світла і звуку на основі поширення хвиль або поштовхів.

Роджер Бекон (1214—1294), учень Гроссетета, вихованець Окс­фордського університету був провісником нової експериментальної науки. Хоча його вчення не набуло широкого поширення, воно свідчило про те, що в науці намітився новий етап розвитку. Р. Бекон глибоко вивчив античні й арабські рукописи. Зокрема, він продовжив оптичні дослідження аль-Хазіщ* але не залишився на рівні арабської оптики, а провів цілий ряд самостійних досліджень. Р. Бекон вважав, що швидкість світла має обмеженість (величина скінченна), а також припускав, що світло — це не випромінювання часток, а поширення руху. Цю ще не досить ясну здогадку певною мірою можна вважати передвісником хвильової теорії світла. Р. Бекон досяг особливо поміт­них результатів у галузі геометричної оптики: він відкрив явище сферичної аберації. А саме: досліджуючи дію сферичних дзеркал, він помітив, що промені, відбиті дзеркалами, не збираються в одній точці. Р. Бекон багато уваги приділяв вивченню фізіології зору, вико­нав перші вимірювання фокусних відстаней лінз і вперше запропо­нував використовувати окуляри. Цікаві досліди вчений виконав при вивченні запалювальної здатності дзеркал і довів, що найбільшу здатність мають параболічні дзеркала. Думки Р. Бекона з приводу виникнення райдуги при заломленні світла в дощових краплях набули розвитку в працях інших дослідників і сприяли створенню теорії райдуги.

Дуже поширеним у середні віки був трактат з оптики Еразма Вітеллія (1272 р.). Він, так само як і Гроссетет, займався вивченням райдуги і першим помітив, що її не можна пояснювати тільки простим відбиттям світла з водяних крапель, а треба зважати на заломлення в них сонячних променів. Напрям світлового променя в дощовій краплі, який веде до утворення райдуги, описав німецький монах Дітріх Фрейбурзький (1311—1378). Заслуговує на увагу його праця “Про райдугу і прикладені промені”, в якій він дав теорію райдуги, ураховуючи відбиття світла по внутрішній поверхні сфери. Дітрих Фрейбурзький першим одержав спектр при заломленні світла в шестигранних кристалах.

Магнетизм — це розділ фізики, який має суто середньовічне походження. Незважаючи на те що здатність магніту показувати напрям була відома ще в Китаї з 276 р. до н.е., ні в Західній Європі, ні на Близькому Сході до другої половини XII ст. вона навіть не згадується. Одна з перших згадок про використання магнітної голки в мореплавстві є в працях Уільяма Оккама (1285—1349). Цей прилад, як вважають, використовувався моряками Італії, які вели торгівлю зі Сходом. Він описаний арабським вченим аль-Кабаяні, який мандру­вав у 1242 р. із Триполі до Олександрії і бачив, як ним користувався капітан. У посудину з водою опускали пробку з голкою, а потім до поверхні води наближали магніт. Плавуча стрілка поверталася за

магнітом. Така техніка була вдосконалена в ХІП—XIV ст., що у мистецтві мореплавства спричинило справжній переворот: нерухома стрілка рози вітрів була замінена рухомою. До 1380 р. компас із рухомою розою набув загального поширення.

Такою самою раптовою як винахід компаса була поява першого трактату про магнетизм, мета якого.«— описати вічний двигун. ІГєр де Марикур (Перегрій) у своєму трактаті, описав характерні риси магніту (колір, вагу, здатність притягати і складну структуру пухирів), навів три експериментальних методи визначення полярності магніту, а також довів відштовхування однойменних і притягування різно­йменних полюсів. У трактаті Перегріла описано технічне викорис­тання властивостей магніту; графометр, за допомогою якого можна визначиш азимут Сонця і зірок, що знаходяться на обрії, і компас із віссю, яка обертається.

Поширення астрономічних знань Сходу в Західній Європі

Заняття астрономією залишалися в центрі уваги освічених людей Сходу. Особливу значущість набули два видатних астрономічних центри: Мерагинський і Самаркандський.

