Формування нових центрів культури.

Зміни в засадах освіти

У XV ст. географія університетів значно розширюється. З’яв­ляються колегії (пізніше — коледжі). Спочатку таку назву мали гурто­житки для студентів, але поступово колегії перетворюються на центри занять, лекцій, диспутів. У розвитку університетської освіти, як і в системі шкіл, католицька церква відігравала все ще величезну роль. Наприкінці XV ст. відбувається процес аристократизації університетів: збільшується кількість студентів, викладачів, професорів, які мають привілейоване походження. Одним із найбільших і найвідоміших уні­верситетів Європи був Болонський. З усіх частин Європи туди приїз­дили студенти слухати лекції та брати участь у публічних диспутах.

В різні часи студентами цього університету буяй Л. Пачолі, М. Копер- нік, А. Дюрер та ін. ^#

Традиційна університетська культура була в багатьох відношеннях ретроградною. Водночас є всі підстави вважати інтелектуальний рівень, що панував в університетах, і прихильність до нових ідей досить високими. В історіографії науки висновки про інтелектуаль­ний потенціал цього та пізніших періодів робили, як правило, спираючись лише на розвиток фізичних наук. Але слід враховувати внесок також медичних і біологічних знань, які відіграли неабияку роль в історичному перетворенні університетів з інституту теології в науковий заклад.

Взагалі прогресивні тенденції розвитку медицини в епоху Відрод­ження реалізувалися головним чином в діяльності університетів таких центрів суспільного житія, як Салерно, Падуя в Італії, Лейден у Голландії та ін. Медичні факультети італійських університетів були винятком у тій обстановці обскурантизму, яка панувала на інших факультетах.

Вчений епохи Відродження виходить за межі університетських корпорацій, внаслідок чого він не займає певного офіційного поло­ження в ієрархії соціальних ролей. Знання оцінюється як особисте надбання мислителя, що досягається власним пошуком. Схоластична вченість піддається нищівній критиці. Мислителі епохи Відродження не сприймають примусового характеру викладу у середньовічних школах, вони виступають проти зовнішньої та внутрішньої дисцип­ліни в навчанні та дослідженнях.

Філософська та наукова думки епохи Відродження усвідомлюють себе як інверсію системи цінностей середньовічної культури. Це стає можливим завдяки появі згаданого нового типу інтелектуалів, проша­рок яких створюється поза офіційними організаційними структурами та протистоїть інституційно визнаній і санкціонованій думці, офіцій­ній ідеології.

Інтелектуали нового типу — опозиція університетам і універси­тетській науці — гуртуються навколо нових культурних центрів. Ними стають академії, що створюються в XV ст. Це, зокрема, Плата­нова академія (1459—1521), видатними представниками якої були Марсіліо Фічіно (1433—1499) і Джованні Піко делла Мірандола (1463—1494).

У дусі часу такими центрами були й друкарні. Цьому сприяло винайдення Йоганом Гуттенбергом (1400—1468) книгодрукування. До початку XVI ст. у Європі було опубліковано майже 40 тис. назв книг. Книгодрукування охопило на той час багато культурних центрів. Друкування книжок інтенсифікувало духовне спілкування, дозволяло зберегти для майбутнього паростки нового наукового знання, сприяло автономізації інтелектуального життя від традиційних форм його організації. Усе це й зумовило нову суспільну та культурну роль друкарень і їх місце в житті інтелектуальних прошарків населення.

У педагогіці гуманісти бачили найкращий засіб боротьби зі схоластичною мудрістю. На противагу середньовічним канонам гума­ністи вимагають від виховання не лише розумового, а й фізичного розвитку, радикально змінюють навіть характер викладання, зміст самої освіти. Спершу гуманісти відродили ідеал універсальної енцик­лопедичної освіти, ідею кола як форми зв’язку різних наук між собою. На противагу дисциплінарній ієрархії гуманісти бачили в колі найдосконалішу Геометричну фігуру, згідно з якою мала бути побу­дована система освіти. Круговий взаємозв’язок, у якому кожна з наук може стати початком і всі науки пов’язані одна з одною, стає мето­дичною основою побудови системи знань. Але цей спосіб організації знань виявився нестійким. До середини XVI сг. ідея системно-енцик- лопедичного викладання всього масиву знань починає зникати під тиском різноманіття галузей знань та їх бурхливого розвитку. Окрім того завдяки новим формам організації дослідницької діяльності та вільному спілкуванню між вченими зникла потреба в універсальних і систематичних компендіумах та енциклопедіях.

