Неолібералізм як напрям економічної теорії. Розвиток ідей класичного лібералізму та їх модифікація.

Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929— 1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права суб'єктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою.

Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

- обстоювання ідей природного порядку та природних прав;
- заперечення будь-якого розширення державного втручання;
- захист конкурентних принципів господарювання;
- обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;
- розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;
- підтримка політики вільної торгівлі.

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції.
По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу
По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.
По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об'єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму.

Представники - Лайонелл Чарльз Роббінс, Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк, Моріс Фелікс Шарль Алле

13. Німецька школа (В.Ойкен, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард). Німецький ордо лібералізм і розвиток теорії соціального ринкового господарства.

Німеччина в період між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулася з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки.

Вальтер Ойкен (1891—1950) — основоположник неоліберального напряму в Німеччині. Вихідним пунктом неоліберальної концепції економічного ладу стало вчення В. Ойкена про два ідеальних типи економічних систем, викладене у праці "Основи національної економії" (1940). В. Ойкен виділяє "централізованокероване господарство", або примусову економіку, та "мінове господарство", або ринкову економіку. Основу його вчення становить аналіз елементарних господарських форм — поділу праці, власності, механізму координації домашніх господарств, підприємств, економічних інститутів держави та інших. В. Ойкен підкреслює, що в "історичній реальності елементи обох цих систем здебільшого переплітаються", в чистому вигляді ідеальні типи не існують.

Поняття "соціальне ринкове господарство" вперше використав А. Мюллер-Армак у книзі "Управління економікою і ринкове господарство" (1947), він писав, що суть соціального ринкового господарства полягає в поєднанні принципу свободи ринку з принципом соціального вирівнювання. Спершу цей термін було запропоновано для характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської економічної систем до мирної, цивільної економіки. В подальшому це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану в 50-ті pp. XX ст. в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда. Учений-економіст, практичний політик, "батько" "німецького економічного дива", Л. Ерхард був автором багатьох праць з проблем економічної кон'юнктури, зокрема всесвітньо відомої книги "Добробут для всіх" (1956), де було систематизовано досвід економічної реформи у ФРН.

Зміст ордоліберального вчення вичерпується тим, що держава в основному обмежується формуванням економічного ладу, тоді як хід господарського процесу і його регулювання (так звана політика процесу) відбувається спонтанно. Державний вплив на господарський процес ордоліберали допускали, в традиціях ліберальної думки, тільки у виключних випадках, пов'язаних з дією екзогенних чинників. Ссвою назву ордолібералізм виправдовує повністю, адже "ордо" означає "устрій", "лад", а визначена таким чином політика ладу означає не що інше, як запровадження потужного інституційного регулювання.

Цільовою настановою соціального ринкового господарства є завдання досягти високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи на основі конкурентного ладу. Мета представників теорії соціального ринкового господарства — досягнення "синтезу" між гарантованою законом свободою в економічній сфері та зобов'язаннями держави щодо забезпечення соціальної справедливості та захищеності своїх громадян.

 

Неоавстрійська школа. Л. Мізес. Критика соціалізму і обґрунтування вільного підприємництва. Ф.Гаєк: «Дорога У рабство». Спонтанний характер ринкового порядку. Системна критика Кейнсіанства. Критика соціалізму.

Неавстрійська (віденська) школа економічного неолібералізму розвинула провідні ліберальні економічні ідеї класичної школи політекономії, традиції неокласичного мікроекономічного аналізу та суб’єктивно-психологічний підхід австрійської школи маржиналізму. Фундаторами цієї школи є Людвіг фон Мізес (1891 – 1973) та Фрідріх Август фон Хайек (1899 – 1992), австрійці за походженням, які за часів окупації Європи фашистами емігрували до Сполучених Штатів, демонструючи тим самим своє несприйняття тоталітарного режиму.

Критика соціалізму перепліталася в роботах Мізеса з пропагандою та обгрунтуванням вільного підприємництва. Не випадково американський історик економічної думки Бен Б. Селигмен характеризує Л. фон Мізеса як захисника економічного лібералізму «в крайніх формах».

