ТОП 10:

В науковій роботі І. Канта вирішальне значення мали дві великі



ідеї:

1) ідея всесвітнього тяжіння І. Ньютона в зв’язку з уявленням про відштовхуючі сили та висновком про дію сил на відстані;

.2) ідея закономірності зміни природних тіл та явищ у часі, гене­тична ідея природи, блискуче обгрунтовані Ж. Бюффоном.

І. Кант цілком сприйняв світосприйняття І. Ньютона, картину світу, що він створив, і намагався з деяким успіхом логічно розвинути її далі. Для І. Канта кількісне охоплювання пізнаваного науково мало не менше значення, ніж для філософів Нового часу, його поперед­ників — Б. Спінози, Р. Декарта, Г. Лейбніца, оскільки він спирався на наукові відкриття І. Ньютона, що змінив натурфілософські уяв­лення філософів XVII ст. Але за І. Кантом в цьому аспекті посліду- вала тільки частина наукової філософської думки.

Вплив Ж. Бюффона на І. Канта ще досі не має правильної оцін­ки, іноді І. Кашу приписують те, що зроблено Ж. Бюффоном. Жорж


Л. Леклерк, згодом — граф Бюффон (1707—1788), присвятив себе вивченню математики та природної історії. У намаганні прийти до природної системи знайшов загальний принцип, який дозволив йому пояснити порядок природи — еволюційний принцип. Історичний підхід, якому так мало було відведено місця в філософських ідеях XVIII ст., Ж. Бюффон розповсюдив на всю галузь видимої природи.

Це розширення галузі історії несподівано спричинило перелом в європейському суспільстві в розумінні поняття часу.

Оригінальність наукової роботи І. Канта полягала в тому, що він застосовував водночас як узагальнення І. Ньютона, так і поняття І часу до різноманітних конкретних явищ природи в галузі неорганіч­них наук — в астрономії, геології, фізичній географії. Для нас найці­кавішими є його ідеї в галузі неорганічної природи. Серед них відзна­чимо усвідомлення значення припливів та відпливів, що відбуваються під впливом тяжішія Сонця та Місяця, як фактора, що змінює швидкість обертання Землі навколо осі; роботу, присвячену віку Землі та розкриттю значення в її історії малих, непомітних процесів, критичному описові землетрусу в Ліссабоні, що мав цінність для науки ще на початку XX ст., та визначенню причин цього явища,

У використанні теорії тяжіння цри тлумаченні явищ вулканізму в межах космогонії В. І. Вернадський вбачав найбільш самостійну рису наукового генія І. Канта.

На розвиток геології, природознавства і математики І. Кант впли­нув через багато років після смерті опосередковано, своїм філософ­ським аналізом. Глибокий вплив критичної філософії на розуміння положень, що становили основу наукової роботи, став відчуватися в першій половині XIX ст.

Перехід астрономії до еволюційної концепції

Астрономія виявилась тією галуззю знань, в якій у XVIII ст. відбувся перехід від ньютоніанської системи поглядів до нової, ево­люційної, системи поглядів. Цей перехід був підготовлений низкою нових ідей. Серед них чимале значення мали ідеї англійського астро­нома Томаса Райта (1711—1786), який на основі закону всесвітнього тяжіння та відкриттів Е. Галлея власного руху зірок вперше зробив висновок, що зірки повинні обертатися навколо загального центру тяжіння (за аналогією до планет), щоб не впасти на нього. Він вважав, що близькі зірки видно на відстані, а далекі — розсіяні безладно по всьому простору; що зірки розташовані безладно, проте всі разом розміщуються у деякій сферичній кулі, яка знаходиться навколо особливого центру (упорядковане безладдя). Т. Райт першим

у межах гравітаційної картини світу висунув концепцію острівного Всесвіту (як множинності зіркових сферичних куль із своїм центром). Наукової ваги набули доробки ще й інших дослідників. Зокрема, В. Уістон був родоначальником катастрофічного напрямку якщо не в поясненні формування Землі як тіла,--то в поясненні формування її як заселеної планети. Ж. Бюффон був родоначальником ідеї природного виникнення та розвитку Сонячної системи в рамках ньютонівської картини світу. Він побудував свою космогонічну гіпо­тезу, об’єднавши ряд ідей: І. Ньютона — про можливе зіткнення комети із Сонцем, В. Уістона — про навскісний удар, П. Мо- періьюі —про сплющену форму маленької туманності, яка поясню­валась її швидким обертанням, Г. Лейбніца — Земля, яка має внутрішнє тепло, колись була сама самосвітним тілом — зіркою, котра охолонула з поверхні. Церква примусила Ж. Бюффона відрек­тися від останньої ідеї, проте вона була вже сгфийнята окремими вченими.