Ядро гуманітарної освіти складали моральна філософія та вивчен­ня мов. Відродження зробило предметом вивчення історію античного світу та середньовіччя. Багато мислителів вважали, що не слід приді­ляти значної уваги вивченню арифметики, геометрії, астрології та риторики, внаслідок чого освіта набувала однобічного характеру.

Гуманістична переорієнтація дисциплінарної будови знань

Розвиток наукової творчості наприкінці епохи Відродження оста­точно зруйнував підірваний етичним індивідуалізмом дисциплінарний образ науки та викликав до життя різноманітні варіанти класифікації наук на нових засадах.

Ідеї загального гуманістичного спрямування в культурному роз­витку цієї епохи знайшли своє відображення в галузі класифікації людських знань. Італійські та іспанські гуманісти висунули новий принцип поділу, заснований на врахуванні властивостей і здібностей самої людської особистості. Суб’єктивний принцип у розробці класи­фікації наук мав прогресивне значення, оскільки сприяв відходу від теологічної концепції попереднього періоду.

Першу працю, цілком присвячену проблемі класифікації знань, видав 1491 р. італійський вчений і поет Анжелло Поліціано (Амброд-

жіні, 1454—1494) під назвою “Панепістемон”. Усі людські знання поділялися залежно від джерел їх виникнення: натхнення породжує богословські знання, винахідливість дає початок науковому знанню взагалі (філософія -— мати наук), філософські передбачення та прови­діння народжують змішані знання. В свою чергу філософія поділялася на умоглядну, практичну і раціональну. Умоглядна вміщувала природ­ничу філософію, першу філософію (яка трактувала Бога та душу) і математику. Практична (або подвійна) філософія підрозділялася на моральну (етичну) та мистецтва. Раціональна філософія охоплювала граматику, історію, діалектику, риторику і поетику.

Подібні ідеї проникли також в Іспанію, де їх підтримував Алексіо Венелас (середина XVI ст.). Він поділяв усі науки на чотири класи: 1) основні; 2) природничі (філософія світу, який ми споглядаємо); 3) раціональні (про розум, мораль, право і політику); 4) духовні (“Святе письмо”). В основу поділу було покладено певну здатність людського інтелекту: те, що сприймається безпосередньо органами чуття, складає предмет дійсної філософії; те, що є продуктом '‘одкро­вення”, становить предмет духовної філософії.

Більш чітко і послідовно поворот до використання структури людських здібностей як засад класифікації наук намічається в роботах Хуана Луіса Вівеса (1492—1540) і особливо Хуана Уарте (1529—1592). У “Дослідженні здібностей до наук” усі здібності людини поділені на уяву, пам’ять та інтелект. Х.Уарте називає їх своєрідними силами розуму. А всі науки поділяються відповідно до цих обдарувань. Люди­на, що знає свої здібності, може правильно вибрати саме ту науку, в галузі якої принесе найбільшу користь.

Подібні психолого-антропологічні концепції були не лише джере­лом нових варіантів класифікації наук, а й диференціації психології та нової гуманістичної педагогіки.

§ 6.2. Новий етап в розвитку західноєвропейської математики

З-поміж арабомовних учених чільне місце належало самаркан­дському математику і астроному Гійас ад Діну Джемшиду ібн-Масуд аль-Каші (помер близько 1436). Він показав велике мистецтво при виконанні обчислень, яке можна порівняти з досягненням європейців наприкінці XVI ст. Аль-Каші працював у обсерваторії Улуг-бека, залишив математичні трактати “Ключ арифметики”, “Трактат про коло” (1427). Він знав метод розв"язання загальних алгебраїчних рівнянь вищих степенів, знав формулу бінома для будь-яких додатних

цілих показників, поряд з шеспщесягковими дробами використовував десяткові дроби з комою, а число % було відоме Каші з сімнадцятою десятковими знаками.

У XV ст. майстри лічби в Італії володіли арифметичними опе­раціями, враховуючи дії з ірраціональними числами, а італійські художники були гарними спеціалістами з геометрії. Одним із досяг­нень останніх була розробка теорії перспективи (Леон Батіста Альбер­ті, 1404—1472, П’єро де ла Франческа, 1416—1492). Книга Луки Пачолі (1445—1514) “Сума арифметики” містила відомості з ариф­метики, алгебри, тригонометрії. Йоган Мюллер (1436—1476) перек­ладав і друкував рукописи класиків— Аполлонія, Птолемея, Герона, Архімеда. Його пращ “Про різні трикутники” —повний вступ до тригонометрії. З цього часу тригонометрія стала наукою, незалежною від астрономії, а використання індійсько-арабських цифр в матема­тиці узвичаюється.

