Диференціація мовних досліджень

Розширення і поглиблення мовознавчих досліджень засвідчено нагромадженням мовного матеріалу, який послужіте основою складання словників і граматик багатьох мов, а це, в свою чергу* спричинило перші порівняльні дослідження мов, започаткування порівняльного мовознавства. Одна з перших спроб групування всіх євррпейських мов належить Йосифу Юстусу Скалігеру (1540—1609), авторові “Міркувань про мову європейців”. Він виводив всі євро­пейські мови з одинадцяти основних мов (матриць), серед них чотири великих і сім малих. Він схилявся до думки, що тотожність мови проявляється в тотожності слів. Чотири великі мовні групи виділя­лися ним на підставі написання слова “Бог” (латинська, грецька, тевтонська і слов’янська). Лінгвістичного матеріалу на доведення свого поділу він не наводив; самі мови він розглядав як такі, що не мають спорідненості.

Мовознавчий доробок епохи Відродження отримав подальший розвиток, насамперед, в працях граматистів. Зокрема, видатне місце посіли роботи Петра Раме (Рамуса, 1515—1572), убитого у Варфоло- мійову ніч. В “Граматиці” він виступив проти схоластики Арістотеля і зробив спробу обгрунтувати емпіричний метод дослідження, висло­вив деякі спостереження у фонетиці і морфології. До школи П. Раме належав професор Копенгагенського університету, датчанин Яків Мадсен Аарус (1538—1586), дослідження якого дали підстави для визначення його першим фонетистом Європи.

Величезного культурного значення мало створення і друк “Буква­ря” Івана Федорова, що здійснено у Львівській друкарні 1574 р. Він був надрукований слов’яноруською та староукраїнською мовами. Підручник починався старою книжною азбукою, а далі — подані тексти для вправ на читання та граматичні правила.

Діяльність М. Грека сприяла зародженню самостійних граматич­них досліджень сло в'ятських мов. Ряд друкових граматик видано у Вільні (1586), Львові (1591). 1596 р. була видана граматика Лаврентія Зізанія, в якій а втор, скориставишись грецькими взірцями, дав десять відмін і два відмінювання. Ця праця складалася з чотирьох частин — орфографії, просодії, етимології (власне —морфології) і синтакси­су — і мала практичну' мету — навчити добре говорити і писати.

1619 р. надрукована “Граматика” монаха Мелетія Смотрицького (1577-—1633). Завдання граматики — навчити “читати по словенську и что моє виразумевати”. За зразками грецьких граматик і за встанов­леною вже в українському мовознавстві традицією М. Смотрицький поділяв мовний матеріал на чотири розділи — орфоп^афію, етимо­логію, синтаксис, просодію. Вплив старогрецької (зрідка й латин­ської) граматики простежується в його праці досить виразно. Вражає уміння М. Смотрицького спостерігати й систематизувати факти живо­го тогочасного мовлення, помічати зміни у побудові слов’яно-руської мови, встановлювати відмінності їх від приписів старогрецької грама­тики. Граматика М. Смотрицького слугувала основою більш пізніх граматик, вона перевидавалася і перероблялася в Росії, Молдові і була підручником книжно-слов’янської мови понад півтора століття.

Складалися словники-глосарії для пояснення малозрозумілих слів. У східних слов’ян вони спершу спиралися на матеріал книжно- слов’янської та грецької мов. Руським книжникам були відомі праці українських і білоруських лексикографів. Зокрема, останньої чверті XVI ст. був складений невідомим автором “Лексис з тлумаченням слов’янських слів просто”. Він містив близько тисячі “слов’янських” слів, пояснених тодішньою українською мовою. 1596 р. у м. Вільно вийшов лексичний словник Л. Зізанія, в якому було пояснено понад тисячу слів книжнослов^иянської мови. Закарпатський русин, письменник і учений Памво Беринда склав “Лексикон”, який вийшов 1627 р. в Києво-Печерській топографії і мав друге переви­дання. П. Беринда в своїй праці охопив вже майже п’ять тисяч слів.

Становлення наукової психології

Проблеми психології XVII ст. виростали з усіх галузей культури і зі свого боку, живили їх своїм змістом, надавали їм великого сенсу. Особливість культури епохи і прийняті способи відображення дійсності сприяли формуванню дослідницького пошуку істини за зовнішнім, видимим, що приховує справжнє буття. У людській пове­дінці, відповідно, слід було шукати приховані мотиви. Психологічні знання перетворювалися в нову якість— ставали науковими, і цьому сприяла багатоманітність форм їх тогочасного існування. Свідченням є, зокрема, викладання психології в Братських школах і в Києво- Могилянській академії. Поруч із традиційним академізмом в арісто- телево-авіценовому дусі (категоріальний аналіз тощо) відповіді на запитання особистісного і суспільного характеру: психологічні пора­ди, медичні рекомендації, зокрема, як поводитись хворій людині в тих або інших ситуаціях, тощо, а головне, як пізнати самого себе, а через себе — інших людей, визначити етичне буття, своє місце в світі.