У XIII ст. після завоювання Багдаду монголами 1256 р. правитель Хулагу-хан звів для Насір ад-Дін ат-Тусі Мерагинську обсерваторію, що стала центром вченості, Де зосереджувалася майже вся наука.Сходу. Інструменти, якими користувалися астрономи цієї обсервато­рії, були кращими навіть від тих, що використовували в Європі у пізніші часи. Ат-Тусі написав керівництво з астрономії, в якому замі­нив птолемеїв еквант новою комбінацією сфер. Астрономи, що працювали в Меразі, виправили деякі астрономічні таблиці, створили так звані Ільханські таблиці для обчислення положення планет, зоря­ний каталог та ін.

На межі XIV—-XV ст. центром східної вченості був Самарканд. Видатний узбецький правитель, політичний діяч і вчений Улуг-Бек (1394—1449) при своєму дворі та обсерваторії в Самарканді зібрав понад сто вчених і організував систематичні астрономічні спостере­ження, обчислення математичних таблиць, які тривалий час залиша­лися неперевершеними. У зоряному каталозі, який було складено під керівнищвом Улуг-Бека, з великою точністю розраховано положення зірок.

У західноєвропейській науці астрономія розглядалася як одна з математичних дисциплін. Вважалося, що тільки власними силами астрономія не здатна виявити причини небесних рухів, які вона вивчає, і тому повинна звертатися до засад фізики (арістотелевої програми) і математики (птолемеєвої програми). Наприкінці XIII ст. у Парижі було відкинуто астрономічну систему Арістотеля, а загаль­новживаною стала система Птолемея, яка тривалий час залишалася на положенні лише “математичної гіпотези”.

Хоча астрономію й вважали математичною дисципліною, але за європейською середньовічною традицією чітко розрізняли математику і астрономію. Математика мала справу з ідеальними об’єктами і тому виходила з визначених і точних понять. Астрономія на відміну від неї давала лише приблизне знання і не мала претензій на матема­тичну точність своїх результатів, оскільки її об’єкти стосувалися світу матеріального. Вимірювання як метод, що використовувався астро­номією, також вважалося приблизним і тому середньовічні мислителі піддавали сумніву навіть точність обчислення планетних таблиць.

На цей час в Європі небагато вчених займалися практичною астрономією, серед них — Альберт Великий, Роджер Бекон, Уекко д’Асколі, які разом з іншими галузями знання цікавилися й астро­номією. На початку XII ст. з’являються переклади праць арабських і грецьких астрономів. Знайомство Європи з арабською астрономією поширилося завдяки діяльності Альфонса X (1223—1284), короля Ліону і Кастилії. Він зібрав групу вчених у Толедо, язсі займалися обчисленням нових астрономічних таблиць, відомих як Альфонсові.

§ 5.3. Розвиток західноєвропейської алхімії, розширення знань про речовини

Новий етап історичного розвитку арабської алхімії істотно допов­нює уявлення про діяльність хіміка, опис якої започаткований ар- Разі. Зокрема, у книгах Саббіт-ібн Корра (‘‘Книга про Карастуне”) і Абд ар Рахмана аль-Хазіні (“Книга про терези мудрості”, XII ст.) детально описуються різні конструкції терезів, у тому числі й гідро­статичних, і методів зважування. Аль-Хазіні навів таблицю виконаних ним зважувань і обчислень густини різних речовин з дуже великою на той час точністю.

В умовах католицького християнства західна алхімія сприймає містичну форму при збереженні певних раціональних елементів. Отже, алхімію європейського середньовіччя можна схарактеризувати як фізико-містичну.

Почалася вона з перекладів, а також з прочитання арабських та олександрійських текстів. З’являються переклади їх латинською мовою. У XII ст. вчення про трансмутації знаходить своїх прихиль­ників в Іспанії, Франції, Італії, Німеччині. До видатних постатей цього періоду належать Раймунд Луллій, Арнальдо да Біпланова, Альберт Великий, Бонавешура, Роджер Бекон.

