ТОП 10:

Разом з емпіричною в Олександри виникла ще одна школа — догматиків. Головним завданням представники цієї школи вважали вивчення і написання коментарів до гіппократового зводу.



У І ст. н.е. цетром медичних шкіл стає Рим: емпіриків, догма­тиків, методистів, пневматиків, еклектиків, що відрізнялися теоре­тичними поглядами і методами практичного лікування. Незважаючи на полеміку між представниками різних шкіл і напрямків, усі вони визнавали Гіппократа класиком медицини і писали коментарі до його праць.

Продовжувачем традицій Герофіла і Еразісірата в римський період став найвідоміший лікар елліністичного світу Клавдій Гален (129—199). Його вважають завершувачем олександрійської медичної традиції взагалі Гален працював переважно в Пергамі та Римі У своїй медичній діяльності лікар переборов вузький прагматизм емпі­риків, схематизм пневматиків і обмеження, що ставили інші медичні школи того часу, і пішов шляхом неупередженого вивчення організму людини, його будови та функцій. Гален присвятив медицині близько 150 трактатів (збереглося близько 80).

Вважається,, що Гален був чудовим анатомом, вивчав анатомію не тільки людини, а й різних тварин — биків, свиней, баранів та ін. У Римі на той час розтин трупів було заборонено, що, з одного боку, складало труднощі в діяльності лікарів, а з іншого боку — сприяло розвитку порівняльної анатомії тварин. Гален помітив схожість у будові людини і мавпи; він проводив досліди з вивчення м’язів, кісток та інших органів тіла на мавпах, що водилися на південному заході Європи.

Фізіологічні погляди Галена грунтувалися переважно на теорії “соків” Гіппократа. Видатний лікар дуже добре знав праці свого вели­кого попередника і коментував їх не тільки з медичної, а й з мовної та текстологічної точок зору. На цій основі Гален створив вчення про “головні сили”, що властиві окремим органам і розподіляються по тілу згідно з мудрими установками природи. Лікар ретельно вивчав центральну і периферійну нервові системи: намагався встановити зв’язок між спинномозковими нервами, процесами дихання і серце­биттям. Гален спростував поширений на той час погляд про запов- неність артерій повітрям, а не кров’ю: він перетягнув ниткою і розрі­зав артерію в живого організму.

У терапевтичній практиці Гален надавав особливого значення лікарським препаратам, нерідко дуже складним, що мали кілька десятків компонентів, серед яких були навіть отрути та інші неспо­дівані речовини. Лікарі, що працювали пізніше, тривалий час пере­бували щц істотним впливом знань, майстерності, авторитетності Галена.

Нові знання, які були досягнуті в розвитку медицини цього періоду, розширювали уявлення про живе як особливе явище на прикладі людини, тварин і певною мірою рослин. Водночас знання про рослини також набагато розширилися не лише за рахунок вивчення їх корисного, зокрема лікарського, значення для людини. Науковий інтерес до рослин, реалізований Арістотелем, був властивий і його учню Феофрасту. Він зробив першу в історії науки спробу поділити рослини на дерева, чагарник, напівчагарник і трави. Серед останніх він розрізняв багато-, дво- та однолітні. У його працях дано чіткий опис будови квітки, зокрема положення зав’язі в ній, деякі особливості вінчиків різних квіток. У праці “Дослідження про росли­ни” Феофраст описав близько 480 рослин. У подальшому в дослід­женнях Плінія описано вже тисячі видів рослин.

Започаткувавші наукової географії

Східні походи Олександра Македонського більше, ніж будь-яка подія попередньої грецької історії, розширили географічний світогляд греків, істотно доповнили їх географічні знання про Азію, що, у свою чергу, сприяло прогресу географічної науки за часів еллінізму. Разом із тим наприкінці IV — у III ст. до н.е. у галузі географії було досягнуто великих успіхів, що дає змогу вважати саме цю епоху часом народження наукової географії. Цей процес пов’язаний з іменами Евдокса, Дікеарха, Ератосфена, Гіппарха та інших. Поступово геог­рафія із суто описової дисципліни, що діставала інформацію зі спостережень моряків, торговців, із місцевих легенд, міфів, а часто просто переказів, перетворилася на Науку, що використовувала мате­матичні методи і астрономічні дані.

Насамперед це відбилося на складанні географічних карт: завдяки Ератосфену і Гіппарху серед грецьких географів укріпилося переко­нання, що відстані між географічними об’єктами слід наносити не довільно, а за допомогою точного визначення їх широти і довготи.