Психологія зберігала найтісніший зв’язок з філософією (філо­софська психологія), мала філософський пафос, надихалася ні^м, за кожною окремою психологічною проблемою бачила життя людини, її прагнення.

Р, Декарт започаткував новий підхід до розуміння психічної приррди людини. Він починає з “Я”, самосвідомості ■*— вихідних пунктів його філософської системи. У подальших психологічних дослідженнях Р. Декарт розглядає “Я”, самосвідомість в площині психології, використовуючи при цьому свої роботи з геометрії, меха­ніки, фізіології.

Психологія зберігала своє етичне спрямування, яке навіть ще більше посилилось. І, навпаки, в етичних творах епохи було найбіль­ше психологічного змісту — розкривався характер людського вчинку. В характері людини виявляються суперечності буття: найбільше — моральні. їх прискіпливо досліджують філософи і психологи, які стають моралістами. Предметом їхнього психологічного аналізу висту­пає буттєва суперечність, породжена абсолютистською державною системою, спрямованою проти свободи особистості. Остання висту­пає, як “очерет на вітрі” через своє положення не лише в природі, а й у суспільстві. Зверху до низу всі носять маску, здійснюють потворні вчинки, досягають ілюзорної мети. На таке становище люди приречені через жорстку механістичну детермінованість подій. Мора­лісти переконують у тому, що людині важко витримати руйнуючий її тиск суспільства, але й у своєму натуральному житті люди вияв­ляють вовчі звички —Ношо Ьотіпі Іирт е§1. Т. Гоббс вказує, що тільки держава сильна, як Левіафан, може стримати людську природу від самознищення.

Психологія XVII ст. побачила своє головне завдання у тому, щоб відшукати принципи, які допомогли б людям здійснити інтеграцію їхніх життєвих спрямувань і мотивувати їх таким чином, щоб людина, залишаючись сама собою — індивідуальністю, особистістю, увійшла до великого цілого — суспільних відносин. Цього можна досягти, відшукавши в кожній людині вселюдске — найглибший шар її психі­ки. Само це усвідомлене вселюдське становитиме велику вічну основу (архетип) продуктивного спілкування між людьми. Страждання люди­ни в її буремній історії відбивають спроби пошуку цього вселюд­ського, спроби кваліфікувати окреме, групове, неповноцінне як вселюдське і спроби силоміць нав'язати це окреме, свої пристрасті, примхи іншим людям. Опір, який чинили люди цим спробам не­адекватної інтефації, вказував на те, що справжні принципи її ще не відкрито, шо попереду велика робота з пошуку істинних глибин людської психіки.

Психологія набувала дедалі глибших основ завдяки її зв’язку з фізіолого-біологічним напрямком пізнання людини. Фізіологічна, так би мовити, психологія мала великий інтерес до пізнання тілесних відправлень організму. Вивчаючи людське тіло, його будову і функції, потрібно було показати його таким, що діє лише в силу власних механізмів. Дух епохи виявлявся в різних формах, але він завжди повертав до ідеї про механічну залежність дій організму від довкілля. Ідея рефлекторної дуги в цьому світлі набула великого значення.

Р. Декарту, європейській науці належить визначне місце в справі грунтовного природничо-наукового дослідження анатомічних струк­тур і фізіологічних процесів функціонування рефлекторного механіз­му, хоча термін ‘‘рефлекс” Декарт спеціально не використовує. Слід нагадати, що ідею рефлекторного характеру діяльності живого орга­нізму сформулював Т. Гоббс у 1661 р. у творі “Левіафан”, на рік раніше виходу в світ праці Декара “Про людину” (латинською мовою — в Лейдені 1662 р., французькою — в Парижі 1664 р).

Рефлекторна теорія Р. Декарта відповідала духу тієї епохи, була його складовою частиною. Принцип рефлексу крок за кроком пере­творювався у важливий світоглядний принцип XVII ст. Він показував повну залежність людини від впливу довкілля — природного і суспільного. Цей принцип, оживлюючи тіло, механізував дух, вказу­вав на таку єдність тіла і душі, в якій людина постала “мислячим очеретом”, що створювала противагу зовнішньому тиску у вигляді ідеї “самозбереження”, “самолюбства”.