Раймунду Луллію, який більше відомий як логік, за переказами, належить означення алхімії" “вельми необхідна божественна частина тайної небесної натуральної філософії, що утворює і складає єдину, небагатьом відому науку і мистецтво, що вчать чистити дорогоцінне каміння, що втратило цінність, і поновлювати його властивості, відновлювати немічні та хворі людські тіла і приводити їх в потрібний стан, а також перетворювати всі метали на срібло, а потім — на справжнє золото за допомогою єдиного всезагального медикамента, до якого зводяться і були зведені всі часткові ліки”.

Альберт Великий був послідовником сірчано-ртутної теорії складу металів. На його думку, для проведення трансмутацій слід викорис­товувати необхідні хімікати і піддавати неблагородні метали відпо­відній обробці. Арнальдо да Вілланова (ХПІ ст.) першим описав винний спирт і довів, що його можна одержати через дистиляцію виноградного вина. Він вважав, що добавка 1% філософського каме­ню до ртугі здатна перетворити її на чисте золото.

У трактатах ХП—ХШ ст. містяться відомості про візантійське хімічне ремесло (у XII ст. — Марк Грен, Роберт із Честера; у XIII ст. — Альберт Великий, Роджер Бекон). Якщо олександрійська алхімія була принципово не спрямована на результат, то середньо­вічна, навіть у наймістифікованій формі, була спрямована на одер­жання певного результату: отримання виноградного вина, винного каменю, поташу з рослинного Попелу, білої ртуті, очищення винного спирту, виділення ефірних масел, опису сильних кислот-розчинників. XIII ст. відзначене відкриттям і описом купоросів, винаходом методу відоіфемлення золота від срібла, описом миш’яку та його сполук.

Західна алхімія дала нові відомості про хімічні сполуки, знайшла кращі засоби одержання відомих і відкрила інші У алхімічних працях є вказівки на існування мінеральних кислот. Про сірчану кислоту згадує Альберт Великий. Вона стала відомою після XI ст. її здобували підігріванням залізного купоросу і квасців, а потім навчилися діста­вати сірчану кислоту підігріванням сірки із селітрою. Хлороводневу кислоту, або соляний спирт, алхіміки виготовляли із суміші морської солі та сірчаної кислоти. Азотну кислоту, або міцну водку, було також здобуто в результаті підігрівання суміші селітри, мідного купоросу і квасців. Алхіміки помітили властивість царської водки діяти на золо­то. Бонавентура описує засіб виготовлення царської водки в 1270 р. дією азотної кислоти на розчин нашатирю. У цей період також стає відомою оцтова кислота.

Набагато збільшилася кількість відомих хімікам солей. їх розріз­няли переважно за походженням. Наприклад, хлористий натрій нази­вали морською сіллю, а селітру — кам’яною сіллю. Вченим також була відома загальна реакція одержання солі — дія кислоти на луг і навпаки. Наприклад, селітру було одержано дією азотної кислоти на розчин поташу. Краще були вивчені солі аммонію, які частково вже були відомі греко-єгипетським і арабським алхімікам. Окрім водяного розчину амміаку відрізняли солі аммонію.

У XIV ст. західні алхіміки посилюють увагу до розробки сірча- но-ртутної теорії, і вводять третю складову частину металу — сіль. Сіль вважали основою металів, вона мала доповнити дві інші складові частини і надати ртуті властивості тверднути і опиратися вогню. Формування експериментального методу алхіміків цього періоду спонукало до того, щоб відкинути прийняту теорію металів, яка в пошуках основних компонентів металів була багато в чому гіпоте­тичною.

Фома Аквінський застосував назву “амальгама” для сплаву ртуті з металами, особливо із золотом і сріблом. Його рекомендації щодо виготовлення амальгами мали характер відтворюваного досвіду. До найбільш вивчених західними алхіміками сполук заліза належать штучно здобуті окиси. Добре відомим було також виробництво іщнку. Воно з'явилося в Індії в XII ст. Але незважаючи на ці знання західна алхімія не внесла значного оновлення в металургію, вона лише вико­ристовувала те, що було вже відоме арабським алхімікам, в основному щодо переробки руд металів.