Критика Мізесом соціалізму і державного втручання в економіку була підтримана і продовжена його учнем і колегою, найвпливовішим у XX в. теоретиком лібералізму Фрідріхом фон Гайеком - лауреатом Нобелівської премії з економіки, присудженої йому (разом з Г. Мюрдалем) в 1974 р.
Основні наукові інтереси Хайєка зосереджувалися навколо філософських, правових, політичних та економічних проблем ринкової економіки, а також теорії та методології процесу пізнання. Серед численних праць Хайєка важливе місце займає: «Дорога до рабства» (1944), до початку 90-х рр.. перекладена на 14 іноземних мов і розглядає будь-яку форму державного втручання в економіку як різновид тоталітаризму.

Найважливіше місце в теорії лібералізму Гайєка займає його вчення про спонтанний характер ринкового порядку. На думку Гайєка, ринкова економіка виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Однак звідси зовсім не випливає висновок про те, що такий характер її формування і розвитку створює для людей можливість цілеспрямованого впливу на ці процеси. Справа в тому, що ринкова економіка розвивається відповідно до своєї власної внутрішньої логікою, зумовленою тлю обставиною, що в її формуванні люди керуються своїми практичними знаннями, втіленими у звичаях і звичках. Здебільшого це, так би мовити, неявне знання, яке не усвідомлюється його носіями і тому не може бути відокремлене від них, формалізовано, узагальнено в яких-небудь теоріях і покладено в основу економічної політики.

Кейнсіанство стало однією з головних мішеней критики Хайєка. Виступаючи проти нього, Хайєк використовував-свою концепцію спонтанного ринкового порядку, яка в принципі виключає яке б то не було втручання держави в економічне життя суспільства. Разом з тим, Хайєк у цій боротьбі спирався і на свої уявлення про «неявному» знанні господарюючих суб'єктів, дорікаючи Кейнса в тому, що він переоцінює можливості економічної науки, здатної дати лише абстрактне, а тому неповне знання про самих загальних тенденціях економічного життя, і що залишає в стороні головне - практичні знання господарюючих агентів, які у основі реальних економічних процесів. Неприйнятним для Хайєка виявився і підхід Кейнса до явищ ринкової економіки з позиції макрорівня. За Хайеку, даний рівень економічних залежностей не має аналогів у реальній дійсності, де всі економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб'єктивних оцінок і переваг. Вчення про спонтанний характер ринкового порядку, а також концепцію неявного знання Хайєк широко використовував і в своїй критиці соціалізму. Концентрація економічної влади в руках планових органів представлялася йому як має виключно негативні наслідки в силу ряду причин. На його думку, вона підриває природний хід суспільно-історичного процесу, позбавляючи його внутрішніх рушійних сил розвитку.

 

Передумови ренесансу неокласичних підходів. Монетаризм. Джерела монетаризму. Модифікація кількісної теорії грошей. Довгострокова нейтральність грошей. Грошове правило. Ключові відмінності монетаризму та кейнсіанства.

Монополізація економіки, виникнення державно-монополістич­ної форми власності, усесвітня економічна криза 20—30-х рр. поста­вили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихідний принцип неокласиків — принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними суб’єктами оптимальних господарських рішень, що має своїм наслідком урівноважування попиту і пропозиції, був підірваний.

Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Після прийняття їхніх рекомендацій урядами багатьох країн вірогідність основних постулатів неокласичної теорії взагалі ставилась під сумнів.

Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.

У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики формулюють монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що економічний цикл — суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов грошового кредитування. Вони першими звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та кейнсіанці.

Монетаризм є одним з впливових течій сучасного економічного консерватизму, що отримало широке розповсюдження в середині 70-х рр.. Для монетаристів ключовим пунктом критичного перегляду кейнсіанської доктрини стала проблема інфляції, що, в свою чергу, призвело до реанімації ідей класичної кількісної теорії грошей (КДТ). У 30-х рр..