Б. Спіноза поширив принцип рефлексу і на мислительну, в ціло­му виїду духовну діяльність людини. Він вказав на рефлекторну тео­рію в непрямій формі. Рефлекторна теорія психічного використову­валась і Т. Гоббсом, зокрема в уявленнях про повну залежність дій людини від механічного зчеплення подій.

Р. Декарт своїм інтуітивно-емоційним принципом тлумачення механізму прийняття рішення розпочав новий етап в історії психо­логії. Р. Декарт підкреслював, що існування людини фіксується нею не просто фактом мислення або певним психічним актом, а тим, що людина здатна вільно співвіднестись, зокрема, із самим актом мис­лення, мати його водночас своїм об’єктом. Для Р. Декарта акт буття більш точно фіксується інтуїцією. Сумнів, як пізнавальна емоція, допомагає вибратись із боротьби мотивів, де альтернативи рівні за глибиною свого значення. Найбільше Р. Декарта і його сучасників цікавить той бік мотивації, що стоїть за свідомістю, ллє сїїльнішє, ніж вона сама, впливає на вчинки людини. Ірраціональне доповнює раціональне, несвідоме — свідоме, почуття — вольовий компонент поведінки, інтуїція — мислення тощо. Перед очима психологів постає особистість в її живій природі з потаємними закутками, з великою суперечністю між тим, що звернено до інших людей, та інтимною стороною поведінки.

Соціальна, історична, психологія показувала ‘"розпад зв'язків між монадами”, які не знаходять між собою природного контакту, бо в природному стані всі люди вороги один одному. Для самоврядування вони створюють певні інститути (право, державу та ін.), щоб вижити в безперервній боротьбі за владу, панування одного над іншим. Саме розкриття соціального аспекту людської психіки дозволило психоло­гам цієї епохи побачити справжню особистість, що перебуває в супе­речностях.

Загальним підсумком розвитку різких гілок психологічного знан­ня стає створення нового вчення про особистість. Воно розкрило суперечливо-драматичне ядро особистості, в жодну з наступних епох не було таких відвертих одкровень щодо трагічно-рефлекторної за­лежності особистості від зовнішнього середовища — природного і суспільного, її гордої незалежності, самодостатності.

Контрольні питання та завдання

1. Які особливі умови суспільного життя сприяли розгортанню наукового пізнання в даний період?

2. Назвіть видатні досягнення в технічному та технологічному оснащенні матеріального виробництва.

 

3. Які технічні знаряддя створено і впроваджено для пізнання природних явищ?

4. Назвіть основні- наукові досягнення Галілео Галілея.

5. Схарактеризуйте найсуттєвіші зміни в змісті та формах освіти.

6. У чому полягає сутність нової філософської методології, ство­реної: Ф. Беконом, Р. Декартом?

7. На яких засадах збудована класифікація наук Ф. Бекона?

8. Дайте загальну характеристику класифікації наук Т. Гоббса.

9. Які зрушення відбуваються в світогляді внаслідок розвитку природничо-наукових знань у XVI—XVII ст.?

10. Яку нову роль відіграє математика в цей період?

11. Назвіть найсуттєвіші напрямки розвитку математичних знань.

12. Схарактеризуйте діяльность Р. Декарта як математика.

13. Назвіть нові досягнення в галузі гідростатики та пневматики.

14. Які зрушення в науковому пізнанні дали поштовх формуван­ню динаміки?

15. Схарактеризуйте особистий внесок у розвиток природознав­ства: а) Галілео Галілея; б) Рене Декарта.

16. Які напрямки біологічного пізнання започатковано впровад­женням фізичного та хімічного експерименту?

17. Схарактеризуйте особистий внесок У. Гарвея.

18. В чому полягав вплив природничонаукової діяльності на сферу історіографічного пізнання?

19. Які досягнення характеризують діяльність товариств мавристів та ієзуїтів?

20. Розкрийте основні положення вчень про державу Т. Гоббса і Г Греція.

 

Розділ 8

ЕПОХА НЬЮТОНА В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ (друга половина XVII — перша третина XVIII ст.)

§ 8.1

Природознавство на шляху від картезіанства до ньютоніанства. Взаємовплив наукового прогресу та освіти. Створення академій.

І. Ньютон — засновник кількісної фізики.

Наукова система Г. Лейбніца.

§ 8.2

Створення аналізу нескінченно малих: диференціальне та інтеграль­не числення.

Еволюція засад теоретичної та практичної механіки.

Розробка проблем взаємодії тіл.

Дослідження оптичних і електричних явищ.

Започаткування теоретичного вивчення явищ теплоти.

Подальше вивчення Сонячної системи та Всесвіту.

§ 8.3

Становлення наукової хімії.