Західні алхіміки набагато розширили знання в галузі практичної і прикладної хімії. Окрім водяної бані було створено нові апарати, які використовували при операціях. У західній алхімії бере початок виготовлення чистого спирту за допомогою перегонки вина і водки. Перегонні апарати застосовувалися в Італії з XI ст. і швидко поши­рилися в інших країнах. Мабуть, європейські алхіміки спостерігали утворення діетилового та азотно-етилового ефіру, коли обробляли алкоголь сірчаною і азотною кислотами.

Ремісна хімія розвивалася синхронно з алхімією. На початку XIII ст. удосконалюються видобування і переробка металевих руд, техніка одержання сплавів, технологія доменного процесу (XIV ст.). Фарбувальники вже вміють виділяти красильні речовини з рослин, застосовують також хімікалії. Серйозних успіхів здобуто в ремеслі лікування.

Усі досягнуті знання записуються тільки в рецептурних формах. Рецепт стає предметом торгівлі. Рукотворний досвід, що був лише видимістю для алхімії, стає істотно-змістовним фрагментом цієї діяль­ності насамперед у XII—XIII ст. На початку XIV ст. з'являється перша рецептура пороху (Бертольд Шварц).

Відкриття взаємодії кислот і лугів, оксидів заліза, осадження срібла з розчинів, уявлення про тверду природу солей, начатки стехіо­метрії (вчення про ^кількісні співвідношення мас реагуючих речовин), виготовлення різних амальгам — ці технохімічні досягнення відбу­ваються переважно в XV ст., якщо не враховувати деяких більш ранніх знаходок арабів. Зазначимо, що багато з переліченого було винайдено технохіміками-ремісгіиками. І все-таки тільки включення технохімічної діяльності в контекст алхімічного умоспоглядання нада­вало традиційному усному інтуїтивному рецепту статусу осмисленої хімічної технології, що може цілеспрямовано змінюватися.

Універсальний рецепт йде у минуле, аналіз алхімічних текстів виявляє стійкі приписи безпосередньо технохімічної справи. Регла­ментуються не лише хімічні процедури, а й способи виготовлення лабораторного реквізиту. Затверджується регламентація хіміко-техно- логічних алхімічних процедур. Непохитність регламенту поєднується з усвідомленістю його змін. Привнесення узагальнюючого сенсу в кожну зі стадій алхімічної справи завершується такими самими загальними алхімічними (уже не ремісничими) рецептурами, перед­вісниками нового хімічного знання. Тексти свідчать також про уні­версалізацію прикладного хімічного знання, що відбулася в межах і під впливом теоретичних доктрин алхімії.

Якщо залишити поза увагою метафізичний зміст рецептів, то вони видають увічнений практичний досвід, правило, яке має майже наукове обгрунтування. З іншого боку, якщо звернути увагу на мета­фізичний (теоретичний) зміст, то можна одержати принцип, законо­мірність.

Енциклопедичні описи рослин і тварин

Фундаментальними джерелами відомостей про розвиток знання з біології були праці енциклопедичного характеру Альберта Великого і Венсана де Бове (XIII ст.). В енциклопедії Альберта Великого цьому присвячені спеціальні розділи “Про рослини” і “Про тварини”. В описі відомих на той час тварин і рослин багато чого взято в Аріс- тотеля, наслідуючи якого, Альберт Великий, наприклад, пов'язував життєдіяльність рослин із “вегетативною душею”. Він помітив, що функції окремих частин рослин (корені, листя, гілки, плоди) подібні до окремих органів тварин. У середні віки було виявлено рослинні масла і ядовиті речовини плодових рослин. Ідея змінювання рослин під впливом середовища дала життя таким фантастичним твердженням, як, наприклад, що бук перетворюється на березу, а пшениця — на ячмінь. Рослини в працях Альберта розташовані в алфавітному порядку, тварини він поділяє на безкровних і тих, що мають кров (як і за Арістотелем). Фізіологія в енциклопедії мала характер опису поведінки та вдачі тварини. У дусі антропоморфних поглядів розгля­далися властиві тваринам розумність, дурість, обережність, хитрість. Механізм розмноження тварин розглядався за Гіппократом: сім'я виникає у всіх частках тіла, але збивається в органах розмноження. В Арістотеля було запозичене уявлення про те, що жіноче сім'я містить матерію майбутнього плоду, а чоловіче спонукає цю матерію до розвитку.