На початку XVI ст. італійські математики довели, що можна розвивати нову математичну теорію, якої не було у греків і арабів. Ті, хто жив у ту епоху, намагалися не лише засвоїти науку класиків, а й створити нове, вийти за межі класичного. Розв’язання рівнянь третього степеня було здійснено греками і арабами у вигляді кількох частинних випадків. Болонські математики XVI ст. намагалися знайти загальний алгебраїчний розв’язок кубічних рівнянь. Така теорія була відкрита професором Сципіоном дель Ферро (1456—1526). Він не публікував своїх методів розв’язання рівнянь і розповів про них лише небагатьом друзям. Але про його відкриття стало, відомо, і після смерті С. Ферро венеціанський майстер лічби Нікколо Тарталья (1500—1557) заново відкрив його методи. Він прилюдно продемон­стрував свої результати, але метод тримав у таємниці. Врешті-решт Н. Тарталья поділився своїми міркуваннями з міланським доктором Джеронімом Кардано (1501—1576), який дав клятву зберігати їх у таємниці. Але коли 1545 р. Дж. Кардано опублікував свою книгу з алгебри “Велике мистецтво”, то в ній було повністю представлено й метод Н. Тартальї. Книга Дж. Кардано містила також ще одне блискуче відкриття математика Людовіко Феррарі (1522—1565): метод зведення розв’язання загального рівняння четвертого степеня до розв’язання кубічного рівняння.

Іще один із великих болонських математиків Рафаель Бомбеллі (близько 1526—1573) в праці “Алгебра” увів теорію уявних і ком­плексних чисел. Книгою Р.Бомбеллі користувалося багато математи­ків наступних поколінь. З того часу комплексні числа втратили щось від надприродного, хоча повне їх визнання прийшло лише у XIX ст.

Щодо геометрії XVI ст., то давньогрецька геометрія ще не втрати­ла свого престижу, особливо з того часу, коли були знайдені праці Архімеда, вперше видані Н.Тартальєю 1543 р. Однак використання алгебраїчних методів у геометрії значно полегшувало числові підра­хунки.

Проблема нескінченності в працях Миколи Казанського

Значний вплив на розвиток математичного мислення мало тлума­чення його принципів Миколою Кузанським (1401—1464). Якщо своє розуміння ролі та значення математики Микола Кузанський перейняв у греків, то в тлумаченні основних принципів математич­ного мислення він іде далеко вперед від “Начал” Евкліда. М. Кузан­ський доводив збіг протилежностей: максимум — мінімум, єдине — множинне, скінченне — нескінченне, і тим сприяв підготовці рево­люції в математичному способі мислення, яка завершилась обчис­ленням нескінченно малих. У його трактаті “Про вчене незнання”, що посідає чільне місце серед його творів (були опубліковані лише в 1515 р.), спеціальним предметом дослідження стає поняття нескін­ченності: воно розглядається як поняття насамперед філософське. Але в цей час нескінченність привертає увагу також математиків і приро­додослідників. Його праці підготували ренесансний пантеїзм і пере­думови для обгрунтування нескінченності Всесвіту.

У згаданій праці Микола Кузанський заперечує положення схо­ластичного світогляду про абсолютну нерухомість Землі, про те, що Земля міститься в центрі Всесвіту і утворює так званий “елементний” світ, на противагу небесному, незруйновному світу, і про обмеженість Всесвіту. Він підкреслює, що немає ніякого центра, Всесвіт необме­жений і Земля, як і інші планети, рухається. Микола Кузанський підкреслює ідею матеріальної єдності світу: Земля таке саме тіло, як і Місяць, Сонце, інші планети. Він висловив думку про необхідність експериментального дослідження природи і сам здійснив цілий ряд дослідів з механіки, гідростатики тощо, які були в подальшому вико­ристані Г. Галілеєм.

Створення геліоцентричної системи)світу

У XV ст. продовжувався розвиток астрономії на основі Альма- гесту. Й.Мюллер у 70-х рр. проводив спостереження над кометами. До цього ж періоду належать і астрономічні відкриття Леонардо да Вінчі. Він першим дав пояснення тьмяному сяянню, яке можна спостерігати на темній частині Місяця, коли освітлена частина його поверхні знаходиться у фазі серпа. Учений також довів, що коли Місяць знаходиться в періоді, близькому до молодика, освітлена Сонцем частина земної кулі повернута до Місяця. Завдяки цьому Місяць освітлюється попелястим світлом або земним сяянням, подіб­но до того, як Земля освітлюється місячним.

Учені Джіроламо Фракабторо (1478—1553) і Петро Апіан (1495— 1552) проводили спостереження над кометами. Вони помітили, що хвіст комета, коди вона рухається, завжди спрямований у протилеж­ний до Сонця бік. Петро Ноніус (1492—1577) правильно визначив тривалість сутінок та їх зміну залежно від широти. Жан Фернель 1528 р. знову виміряв розміри Землі і отримав результат, похибка якого була менша за 1%.