Нове географічне знання, здобуте в результаті грецької експансії на Схід, потрібно було осмислити і нанести на карта. Одна з перших спроб належала Дікеарху із Мессени. До нашого часу дійшли уривки його праці “Опис Землі”. Додатком до неї була географічна карта, на якій істотно розширилися межі ойкумени. Уперше на цій карті було зображено Британію, Ірландію, дано абрис західного узбережжя Європи. При складанні карги Дікеарх застосував такий методичний захід: він провів дві прямі, що, перетиналися, одну — із заходу на схід, а другу — Із півночі на південь. Ці прямі начебто були фунда­ментальною широтою і фундаментальною довготою, відносно яких Дікеарх розташував усі деталі своєї карти. Центром ойкумени, де перетиналися прямі, був острів Родос. На карті Дікеарх спробував визначити протяжність ойкумени із заходу на схід. Кінцевий резуль­тат його обчислень невідомий, але довжина вийшла у півтора раза більшою від ширини. Дікеарх також визначав висоти гірських вершин у різних місцевостях Греції, спробував пояснити причини морських припливів.

Минуло понад століття після Арістотеля перш ніж знову постала потреба синтезувати пізнання і узагальнити фактичний матеріал на вищому рівні. Цей синтез здійснив грецький вчений Ератосфен (273—192 рр. до н.е.), якого справедливо називають істинним “батьком географії”. Ератосфен тривалий час очолював бібліотеку в Олександрії, мав у розпорядженні багатий фактичний матеріал, який узагальнив у знаменитій праці “Географічні нариси”, а також ряді інших маловідомих праць. За переказами, сучасники називали Ера- тосфена “п’ятиборцем”, маючи на увазі, що він у жодній з вузьких галузей науки не був першим, проте завоював першість в їх сукуп­ності, виявивши обізнаність в кожній з них.

Ератосфен поєднав у географії дані з математики, фізики, історії, природознавства. Він склав карту з градусною сіткою (паралелями і меридіанами), і від нього пішли далі як правильні уявлення, так і помилкові. Саме Ератосфен стверджував, що коли плисти від Піре­нейського півострова на захід, то можна досягти Індії. Як відомо, цією ідеєю керувався через 1700 років Христофор Колумб.

Можна вважати, що Ератосфен і Дікеарх започаткували галузь науки, яка набагато пізніше дістала назву “математична географія”. В її сферу входило визначення розмірів земної кулі, географічних координат і розробка методів зображення земної поверхні на площині (тобто теорія картографічних проекцій).-

Ератосфен не тільки встановив, що Земля має форму кулі (про це писали й до нього, грунтуючись на філософських міркуваннях про кулю як ідеальну форму і на деяких спостереженнях), а й прости­ми засобами виміряв довжину кола і радіус Землі. За Ератосфеном, вона дорівнює 252 тис. аттичних стадій (“коротка” аттична стадія дорівнювала 157,5 м), тобто 39690 км (за сучасними даними, 40077 км).

Відомий астроном Гіппарх виклав свої погляди в галузі географії в трактаті “Проти Ератосфена”. Він намагався сформулювати принципи строгої географічної науки і вважав, що астрономічні спостереження є єдиним науковим методом визначення місцеполо­ження географічного об’єкта, тобто його широти і довгота. Гіппарх погоджувався з ератосфеновим визначенням довжини кола земної

кулі. Він вважав, що це коло складається з 360 частин, або градусів, а довжина кожного градусу на земній поверхні дорівнює 700 стадіям; чверть земного кола від екватора до полюса дорівнює 90 градусам, або 63 тис. стадій. Поділ кола на градуси завдяки Гіппарху став новим надбанням елліністичної географії.

Фізична географія розвивалася в елліністичну епоху повільніше, ніж математична. Щоправда, досить розвинутими в перипатетиків були міркування щодо природи різноманітних атмосферних явищ, припливів і відпливів, повенів Нілу, землетрусів, явищ живої приро­ди. Зокрема, Феофрасту належить ряд праць із цих питань (наприк­лад, “Про прикмети погоди” -— зведення народних метеорологічних прикмет). Феофрасту були відомі розбіжності між морським і конти­нентальним кліматом, він розглядав і повільні зміни, що відбуваються із земною поверхнею, розрізняв за різними ознаками багато варіантів грунтів: за географічним положенням, потужністю, кольором, струк­турою та ін.