Мікросвіт як новий предмет у пізнанні живого.

Теоретичні узагальнення географічних знань.

Започаткування стратиграфічних досліджень.

§ 8.4

Скептицизм як реакція на нагромадження історіографічного мате­ріалу.

Проблема створення універсальної граматики.

Вшив методологічних орієнтирів епохи на психологічне висвітлення проблем людського буття.

§ 8Л. Природознавство на шляху від картезіанства до ньютоніанства

Рік смерті Г. Галілея не був останнім роком тієї епохи науко­во-технічного процесу, яка значно збагатилась його працями, ідеями, технічними досягненнями. їх вплив був продовжений працями одно­думців і учнів Г. Галілея. Разом з тим рік за роком створювались передумови нової епохи в науці, пов’язаної з творчістю І. Ньютона і його сучасників Р, Гука, Р. Бойля, Б. Паскаля, Г. Лейбніда і бага- тьох інших. Хоча межа в історичному часі є умовністю, подальший розгляд дасть змогу пересвідчитись в тому, іцо природознавство другої половини XVII ст. стає помітно іншим порівняно з його станом у першій половині століття.

Особливістю цього періоду було екстенсивне дослідження, що охоплювало всі галузі природи і створеної людиною культури, та конструктивна теорія в тих галузях, де моглиЛбуїи застосовані мате­матичні методи. Уже не було потреби, як у попередній період, концентрувати зусилля для спростування фізики Арістотеля або фізіо­логії К. Галена. Теорії М. Коперніка, Г. Галілея та У. Гарвея визна­валися всіма '‘віртуозами” більш-менш одностайно. На відміну від своїх попередників вони намагалися надати їм глибшого фізичного та філософського змісту. Водночас характер наукових знань другої половини XVII ст. — першої третини XVIII ст. мав певну визначе­ність, що дає змогу відчути відмінність його і від майбутнього стану, який сприймає природознавство в післяньютонові часи.

Природознавство нового періоду суттєво відрізнялося від приро­дознавства першої половини XVII ст. не лише рівнем позитивних знань, а й стилем наукової творчості. У той період не було таких твердих, застиглих меж між різними галузями науки, які визначились у післяньютоновому природознавстві. Уявлення про незмінність природи поступово ставало все більш виразним і досягало особливо чіткої форми в напрямках природознавства “старої ньютоново-ліннеї- вої школи”. Історія науки доводить обмеженість ньютонового приро­дознавства, але водночас характеризує його як важливий етап побу­дови наукової картини світу.

Після І. Ньютона гіпотетичні картини картезіанської фізики поступово втратили довіру, наука диференціювалася, дослідники, що замкнулися в рамках окремих дисциплін, були не схильні малювати універсальні картини Космосу. Крім того, в науці розвивалася фено­менологічна позиція, і відомий заклик І. Ньютона не вдаватися до гіпотез деякою мірою заморожував побудову наукових картин і моде­лей. І все-таки природознавство другої половини XVII — першої

третини XVIII ст. не тільки створювало картину будови світу, але ця картина була історично більш високою, ніж погляди попереднього періоду. Це стосується насамперед системи І. Ньютона.

Завдяки механіці І. Ньютона картина світу стала вірогіднішою. Вона, однозначно узагальнюючи перевірені експериментом емпіричні знання, втратила наочну форму і базувалася на точних кількісних співвідношеннях. Це була механічна картина світу. Нерухомість при­роди в ній була пов’язана з методом і стилем ньютоніанства.

Звертаючись до аналізу найсуттєвіших тенденцій, що визначали характер і зміст науки XVII ст., можна відзначити передусім її^єксце^ циментальний характер. Експерименти XVII ст. мали довести раціо­нальний причинним зв язок між причиною та наслідком. Прямим шляхом цей зв’язок доводився механічними дослідами, побіжно — оптичними, хімічними, фізичними. В основі експерименту природо­знавства XVII—XVIII ст. була думка про механічний причинним зв’я­зок між явищами.

Отже, не сам експеримент означав початок нової епохи в приро­дознавстві, а особливості експерименту, не знайомі минулому та по­в’язані з механічним характером тієї картини світу, що перевірялась, формувалась, розвивалась і ускладнювалась за допомогою експери­менту. Ще одна відмінність полягала в тому, що ідеалом науки стала концепція природи, яка пояснювала всю сукупність явищ лише рухом і взаємодією тіл.

З XVII ст. і аж до першої половини XIX ст. наука пояснювала будь-яке явище за допомогою уявлень про деякі невагомі матерії. Наприклад, про ефір, теплород. Цей спосіб узятий з механіки.