І. Кант побудував першу модель зіркового Всесвіту, що розви­вається, та нову космогонію Сонячної системи. Він запозичив ідею Т. Райта про можливість існування “туманностей” і умотивував мож­ливість виникнення Всесвіту під дією природних механічних сил тяжіння та відштовхування. І. Канту належать ідеї щодо існування подвійних зірок, вірогідності відкриття у майбутньому планет за Сатурном, пропорційності збільшення взаємних відстаней планет із віддаленням їх від Сонця (ці уявлення були підтверджені ще за життя І. Канта).

І. Кант поставив за мету знайти природну причину виникнення руху планет. Але він помилково вважав, що тангенційний рух забез­печує обертання космічних систем та орбітальний рух тіл у них; припускав поппфення на космічний простір дії сили хімічної сполуки частинок, які створювали початкові неоднорідності у розподілі щільності матерії. Розглядаючи загальну еволюцію Космосу, І. Кант розвивав планетну космогонічну гіпотезу, що об’єднала ідею примі­тивного розрідженого первісного стану матерії, думку про залежність великої частини частинок у Космосі від їх маси, припущення щодо виникнення випадкових флуктуацій густини у початковому середо­вищі під дією негравітаційних сил (за І. Кантом — хімічних сил) та про наявність критичної маси для початку стійкого згущення. І. Кант в обгрунтуванні еволюції планетних тіл врахував дію теплоти. Вражають його твердження про можливість нагрівання надр холодної планети за рахунок зсуву речовини, про те, що Сонце (як і інші зірки) є “палаючим” джерелом теплоти, воно може затухати при нестачі “пального” і знову розгорятися при його надходженні. І. Кант

зробив висновок про “метеоритний” склад кільця Сатурна, про можливість виникнення життя на Венері та Юпітері, проте вважав, що не всі планети Всесвіту можуть бути заселеними.

Розвиток Всесвіту змальований І. Кантом як такий, що мав поча­ток, проте не має кінця, як процес поступового утворення все нових космічних систем на все більш далеких відстанях від центру Всесвіту, де цей процес почався. Зірковий Всесвіт, на його думку, безперервно збільшується і за обсягом, і за масою внаслідок виникнення нових систем з деякої первинної дифузійної газово-пилової матерії. Всесвіт уявлявся І. Канту нескінченним у просторі, його гіпотеза також передбачала, що, починаючи від центральних областей Всесвіту, кос­мічні об’єкти всіх масштабів поступово руйнуються і гинуть. На місці загибелі старих систем народжуються нові. Так безперервно, хвиле­подібно, від центру на периферію розповсюджується еволюція космічної матерії (ця концепція визнана сучасною наукою).

Друга модель ієрархічного зіркового Всесвіту, що розвивається, була створена німецьким вченим Йоганом Ламбертом (1728—1777). Він стверджував існування у Всесвіті систем трьох порядків: 1) плане­та із супутником, 2) Сонце з іншими планетами, 3) Молочний Шлях та інші скупчення зірок, що видно як туманності внаслідок великих відстаней. Він виділив неоднорідну яскравість смуги Молочного Шляху. У середині самого Молочного Шляху Й. Ламберт вирізняв так звані проміжні системи, одна з них —усі зірки разом із Сонцем, що видно з Землі. Системи усіх порядків, вважав він, знаходяться в безперервному русі, кожна навколо свого центру ваги. Й. Ламберт уявляв космічні системи як тимчасові утворення. Йому належать також уявлення про скінченність матеріального Всесвіту (єдиний нерухомий центр), про тисячі нових туманностей, про можливість існування дуже щільних космічних тіл (сьогодні — це нейтронні зірки).

Важливий внесок у формування астрономічної картини світу зробив російський вчений М. В. Ломоносов. Він займався питаннями фізичної природи небесних тіл, еволюції Землі та Всесвіту; відкрив атмосферу планети Венера, створив прообраз сучасного горизонталь­ного телескопа з сидеростатом, винайшов однодзеркальну схему рефлектора з похилим дзеркалом. М. Ломоносову належить ідея про існування безлічі заселених світів.

Петербурзький академік Ф. Епінус приділив увагу тілам, що швидко змінюються, — кометам. Його турбувала проблема зіткнення комети з Землею. Ф. Епінус писав, що комети — не випадкові гіпо­тетичні планети з “чужих” планетних вихорів (так вважав Р. Декарт), а їхні хвости — не оптичні явища. Комети — це реальні члени Сонячної системи, але з надзвичайно витягаутими (а тому підвлад­ними сильним збудженням) орбітам. Він пояснив походження кільце­вих гір — цирків — на Місяці.