Римлян спочатку мало цікавило природознавство, найбільше уваги вони приділяли історії, до якої належала також географія. Праці римлян були набагато емпіричнішими, ніж праці греків, оскільки були позбавлені широких узагальнень, яскравості філософської думки. Країнознавчі описи періоду Римської імперії містять переваж­но номенклатурний матеріал і відомості про народи і племена, а даних про природу дуже мало.

Найперша з праць латинських авторів як за часом, так і за значенням належить Страбону (64 р. до н.е. — 20 р. н.е.). Він, як і Ератосфен, працював в Олександрійській бібліотеці і користувався її численними матеріалами, зокрема працями самого Ератосфена, які часто цитував. Страбон написав “Географію” у 17 книгах, що повніс­тю збереглися. З фактичного боку “Географія” Страбона мало ори­гінальна, але її теоретичні засади заслуговують на аналіз.

На відміну від багатьох своїх попередників Страбон вважав за потрібне правильно описати не тільки заселену частину землі, а й усю планету, для чого визначити також незаселену її частину, з’ясувати причини її незаселеності та співвідношення між освоєними і неосвоєними територіями. По суті, Страбон поставив таку важливу проблему географії, як процес освоєння території. Як історик, який багато бачив і багато чому навчився, Страбон дійшов висновку, що “більшість предметів географії належить до політичного життя”. Страбон одним із перших застосував історичний метод для геогра­фічного дослідження. Він уміло поєднував історичний метод із просторовим аналізом, надаючи йому великого значення. Головним завданням географії Страбон вважав встановлення і пояснення відмінностей різних місцевостей, опис материків і морів. Для досяг­нення цілісного географічного опису Страбон запропонував метод поділу материка (країни) на частини, близький до того, який набагато пізніше дістав назву “районування”.

Разом із тим Страбон доводив важливість використання знань з математики і природничих наук в геоірафічних дослідженнях для вірогідності викладу.

Тематика трактату римського філософа Лющя Аннея Сенеки “Природничо-наукові питання”, що складався з семи книг, включала фізичну географію, метеорологіку і почасти геологію. У подальшому цей трактат став однією з популярних римських праць у галузі природничих наук.

Чотири з 37 книг “Натуральної історії” Плінія Старшого присвя­чені геоірафії. Вони складаються переважно з переліку назв, відста­ней, опису морів, річок, гір, островів, країн та ін.

Особливе місце в географії римської епохи посідають праці Марина з Тиру (писав близько 107—114 р.р.) і Клавдія Птолемея. За свідченням Птолемея, Марин уклав найбільш змістовний геогра­фічний посібник (він не зберігся), який містив перелік пунктів із позначенням їх широти і довготи. Сам Птолемей, вважаючи, що карти мають грунтуватися на даних астрономічного визначення коор­динат, поставив за мету виправити дані Марина і покласти їх в осно­ву нової картини світу' Праці Клавдія Птолемея завершують античну епоху в розвитку географії.

Шість із восьми книг “Посібника з географії” були зведенням назв населених пунктів, гір, річок та інших географічних об’єктів (для багатьох було визначено географічні координати), племен і місць їх проживання. Усього в цих шести книгах наведено дані про 8000 географічних об’єктів у такій формі, щоб було зручно нанести на карту. Залишається незрозумілим, чи сам Птолемей складав карти, чи їх йому приписують за традицією (до деяких візантійських списків праць Птолемея, що датуються XIII ст., додаються карти).

Птолемей, розрізнюючи географію і хореографію (у сучасних термінах — загальну географію, поєднану з картографією, і країно­знавство), займався географією. Він увів у географію поняття гео­графічної і картографічної генералізації, поняття зв’язку масштабу вивчення і його змісту, органічно поєднав загальну географію з картографією.


Розуміння завдань геологічної науки у вивченні явищ природи

У своїх уявленнях про Землю і геологічні явища вчені І—II сг. додержувалися концепції елліністичного періоду. Кулеподібність Землі розглядалась як встановлений факт. За свідченням Сенеки, існувала гіпотеза про обертання Землі навколо осі. Птолемей висував проти цієї гіпотези наївні заперечення (якби Земля оберталася, то птахи, піднявшись у повітря, відставали б від неї) і своїм авторитетом сприяв утвердженню геоцентричної системи. Уявлення про незасе­леність жаркої і полярних зон також були сприйняті майже всіма видатними вченими.