Оскільки нова наука спиралась на експериментування, це потре­бувало застосування певних, спеціально виготовлених приладів. Слід зазначити, що матеріальне оснащення нової епохи було найпрості­шим. Лише телескопи мали великі розміри та багато коштували. Усе інше обладнання —- реторти, ваги, мікроскопи, деякі інструменти для анатомування, термометри, барометри та інші пристрої -— складало головний інструментарій величних відкриттів у всіх галузях науки. Якщо телескоп у руках Г. Галілея дозволив відкрити таємницю зірок, то інше оптичне скло — мікроскоп — допоміг ряду дослід­ників XVII ст., таких як М. Мальпігі, Р. Гук, Я. Сваммердам і А. Левенгук, відкрити світ малого.

У XVII ст. виникли необхідні соціальні, технічні та теоретичні передумови становлення як науково-технічного знання, зокрема, так і всієї науки в сучасному її розумінні.

Не можна не відзначити, що новий період, який ми розглядаємо, має певну “географічну” особливість. “Епіцентром” багатьох змін і

нових досягнень стає Англія. Особливості розвитку науки в Англії XVII ст. пов’язані, з одного боку, з більш високим, ніж на конти­ненті, рівнем промисловості, а з іншого —- з класовим компромісом, яким завершилась боротьба англійської буржуазії із землевласниками. В Англії склались особливі відношення між природознавством і релі­гією.

В Італії страта Дж. Бруно, заборона копернікіанства, осудження Г. Галілея спрямували науку в русло чисто емпіричних досліджень, обмежили цим діяльність Флорентійської академії та інших закладів. Діяльність ієзуїтів та інквізиції обмежувала наукову свободу. У Англії ж церква намагалась спиратися на природознавство, для чого вида­валися твори І. Ньютона з підкресленням теологічних моментів його поглядів. Релігійна апологетика набула тут буржуазної форми та шукала природничо-наукові аргументи проти матеріалізму.

Взаємовплив наукового прогресу та освіти.

Створення академій

Нова наука висуває більше вимог до освіти. З одного боку, наука впливала на характер освіти, перетворюючи її в наукову освіту, з іншого ■— виникають перші освітні заклади, які нарівні з науковими товариствами і академіями виконують наукові дослідження.

Суттєві зрушення в освіті можна прослідкувати за період станов­лення І. Ньютона від учнівства до професорства. У школі, де вчився І. Ньютон, ще не викладалися математика та фізика. Програма Кембріджського університету ще мало чим відрізнялася від серед­ньовічної. Але тут уже був помітний вплив нових ідей, що виражався в поширенні творів Й. Кеплера, Г. Галілея, Р. Декарта. Значно пізні­ше (остання третина XVII ст.) в університетах Франції було введено природничо-наукові курси. Приблизно в той самий час утверджува­лися точні науки в університетських програмах і дослідницькій діяль­ності Кембріджа (І. Барроу, І. Ньютон), а згодом Оксфорда. З часів роботи І. Ньютона професором Кембріджського університету в програму останнього було введено математику, що диктувалось усім ходом наукової революції XVII ст. До лекційного курсу І. Ньютона з оптики був включений новий, напрацьований ним матеріал.

Закріплення в університетах природничо-наукових дисциплін і збільшення їх числа сприяло посиленню тенденцій до політехнізації навчання (Единбург, Лейден, Упсала, Кенігсберг), оскільки до змісту природничих наук тоді входили і прикладні знання. У XVII ст. у Європі не було спеціально організованих інститутів, які б мали розробляти та практично застосовувати наукові знання про техніку. Підготовка технічних кадрів стримувалась позицією університетів, які тривалий час зберігали прихильність до середньовічної системи навчання. Спеціалізовані технічні школи ще тільки формувалися.

Наукова діяльність, що вже набула систематичного характеру, вимагала нових умов фінансування досліджень. їх реалізація здійсне­на шляхом створення особливого наукового закладу — Академії. На відміну від академій попереднього періоду, що мали переважно гума­нітарну спрямованість, головним напрямком діяльності стають природничо-наукові дослідження. Процедура створення такого закла­ду відбувалася по-різному, відповідно до характеру економіки країни. У Франції, де панувала централізована влада, такий заклад не лише організувався, а й фінансувався королем. Жан Батист Кольбер, видат­ний політичний діяч, був засновником кількох королівських академій (1663 — Академія написів і літератури, 1669 — Академія музики, 1671 — Академія архітектури), серед яких і Академія наук (1666).