В останній чверті XVIII ст. об’єктом дослідження стала будова Всесвіту за межами Сонячної системи. Видатну роль у цьому відіграв англійський астроном Вільям Гершель (1738—1822), відомий також як конструктор універсальних телескопів. Він відкрив Галактику, сьому планету Уран, декілька супутників Урана та Сатурна, вижив сезонні зміни полярних шапок Марса, пояснив хмарні явища в ат­мосфері планети, плями на Юпітері, виміри® період обертання Сатур­ну. В. Гершель першим звернув увагу на відмінність у яскравості зірок, вивчив спектр Сонця, відкрив інфрачервоні промені, запропо­нував спосіб підрахунку зірок (“зоряних черпаків”). До 1785 р. він переконався, що наш зоряний світ не є нескінченним. Вивчаючи туманності, В. Гершель побачив шлях до пізнання не тільки будови, а й розвитку Всесвіту. Він перший обчислив розміри та відстані інших туманностей, намалював картину острівних галактик (відстані значно перевершували розміри об’єктів), вказав на колосальний вік туман­ностей та на великомасштабну структуру світу туманностей.

Продовжувачами справ В. Гершеля були його син Дж. Гершель, В. Струве та інші. Дж. Гершель склав зоряний каталог. В. Струве відкрив та дослідив понад 5 тис. зірок, виміряв паралакс зірок Поча­лася епоха накопичення точних даних про рух, розміри, світність зірок. В. Струве встановив факт реального згущення зірок у нашій зоряній системі з наближенням до площини Чумацького Шляху, а в межах цієї площини — в напрямі до центру Галактики. Він не тільки зробив висновок про поглинання світла у світовому просторі, а й визначив величину поглинання. Значною подією було відкриття В. Парсоном спіральної структури у світі туманностей, що було підтверджено американцем Д. Кіллером.

В останні Десятиліття XVIII ст. теорія тяжіння І. Ньютона оста­точно утверджується. Разом з тим із зростанням точності спостере­жень в русі планет виявились відхилення від кеплерових. Це, часом, викликало сумніви щодо справедливості закону І. Ньютона. До кінця XVIII ст. були створені основи класичної небесної механіки, що пояснювала картину збуджень в русі небесних тіл на єдиній основі закону всесвітнього тяжіння.

Зокрема, П. Лаплас з’ясував, що вікові прискорення так званих пересічних рухів Юпітера та Сатурна дорівнюють нулю і що додаткове прискорення цих планет періодично змінює знак. П. Лаплас дійшов


висновку, що взаємні збудження планет Сонячної системи завдяки характерним особливостям її будови не можуть викликати вікових прискорень в їх рухах, тобто не можуть зруйнувати цю систему. П. Лаішас показав, що велика нерівність руху Юпітера та Сатурна — наслідок їх взаємних збуджень, які мають періодичність 929,5 років. Він вперше дав пояснення вікового прискорення Місяця (1787), яке виявилось періодичним, залежним від ексцентриситету земної орбіта; визначив дійсну величину стиснення Землі біля полюсів, показав, що всі основні величини в Сонячній системі залишаються незмін­ними, або змінюються періодично в дуже вузьких межах.

У 1789 р. П. Лаплас розробив повну теорію руху супутників Юпі­тера під дією Сонця, самої планети та взаємних збуджень. Це дозво­лило скласти більш точні таблиці, що спирались на теорію І. Нью­тона.

П. Лаплас побудував динамічну теорію припливів; у 1811— 1813 рр. виклав планетарну космогонічну гіпотезу; розглянув можли­вий шлях утворення під впливом сили всесвітнього тяжіння системи планет та супутників з початкової гарячої розрідженої туманності, яка оберталась разом з Сонцем, що формувалось в її центрі, і яка складала начебто його атмосферу. При її охолодженні та стисненні від неї поступово відділялись в екваторіальній площині газові кільця. Відокремлення кільця відбувалось у той момент, коли зростаюча при стисненні туманності відцентрова сила на зовнішньому краї зрівно­важувала силу тяжіння. В той час як основна частина туманності продовжувала стискатись і формувати нові кільця, в кожному з них речовина стягувалась до випадкової найбільш густої частини, утво­рюючи планету. Аналогічним щляхом виникали і супутники.

Проблеми систематизації та іх розв’язання в працях біологів

Протягом XVIII ст. в біології був нагромаджений великим фактичний матеріал, що зіграв роль основи важливих теоретичних узагальнень, створив необхідні умови для формування як окремих біологічних наук, так і деяких загальнобіологічних концепцій та поглядів* на прйроду і методи її пізнання, характерних для цієї епохи.