Мислителі Римської імперії приділяли певну увагу деяким тради­ційним природничо-науковим проблемам, що перейшли до них у спадщину від більш давніх грецьких авторів. Страбон писав про зміни суходолу і моря, зникнення і виникнення гір, річок, озер, діяльність морських хвиль, які перешкоджають річкам далеко виносити свої наноси. Страбон доводив, що течію в протоках не можна пов’язувати з нахилом морського дна, і вбачав причину в підняттях і опусканнях самого дна. Він вважав за можливе підняття островів і цілих мате­риків з-під рівня моря. Можна вважати, що антична геологія одер­жала своє завершення в працях Страбона і Птолемея. Наприклад, Страбон підкреслював у геології насамперед її прикладне або, точні­ше, навіть утилітарне значення, у чому, можливо, виявився вплив Полібія і загальний дух римської науки. Зауваживши на початку своєї праці, що геологія входить у коло знань філософа і що всі перші географи — Ґомер, Анаксімен, Гекатей, Демокріт, Евдокс, Дікеарх та їх послідовники — Ератосфен, Полівій і Посійдоній — були “у деякому розумінні філософами”, Страбон далі намагається переко­нати читача в тій практичній користі, яку може дати знання геології.

Римські вчені продовжували розвивати знання про кристали, сприйнявши погляди стародавніх греків. Так, римський вчений Діо- дорус Сікулус стверджував, що гірський кришталь утворився з води, яка затверділа під впливом “божественного вогню”, а Сенека вважав, що гірський кришталь — це вода, що затверділа від холоду і звільни­лася від повітря. Пліній Старший описував “чошрикутні” кристали золота і алмазу, “шестикутні” утворення кварцю та ін. Він здогаду­вався про природне походження кристалів і писав, що гірський кришталь “народжується у горах”, хоча й пов’язував помилково цей процес із загвердненням криги. Класифікація і опис мінералів у “Натуральній історії” Плінія були широко відомі науці й відігравали помітну роль аж до XVIII ст. З того часу збереглися також сучасні назви деяких мінералів.

§ 3.4. Літописи як форма історіографічної творчості. Діяльність римських анналістів

Історіографічна діяльність в елліністичну епоху значною мірою пов’язана із засвоєнням ідей грецьких істориків попереднього періо­ду. В історії розвитку історичних знань значне місце посідає грецький історик Полібій (201—120 рр. до н.е.). У центрі його уваги були події воєнно-політичної історії Середземномор’я 220—146 рр. до н.е. Полі­бій висунув теорію історичного розвитку у вигляді циклів, згідно з якою відбувається закономірне переродження основних державних форм: монархії — в аристократію, аристократії — в демократію.

Унікальною працею з історії культури Греції є “Опис Еллади” Павсанія (II ст. н.е.). Він складається з 10 книг, кожна з яких присвя­чена пам’яткам культури областей Балканської Греції. Павсаній детально описав у них тисячі храмів, каплиць, рештки споруд, статуї, картини, сказання, міфи та ін.

Більшість історіографічних творів римського періоду присвячена історії Риму. Становлення Риму починалося з маленького поселення в Лаціумі — Рома, а згодом Рим поширив свою владу на численні країни, що межували з ним. Уже тоді, у давнину, бурхливий розвиток Риму вражав. Історики шукали цьому пояснення, а поети вбачали його в основному в силі римської зброї. Історики записували загаль­новідомі події, оскільки вони яскраво характеризували відносини, що панували в римському суспільстві. Першою формою історичної творчості у римлян був літопис. Літописи мали вигляд коротеньких щорічних описів найважливіших подій, що приєднувалися до списків консулів та інших посадових осіб, іменами яких в Римі позначався рік. Літопис складали також жерці-понтифіки з календарних цілей. Верховний понтифік Публій Муцій Сцевола упорядкував літопис і поповнив його перші частини. Так було складено “Великі аннали” у 80-ти книгах. Після цієї праці складання літописів, очевидно, припинилося.

Поряд з офіційними існували також приватні історичні записи. Можливо, у шляхетних римських домах велися сімейні хроніки. Звичай виголошувати на похоронах хвальні промови на честь небіж­чика також вважається однією з форм історіографічної творчості. Ці документи лише частково використовувалися наступними історіоіра-

фами, оскільки більшість із них загинула під час галльського погрому 390 р.

Власне історіографія виникла в Римі в епоху так званих Пунічних війн (друга половина III ст. до н.е.). Війни з Карфагеном розширили світогляд римлян, що викликало інтерес до минулого свого народу. У цей період відбулося широке ознайомлення з елліністичною культу­рою, що вплинуло на літературну мову та історичні смаки римлян. Одним із перших римських істориків був Гней Невій із Кампанії (близько 270—200 рр. до н.е.). Він особисто брав участь у Першій Пунічній війні і написав про неї епічну поему латинською мовою. Ця поема складається із семи книг. Дві перші з них присвячені історії Риму починаючи з його заснування. Квінт Енній із Калабрії, учасник Другої Пунічної війни (239—169 рр. до н.е.), написав “Анна­ли” у 18 книгах, що містили історію Риму від Енея до сучасних автору подій. Ця праця істотно вплинула на створення традиційних зразків римської історіографії.