На енциклопедію Альберта Великого дуже схоже зведення знань середніх віків "'Дзеркало природи” Венсана де Бове. У природничо- науковій частині цієї енциклопедії йдеться про рослини і тварини. Відомості про рослини частково взяті з поеми “Про силу трав”. Де Бове описує тварин дуже докладно й образно. Помічено, що риби і птахи у де Бове описано точніше, ніж у Альберта Великого, хоча джерела вони мають одні й ті самі— праці Плінія і Ісидора Севільс­ького. У багатьох випадках описи де Бове містять відомості про практичну користь тих чи інших рослин і тварин. Ссавці поділяються на домашніх і диких. Окрему книгу присвячено плазунам і комахам, - особливу увагу приділено опису поведінки бджіл. Також відокремлено виділені роздуми про принципи зоології. Кілька книжок присвячено питанням психології, анатомії, фізіології. У них йдеться про чуття, про так зване загальне чугтя, неспання, сон, сновидіння, містяться характерні для середньовіччя роздуми про видіння янголів і бісів, екстаз, пророчий дар тощо. В анатомічній частині докладно описано людське тіло згідно з даними античних і частково арабських авторів.

Питання про інстинкти і поведінку тварин розглядав у своїх працях Р. Бекон. Він порівнював поведінку тварин і свідому діяль­ність людей і вважав, що тварина має лише сприйняття, яке не залежить від досвіду, а людина має розум. Роджер Бекон, як і Венсан де Бове, широко користувався античною та арабською літературою.

У працях середньовічних авторів багато символічного. Нерідко рослини або тварини цікавлять автора не стільки самі собою, скільки з точки зору символу, що означає і відбиває ідею творця. За твари­нами і рослинами було закріплено певні знаки, які тлумачились у певному значенні. Наприклад, у світі тварин агнець і одноріг — символи Христа, голуб — символ Святого Духа, дракон, змій і ведмідь — символи диявола, а в світі рослин виноградна лоза — символ Христа, лілея — невинності, кедр — стійкості. У зв'язку з

поширенням такого символізму тварин і рослин класифікували згідно з алфавітом за символами.

Коло середньовічних уявлень про тварини і рослини далеких країн розширювалося завдяки поетичним описам мандрувань у заморські краї. Наприклад, візантійський^ поет Іммануїл Філ (XIII— XIV сг.) побував у Персії, Аравії/Індії. Йому належать поеми “Про якості тварин”, /‘Короткий опис слона”, “Про рослини”, які містять чимало пізнавального матеріалу з біології.

Джерелом біологічних знань були також алхімічні трактати. Алхі­міки оперували як мінеральними об’єктами, так і рослинними, тваринними. Вони вивчали процеси бродіння, гниття і в такий спосіб знайомилися зі складом рослинної речовини. У лікарських трактатах багато уваги приділяли лікарській дії трав, мінеральних речовин, вивчали їх практичне застосування.

Оновлення географічних уявлень і картографічного мистецтва

Суттєвим фактором перегляду богословських догматизованих уяв­лень про Землю стає перевідкритгя праць грецьких і римських вчених з географії — Помпонія Мели, Плінія Старшого, Страбона, Птоле- мея, ідей Платона щодо кулеподібності Землі. Помітний перелом у розвитку географічних уявлень відбувається приблизно в середині XIII ст. Однією з побічних причин цього перелому була монгольська експансія, яка до 1242 р. досягла свого крайнього західного кордону. 1245 р. папа римський і християнські королі починають направляти до монгольських ханів свої посольства і місії з дгатоматичними, розвідувальними цілями, а також у надії навернути монгольських правителів до християнства, розшукати легендарного священника Іоанна. Услід за дипломатами і місіонерами на схід рушили купці.