Значний розвиток астрономічних знань у XVI ст. пов’язаний з іменем Миколи Коперніка (1473—1543), творця геліоцентричної системи світу. 1543 р. водночас є роком публікації його книги “Про обертання небесних сфер” і роком смерті автора. У сучасній літера­турі сформульовано висновок про те, що М. Копернік знаменував своєю працею “кінець” середніх віків і початок Нового часу більш яскраво, ніж завоювання Константинополя турками або відкриття Америки Колумбом, бо це було відкриття нового світобачення.

М. Копернік розпочав освіту з вивчення медицини і математики в Краківському університеті, а продовжив навчання у Падуанському та Болонському університетах. Деякий час читав лекііії в Римі. 1505 р. повернувся на батьківщину доктором церковного права і почав роботу над своїм твором. При цьому він керувався практичними: потребами, пов’язаними з установленням точного календаря і обчисленням точного прогнозу положення планет, Сонця, Місяця на небесному склепінні. Міркування про рух Землі, як це підкреслює сам Копернік, висловлювали різні вчені ще в стародавні часи. Автор перетворив здогадки своїх попередників у теорію, що грунтується на величезному масиві спостережень. М. Копернік упродовж багатьох років вивчав “Альмагест” Птолемея. Він виконав величезну роботу з приведення у відповідність теорії Птолемея із спостереженнями астрономічних явищ. Згідно з припущенням М.Коперніка, видиме переміщення планет є не що інше, як відображення в сфері нерухомих зірок тих чи інших планет, спостережуваних із Землі при їх русі відносно Сонця. При цьому Копернік виходив з принципу пояснення видимих рухів, який був відомий ще в стародавні часи.

У 1506—-1507 рр. Микола Копернік, аналізуючи геоцентричну систему Птолемея, дійшов висновку, що вона хибна, і в своєму “Малому коментарі” сформулював поняття про відносність руху,

обґрунтував думку щодо обертання Землі навколо своєї осі й обер­тання Землі та інших планет навколо Сонця як центрального тіла. Система М. Коперніка, підготовлена працями давньогрецького вчено­го Арістарха Самосського, Миколи Кузанського, Леонардо да Вінчі, руйнувала систему Птолемея, але постулати власної геліоцентричної системи М. Копернік виклав в полемічному співвідношенні до прин­ципів Птолемея.

Праця М. Коперніка складається з шести книг. У першій, голов­ній частині, він описав нову геліоцентричну систему, у другій — виклав сферичну астрономію і навів каталог зірок, інші частини присвятив розгляду руху планет, Землі, Місяця на основі запропо­нованої ним геліоцентричної системи світу. До числа цілком самос­тійних ідей М. Коперніка належить висновок про те, що Місяць є супутником Землі, який допоміг в подальшому знайти супутники інших планет.

Ознайомлення деяких учених і духовенства з новаторськими ідея­ми М. Коперніка почалося ще за кілька років до видання його праці. Можливо, з 1512 р. він починає розсилати рукописний коментар до своєї системи, а в 1530 р. його учень Ретік опублікував коментар до праці М. Коперніка. Учення М. Коперніка зацікавило багатьох, у церковників воно викликало переляк. Проти геліоцентричної системи виступив сам голова протестанської церкви Мартін Лютер. Але спочатку книга М. Коперніка не була заборонена, оскільки церков­ники намагалися фальсифікувати його вчення в своїх інтересах. Книга вийшла в світ з анонімною передмовою (автор — богослов Оснандер), тому здавалося ніби висловлені в ній думки належать авторові. У передмові стверджувалося, що астрономія не здатна дати картину дійсної будови Всесвіту, її завданням є встановлення гіпотез, за допомогою яких можна виконувати правильні розрахунки. Сам же М. Копернік викладав свою систему будови Всесвіту саме як систему реальної будови Всесвіту та здійснюваних у ньому рухів.

Встановивши як рух Землі навколо своєї осі, так і рух її та планет навколо Сонця, М. Копернік подолав протиставлення земного і небесного. Із системи М. Коперніка випливало вчення про наяв­ність багатьох світів, про існування життя і мислячих істот також на інших планетах Сонячної системи в нескінченному просторі взагалі. Але в цьому разі спростовувалась догма про страждання Христа за людей, які живуть на Землі, тощо. Правда, цих висновків сам М. Копернік не зробив, але їх зробили, виходячи з його вчення, його послідовники: Дж. Бруно, Г. Галілей, М. Ломоносов. У питанні

про нескінченність М. Копернік йшов далі Миколи Казанського, який надав властивість нескінченності лише Богу. М. Копернік, хоча й з певною пересторогою, розумів Всесвіт як нескінченний (хоча б у формі гіпотетичного припущення).