Історичний жанр поширився в римській прозі із середини II ст. до н.е. Заняття ним тривалий час вважалося прерогативою лише шляхетних осіб, що ніби продовжувало їх державну діяльність, або було її вимушеною заміною. Першим римським історшсом-прозажом був сенатор часів Другої Пунічної війни Квінт Фабій Піктор, що писав грецькою мовою в розрахунку на неримського читача. З одного боку, його праці мали пропагандистський характер, а з іншого —■ це свідчило, що літературна прозаїчна мова у римлян була ще недос­татньо розвиненою. До того самого покоління так званих стародавніх анналістів належав ще один учасник Другої Пунічної війни — Люцій Цинцій Алімент. Його “Літопис” мав практично такий само характер, що й праця Фабія ГПкгора.

Перша римська історія, що написана латинською мовою в прозі, належить Марку Катону Старшому. Зі зростанням самосвідомості римського суспільства хроніки, що були написані грецькою мовою, не задовольняли його потреб. Катон написав історичну працю “Нача­ла”, що складалася з семи книг. У перших трьох із них викладаються ірецькі та місцеві міфи про виникнення Риму й інших італійських міст. Четверта і п’ята присвячені пунічним війнам, а шоста і сьома—> подіям до 149 р. Починаючи від Катона історики писали рідною мовою. Розповідь, як правило, починали від заснування Риму, хоча багато увага прцціляли також більш близьким подіям. Матеріал щодо подій в інших країнах і жття інших народів використовували в міру .потреби., • . , •

Молодше покоління анналістів, що жило наприкінці II— на початку І ст. до н.е.,- перебувало під сильним впливом грецької рито­рики, що призвело до прикрашення і перекручення історичних подій. Анналісти підпорядковували свої виклади інтересам політичних угру­повань, патріотичним міркуванням, замовчували поразки, перебіль­шували перемоги, вигадували героїв, їх думки, промови тощо. Це дуже перешкоджало в подальшому, оскільки історики використову­вали в основному саме такі джерела. Думка, що виникла у Полібія під впливом римських завоювань про загальний взаємозв’язок в істо­рії, про можливість написання світової історії, залишилася далекою римській історіографії. Для останньої точкою відліку був Рим.

В історичних працях римського політичного діяча Гая Саллюстія Кріспа (86—35 рр. до н.е.) докладно описано історію повстання Спартака. Історичне значення мають праці так званих антикварів — збирачів різноманітних відомостей про старовину. Серед них — Марк Теренцій Варрон і оратор-публіцист Цицерон.

Одним з найвидатніших римських істориків вважається Тіт Лівій із Падуї (59 р. до н.е. — 17 р. н.е.). Його “Книга від заснування Риму” охоплювала період від Енея до подій 9 р. до н.е. У ній автор ставив за мету простежити в історії і показати велич римського наро­ду*

Римським старожитностям присвячувалася написана грецькою мовою праця “Римська стародавня історія” Діонісія Галікарнасського, що прибув до Риму ЗО р. до н.е. і відкрив там риторичну школу. Метою праці Діонісія було показати єдність римських і грецьких інститутів, вірувань, традицій, що, на думку автора, мало вплинути на греків, які потай вважали римлян варварами, а римлян переко­нати, що греки з давніх часів були їм споріднені. Плутарх із Херонеї (І—II ст. н. е.) створив “Паралельні біографії”—життєпис римських і грецьких діячів, поєднаних попарно. У своїй праці він не тільки спирався на попередні джерела, а й використував психологічні деталі, дотепи, анекдоти та ін.

Вивчаючи особливості процесу започаткування історичного дослідження, не можна обійти увагою християнство. Стародавні джерела християнства — “Євангеліє”, “Діяння апостолів”, “Послання апостолів” — є не лише цінними свідченнями історії розвитку самого християнства, а й синтезом величезної кількості етнографічного, істо­ричного, юридичного, літературного, філософського матеріалу.

