ТОП 10:

Піднесення системи освіти, університети як заклади освіти і наукового дослідження



Із XI ст. починається загальне піднесення системи освіти серед­ньовіччя. Школи в середні віки поділяли на монастирські, кафед­ральні (при міських соборах), приходські (парафіяльні). У містах з’являються також світські, міські приватні та гільдійські, муніци­пальні школи, які не підлягали прямому диктату церкви. Учнями світських шкіл були бродячі школярі-ваганти, або голіарди, за поход­женням із міського, селянського, лицарського середовища низького кліру. Навчання в школах проводилося переважно латинською мовою, і тільки в XIV ст. з’явилися школи з викладанням націо­нальною мовою. Релігійна за змістом освіта мала словесно-риторич- ний характер за формою. Основи математичних і природничих наук подавалися уривчасто, описово, часто у фантастичній інтерпретації. Центрами навчання ремісницьким навичкам у XII сг. були цехи.

У XII—XIII ст. Західна Європа переживала економічне і куль­турне піднесення. Це означає, що розвиток ремесла, торгівлі, знайом­ство європейців з культурою Сходу, насамперед візантійською й арабською, стали важливими стимулами вдосконалення системи осві­ти середньовіччя. Кафедральні школи в міських центрах Європи ставали школами для всіх, а потім перетворювалися на університети. Вони дістали свою назву від латинського слова шіїуешіаз, що означає сукупність, спільність. Термін уперше було застосовано 425 р. до вищої школи в Константинополі. Університети об’єднали дві функції: заклад для отримання вищої освіти і лабораторія д ля наукових дослід­жень. У XIII сг. такі вищі школи з’явились у Болоньї, Палермо, Парижі, Оксфорді, Салерно та інших містах.

Університет мав юридичну, адміністративну і фінансову автоно­мію, що була дарована йому спеціальним документом володаря або папи. Зовнішня незалежність університету поєднувалася з чіткою регламентацією і дисципліною внутрішнього життя. Університет поді­лявся на факультети. Молодшим факультетом, обов’язковим для всіх студентів, був артистичний, де вивчали сім вільних мистецтв. Потім йшли юридичний, медичний, богословський. Найбільш великим уні­верситетом був Паризький. Так звана Сорбона, заснована 1257 р.

духовкиком французького Короля Робертом де Сорбон колегія, посту­пово розрослася й так утримувала свій авторитет, що її ім’ям почали називати весь Паризький університет. Студенти Західної Європи також прямували до Італії, Іспанії^ щоб здобути освіту.

Особливості середньовічної культури впливали на університет­ську освіїу в такий спосіб, що регламентація навчального процесу посилювалася. Домінувала мета вироблення покори внаслідок довгих років навчання. Тому в університетах формувалася система регламен­тації не лише змісту навчальних дисциплін, ай поведінки учнів і вчителів, взаємовідносин між ними, між викладачами, з ректором тощо. Найкраще поведінка регламентувалася за допомогою організа­ції корпорацій. Вони займалися виключно поширенням знань, навчанням і спиралися в своїй діяльності на зведення писаних і неписаних правил, що визначали спосіб і напрямки діяльності як вчителів, магістрів і бакалаврів, так і школярів, і процес, і зміст навчання. Але відбувався також зворотний зв’язок — університетська культура істотно впливала на специфіку культури духовного життя цього періоду в цілому. Це можна побачити на ролі диспутів, які на початку XII ст. стали провідною формою організації навчальної робо­ти у наукових і філософських пошуках і згодом стають віфішальним комунікативним механізмом усієї середньовічної культури.

Університетська система освіти спиралася в своєму змісті на традиції античного перипатетизму, на концепцію тривіуму і квадри- віуму. Згодом у розвитку змісту університетської освіти посилилась питома вага природничо- наукових курсів.

Пізнання як тлумачення і коментар

За часів раннього середньовіччя науково-теоретичний інтерес, який був відомий у період класичної античності та еллінізму, посту­пився місцем релігійно-моральним пошукам. Наука також втратила свій статус школи виховання духа і громадянської доблесті. Питання, іцо пов’язані , з істиною, вирішувалися не в науці та філософії, а виключно в теології. І лише наприкінці XII ст. філософське і наукове мислення набуло деякої самостійності.