Головними мотивами, що спрямовували біологічні дослідження, були: 1) проблеми географічних досліджень, що робилися з метою знаходження та використання нових продуктів природи; 2) проблеми медицини, що розвивалася з опорою на фізіологію та анатомію; 3) вимоги і завдання аграрної революції, яка сприяла переходу від натурального господарства до товарного; 4) потреби широкого розвитку промисловості, в тому числі текстильної, виробництва продуктів харчування, напоїв. Наприкінці XVIII ст. зароджується нау­кове сільське господарство.

Ботаніка XVIII ст. вже вийшла за межі аптекарського (або бота­нічного) саду, з якого лікарі брали свої трави, і під впливом швед­ського натураліста Карла Ліннея (1707—1778) вона проникла в непіз­нані галузі. Разом з ботанікою відродився інтерес до усякого роду колекцій, який спричинив організацію нових музеїв на основі приват­них колекцій.

Галузь знань про живе вже охоплювала величезний обсяг мате­ріалів спостережень та фактів. Обробка та орієнтація в ньому ставали дедалі труднішими. Тому основне завдання, яке намагалися виконати біологи в цю епоху, полягало у створенні правильної класифікації та систематизації всього матеріалу спостережень. Ця розробка була виконана рядом біологів, провідне місце серед яких посідав К. Лін- ней. Особливо цікавою була його систематика рослин.

К. Лінней склав штучну класифікацію, яка зайняла в систематиці чільне місце. В її основі була ідея незалежності походження видів. К. Лінней побудував систему рослин, яку він назвав “сексуальною”, виходячи з кількості тичинок та інших ознак квітки. Величезним досягненням було також введення бінарної номенклатури з подвій­ною назвою (за родом і видом) кожної форми рослин і тварин. “Система природи” (1735) проголосила нові погляди, що прийшли на зміну системам Арістотеля та Плінія. К. Лінней проявив певну наукову мужність, стверджуючи належність людини до тваринного світу, загіну приматів. Великий систематик XVIII ст. К. Лінней дотри­мувався формул “види є абсолютно постійними” та “не виникає нових видів”. Він вважав, що видів стільки, скільки напочатку ство­рила “Нескінченна істота”.

“Система природи” К. Ліннея мала великий вплив на науку XVIII ст. в цілому. В біології довго панувала ідея вічно сталого виду, зокрема в ембріології — теорія преформізму, яка заперечувала дійсній розвиток, новоутворення, та зводила формування організму до прос­того росту, розгортання зародка, котрий містить зменшенну копію дорослого організму. Особливо характерним проявом метафізичних поглядів цього часу стало трактування органічної доцільності. Більшість вчених продовжувала вважати доцільність початковою властивістю живих тіл, проявом мудрого передбачення Творця.

К. Лінней та інші автори штучних класифікацій схилялися до думки про те, що самий природі властиві “природний порядок”, “природна спорідненість”. Багато з них, в тому числі і К. Лінней, розуміли, що штучна систематика — це тільки “технічний прийом”.

Деякі ботаніки, що керувались уявленням про загальну схожість рослин, намагалися об’єднати їх в природні групи. Ці спроби продов­жувались, але перевага була на боці прийомів штучної класифікації. Самі ж спроби побудови природних систем рослинного світу були лише наближенням до неї. Але робота в цьому напрямку мала певні результати. Французький ботанік Бернар Жюс’є відтворює ідеї природної системи живими рослинами в Королівському парку у Версалі (1759), 8 тис. родів рослин він об’єднав на грядках у 65 “при­родних порядків”. У 1789 р. була опублікована праця племінника Б. Жюс’є — Антуана Жюс’є. Його система містила 15 класів, 100 по­рядків, близько 20 тис. видів. Класи та родини були розташовані у висхідному порядку. Це була досить задовільна природна системати­ка, яка після виправлень, зроблених у 1819 р. О. Декандолем, була найкращою на той час.

Більшість натуралістів XVII—XVIII ст. не бачили в природних угрупованнях нічого, крім прояву ‘"плану творця”. Але нагромадже­ний матеріал щодо близькості різних видів та їх ієрархічної супід­рядності обумовив припущення деяких натуралістів, що ті чи інші групи можуть мати загальних родоначальників. Для зображення співвідношення між організмами було запропоновано багато способів: схема “родовідне дерево” (П. Паллас, 1766); схема географічної карти (К. Лінней); схема сітки; схема паралельних родів (Вік д’Азір, 1786).