В Англії епохи Реставрації для створення наукового закладу необ­хідно було протегування короля. Сигналом для об’єднання вчених- експериментаторів в Англії був кінець громадянської війни (1645). Духовним наставником групи був священик Уілкінс, переконаний прибічник нової філософії. З ним співробітничали математик Уолліс і Теодор Гаак. Після реформ, здійснених парламентською комісією в Оксфордському університеті, усі вільні вакансії були віддані моло­дим членам “Невидимої колегії наукового товариства”, до якої нале­жали багатообіцяючі молоді вчені Оксфорду; Роберт Бойль, Уільям Петті, Крістофер Реп, а також Роберт Гук. Беконове розуміння науки як колективної, організованої та державної допомогло створити у 1660 р. Лондонське королівське товариство для розвитку знань (функції майбутньої Британської академії наук).

Такі самі заклади виникають у Римі (1603 р. — Товариство вчених, Академія Лікеїв — Г. Галілей її член); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів, у 1667 р. закрита церквою); Берліні (1700 р. — наукове товариство, в майбутньому Академія наук); Києві (1701 р. — Києво-Могилянська академія (братство)); Петербурзі (1725 р. ■— Російсько-Петербурзька академія наук), Москві та інших великих містах. Нові академії стали основною формою організації науки.

Починаючи з XVII сг. наука набирає рис соціального інституту, що створювався на периферії основних соціальних інститутів. Цей процес інституалізації науки, що завершився в XIX сг., відбувався включенням наукових закладів до системи політичних інститутів за умов надання наукою гарантій про невтручання в справи (держави, церкви) виховання людини. Ці гарантії були закладені в статути ака­демій, товариств тощо. Так, заснування Лондонського королівського товариства та Академії наук у Парижі поклало початок інститутам, що визначали наукові норми та здійснювали соціальний контроль за їх виконанням. Зі свого боку, держава та суспільство брали на себе витрати на забезпечення наукових досліджень, підготовку кадрів, відродження наукових інститутів тощо. Включення науки в політичну структуру суспільства давало їй політичну протекцію, а вченим — престиж.

Науковий рух XVII ст. уже певною мірою перебував під впливом соціальних цінностей. Він передбачав таку соціальну структуру науки, в межах якої наукова діяльність хоча б нормативно відповідала вимо­гам суспільного, морального прогресу, освіти. Завдяки інституалізації науки її діяльність була підпорядкована традиціям спеціалізованої системи освіти. Внаслідок цього виникли наукові інститути, діяль­ність яких була зосереджена на наукових дослідженнях і врешті-решт спричинила виникнення уявлень про так звану чисту науку. Історич­но інституалізація науки спричинила формування особливого типу знання про світ, яке не мало ‘‘соціального виміру”. Але це все було ще попереду.

І. Ньютон — засновник кількісної фізики

Найяскравішою постаттю, що уособлює природознавство XVII ст., цілком справедливо вважається англійський фізик і мате­матик Ісаак Ньютон (1643-—1727), який заклав теоретичні основи механіки і астрономії, зробив неабиякий внесок у оптику, започат­кував новий напрямок математичних досліджень. Син фермера, І. Ньютон вчився в школі та Трініті-Коледжі Кембриджського уні­верситету як представник бідних соціальних шарів. Його учителем був видатний математик того часу Барроу. Найбільш плідним періо­дом наукової діяльності І. Ньютона вважаються 1665—1667 рр., коли під час епідемії чуми він жив у рідному селі. Саме тут склалися основні наукові ідеї, обгрунтування яких дало йому авторитет і славу. У 1687 р. Ньютон опублікував свою видатну працю ‘"Математичні начала натуральної філософії”. Але матеріального забезпечення життя І. Ньютон досягнув на посаді доглядача та директора Монетного двору. 1703 р. І. Ньютон був обраний президентом Лондонського королівського товариства, членом якого був з 1672 р. У 1705 р. за наукові досягнення І. Ньютон був введений в дворянський стан.

І. Ньютон дав природознавству теоретичні конкретно-наукові знання у вигляді трьох фундаментальних законів руху (механіки): закону інерції, закону пропорційності сили прискорення та закону рівності дії протидії. Теоретичне збагачення механіки (фізики) відбу­лося також за рахунок аналізу та визначенню основних понять: маси, сили, простору, часу, кількості руху тощо. Поняття ‘‘маса” та “сила” стають основою механіки І. Ньютона. Він першим розглядав масу як міру інертності й водночас як об’єкт притягання. У "другому законі динаміки І. Ньютон упроваджує поняття про кількість руху як вектор­ну величину, що дорівнює добутку маси тіла на його швидкість. У цьому законі було вперше встановлено зв’язок між масою тіла, його прискоренням та силою, що діє на тіло, і дано спосіб визначення маси тіла. Окрім того, це співвідношення було виражено в матема­тичній формі Це головне рівняння динаміки дало змогу як самому І. Ньютону, так і його послідовникам успішно розв’язати цілий рад нових важливих задач, у тому числі й тих, що стосувалися руху небес­них тіл.