Механіка як поле діяльності техніків і митців

У епоху Відродження зростає значення механіки. Механіка була потрібна для розвитку астрономії, військової справи, гідротехніки, будівництва, архітектури. Значну частину роботи по створенню науки про рух виконували інженери і практики, які займалися в основному прикладними питаннями.

Працю плеяди видатних інженерів минулого продовжив Леонардо да Вінчі. Його великими попередниками були Роберто Вальтуно та Франческо ді Джорджо Мартіні (XV ст), які займалися гідравлікою, балістикою, архітектурою, скульптурою, живописом тощо. Механікою займався також видатний художник Альбрехт Дюрер (1471—1528). Він розробив теорію фортифікації, застосував геометричні методи при зображенні людського тіла. У своїх побудовах він користувався циркулем і лінійкою, а також основами проекційного креслення. Він розробив теорію пропорцій, вчення про проекції та перспективу і використовував їх не лише в живопису, а й у своїх інженерних робо­тах. Леонардо да Вінчі в механіці займався вивченням руху тіл по похилій площині, законом важеля, уточнив поняття моменту, дослі­див тертя, падіння важких тіл, відкрив закони гідростатики. Він першим дослідив політ птахів і наблизився до створення апарата, важчого за повітря, створив багато різних схем машин і висунув ідею про те, що машини складаються з механізмів, а не з більш простих машин. Вивчаючи тертя, Леонардо да Вінчі зрозумів неможливість існування вічного двигуна років за 300 до того, як це було доведено.

Механіки шукають пояснення причин природних властивостей та явищ, що відкриваються при застосуванні та створенні нових технічних пристроїв, пізнанні природних процесів. Отже, відбувається змикання теоретичних і практичних знань. Цікавою постаттю з цієї причини був Н. Тарталья, який, виконуючи замовлення практиків на математичні розрахунки, заклав основи нового розділу науково- технічного знання— балістики, розв’язав у загальній формі задачу про максимальну дальність стрільби. Розвиток балістики, що був пов’язаний із удосконаленням вогнепальної зброї, сприяв встанов­ленню закономірностей вільного падіння тіла.

“Фізика імпетусу”

У пошуках причин руху фізика була єдина, але різними були шляхи цього пошуку. Схоластика шукала “силу діючу” як субстанцію, що діє своїми якостями. Отже перші кроки на шляху до механічного розуміння світу були зроблені пізньою схоластикою. У середньовіччі готується цілий ряд передумов науки Нового часу: поняття порож­нечі, нескінченного простору, нескінченного руху по прямій, а також вимога обмеження пояснення діючими причинами. Розвиток теоре­тичного змісту фізичних знань у XV*—XVI ст. пов’язаний з поступо­вою зміною змісту понять “тіло”, "‘рух”, “матерія” тощо перипате­тичної фізики.

У XV ст. виникла так звана “фізика імпетусу” (імпульсу), а наприкінці XVI ст. вона стає широко відомою. Представником фізики імпетусу був Джованні Бенедетті (1530—1590), автор трактату “Різні математичні та фізичні міркування” (1585). Дж. Бенедетті цікавило питання про причини збільшення швидкості тіл, шо падають, він ближче за всіх підійшов до відкриття закону інерції. Поняття імпетусу було введено у фізику для пояснення метального руху і розумілося як збережена сила, яку надає двигун кинутому тілу і яка рухає його впродовж деякого часу. Величина імпетусу пропорційна швидкості, з якою двигун рухає тіло в момент кидання, та масі кинутого тіла. У фізиці цього періоду імпетус розглядався як певний вид якості, подібний, наприклад, до теплоти: кількість теплоти в тілі пропорційна його температурі, а також масі нагрітого тіла. Подібно до того, як нагріте тіло поступово охолоджується і втрачає теплоту, кинуте тіло в міру руху витрачає наданий йому імпульс (імпетус). Цей імпульс витрачається на подолання інертності тіла — його тенденції до спокою. Отже інерція тіла у фізиці імпетусу є те, що сприяє припи­ненню руху, тобто витрачанню імпетусу. Спочатку поняття імпетусу вживалося для пояснення вимушеного руху. Але поступово його стали застосовувати також для пояснення вільного падіння тіл, тобто природного руху. Фізика імпетусу впритул підійшла до відкриття закону інерції.