Систематики XVIII ст. поступово приходять до розуміння розбіж­ностей між штучною та природними системами та до ідеї ступеневої багатоманітності організмів. Намагання пояснити винайдену різницю між групами рослин та тварин, певну послідовність у ступені доско­налості їх організації породжувало ідею “сходинок істот”: східців стільки, скільки існує видів рослин і тварин.

Головна роль у розповсюдженні ідеї “сходинок істот” належала Шарлю Бонне (1720—1793). Уявлення про “сходинки” у XVIII ст. підтримували не лише прибічники Г. Лейбніца, а й матеріалісти. Ж. Ламеггрі, а потім Д. Дідро виводили єдність та поступовість у природі з єдності матеріальної основи усіх тіл, в тому числі й орга­нічних. Ж. Ламеггрі (1709—-1751) стверджував, що органічний світ розвивається від нескладних перших поколінь істот до більш доско­налих, вищих організмів. Д. Дідро припускав, навіть, що весь довгий ланцюг живих істот може бути представлений різними щаблями розвитку однієї тварини. Він значно ближче від інших підійшов до ідеї розвитку органічного світу (70-і рр.). Причини змін Д.Дідро вбачав у впливові умов оточуючого середовища, а також у вправлянні та в невправлянні органів.

Ідея “сходинок істот” відповідала метафізичним уявленням епохи і мала підтримку багатьох авторів, тому що факт поступового підви­щення рівня організації живих істот був поза сумнівом. Проте і в цій метафізичній формі, “сходинки” відображали думку про єдність, зв’язки та послідовність форм, про поступове ускладнення організмів та про наявність переходів між ними. Концепція “сходинок істот” передувала майбутній концепції історичного розвитку органічного світу, була ланцюгом, який зв’язував ці майбутні наукові погляди з попередніми уявленнями, до яких, зокрема, відносився принцип градації живих істот та припущення наявності перехідних форм Г. Лейбніца.

Ідея “сходинок істот” мала декілька форм свого втілення. Ш. Бонне (1745) тлумачив її як вираз ідеальної безперервності в будові істот (від мінералів до людини). Для Ж. Б. Робіне (1768) та інших ця ідея була формою ствердження реальності здійснених пере­творень організмів, того, що багатоманітність форм, які спостері­гаються, є наслідком їхньої реакції на різні впливи зовнішнього сере­довища.

Для Ж. Бюффона ця ідея мала значення як вираз єдності в плані будови тварин. Його 36-томна “Природна історія” (1749—1788) відо­бражає пошуки цієї єдності та намагання пояснити схожість близьких форм їх походженням одне від одного. В цій праці, що містила розгляд природної історії природи, Землі та людини, створена карти­на еволюції Землі, її рослинного та тваринного світу. На відміну від К. Ліннея, який мав знання тільки в галузі природної історії, Ж. Бюффон був фізиком, що дозволило використати раціональні ідеї ньютонового синтезу в галузі біології. Але він не був спостерігачем, тому наукові ідеї ним були викладені в літературному жанрі.

Намагання Ж. Бюффона надати достеменності основам класифі­кації тварин та рослин були підтримані іншими вченими. Зокрема, Еразмом Дарвіним (1731—1802), лікарем, популяризатором науки, сміливим теоретиком. Його “Зоологія, або закони органічного життя” була спробою прослідкувати походження життя від тонесенького волоконця, результатом якої стала ідея, що склала суттєвий елемент еволюціонізму, — думка про єдину будову різних організмів. Один з її головних прибічників Е. Сент-Ілер у 1795 р. протиставив цю думку ідеї “сходинок істот”.

В творі “Погляд на революцію в медицині та її перетворення” П. Кабаніс (1757—1808), спираючись на дослідження французьких природодослідників, висловився за теорію зміни видів. На його думку, ті ознаки, що їх набуває організм в індивідуальному жилі, передаються спадково і врешті-решт призводять до утворення нової

породи. В книзі “Відношення між фізичною та моральною природою людини” П. Кабаніс розвинув думку про вдосконалення людського роду, якому повинна сприяти медицина. Вважаючи мінливість живих організмів результатом впливу головним чином клімату та вживання певних продуктів харчування, П. Кабаніс розглядав процес вдоско­налення під впливом саме цих факторів за участю нервової системи в індивідуальному житті людини. На таких засадах він сформулював рекомендації фізичного та морального вдосконалення особистості шляхом гігієнічного виховання.

Ідея єдності походження набувала нових підтверджень завдяки дослідженням в галузі порівняльної анатомії. Так, голландський вче­ний П. Кампер довів наявність великої схожості в будові основних систем органів людини і тварини. Близькі за змістом ідеї розвивав англійський анатом Дж. Хантер, який створив анатомічний музей. Цей музей містив близько 14 тис. препаратів, більшість з яких було виготовлено засновником. До розуміння про єдність структури та функції органів, що виконують однакові життєві відправлення, прийшов Вік д’Азір.