Основним джерелом монетаризму стала теоретична истема Чиказької школи, очолюваної американським економістом М. Фрідменом. Гасло «гроші мають значення» став символом монетаризму, а Мілтон Фрідмен - його духовним батьком (лауреат Нобелівської премії | 1976 р.). До інших впливових фігур монетаризму можна віднести А / Мелцера, К. Брукнера, Д. Лейдлера.М. Паркина, які розвинули або інтерпретували погляди М. Фрідмена.

В основі монетаризму лежать ідеї кількісної теорії грошей, яка виникла кілька сторіч назад і користувалась особливою популярністю наприкінці XIX та першої половини XX століття.
Згідно з кількісною теорією грошей, започаткованою А. Смітом та остаточно сформульованою Д. Рікардо контроль за грошовою масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу
Кількісна теорія грошей розроблена в працях таких видатних теоретиків грошей, як Р. Кантільон, Д. Юм, Г. Торнтон, Д. Рікардо, А. Маршалл, І. Фішер та ін. Відповідно до цієї теорії ціни товарів і вартість грошей встановлюються лише на ринку, де рівень товарних цін буде тим вищий, чим більша кількість грошей в обігу і, отже, нижча їх купівельна спроможність.
Монетаризм також можна назвати трактуванням кількісної теорії грошей Фрідманом.

Гроші - єдине, що має значення для зміни номінального доходу і для короткострокових змін реального доходу. Це означає ненейтральність грошей в середньому і короткостроковому періодах.

Фрідмена, основна проблема грошової політики полягає в забезпеченні відповідності між попитом на гроші і їх пропозицією. Стійкий попит на гроші - головна передумова стабільності цін, стійкості сукупного платіжного попиту, а отже, забезпечення стабільності системи в цілому. Звідси випливає запропонована ним рекомендація: приріст грошей в обігу має відповідати приросту валового національного продукту (ВНП). У цьому і полягає так зване грошове правило Фрідмена.

Відмінності: Кейнсіанці стверджують, що приватній економіці властива макроекономічна нестабільність. Монетаристи, навпаки, стверджують, що саме приватной економіці притаманні макроекономічна стабільність, механізм автоматичного саморегулювання, а державне втручання підриває цей механізм.

У кейнсіанців грошову пропозицію другорядний фактор (наголос на фіскальне регулювання). Монетаристи навпаки.

 

16. Економіка пропозиції. Оптимальний рівень оподаткування та крива Лафера

Практичне застосування підходів.

Термін «економічна теорія пропозиції» - Г.Стейн (1976)

Політики, економісти- практики (Дж.Кемп, А.Лафер, підтримували М.Фелдстайн і Р,Маіщел. Ключова роль пропозиції.

Основні елементи економічної політики: орієнтованість на виробництво,. зниження податків для стимулювання інвестицій, приватизація і дерегулюваиия економіки, скорочення державних видатків (передовсім у соціальній сфері).

“Економіка пропозиції” визначила необхідність стимулювання сукупної пропозиції як джерела економічного зростання у довгостроковому періоді, важливість збільшення сукупної пропозиції як засобу обмеження інфляції і мигання податкового навантаження задля стимулювання пропозиції праці.капіталу та інвестицій.

Результати використання рекомендацій «економіки пропозиці» вважають суперечливими.

Емпіричну залежність між ставкою оподаткування та масою надходжень до бюджету

Нульова ставка оподаткування не дасть жодних надходжень до бюджету. Подальше зростання ставки оподаткування нарощуватиме масу надходжень до бюджету. Зростання ставки оподаткування від рівня m і аж до стопроцентного фіскального вилучення призведе спочатку до зменшення надходжень до бюджету, а пізніше і до повного колапсу бюджетного процесу, адже стовідсоткова ставка оподаткування «вбиває» усякі мотиви до економічної діяльності.