Середньовічне розуміння природи формувалося у відповідності до християнського догмату про створення світу “з нічого”. Догмат про створення, віра у диво і впевненість в тому, що природа сама для себе недостатня і що людина має бути її господарем, керувати стихіями — внутрішньо пов’язані. Таке ставлення до природи визна­чило розвиток природознавства на багато століть вперед, коли сам догмат та інші основи християнства похитнулися. Протягом серед-

ньовіччя природничо-наукові проблеми обговорювалися за допомо­гою тлумачення відповідних текстів священного письма. Унаслідок специфічного середньовічного ставлення до знання як інтерпретації того, про що йдеться в освячених авторитетом книгах, і відсутності самостійності наукового пізнання знання набирає особливої форми існування — коментар. Певним джерелом для цього були коментарі до праць Арістотеля. Альберт Великий був першим в західному світі, хто розпочав коментувати праці Арістотеля так само, як книги біблейські або патриські. Враховуючи посилення матеріалістичних тенденцій, середньовічні схоласти тлумачили Арістотеля як свого роду культурного героя, вихідний та кінцевий пункт світського знання.

У формі коментар# до найважливіших праць Арістотеля викла­далися відповідні наукові дисципліни в середньовічних університетах. Лише саме тлумачення, вибір аргументації і систематизації можна вважати другою особливою ознакою наукового знання після комен- таторства.

Комтляторсько-коментаторська і класифікаційно-систематиза- торська діяльність не сприяла чіткості та продуманості теоретичних передумов середньовічної науки. В нових умовах деякий час збері­галася орієнтація на дві різні теоретичні програми, що брали початок в античній науці: арістотелеву (континуалістську) та платоно-піфаго- рійську (математичну). Співіснування цих програм зумовлювалося тим, що система Птолемея, яку наприкінці XIII ст. було прийнято замість арістотелевої астрономічної системи, існувала лише на поло­женні суто математичної “гіпотези”, фізичного змісту спостережува­ного вона не розкривала.

Переклад природничо-наукових праць Арістотеля в XII ст. з грецької й арабської мов на латинську відіграв велику роль для розвитку середньовічної науки: у науковий обіг увійшов великий обсяг наукового матеріалу, який не був відомий схоластиці. Вивчення праць Арістотеля відкривало новий спосіб аналізу фактів, надавало певну теоретичну модель пояснення явищ. Арістотель-природничник був зустрінутий теологами негативно, бо його праці суперечили християнському віровченню. Засобом зняття протистояння стала концепція “подвійної істини”, що визнавала права “природного розу­му” поряд із християнською вірою, яка грунтувалася на прозрінні. Хоча церква 1277 р. засудила цю концепцію, але зупинити рух мислення вже було неможливо.

Після того, як арістотелева наукова програма посіла провідне місце в середньовічних університетах, постійна потреба підтримувати згоду з християнською теологією була основою породження нових поглядів, відсутніх в античній натурфілософії. Ці нові елементи бачення світу ставили під сумнів фундаментальні поняття фізики Арістотеля (порожнеча, рух).

За античних часів питання про можливість-неможливість порож­нечі було суто теоретичним. У середні віки воно одержало ще й додаткового значення: порожнеча — це фізичний еквівалент того “ніщо”, з якого Бог створив світ. А тому обговорення цього питання набувало ще й додаткового релігійно-етичного змісту.

Догмат про створення Богом світу “з нічого” надавав можливість вченим піддати сумніву цілу низку заборон арісготелевої фізики. Протягом XIII —XIV ст. триває невпинна робота з розхитування головного упередження, що було основою всієї античної науки й античного світосприйняття взагалі, а саме: упередження проти нескінченності як позитивного начала. Поняття “ніщо” з теології переходить у натурфілософію. Середньовічна схоластика ставить також під сумнів арістотелеве положення про неможливість існуван­ня нескінченно великого тіла, про неприпустимість актуальної нескінченності. У схоластичній фізиці було розроблене чуже Арісто- телю поняття “актуально-нескінченне”, яке фігурує разом із “потен­ціально-нескінченним”; поряд із поняттям часової тривалості з’являється поняття нескінченної інтенсивності, або нескінченної актуальності. Це нововведення мало суттєві наслідки в подальшому розвитку науки.