Походи хрестоносців на Схід призвели до того, що фактично були припинені зв’язки по торгових шляхах, які пролягали з Північ­ної Африки до Південно-Західної Азії. Цими шляхами користувалися венеціанські та генуезькі купці. Але європейці все-таки знайшли інші шляхи до Китаю: по суші, а не по морю.

Найвідоміші купці та мандрівники того часу — сім’я Поло з Венеції. У 1271 р. Марко Поло (1254—1323) разом зі своїм батьком і дядьком вирушили в довгу подорож до Китаю. Брати Поло до цього вже були в Китаї: їх шлях туди і назад тривав дев’ять років — з 1260 до 1269 р. Великий хан монголів та імператор Китаю Хубілай запросив їх до своєї країни ще раз. Друге мандрування до Китаю тривало три роки і ще 17 років троє венеціанських купців жили в цій країні. Марко Поло був на службі в хана, їздив з його офіційними дорученнями по всій країні і завдяки цьому мав глибоке знання китайської культури. У 1292 р. хан дав Поло флотилію з 14 кораблів, яка пішла до Венеції. На всіх кораблях містилося 600 пасажирів. Флотилія вийшла з порту в північному Кшаї. Мандрівники відвідали острів Цейлон, північну Індію, вийшли до Перської затоки і кинули якір у давньому Ореузі. До кінця плавання залишилися живими тільки 18 пасажирів із 600. Пізніше Марко Поло записав (1298 р.) свої розповіді про Китай, Японію, острів Мадагаскар.

Наприкінці ХІП — на початку XIV ст. набагато просунулося вперед картографічне мистецтво. Із розвитком мореплавства безпо­середньо пов’язане виникнення нового типу карт— портоланів, чи компасних карт, які на відміну від “монастирських” карт викорис­товувались як навігаційне приладдя. Вони з’явилися в Італії і Ката­лонії близько 1275—1280 рр. (цими роками датується так звана пізанська карта — перший відомий портолан). Так званими порто- ланами були карти, на яких замість широти і довготи розміщувалися лінії, які перекривали одна одну і радіально розходилися з кількох центрів у різні частини аркуша карга. Ці лінії відповідали 8 або 16 головним напрямам компасу, узгодженим з напрямами вітру. Уздовж цих ліній моряки прокладали курс по компасу. Лінії, які показували напрям із центральних точок та обриси берегів, особливо в Серед­земному морі та прилеглих акваторіях, були проведені з великою точністю. Відома Каталонська карта світу, що складена 1375 р., уза­гальнювала відомості численних портоланів.

Але поряд із надзвичайно точними для свого часу портоланами продовжували існувати “монастирські” карти світу, які зберігали свій примітивний характер, хоча й збільшувалися за форматом і були детальнішими. Типовим прикладом є кругла Герефордська карта, яку склав 1280 р. аббат Річард Хелдінхем. На ній досить багато подро­биць, але всі порожні місця заповнені зображеннями фантастичних істот і текстами. Вищим рівнем характеризуються італійські та ката­лонські карти XIV ст.

Мандрівники середньовіччя, навіть такі видатні, як Марко Поло, не намагалися хоча б приблизно визначати географічне положення різних пунктів, тому їх відомості часто призводили до великої плута­нини на картах. “Географічні” описи пізнього Середньовіччя мали переважно топографічний характер. Більшість із них становить інте­рес для історії та етнографії, і лише в кращих із них є деякі дані про природу. Повніші та вірогідніші відомості про відвідані країни дав Марко Поло. Зокрема, він описував характерних тварин, звертав увагу на рослини (лікарські, ароматичні) і корисні копалини {кам’яне

вугілля, нафта). Незважаючи на те що вже багато мандрівників пере­тинали Азію і досягай її східних берегів, ясного розуміння про розмі­ри цієї частини світу не було, і її протяжність із заходу на схід дуже перебільшували, навіть порівняно з Птолемеєм.