Розвиток мовознавчих питань у працях олександрійських і римських граматиків

В елліністичну епоху мовознавство розвивалося переважно в двох культурних центрах: столиці єгипетської держави Птолемеїв —Олек­сандрії та грецькій колонії в Малій Азії, місті мистецтв і виготовлення

пергаменту — Пергамі. Спочатку мовні питання розглядалися під впливом філософії стоїків, пізніше граматика звільнилася від філо­софії і стала самостійною. Ось чому історію давньогрецького мовоз­навства звичайно поділяють на два періоди — “філософський” (V— III ст. до н.е.) і ‘‘олександрійський” (III ст. до н.е. - IV ст. н.е.).

Славнозвісна Олександрійська бібліотека і бібліотека в Пергамі відкрили необмежені можливості для філологічних пошуків. Уже перший керівник Олександрійської бібліотеки Зенодот (близько 250 р. до н.е.) та інші грецькі філологи багато працювали над класич­ними і граматичними коментарями до праць Гомера, Есхіла, СофОкла та ін. Потрібно було продовжувати літературні традиції грецької мови, оберігати ЇЇ від сторонніх впливів, нормалізувати, удосконалювати як єдину літературну мову всієї Еллади. Саме ці суспільні вимоги значною мірою привели до формування в Олександрії і Пергамі в III—II ст. до н.е. так званої олександрійської школи іраматики. Визначними представниками цієї школи були Арістарх (217—145 рр. до н.е.), Кратес із Малоса (близько 170 р. до н.е.), учень Арістарха Діонісій Фракієць (близько, 170—90 рр. до н.е.) —- автор першої систематичної граматики грецької мови, Аполлоній Діскол (перша половина II ст. до н.е.) і його син Геродіан, які розробили основи синтаксису давньогрецької мови. Найдокладніше олександрійські граматики опрацювали вчення про частини мови і морфологію.

Римські вчені в багатьох випадках йшли переважно шляхом стої­ків і олекса ндрійців. Одна з найбільших і найнезаперечніших заслуг римських мислителів полягає в тому, що вони зберегли велику части­ну мовознавчої спадіщши античної Греції, і саме через їх посеред­ництво наступні покоління змогли чимало відтворити з того, що неодмінно загинуло б на тернистих шляхах історії давньогрецького суспільства. Та не можна при цьому заперечувати великих надбань римлян в уточненні, систематизації, розгортанні теоретичних засад стоїків на матеріалі не давньогрецької, а латинської мови, у вироб­ленні самобутних поглядів на теоретичні проблеми і практичні завдання мовознавчої науки.

Наприклад, теорію вигукового, або афективного, походження мо­ви пов’язують з ім’ям Епікура, погляди якого через брак фактичних матеріалів відтворено не досить чітко. І винятково важливим джере­лом не лише для розуміння концепції Епікура, а й для характерис­тики римського мовознавства є поема Тіта Лукреція Кара “Про природу речей”, в якій, окреслюючи хід розвитку первісної культури, Лукреціи визнає мову як витвір самих людей і пов’язує її зачатки, ідучи, очевидно, за Епікуром, із криками тварин та інстинктивними виявленнями почуттів людини в звуках і жестах.

Римські філологи створили латинську граматичну термінологію. Вважається, що розподіл слів на чотири частини мови за ознакою їх відмінюваності чи невідмінюваності, за наявністю чи відсутністю флексії належить Марку Теренцію Варрону. Також йому наука зобов’язана відомостями про наявність у греко-римській граматиці традиції невідомого з інших джерел розподілу слів на частини мови. Так, Варрон розповідав, що мовознавець Діон з Олександрії розрізняв три частини мови: 1) слова, які утворюють відмінки; 2) слова, які означають часи; 3) слова, які не утворюють ні відмінків, ні часів, тобто невідмінювані. Він запевняв також, що знає різні системи поді­лу слів на частини мови. Упорядкування латинської граматичної термінології здійснено Квінтом Реммієм Палемоном (І ст. до н.е.) — автором підручника нормативної граматики.

На відміну від давньогрецьких риториків римські щільніше поєд­нували ораторське мистецтво, стилістику з граматикою, питаннями фонетичних, граматичних і лексичних форм латинської мови, її чистоти, ясності, вишуканості. Марк Фабій Квітіліан (35 — близько 100 рр. н.е.) написав підручник із красномовства, в якому багато уваги приділив також питанням граматики. Оратор Марк Туллій Цицерон підкреслював, що той, хто не володіє чистою латинською мовою, не може говорити витончено.