Таким чином, на кінець XVIII ст. у науці нагромадився серйоз­ний матеріал, що суперечив уявленням про незмінність видів. Було висловлено багато припущень, але вони ще не склалися в певну систему поглядів.

Ґ ■ *

Продовження досліджень в галузі фізіології

Прогрес наукових знань щодо процесів життєдіяльності рослин­них і тваринних організмів значною мірою був спричинений досяг­нутими успіхами в фізичному, хімічному пізнанні та використанням нового експериментального обладнання. Поступове накопичення ре­зультатів нових досліджень створювало засади для подальшої дифе­ренціації галузей біологічного знання, зокрема фізіології. Все вираз­ніше стають обриси майбутніх самостійних галузей фізіології рослин і фізіології тварин.

Дослідження життєдіяльності рослин першої половини XVIII ст. значноїд мірою за характером були певним продовженням раніш започаткованих. Зокрема, можна послатися на порівняльні дослід­ження С. Гейлса руху поживних соків рослин і кровообігу тварин. Вони дали змогу обгрунтувати новий, протилежний домінуючим по­глядам, висновок про відмінність кровообігу тварин, що здійснюється по колу, та руху соків у рослин, який завжди спрямований від коренів до листя, де відбувається випаровування води. До 70-х рр. можна


виділите лише деякі невеликі дослідження окремих проявів ЖИТТЄ­ДІЯЛЬНОСТІ рослин, які не спричинили істотних змін у поглядах.

Істотні зрушення в фізіології рослин пов'язано з дослідженнями і теоретичними узагальненями щодо харчування рослин. Андрій Тимофійович Болотов (1738—1833), один із засновників вітчизняної агрономії намітив основні принципи мінеральної теорії харчування рослин. З другої половини XVIII ст. набула розвитку гумусова теорія харчування рослин. Прихильники цієї теорії вважали, що основне значення для росту рослин має гумус — грунтовий гній, а мінеральні речовини грунту можуть тільки побіжно впливати на інтенсивність засвоєння гумусу. Перші дослідники значення повітря та сонячного світла в житті рослин — Дж. Прістлі, Я. Інгенхауз і Ж. Сенеб’є, що були тісно пов’язані з хімічними дослідженнями, довели роль соняч­ного світла у здатності зеленого листя виділяти кисень, використо­вуючи вуглекислоту з/ повітря. Напршсінці XVIII ст. покладено поча­ток вивченню речовин, що виділяються зрослинних та тваринних організмів, чим закладалися основи майбутньої органічної хімії.

Інтенсивно вивчалися процес розмноження рослин, питання статі, результати і висновки знаходили прикладне застосування в дослідженнях з гібридизації. Останні дали великий матеріал не лише для розуміння процесу опилення, а й для висновків про змінність видів. Успіхи в цьому напрямку пов’язані з ім’ям російського ака­деміка Й. Кельрейтера, який остаточно довів наявність статі у рослин, а своїми роботами з гібридизації показав участь в розвитку та заплід­ненні як яйцеклітин, так і пилку рослин.

Певний прогрес відбувався у вивченні процесів життєдіяльності тварин. Ідеї Ж. Бтоффона про розмноження та розвиток тваринних організмів мали велике значення для спростування вчення префор­мації. Вони знаменували повернення до вчення про дві сім’яні ріди­ни, що беруть участь у заплідненні (1749). Ж. Бюффон намагався відродити античну концепцію пангенезису, стверджуючи, що в сім’яній рідині збираються “органічні молекули”, які представляють усі частини тіла. Розвиток особі Ж. Бюффон та П. Мопертьюі пояс­нювали силами тяжіння та відштовхування між органічними молеку­лами.

Відродженню вчення про епігенез сприяли також роботи росій­ського академіка, дрофесора анатомії та фізіології Каспара Вольфа (1734—1794). Розвиток він пояснював дією “суттєвої сили”, що забез­печувала рух поживних соків у зародках. К. Вольф надавав цій силі фізичних властивостей притягування та відштовхування. Його дослід­ження зародкового стану тварин сприяли закладенню експеримен­тальних і теоретичних основ ембріології — напрямку пізнання живо­го, що дав дуже важливі передумови еволюційної ідеї. Внесок у



 

становлення теоретичних основ ембріології був зроблений К. Воль- фом обгрунтуванням (І759) принципу епігенезу: розвиток організмів уявляє собою не просте розгортання та зростання зачатків, що одвіч­но існують в зародку, а й процес новоутворення. Ідеї К. Вольфа значною мірою внаслідок новизни не отримали широкого визнання у XVIII ст. і вирішальний перелом у суперечці між преформізмом та епігенезом відбувся лише в XIX ст.