За арістотелевою традицією у фізиці існувало уявлення про непе­рервний рух, як рух по колу, а водночас і про коло як найдоверше- нішу фігуру. Дж. Бенедетті зробив спробу переглянути арісготелеву тезу про те, що прямолінійний рух не може бути неперервним. За допомогою геометричних міркувань він довів, що рух по прямій може бути неперервним, причому на обмеженому відрізку прямої. Модель, котру Дж. Бенедетті використав у своєму доведенні, дозволила йому стверджувати, що стан спокою, в якому начебто перебуває тіло, рухаючись уздовж нескінченного відрізка Прямої, є лише видимість. Насправді те, що сприймається як спокій, є рух з нескінченно малою швидкістю Доведення Дж.Бенедетті дали змогу зробити висновок, що відбиттям неперервного руху по колу на прямій лінії є проекція руху маятнику. Отже маятник став чуттєво даною моделлю першого та найдосконалішого руху —руху небосхилу, але не такого, яким він є насправді, об’єктивного, а такого, яким його спостерігають, тобто ілюзорного. Завдяки зоровій ілюзії рух маятника замінив рух по колу Арістотеля, а маятник перетворився в головну модель меха­ніки наступного періоду.

Водночас істотно розширюється межа дослідницьких робіт. Із числа сучасників М. Коперніка слід згадати фізика Франческо Мавроліка (1494—1575), який першим пояснив функції кришталика ока, чим сприяв теоретичному розумінню окулярів, практичне засто­сування яких було давно відоме.

Завдяки розвитку мореплавства і застосуванню навігаційних приладів виник інтерес до дослідження магнітів і вивчення магнітного поля Землі. Уже Колумб зрозумів важливість для мореплавства знання магнітного схилення для обрання правильного курсу. Таким чином постала проблема вивчення земного магнетизму та складання карт магнітних схилень та нахилів.

§ 6.3. Ятрохімічний напрямок досліджень

3 початком книгодрукування алхімічні твори почали широко розповсюджуватись, а разом із ними — і алхімічні погляди й підходи. У алхімії з’явилися нові прихильники, з-поміж яких були талановиті дослідники: Реллі, Нортон, Бартоломей, Тревізан, Фламень та ін.

За тривалий час алхімічних досліджень поступово нагромаджува­лись відомості про склад і властивості речовин, а також про можливі дії з речовинами (розчинення, розтирання, випалювання тощо). Свідченням того, що алхіміки не гаяли часу в пошуках лише леген­дарного філософського каменю і шляхів створення штучного золота, виступають численні відкриття, що суттєво збагачували та розвивали зміст хімічних уявлень (зокрема, відкриття нових речовин). Відомо, наприклад, що наприкінці XV ст. була відкрита сурма, в результаті чого змінилося пануюче до цього уявлення про існування лише семи металів. Василь Валентин (XV ст.) першим виклав концепцію про три початки тіл: ртуть, сірку і сіль. їх розглядали як такі, що симво­лізують відповідні властивості металів — металевість, здатність окис­люватися (утворювати землі) та утворювати солі. Цей вчений-алхімік дав майбутній науці багато відомостей про різні речовини і про те, як їх отримати. Він першим згадує про “соляний спирт”, який отри­мують при підігріванні суміші повареної солі та залізного купоросу.

Алхімія з властивими їй напрямками, поглядами і висновками в XV ст. піддавалася критиці з боку тих, хто займався науковими дослідженнями, і зазнавала протидита утискань з боку церковників і світських володарів.

До наукових критків алхімії належав Леонардо да Вінчі. Він, зокрема, не сприймав аргументів алхіміків щодо сірчано-ртуїної тео­рії походження металів. Він апелював до грактичного досвіду добу­вання руд, знаходження металевих руд у природних умовах. Леонардо да Вінчі вважав хибним уявлення алхіміків щодо ролі ртуті як загаль­ного сім’я всіх металів, наполягав на думці, що природа змінює сім’я “відповідно до різноманітності речей, яке вона створює”.

У XVI ст. алхімія продовжує свій розвиток в працях Парацельса і його учнів: Турнейсера, Кролля, Дорна, Бельї, Керцеллянуса та Лібавія. Водночас деякі з них, зокрема Парацельс і Лібавій, пішли в своїх пошуках далі за межі алхімії і створили особливі вчення.

Яскравим представником епохи Відродження і водночас алхімі­ком був Агріппа Корнеліус (Генрі Корнелус або Агріппа фон Неттен- штейн, XV ст.). Він був схильний до містики, дотримувався думки неоплатоників про те, що людська свідомість здатна внаслідок осяян­ня осягнута серцевину речей і стати з ними одним цілим. Агріппа Корнеліус стверджував, що зусиллям волі можна поранити людину, що людина від печалі, пасивного стану власної волі може вмерти. Такі думки знайшли відгук у вченні Парацельса, що дало поштовх для виникнення медичної (лікувальної) хімії — ятрохімії.