Сформулювавши закон всесвітнього тяжіння, І. Ньютон зробив непереоціненний внесок у науку, хоча від пояснення причин та походження цього явища він відмовився.

Сутність теорії тяжіння І. Ньютона випливала із знайдених Г. Галілеєм законів падіння, визначалась їх розвитком і застосуван­ням до всієї світової системи. Спираючись на теорію тяжіння, І. Ньютон довів обов’язковість відхилення форми Землі від кулепо­дібної, з’ясував траєкторію руху планет, розробив теорію морських припливів, визначив густину планет, дав повне пояснення не лише законам Й. Кеплера, а й деяким відхиленням від них, що відбу­ваються внаслідок взаємного тяжіння планет тощо.

Головною думкою І. Ньютона було наочно показати, яким чином всесвітнє тяжіння може підтримувати систему світу. І зробив він це не старим, філософським, шляхом, а за допомогою нової, кількісної фізики. І. Ньютон намагався встановити такі начала природознавства, з яких строго і однозначно випливали величини, одержані в астро­номічних спостереженнях. Єдино правильне, абсолютно точне пояс­нення природи, що не має суперечностей, — таке завдання І. Нью­тона. Тому він і закликає “очистити науку” від кінетичних гіпотез і вивчити природу за допомогою законів, точність яких доведено експериментально.

Кілька слів вважаємо за потрібне сказати стосовно того методо­логічного принципу, який обстоював І. Ньютон: вважати за правиль­не лише те твердження науки, яке одержано з досвіду за допомогою індукції.

Наука за часів І. Ньютона ще не мала змоги створиш однозначну та строгу кінетичну картину, що пояснювала б макроскопічні сили. Тому для XVII ст. індуктивізм І. Ньютона був перебільшеною вимо­гою відмови гад гіпотез на тій підставі, що вони не давали потрібного чіткого пояснення явищ природи. Фактично будівля ньютонової механіки не могла бути створеною без гіпотетичних уявлень. Анало­гічно і експериментальний метод у І. Ньютона зовсім не був “чисто” емпіричним. Експеримент не може існувати в науці без якоїсь попе­редньої ідеї, без певного уявлення про причинний зв’язок фактів. Основою експериментів і спостережень, з яких І. Ньютон виводив свої закони, була ідея, запозичена з кінетичної фізики. Механіка І. Ньютона спиралась на абстрактні категорії простору, часу, маси, сили тощо, їх не можна було отримати суто індуктивним шляхом з якихось певних експериментів.

Насправді І. Ньютон, котрий мав перед собою нерозчленовану, а тому хаотичну картину руху, виділив з неї прості абстракції ізо­льованого тіла, потім двох тіл, що діють одне на одне, і т.д., пере­ходячи далі від більш абстрактних до менш абстрактних понять. Гене­зис класичної фізики розкрив неоднозначний зв’язок експерименту з вибором фізичної теорії.

Наукова система Г. Лейбніца

Ще однією яскравою постаттю, яка також мала великий вплив як на науку свого часу, так і на подальший її розвиток, був Готфрід Лейбніц (1646—1716) — німецький філософ, математик, фізик, вина­хідник, юрист, історик, мовознавець. Багато в чому Г. Лейбніца можна порівняти з 1. Ньютоном, як щодо їхнього внеску в науку, так і шодо впливу на світогляд, навіть у визнанні. Так, Г. Лейбніца, як і І. Ньютона, було обрано першим президентом створеного за його пропозицією Берлінського наукового товариства (1700), в майбутньому —Академії наук (1. Ньютон стає президентом Лондон­ського королівського товариства у 1703 р.). І все ж вони суттєво різнилися своїми науковими системами. Це знайшло своє відобра­ження в полеміці, яку Г/Лейбніц у 1715—1716 рр. вів у листах з С. Кларком, особою дуже близькою до І. Ньютона. То була, по суті, полеміка Г. Лейбніца із самим І. Ньютоном, ньютоновою фізикою.

У пошуках відповідей про природу руху, науковці наділили част­ки динамічними властивостями. Цей крок був абсолютизований, що спричинило уявлення про динамічні центри, які не мають протяж­ності. Динамічні властивості вважалися первинними, а протяж­ність — вторинною. До розвитку таких поглядів мав відношення і Г. Лейбніц. Він відмовився від картезіанського ототожнювання мате­рії та простору. Сама протяжність Тіла, на думку Г. Лейбніца, не має змісту, якщо тіло не має динамічних властивостей. Він вважав, що протяжність — це є результат дії непротяжної динамічної субстанції, правильніше — множини окремих субстанцій, які Г. Лейбніц назвав у 1697 р. монадами. Простір для Г. Лейбніда — це феномен.