У XIII—XIV ст. арістотелеве вчення про цільову причину також стає предметом сумніву, обговорення і перегляду. Схоластична фізика шукає насамперед діючі причини там, де Арісготель вважав достатнім вказати на причини цільові.

У XII—XIV ст. спостерігається перелом у розвитку природознав­ства, хоч деякий час тривали написання коментарів до Арістотеля, а також фізичні примуси — спалення книжок та їх авторів. Певну роль в пожвавленні пізнавального процесу відіграла концепція “пере­дачі влади” Оттона Фрейзінгенського: мудрість народжується на Сході, а завершується на Заході. Ідея передачі влади співіснувала з ідеєю перенесення знань, міграції культури.

До XIII ст. належить поява інтересу до досвідного знання в Захід­ній Європі. Досі природничо-наукові методи пізнання не розробля­лися, переважали риторичні та логічні підходи. Між практичним знанням і філософією існувало глибоке провалля. Але життя потре­бувало не ілюзорних, абстрактних знань, а практичних, тому вже з XII ст. починається певний прогрес у галузі механіки і математики. Наприклад, в Оксфордському університеті перекладалися і коменту­валися природничо-наукові трактати вчених стародавності й арабів.

У XIII ст. оксфордський професор Роджер Бекон доходить висновку про необхідність дослідного спостереження за природою, заперечення авторитетів і переваг абстрактної аргументації. Роджер Бекон був добре відомий як борець проте авторитаризму, але найціннішим у його науковій спадщині є проголошення нових принципів наукового пізнання: авторитет не стане джерелом знання, якщо він не підтвер­джується дослідом. Сам він багато експериментував, самостійно проводив хімічні, оптичні, фізичні експерименти, астрономічні спос­тереження. У шостій частині трактату “Великий труд” Р. Бекон виклав свої роздуми “Про дослідну науку”. Його послідовниками були Уільям Оккам, Микола Отрекур, Бурідан, Микола Орем, які багато зробили для подальшого розвитку фізики, математики й астрономії.

“Пізнавальним ентузіазмом” були охоплені різні шари суспіль­ства. Так, на Сицилії широко розгорнулася діяльність перекладачів, які звернулися до філософських і природничо-наукових праць грецьких та арабських авторів.

Перегляд принципів визначення ієрархії знань

Схильність до систематизаторсько-класифікаційної діяльності середньовічних вчених відбилась у створенні численних праць енцик­лопедичного характеру. Зокрема, датована XIII ст. праця “Тгезог” Брунетто Латіні, в якій в традиції енциклопедичного огляду подано наукові знання про живе, географію, риторику, етику, політику, існуючі та поширені на той час народні забобони. Близькою до шкільної науки була класифікація самих наук. Збереглися відомості про Домініка Гундисліна (XIII ст.), в класифікації якого згадуються природнича наука, математика, теологія, граматика, поетика, рито­рика, логіка, медицина, арифметика, музика, геометрія, оптика, астрологія, астрономія, наука про міри, механічні мистецтва. Кожну з наук він описував за заданою схемою: 1) що вона є; 2) який її рід; 3) який предмет; 4) які види; 5) які частини; 6) яке завдання; 7) яка мета; 8) які засоби; 9) хто майстер; 10) чому так називається; 11) в якій послідовності слід викладати.