Адептом алхімії, її магічного, окультного спрямування був Мішель Нострадамус (1503т—1566), який більше відомий своїми віщу­ваннями, вперше виданими під назвою “Століття” 1553 р.

На початку XVI ст. створюється ятрохімія, засновником якої був Філіпп Ауреоль Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493—1541). Він називав себе Парацельсом, аби підкреслити свою перевагу над видат­ним лікарем давніх часів Цельсієм. Хоча Парацельс і виходив із старих алхімічних традицій, які були збережені арабами та Раймундом Луллієм, він спромігся надати їм нової спрямованості Парацельс зосередився на вивченні хімічної функції живого організму та створив медичну хімію на противагу Галену, який лікував рослинними сока­ми. Він намагався створити наукову систему лікування за допомогою хімічних речовин. І навіть розуміння мети діяльності алхіміка у нього суттєво змінилося: не золото, а ліки та їх виготовлення.

Нематеріальна квінтесенція олександрійців та почасти середньо­вічних алхіміків-християн у Парацельса цілком матеріальна. Вона —

чудодійна речовина, що вилучена з рослин і мінеральних препаратів. Парацельс покладався і на “життєве золото” (колоїдний розчин). Трансмутація металів у Парацельса відсунута на другий план. На першому в нього трансмутуючий організм, що зцілюється. На думку Парацельса, в здоровому організмі три елементи — ртуть, сірка і сіль -ч- перебувають у рівновазі. Порушення рівноваги викликає хворобу. Відновлення рівноваги Парацельс намагався досягти дією сполук сурми, миш’яку, срібла, свинцю тощо. Парацельс дав перший опис цинку як ще одного металу, довів нетотожність квасців (як “землі”) і купоросу (як “металу”), розкрив якісну відмінність ковкості металів і в зв’язку з цим поділив їх на метали та “напівметали”. Ятрохімічний напрямок суттєєво поглибив хімічні знання як у загаль­них питаннях (виявлення подібності між процесами горіння, випа­лювання та дихання, пояснення хімічної сполуки взаємодією, що виникає між складовими), ійк і у виготовленні різних препаратів, важливих для фармакології.

Дослідження алхіміків, ятрохіміків співіснували з технохімічними дослідженнями металомістких мінералів. Способи виготовлення мета­лів та їх сплавів, а також руд і мінералів, що містять різні метали, описав Ваноччо Бірінгуччо (1480—1539) у праці “Піротехнія”. 1556 р. вийшла праця Георгіуса Агрікколи (Г. Бауера, 1494—1555) “Про гірничу справу і металургію в 12 книгах”, де було узагальнено відо­мості про руди, мінерали та метали.

Бернард Паліссі (1510—1589) вивчав фунти з метою знаходження матеріалу для гончарної справи. Великого економічного значення набуло добування квасців, які були необхідні для ткацтва та шкіряної промисловості. Ще одним кроком, який сприяв розвитку хімічних знань, було удосконаленні мистецгва перегонки. Досягнуті вміння залишалися незмінними до XVIII ст.

Андреас Лібавій (1540—1616) був лікарем і викладав хімію в Кобурзі. Він був одним із тих, хто створював новий практичний напрямок алхімії. А. Лібавій відійшов від традиції використання застиглого рецепту і зробив його предметом спеціального вивчення, об’єктом хімічної технології, яка вже наближалася до своєї наукової форми. Ученого цікавили операції, які мали б серійний характер. Не випадково, що він залишає опис типово хімічної лабораторії. 1597 р. А. Лібавій видав працю під назвою “Алхімія”, яка, по суті, була першим систематичним курсом хімії. У цьому творі охарактеризовано різні хімічні речовини та способи їх отримання, наведено опис техні­ки лабораторних досліджень, приладів, посуду тощо. А.Лібавію нале­жить класифікація простих речовин на дві групи — екстракти та

лагісторії. Значною мірою завдяки Парацельсу та його послідовнику А.Лібавію хімію було включено до переліку дисциплін, що виклада­лися в університеті.

Нова анатомія людини

Особлива увага до людини,її тіла в епоху Відродження знаходить своє вираження в зацікавленості анатомічними дослідженнями. Філо­софська теза “пізнай самого себе” тлумачилася з точки зору анатомії як пізнання фізичної природи людини. Анатомією займалися не лише лікарі, а й люди далекі від медицини. Наприклад, великий художник Леонардо да Вінчі залишив багато малюнків анатомії людського тіла. У Падуанському університеті знаходився один із найкращих анато­мічних театрів Європи. Саме т>т у XVI ст..склалася-відома анатомо­фізіологічна школа.