Погляди К. Вольфа можна зрозуміти в певному співвідношенні з концепцією “життєвих сил” Г. Шталя (1708). Вчення останнього про “життєвий тонус” отримало подальший розвиток у вченні А. Гал- лера про подразливість (1753), у вченні віталізму.

Особливо активно вчення віталізму, в основі якого було уявлення про специфічну життєву силу, що притаманна організму, або “життє­вий принцип” розвивалося у Франції; центром віталізму був універ­ситет в Монпельє, найбільше відомі віталісти — Теофіл Борде (1722—1776) та Поль-Жозеф Бартез (1734—1806). Т. Борде вивчав залози, саме в функціях залоз він вбачав прояв діяльності одухотво- рюючого організм життєвого принципу. Дослідження Т. Борде проклали шлях до подальшого вивчення залоз внутрішньої секреції. П.-Ж. Бартез продовжив та завершив розробку системи Т. Борде.

Видатний німецький анатом і фізіолог А. Галлер (1708—1777) зрббив великий внесок у зміцнення природничо-наукових засад медицини. Він склав найкращі на той час анатомічні атласи, розробив вчення нервово-м’язової фізіології. А. Галлер показав роль нервів як носіїв чуттєвості та провідників подразливості, продовжив роботи Р. Декарта у вивченні рефлекторної дуги. Вчений експериментально довів відмінність між скороченням м’язів та здатністю мозку і нервів проводити подразнення. А. Галлер пояснював її дією двох “сил”, властивих тканинам організму.

А. Галлер був автором теорії “фізіологічних властивостей”, за якою тканини організму мають специфічні властивості, найважливі­шою з яких є подразливість. Він вважав, що подразливість залежить не від функції нервів, а від властивостей тонкої структури частин тіла. Наприклад, для того, щоб м’язи скорочувалися, не потрібний так званий “тваринний дух” від мозку. Скорочення м’язів, за А. Гал- лером, зумовлюється специфічною властивістю самої м’язевої ткани­ни. Він стверджував, що в лікуванні хворих лікар повинен сприяти збільшенню або ж зменшенню подразнення.

Займаючись ембріологією, А. Галлер стояв на позиціях префор­мізму. Він вважав, що всі частини майбутнього дорослого організму у зародку повністю сформовані, тільки в значно меншому вигляді, а в подальшому розвитку тільки збільшуються в розмірі.

Вчення А. Галлера про подразливість одержало поширення та подальший розвиток серед англійських та французьких лікарів.


У. Куллен в 1777 р. висунув положення про те, що всі функції орга­нізму у здоровому та в хворому стані беруть свій початок у нервовій системі, що цей так званий нервовий принцип регулює всі процеси в організмі і в випадку захворювання відтворює нормальні відносини в ньому, спричиняючи судороги або атонію. За таким принципом була сформована теорія терапії захворювань, згідно з якою атонічні стани повинні лікуватися подразнюючими засобами, а судорожні — протисудорожними, заспокійливими.

Лікар Дж. Броун вважав, що життя організму є результатом постійного впливу з боку “подразнювачів”, які поділяються на зов­нішні (холод, тепло, їжа, повітряні течії тощо) та внутрішні (психічні явища, скорочення м’язів, моральні позиції тощо), загальні та місце­ві. Подразнення викликають в свою чергу збудження і постійно тримають організм в такому стані. Здоров'я проявляється збудженням організму середнього ступеня, а хвороба — місцевим або загальним підвищенням чи зниженням збудження. В зв'язку з цим Дж. Броун поділяв хвороби на два типи •— стенічні та астенічні, що звільняло від необхідності діагностики та зводило лікування до зниження чи підвищення подразливості.

Чеський анатом та фізіолог Іржі Прохаска (1749—1820) припус­кав наявність єдиної “нервової” сили, що забезпечує без участі мозку як сприйняття збудження, так і його передачу рушійним органам (1784). Таке саме тлумачення мали сенсаційні досліди Л. Гальвані (1791), що виявив “тваринну електрику”. Склалося уявлення, що так званий флюїд, поширений у Всесвіті, зумовлює різні впливи на всі тіла, в тому числі і на живі організми. Ф. Месмер (1734—1815) дав назву цьому явищу — “тваринний магнетизм”. Використовуючи досліди Л.Гальвані, він стверджував, що за допомогою магнітів можна впливати на хворобливі стани організму, котрі є відхиленням від нормального положення “тваринного магнетизму”. В подальшому Ф. Месмер замінив дію магніту на “тваринний магнетизм” силою впливу самого лікаря, котрий торкається або гладить рукою об’єкт, а пізніше — силою дії “концентрованих хвиль”.