Проблема обгрунтування наук і дисциплінарної будови знання набуває особливого значення. Якщо раніше йшлося про обгрунту­вання предметів навчання (аналіз Августином існуючих дисциплін у ‘"Християнській доктрині”), то в XIII—XIV ст. увага звертається вже на обгрунтування принципів розрізнення наук (математичних і дослідних, насамперед фізики), на виявлення специфічних принципів наукового пізнання в цілому і кожної його галузі зокрема. Такий поворот у ставленні до наукового знання з особливою силою відбу­


вався в XIV—XV ст., що пояснюється цілою низкою соціальних і культурно-історичних амін, у тому числі зростанням кількості уні­верситетів і розвитком власне наукових пошуків,

У зв’язку з розвитком у XIII ст. ремісничого виробництва і всезростаючою роллю “механічних” мистецтв увага мислителів звер­тається до розмежування “вільних” і “невільних” мистецтв, що прий­шло з античних часів. Якщо антична думка протиставляла “вільні” і “невільні” (механічні) мистецтва згідно зі своєю соціальною структурою, то християнство, зберігаючи це членування, змінило його інтерпретацію та обгрунтування, яке здійснюється за допомогою аріс- тотелевої дихотомії — “теоретичне — практичне”. Вільні мистецтва позначаються словом зсіепіае, а практичні знання і ремесла — словом агїз. Тим самим серед наук відокремлюється певна частина, яка вже є “наукою” на відміну від “мистецтв”. З огляду на це деякі історики науки вважають, що вона народилася в середньовіччі.

Головна лінія розвитку середньовічного образу науки полягала в подоланні розриву між спекулятивними “вільними” і практичними “механічними”. Ця лінія була пов’язана з прагненням досягти визнання “вільними” мистецтв, що відокремилися від ремесел (архі­тектура, мистецтво).

Оскільки завдання розуму вбачалося в розкритті символів божого одкровення, наданні допомоги в його зрозумінні, то і розподіл наук відповідав ієрархії світу, що творить, світу, що створений. Відповідно теологія посідала провідне місце в структурі знань. Система світських наук і мистецтв організовувалась у послідовності творіння Богом природи. Але водночас існував також інший дисциплінарний образ, що виходив із рівня абстрактності та віддаленості від чуттєвого буття.

Від авторитарності до ідеї генезису знань

Середньовічне компіляторство, що споріднене енциклопедизму пізньоолександрійської епохи, перешкоджало встановленню в істо­ріографії знань будь-якої реальної рівноваги, реальної ієрархії між джерелами. Цей баланс замінювався офіційним затвердженням авто­ритетів. До 1231 р., коли папським декретом було дозволено вивчати праці Арістотеля, авторитетом у природничо-наукових питаннях був Авіценна. Проте з 1230 по 1250 р. його вчення піддають нищівній критиці, а з 1260 р. завдяки працям Альберта Великого було досяг­нуто певної рівноваги.

Поширений у середні віки жанр біографи вченого генетично сходить до античних біоірафій такого типу, що відомі в Діогена Лаер- ція чи в “Житті Піфагора” Порфирія. На Заході цей жанр значною

мірою відчув впливу жигійної літератури, на Сході навіть у пізнє седньовіччя він зберіг набагато раціональніший характер і дав змогу культивувати увагу до джерел. Прикладом може бути історико-біог­рафічна діяльність алі-Гаданфара (Абу Ісхан Ібрахим ат-Табрізі, 1232—1293), який склав доповнення до бібліографічного списку праць аль-Біруні, вивчав цого переклади із санскріта, переписував його рукописи і критично коментував якість копій, що збереглися.

У середні віки було зроблено спробу пов’язати “онтогенез” і “філогенез” знання в єдине ціле. Таким є “дерево науки” з одной­менної книги Ргймунда Луллія, який розташував усі “можливі ідеї” у 16 іруп, а кожну з груп зобразив як свого роду дерево, що генерує певний аспект пізнання. Аналогічними були спроби й на Сході. У трактаті “Походження наук” аль-Фарабі спробував побудувати логічну схему генези природничих наук на основі дедукції їх предметів із категорій субстанції й акциденції. Певною аналогією є “генетичне” тлумачення виникнення пізнання і розуму в Ібн Туфейля (XII ст.), який у своєму “Романі про Хайе, сина Якзана” не без можливого впливу Ібн Рушда тлумачить вчення про подвійну істину як тезу про відповідність між індивідуальним і загальним шляхами пізнання.