§ 5.4. Формування нових напрямків в історіографії

У розвитку історичного знання XII—XIV ст. продовжувалася традиція інтерпретації історії як процесу, про який йдеться в освя­чених авторитетом церкви книгах. Водночас посилюється тенденція систематизації і класифікації історичного знання. У цей час сформу­валося кілька напрямків, зокрема хронікальний, гуманітарний і світський.

У хроніках відбивали найістотніші загальні особливості середніх віків. Так, трактат одного з відомих хронікерів XII ст. — Охтона, єпископа Фрейзінгенського (1111—1150) — “Про дві держави” спирався на історичну концепцію Ав густина. Головна лінія праці — протиставлення двох царств: “божого” і “земного”. Завдяки цій праці ми уявляємо собі, як видатні діячі того часу розглядали сучасну їм епоху. Хроніки писали латинською мовою. Відомим хронікером середніх віків був Гвіберт Ножанський (1053—1121). У його праці “Про моє життя” описано побут Франції середніх віків, головні події того часу. Інша хроніка — “Діяння Бога” — оповідає про перший хрестовий похід. Історичні знання в цей період були ще далекими від науковості. Про це свідчать відсутність розробленого методу істо­ричного дослідження, низький рівень історичного знання, а також те, що в основі історичних уявлень лежить теологічна концепція істо­рії.

Представником так званого гуманістичного напрямку був Іоан Содберійський (1215—1280). Справжній інтерес становить його трак­тування поняття всесвітньої історії. У його розумінні це не хроно­логічний опис подій від різдва Христова. Точкою відліку він вважає папство. Автор розділяє сфери вічності і часу. Бог вічний і незмінний, а історія відбувається тільки в сфері людського. Останнім роз’язком проблем історії, за Іоаном, є не кінець світу, а можливість раціо­нальними методами впливати на хід історичних подій.

Разом із традицією августиніанства в історії середніх віків існу­вала історія світська, історія особистості. Такий історизм не доходив до кінцевих істин віри, а зосереджувався на історії недалекого мину­лого і обставинах, які зумовлювали її. Цей тип історизму був присут­нім у лицарських і міських оповідях. “Історія королів Британії”, написана між 1230—1238 рр., оповідає про життя і діяльність перших британських королів. Її автор — Джеффрі Манмауцький — описує події політичного життя: війни, завоювання, дипломатичну діяльність, зміну королів і династій, боротьбу за владу. Саме з щєї праці взято легенди про міфічного короля Аргура, оповідь про короля Ліра, яка потім лягла в основу драми Шекспіра. Майже вся історія Хрестових походів була написана французами. Багатою за змістом є хроніка Жана Фруассара. Автор мальовничо зобразив щ>идворне, лицарське, табірне життя, турніри і битви середніх віків.

До XI ст. історію писали латинською мовою і в основному духов­ні особи. Наприкінці XI — на початку XII ст. в історографії з’яв­ляються великі історичні компецціуми, історичні праці написані національними мовами. Але все-таки авторитетом в історіографії залишалася Біблія, за якою перевіряли факти минулого, складали історичні хронології. Свідчення біблії використовувались як засади обрахування дати божественного акту створення світу, дискусії щодо якої точилися ще кілька століть за участю навіть видатних природо­дослідників. Водночас з цією традицією поступово складалися засади нового опису подій світської історії: на основі причинних зв"язків.У такий спосіб було здійснено одну з перших сцроб опису історії арабс­ьким істориком XIV ст. Ібн Хальдуном - як неперервний процес піднесення та падіння держав, як постійну зміну побуту та звичаїв людей.

У середні віки поширювалися праці типу енциклопедій, де місти­лися історичні знання про розвиток країн Заходу і Сходу, історичні екскурси в їх минуле.