Працями І. Прохаски були продовжені дослідження Т. Валлізія. Він конкретизував та розвинув уявлення Р. Декарта про рефлекторну дугу і рефлекси. Підручник І. Прохаски “Фізіологія, або ж вчення про природу людини” було перекладено багатьма мовами, а головна праця — “Міркування про функції нервової системи” — стала вихід­ною для подальших досліджень в цій галузі.

Для розвитку фізіології тварин важливе значення мало вивчення Р. Уайтом спинного мозку та його ролі в рефлексах. Завдяки роботам Дж. Прістлі, А. Лавуазье, П. Лапласа, які з’ясували властивості кисню в океидаційних процесах та його роль в диханні та утворенні тварин­ного тепла, поглибились знання у фізіології дихання.


Нові досягнення у вивченні Землі як природного тіла

Подальший розвиток геологічних знань XVIII ст. мав два важли­вих чинника. З одного боку, нагромадження значної кількості різно­манітних спостережень і деякий досвід їх теоретичної систематизації і узагальнення в вигляді теорій походження Землі, копалин, причин їх виникнення тощо. На початок XVIII ст. була досягнута перевага концепцією дилювіанізму: історичне минуле Землі пов’язувалося з всесвітнім потопом, наслідком якого були осадові породи з скам’я- нілостями всередині. З другого боку, зрослі потреби виробництва в викопній сировині спонукали до нових пошуків, досліджень з метою опису і пояснення умов залягання гірських порід. Отож і формування нових знань відбувалося в двох площинах: теоретичних міркувань і узагальнення матеріалів практики гірничої справи та інших польових робіт.

Серед теоретичних узагальнень найпомітнішими були системи Ж. Бюффона і М. Ломоносова. Ж. Бюффон у першому томі “При­родної історії” зробив спробу концептуального обгрунтування історії та теорії Землі. При цьому багато в чому він йшов за Р. Декартом та Г. Лейбніцем. На його думку, Земля та інші планети були відірвані від Сонця кометою, основні нерівності земної поверхні утворились на дні первинного океану під дією руху води; іншим зовнішнім силам — вітрам, рікам тощо, — як і вулканічним явищам та землет­русам, він надавав лише другорядного значення в перетворенні поверхні Землі.

Значно ближче Ж. Бюффона до наукового пояснення процесу формування земної поверхні та її рельєфу підійшов М. Ломоносов на основі узагальнення вже напрацьованих вченими Матеріалів і власних спостережень. У працях “Слово про народження металів від струсу Землі” (1757), “Про шари земні” (1763) обгрунтована думка щодо неперервності змін земної поверхні під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх сил. За М. Ломоносовим, великі форми поверхні утворюються внаслідок руху земної кори — не тільки швидкого, а й повільного, підняття та опускання знаходяться у зв’язку. Перевагу він надавав внутрішнім силам (“жару в земній утробі”); визнавав тривалість і неперервність геологічних змін земної поверхні, єдність процесів утворення гірських масивів і западин. Погляди М.Ломоно­сова були значно розвинутішими ніж його сучасників, які ще додер­жувались позицій нептунізму або плутанізму.

Зростаючі потреби в металах, мінералах і мінеральному паливі та обумовлений ними розвиток гірничої справи спричинили створен­ня гірничих навчальних закладів. Техніка гірничої справи ускладню­валась, внаслідок чого постав ряд проблем, які стали об'єктом спеціального дослідження. Засновником цієї галузі наукових дослід­жень (власне геології) вважають сина керуючого залізним рудником, викладача Фрейберзької гірничої академії Авраама Вернера (1750— 1817). Він обгрунтував поділ усіх гірничих порід на чотири групи — первинні, осадкові, вулканічні, наносні, у подробицях описав їх та створив теорію (так звану нептунічну) утворення найважливіших гірничих пород, в якій вирішальну роль надавав воді.

Він вважав, що всі гірські породи, базальти включно, утворилися як осад з води, а вулканічну діяльність пов’язував з підземним горін­ням кам’яного вугілля. Створена А. Вернером система поглядів була досить однобічною, її спостережницькою основою були матеріали по місцевості Фрейбурга, але їм надавалося загального значення.

А. Вернер був автором терміну “геогнозія” для визначення явищ і об’єктів поверхні Землі, що вивчаються геологами. Цей термін мав поширення в Німеччині та Росії до середини XIX ст.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.235.220 (0.02 с.)