Природодослідники XVIII ст., що поділяли концепцію монад, розуміли під ними непротяжні силові центри. Ми можемо побачити прямі зв’язки між категоріями, введеними Г. Лейбніцем, і науковою творчістю мислителів XVIII ст., що піднялися на штурм теологи. У випадку з Г. Лейбнідем, як і з І. Ньютоном, треба мати на увазі не лише наміри автора, а й внутрішню логіку концепції. Так, внутрішня логіка механічних і математичнйх понять, які Г. Лейбнід протиставив картезіанству, ламала межі власної філософської схеми, а зрештою, вела до атомістики.

Завдяки роботам Г. Лейбніда принципи механіки були узагаль­нені та об’єднані з новою математикою. Це допомогло розв’язати найскладніші проблеми, що виникали пізніше в окремих галузях фізики при вивченні електрики та теплоти.

У галузі математики Г. Лейібнід займався проблемами величини. Восени 1675 р. він відкрив інтегральне та диференціальне числення. Незалежно від нього, навіть трохи раніше, до цього підійшов І. Ньютон (хоча й іншим шляхом). Проте Г. Лейбнід раніше опуб­лікував свої результати в етапі “Новий метод максимуму та мініму­му” в журналі ‘‘Наукові записки”. У наступних статтях з теорії числення малих величин він закріпив свою термінологію: алгоритм, диференціал, координати, які й зараз активно використовуються в науиі. Г. Лейбнід заглибився також у питання фізики і механіки, користуючись не умоглядними засобами, а експериментом.

У 1686 р. Г. Лейбнід виступив із статтею “Коротке доведення значення помилки Декарта та інших відносно закону природи, згідно з яким бог завжди зберігає одну й ту саму кількість руху і яким неправильно користуються між іншим в механічній практиці”. У ній Г. Лейбніц спростовував закон збереження руху Р. Декарта. Він не визнавав кількість руху мірою руху та висунув свою міру руху й свій закон збереження. Між Г. Лейбнщем та його послідовниками, з одно­го боку, та картезіанцями, з іншого, виникла дискусія щодо міри руху та про те, чи зберігається вона в природі.

Г. Лейбніц, на відміну від картезіанців, які спиралися на авто­ритет Р. Декарта та Г. Галілея, доводив: сила має визначатись тією дією, яку вона може спричинити. Він наполягав на тому, що сила тіла, яке рухається, дорівнює добутку маси не на швидкість, а на квадрат швидкості. Цю величину він назвав “живою силою”. Закон збереження Р. Декарта, на думку Г. Лейбніца, в природі не вико­нується, бо інакше мав би існувати вічний двигун. Свій закон збере­ження він називає законом збереження “живих сил”. Вчення про “живі сили” (власне — про енергію) Г. Лейбніц кладе в основу вчення про рух, яке називає динамікою. У своєму творі, що має цю назву, він намагається дати загальну систему механіки, в основі якої лежить закон живих сил. Г. Лейбніц упровадив також поняття “мертвої сили” — сили, що не продукує руху, а є лише намаганням до руху.

Як інженер він брав участь у реалізації деяких проектів. Багато часу приділяв проблемі викачування води в рудниках Гарца, для чого зробив спеціальні насоси. Результатом перебування на рудниках стала праця “Протогея”, в якій він намагався витлумачити питання ви­никнення та еволюції Землі. Ця іпраця була задумана автором як вступ до історичної праці “Міркування про давній доісторичний стан розглядуваних галузей, які можна визначити за даними природи” За його життя було опубліковано лише окремі частини цього твору, де в історії Землі особливе значення надавалося її вулканічній діяль­ності Г. Лейбніц стверджував, що між різними тваринами і росли­нами є родство, що існують ‘‘сходинки” живих істот, і лише незнання її проміжних сходинок примушує нас вважати, що види в живій природі розділені великою прірвою.

У логіці Г. Лейбніц розробив вчення про аналіз і синтез, уперше сформулював закон достатніх основ і закон тотожності. У праці Г. Лейбніца “Про мистецтво комбінаторики” передбачено деякі принципи сучасної математичної логіки. Г. Лейбніц намагався побу­дувати логіку, яка б стала знаряддям пізнання, що засновувалося б не лише на раціоналістичному методі, а й враховувало значення досвіду. Він вважав, що в ідеалі логіка має зводити свої положення до положень аналітичних, у <