Низькі податкові ставки створюють більш ефективну систему мотивації до праці, заощаджень та інвестицій. У наслідок цього зростає національний продукт, формуючи нову, розширену податкову базу. Причому за цих умов податкова база збільшується швидше, ніж зменшується рівень податкових ставок. Тому, незважаючи на зниження податкових ставок, податкові надходження не зменшуються, а зростають до свого максимального значення.

Отже, згідно з моделі Лаффера, для того, щоб забезпечити максимальні податкові збори до бюджету потрібна не максимальна, а якась «посередня», оптимальна ставка оподаткування.

В той період, коли президентом США був Р.Рейган ідеї А. Лаффера отримали певне практичне втілення. Р. передбачала курс на зниження ставок федеральних податків і надання корпораціям великих податкових пільг, спрямованих на стимулювання інвестицій, насамперед у наукомісткі галузі промисловості, їх структурну перебудову; обмеження зростання урядових видатків на соціальні потреби при одночасному нарощуванні військових витрат, послаблення державної регламентації(дерегулювання) підприємницької діяльності, Здійснення комплексу цих заходів загалом сприяло стабілізації економіки, грошової системи.. Проте, однозначної відповіді на питання про «оптимуму» так і не було отримано P. виявила свою неспроможність і у вирішенні соціальних проблем. Тому у чистому вигляді в жодній із розвинутих країн світу вона не впроваджується.

 

17. Теорія раціональних очікувань та “нова класична макроскономіка”. Очікування та їх класифікація. Раціональні очікування. Нова класична макроекономіка

Очікування та їх класифікація. Адаптивні очікування. Раціональні очікування; вперше Дж.Мут (1961). Через 10 років -Дж.Лукас -“Очікування і нейтральність грошей” (1973 р.).

Як відомо, монетаристи оперували поняттям “адаптивні очікування”, які економічні суб’єкти формують поширюючи минулі тенденції, досвід на майбутнє. Тому їх інколи називають очікуваннями, орієнтованими на минуле. Нові класики вводять поняття “раціональних очікувань”. Вони вважають, що економічні суб’єкти формують очікування, виходячи із усієї доступної інформації, а також знань про закономірності функціонування економіки, уявлень, стосовно майбутньої політики уряду та її наслідків. Раціональність очікувань означає, що вони є результатом оптимального (за критерієм максимізації) використання інформації

Фундаментальне припущення - про конку рентність ринків товарів та ресурсів і і гучкість цін, які швидко зрівноважують попит і пропозицію на усіх ринках. Згідно з ще одним припущенням, економічна інформація –безкоштовна і однаково доступна для урядовців та домоґосподарств. Це дає змогу суб’єктам ринку на основі попереднього досвіду формувати ра ціон альні сподівання щодо розвитку ситуації та наслідків економічної політики уряду і уникати при цьому систематичних помилок.

Основною заслугою теорії раціональних сподівань вважають доведення зв’язку реальних змінних (обсягу виробництва та рівня цін) зі сподіваннями суб’єктів ринку і пояснення невдач державного втручання в економіку- наближенням сподівань та дій економічних субєктів до об'єктивних вимог

Нова класична макроекономіка

Характерні риси: раціональність економічних суб’єктів та їхніх очікувань, відсутність досконалого знання, побудова прогнозів на основі усієї доступної інформації, трактування рівноваги як процесу, а не стану.

Нові класики за Г.Манківим.

1.Монетаризм. Фрідман (1957) — теорія постійного доходу, частково атака на ксйнсіанську функцію споживання (за низької схильності до споживання з тимчасового доходу Вплив фіскальної політики виявиться помітно слабшим). Фрідман, Шварц: нестабільність економіки зумовлена радше неспроможною монетарною політикою; наслідок - не завдавати шкоди, дотримуючись простих правил; монетарне правило - ранній попередник режиму інфляційного таргетування. Фрідман, Фелпс -- у довгостроковому періоді вибору між безробіттям та інфляцією нема.