Коли в пізніші епохи латинська мова відійшла від традиційної письмової, з’явилися глосарії і граматики, в яких викладалися прави­ла латинської літературної мови. До таких належать граматики Доната (близько 350 р. н.е.) і Гїрісціана (близько 500 р. н.е.). Ці граматики були доступними та легкими для вивчення і тому поширились у середньовічній Європі, де використовували латинську мову як міжна­родну мову дипломатії і науки.

Граматична система європейських мов аж до XIX ст. базувалася на грецьких граматиках в їх латинській редакції. Ще й досі багато термінів в європейських граматиках безпосередньо взято або перек­ладено з латинської мови.

Щодо розвитку мовознавства на Сході, зокрема в Китаї, то в III ст. до н.е. у результаті утворення єдиної китайської держави було запроваджено єдину державну обов’язкову систему китайської графі­ки, в якій кожний знак мав тверду і незмінну форму написання. Поряд із державним стандартом чжуань (знак) китайці вживали ще в ділових документах створене Чен Мао письмо лішу (ділове письмо), в якому впроваджені спеціальні скорочення і спрощення в написанні букв. У результаті цих реформ було розроблено багатозначну китай-

ську ієрогліфічну писемність, в якій діє такий принцип: один ієрогліф однозначно відповідає одній морфемі. Становлення сучасної структу­ри китайської писемності відбувалося в І—II ст. н.е., коли остаточно нормалізувалася китайська ієрогліфіка. Тоді було започатковано ос­новні стилі китайського ієрогліфічного письма: уставне (кайшу або чженшу), півуставне (синшу) і скоропис (цаошу). Такий поділ китайського рукописного письма і є остаточним становленням гра­фічної системи китайської рукописної мови. Із цього періоду поча­лося вивчення граматики китайської мови. Результатом граматичних досліджень були трактати “Ер’я”, “Фан’янь”, “Шовень цзецзи” та “Шимін”.

Звернення до психології вселюдського

Період еллінізму характеризується певними особливостями розвитку психологічних знань, які, з одного боку, зумовлені ідеями попереднього періоду, працями Платона, Арістотеля,а з іншого — несли в собі напрямки майбутнього розвитку.

Так, ідеї Платона й Арістотеля про гармонійну єдність внутріш­нього і зовнішнього через мудрість, сумірність, гармонію душі й тіла, цілісність і велич душі, правильне користування життєвими благами знайшли розвиток у філософьких ідеях Ксенофонта. Заснований на цих ідеях принцип єдності краси і добра — калокагатії — виявився вищим принципом античної етики і психології в тлумаченні вчинко- вої діяльності.

Психологічне дослідження зв’язків людини з природою успадку­вало і сприйняло два протилежних напрямки. Стоїки, епікурійці звели стіну відчуження між людиною і світом — чи то у формі стоїчного непротивлення злу цього світу, замкненого в собі, чи то (як епікурійці) в ідеї атараксії, або незворушливості; кініки, навпаки, зовсім зблизилися з природою, відкинули “кору” цивілізації, відшу­куючи в поведінці природну красу.

Платонічний і неоплатонічний напрямки психології показують неістинність людини як предметної істоти, знаходять у ній ідеальні сутності, ізолюють їх від матеріальності в принциповому розумінні. Неоплатонізм показує великий перехід від світу ідей до світу речей, а також зворотний шлях — через еманацію і екстаз. Скептики цю єдність розривають, показуючи неможливість для органів чуттів, мислення йізнати світ і вступити з ним у продуктивне діяльне відно­шення.

В античний період домінувала психологія протиставлення “циві­лізований — варвар”, у новий період зароджується психологія космо­політизму. Виникає також психологія Боголюдини (поєднання рис людини і Бога) —проблема, яка згодом розглядатиметься в теоло­гічній і патристичній психології середніх віків.

Людині, пригніченій речовим, матеріальним буттям, важко опа­нувати вселюдським, тому вона знаходить проміжну ланку—істоту, яка має риси людські та божественні водночас. Саме ця психологія вперше ставить питання про “зріз світу” через психічне. Бог через людське бачить себе, самовідображується. Ідея храму, зведеного лю­диною в ім'я Боже, показує шлях, спосіб самовідображення світу.

Відкриття в людині вселюдського, розкриття глибинних коренів буття і знаходження справжньої спорідненості душі уможливлюються за допомогою монотеїстичного теологічного принципу. Психіка в такому аналізі постає на всіх її рівнях, виявляються координація цих рівнів і шлях пошуку вселюдського. Старозавітні пророки, не кажучи вже про героїв Новозавітних, є творцями нового напрямку психології. Великий дослідницький матеріал з цієї теми дають також тексти, знайдені в районі Мертвого моря і наведені в кумранознавстві. “Євангеліє від Душі” е зосередженням такого напрямку в психології.