Виявленню історико-наукового аспекту в працях східних мисли­телів (аль-Біруні, аль-Фарабі та ін.) перешкоджає прийнята в їх працях форма “абстрактного викладу”, за якою імена не згадуються. Таке саме є характерним і для античних авторів, що можна пояснити невідділеністю авторів тексту від Вчителя і його тексту. У християнс­ьких середньовічних джерелах така відсутність дистанції вже не зустрічається. Разом із тим цей спосіб невідціленості лежить в основі принципу підсумовування пізнавальних зусиль та їх результатів, який створює підстави для написання всесвітньої історії науково-культур­них досягнень, формування впевненості в наявність прогресу в науці та суспільстві. Цей крок було зроблено після аль-Фарабі й аль-Газалі, вчення останнього вже містило ідею прогресу, морально-інтелек­туального і розумового вдосконалення. Ібн Рушд застосував до нагро­мадженого на той час історико-наукового матеріалу елементи діалек­тичних поглядів Арістотеля на розвиток знань.

Дещо інакше складалися гносеогенні уявлення в країнах Східної Європи, зокрема в середньовічній Русі. “Повість временних літ” дає змогу реконструювати уявлення про три фази розвитку людського знання і культури: епоха камню, ера Сварога (пізнання металу) й ера Давдьбога (упровадження сонячного календаря). Для давньорусь­ких книжників досить характерним є відчуття історичного зв’язку з працями давньогрецьких авторів. Історичність будь-якого знання вже в XII ст. зазначав Кирик Новгородець, який порівнює розширення міста і людських знань. У Кирика знайшов вираз також своєрідний циклізм, аналогічний до візантійських джерел. Конфлікт між вірою і знанням, що був у Західній Європі пом’якшений апелюванням до Арістотеля, у Східній Європі виявився в досить загостреній формі Результатом стала спроба увічнити “прийняте від предків” як єдиний критерій знання і дії. Криза літописання, яке було в середньовічній Русі єдиним носієм історичної інформації, спричинило втрату істо­ричної пам’яті про наукові досягнення, науковців, розвиток наукових знань цього періоду.

§ 5.2. Практичне і теоретичне спрямування розвитку математичних знань

У XII—XIV сг. на Сході продовжували ознайомлюватися з мате­матичними працями античності. Коментарі до “Начал” Евкліда зали­шив таджицький математик Омар Хайям (1048—1131). Хайям писав свої праці з великою увагою до викладення строгих доведень теорем. Зокрема, його цікавило доведення постулату про паралельні. Відомою є математична праця Омара Хайима “Алгебра”, в якій міститься систематичне дослідження рівнянь третього степеня, класифіковано їх, з’ясовано умови розв’язання. Хайям зазначав, що багато уваги приділяв пошукам точного розв’язання рівнянь третього степеня.

Арабською мовою переклав “Начала” Евкліда і дав свій коментар до них азербайджанський математик і астроном Насір ад-Дін ат-Тусі (1201—1274). Тусі, як і Хайям, намагався довести аксіому про пара­лельні Евкліда і дуже цінував теоретичний метод греків. Насір ад-Дін ат-Тусі відокремив тригонометрію як самостійну науку від астрономії і досяг певного завершення розробки сферичної геометрії.

Розквіт китайської математики забезпечується високим рівнем техніки обчислювання. 1115 р. з’явилося друковане видання матема­тичного трактату “Дев’ять книг”. Китайські математики особливу увагу приділяли кількісному розв’язанню рівнянь. У працях XIII— XIV ст. викладено методи розв’язання рівнянь четвертого і вищих степенів. Цинь Цзю-шао в трактаті “Дев’ять розділів математики” (1247 р.) розвив далі теорію невизначених рівнянь. Свої рівняння він розв’язував методом, який є узагальненням методу послідовних наближень. Цей метод по суті збігається з відомим в сучасній нам науці прийомом під назвою “метод Горнера” (за ім’ям англійського вченого, який опублікував його 1819 р. і, мабуть, не здогадувався, що перевідкрив метод, давність якого сягає майже тисячу років).







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.226.234.20 (0.01 с.)