Широкі зв’язки, що існували між інженерами, медиками, астро­номами, художниками в епоху Відродження, сприяли формуванню в медицині, описового, анатомічного та механічного ухилів. Людське тіло розчленовувалось на частини, вивчалось, вимірювалось, опису­валось, пояснювалось як складна машина. Ці пояснення були дешо примітивними (про більшу частину того, що ми знаємо зараз щодо функції або еволюції органів людського тіла, тоді навіть гадки не мали). І все-таки наукові галузі “анатомія”, “фізіологія” та “патоло­гія” (останні два терміни дав французький-лікар Ж. Фернель) відно­вили зміст знань завдяки безпосередньому спостереженню та досвіду.

Значний вплив на оновлення медичних знань мала школа ГТара- цельса.' Парацельс боровся проти “галенізму” в медицині і навіть спалив прилюдно книги Галена. “Теорія лікаря — це досвід'”, — повчав Парацельс і вимагав від лікаря-вченого працювати в хімічній лабораторії, тому що вважав процеси, які відбуваються в організмі, хімічними. В галузі фармакології Парацельс розвинув нове уявлення про дозу і вважав, що все є отрутою і лише доза робить речовину або ж-отрутою, або ж ліками. Вчений наполягав на тісному зв'язку хірургії з терапією і вважав, що ці дві галузі виходять з одного знання. Важливою для розвитку медицини була ідея Парацельса про існування духовного регулятора всіх функцій організму (“архей”) і висновок про те, що коли організм хворіє, то лікувати слід і цю, духовну, основу.

Становленню анатомії, фізіології, наукової медицини сприяв внесок, зроблений Андреасом Везалієм (1514—1564). А. Везалій був одним із великих професорів-анатомів, який розробив топографічну та описову анатомію людини. 1543 р. вийшла друком праця АВезалія “Про будову людського тіла” у 7 частинах, ілюсірації до якої зробле­но кращими художниками школи Тіціана. Людське тіло ніколи не зображене у А. Везалія нерухомо, лежачи, а завжди динамічно, в русі. Малюнки свідчать, що ' лекції А. Везалія супроводжувалися порівняльними демонстраціями трупів, живих натурників, скелетів, іноді тварин. Учений був новатором не тільки у вивченні, а й у викладі анатомії. У теоретичних поглядах А. Везалій приєднувався до поширеного способу пояснення функціонування частин людського тіла як частин машини. Він характеризував суглоби, кістки та м"язи як шарніри, блоки і важіль, серце —як насос і т.ін. Праця А. Везалія і до сьогодні залишається класичною, але його сучасники вороже зустріли системну кришку вчення Галена. А. Везалій був змушений залишити кафедру та викладання в Падуї.

Завдяки поширенню знань з анатомії та фізіології в лікувальній медицині на зміну схоластичним диспутам щодо медичних текстів прийшли спостереження за хворими, збирання та систематизація проявів хвороби, вивчення послідовності її розвитку. Такі риси харак­теризували розвиток клінічного напрямку у медицині. Його представ­ником був Джованні Батісто Монтано (да Монте, 1489—1552), який вів викладання прямо у лікарні. Центрами розвитку клінічної меди­цини були Падуанський та Лейденський університети.

Значне місце в накопиченні знань з лікувальної медицини займав опис епідемій, заразних захворювань. До праць такого характеру належить ‘‘Про заразу, заразні захворювання та їх лікування” Дж. Фракасторо, відомого своїми працями з астрономії, геології, геогра­фії. Автор розрізняв три шляхи зараження: через безпосередній доіик, через опосередковані предмети та на відстані. У всіх випадках, вважав Дж. Фракасторо, зараження відбувається через дрібні невидимі ^Семе­на”, або “зародки” хвороби, причому зараза є матеріальне начало. При заражуванні через предмет, підкреслював лікар, важливим є вплив температури: висока та низька температури несприятливі для неї. З числа заразних захворювань Дж. Фракасторо описав оспу, кір, чахотку, проказу, сіфіліс, різні види лихоманок тощо та способи їх лікування.

У діяльності медичних факультетів університетів значне місце відводилося вивченню рослинного світу в створених ботанічних (“лікарських”) садах багатьох університетів Європи. Учасники морських експедицій та мандрів поповнювали не лише описи “заморських” тварин і рослин, а й колекції живих рослин невідомими раніше експонатами.«■ Нагромадження нових матеріалів спричинило інтерес до їх систематизації. Тому період XV—XVI ст. інколи нази­вають періодом “первісної інвентаризації” рослинного світу. Одна з

відомих систематизацій XVI ст. належала німецькому флористу К.Клюзіусу, який опи<