Контрольні питання і завдання

1. Розкрийте зміст поняття “еллінізм” і схарактеризуйте особливі риси епохи, яку він визначає.

2. Проаналізуйте істотні зміни в духовному житті елліністичного суспільства. З яких причин вони виникають?

3. Які об’єктивні передумови сприяли розвитку наукового пізнан­ня в олександрійський період?

4. Схарактеризуйте головні напрямки діяльності Олександрій­ської бібліотеки і Мусейону.

5. Чому вважається, що в римський період наукове пізнання зазнало загального занепаду?

6. Схарактеризуйте головні тенденції розвитку історіографії нау­кових знань.

7. Проаналізуйте головні досягнення елліністичної математики. З іменами яких вчених вони пов’язані?

8. Схарактеризуйте персональний науковий внесок Евкліда в систематизацію математичних знань.

9. Розкрийте зв’язок прогресу механіки з потребами практичної діяльності.

10. Схарактеризуйте персональні внески механіків олександрій­ської школи в розвиток теоретичної і практичної механіки.

11. Які напрямки дослідження в астрономії визначили якісно новий рівень її розвитку?

12. Опишіть головні принципи побудови математичної моделі Всесвіту Клавдія Птолемея.

13. Проаналізуйте головні досягнення хімії олександрійського періоду.

14. Схарактеризуйте персональні внески Герофіла, Еразістрата і Галена в розвиток медицини.

15. Проаналізуйте найсуттєвіші досягнення в пізнанні навко­лишньою середовища. У межах яких напрямків їх було одержано?

16. Покажіть зв’язок у розвитку географічних уявлень з матема­тикою і астрономією.

17. У межах яких напрямків розвивалася римська історіографія?

18. Проаналізуйте розвиток мовознавства, його теоретичні проблеми і практичні завдання.

19. Розкрийте особливості розвитку знань з психології.


Розділ 4

РОЗВИТОК НАУКИ І ТЕХНІКИ В РАННЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ (V—XI ст.)

§ 4.1

Особливості засвоєння греко-римської культурної спадщини в ранньому середньовіччі.

Зростання потреби в освіті, утворення освітніх шкіл і нових навчальних закладів.

Теологічний контекст духовного життя.

Специфіка наукового мислення та уявленнь про природу.

§ 4.2

Математичні досягнення Сходу.

Збереження знання з механіки і розвиток технічних пристроїв. Фізика раннього середньовіччя.

Астрономічні знання в арабському світі.

§ 4.3

Розквіт арабської алхімії.

Медицина і знання про живе.

Вплив християнських догматів на розвиток географічних уявлень.

§ 4.4

Перегляд античної історіографії з християнських традицій. Початок літописання в Київській Русі.

Розвиток мовознавчих традицій Сходу.

Психологічні вчення як одна з теоретичних засад патристики.


§ 4.1. Особливості засвоєння греко-римської культурної спадщини в ранньому середньовіччі

Розвиток греко-римської культурної спадщини, зокрема багатств науково-технічних знань, відбувався в нових історичних умовах у кількох культурно-національних традиціях. Розглянемо європейську, візантійську та арабську традиції.

Розпад Риму на західну і східну частини за часів правління Костянтина І із заснуванням столиці східної частини у м. Візантій (Константинополь) (330 р. н.е.) спричинило виникнення двох імпе­рій — Римської і Візантійської. Істото відмінні етнічний склад і культурні традиції цих двох імперій, що розмежувалися, зумовили відмінності подальшого розвитку культури й у її контексті науки і техніки.

Величезна роль Римської імперії для культурної історії країн Західної Європи засвідчується тим, що час її краху (476 р.) історики вважають моментом відліку нової історичної доби — середньовіччя. На уламках Західної Римської імперії утворилося кілька “варвар­ських” держав: Вандальська, Франкська, Вестгоцька, Бургундська, Свевська і Одоакра в Італії.

, Період з V до XI сг. — раннє середньовіччя —* характеризується переходом від античності й варварства до феодалізму. Це епоха пану­вання натурального господарства, слабких торговельних та інших зв’язків між державами, примітивності самої державності, низького рівня писемності та клерикалізації культури. Раннє середньовіччя іноді називають “темними віками”, маючи на увазі, що занепад і варварство в V—VII сг. протистоять досягненням римської цивіліза­ції. Але саме в цей час вщ>ішувалися такі кардинальні питання, які потім визначили майбутнє Європи.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.176.189 (0.027 с.)