2. Теор ія рац іона льн их очі кувань. Р.Лукас (1976) - кейнсіанські моделі не враховують адекватно очікування. Монетарна політика спрацьовує настільки, наскільки вона є несподіваною для людей. Сарджент, Уоллес (1975); оскільки неможливо систематично дивувати раціональних індивідів, стабілізувати економіку за допомогою систематичної монетарної політики неможливо.

3.Теорії реального ділового циклу (Кидланд і Прескот (1982), Лонг і Плосер (1983). Повністю відмовлялися від будь-якої ролі монетарної політики у поясненні економічних коливань; наголос зміщувався на роль випадкових технологічних шоків та спричиненого ними міжчасового заміщення споживання та дозвілля.

Наслідок цих трьох хвиль нової класичної економіки — макроекономіка стал^а строгішою і тісніше пов’язаною з засобами мікроекономіки. Сьогодні багато макроекономістів, вихідців з нової класичної традиції готові використовувати кейнсіанське припущення про негнучкість цін, якщо його поєднують з строгою моделлю, у якій споживачів вважають раціональними і далекоглядними. Сьогодні цей клас робіт часто називають теорією динамічної стохастичної загальної рівноваги.

 

18. Сутність та передумови виникнення інституціоналізму. Характерні риси раннього інституціоналізму.

Дві фунпаментальні передумови: соціальні інститути важливц їх можна аналізувати за допомогою стандартних інструментів економічної теорії. За суттю - мікроекономічний підхід. До фізичних та технологічних обмежень додається ще одне - інституційна структура суспільства.

Історичні та теоретичні передумови появи інституціоналізму.

· загострення соціально-економічних проблем у США;

· посилення монополізації та корпоративізації економіки;

· прояви ринкової нестабільності

· посилення сошальних суперечностеи;

· підвищення впливу робітничого та профспілкового рухів

· виникнення потреби у суспільному контролі над ринковим механізмом

Теоретичні передумови появи інституціоналізму

· вплив німецької: історичнш школи (історичний підхід, роль позаекономічних чинників)

· англійського ліберального реформізму Дж. Ст. Міла (ідея про те, що характер розподілу залежить від інституційної системи, яка еволюціонує з часом)

· філософії американського прагматизму (два основних чинники суспільного прогресу,якого досягають шляхом керованої еволюуії,- наука і позитивна рольдемокр. організованої державної влади)

Характерні риси раннього інституціоналізму

· роль нематеріальних чинників у розвитку суспільства

· розширення предмету аналізу (включення неекономічних проблем)

· вивчення конкретно-історичних та національно-специфічних форм економічного життя («економічних інститутів»)

· пошук нових форм соціальної організації та нового змісту економічної демократії (ідея «організованої соціальної дії»)

· обгрунтування ідеї про необхідність державного впливу на «дефекти» ринкового механізму

· ідея створення механізму суспільного контролю для забеспечення стабільності економіки і керованого розвитку

 

19. Соціально-психологічний (технологічний) інституціоналізм Веблена. Еволюц. підхід до аналізу соціал-економ розвитку суспільства. Інституції за Вебленом. Роль технології і технократів.

Точка відліку інституціоналізму 1899 праці Веблена «Теорія бездіяльного класу». Інст., як напрям сформувався 1920-30 рр.

Еволюц. підхід до аналізу соціал-економ розвитку суспільства. Вивед екон явищ з суспільного життя, людина що керується природними інстинктами. Предмет екон науки – поведінка людини стосовно матеріальних засобів існування і дослідження історії матеріальної цивілізації

Природні інстинкти:

-інстинкт самозбереження та збереження роду (батьківські почуття)

-схильність до простої цікавості

-схильність до наслідування

-схильн до суперництва

-схильн до ефективних дій (інстинкт майстерності)

Комбінація цих інстинктів становить соціальні звички. Людська поведінка має суперечливий та іраціональн характер, її неможливо звести до екон моделей, необхідно враховувати роль психологічних чинників.

Еволюція сусп, його екон розвиток відбувався через природній відбір інституцій. Інституції за Вебленом – спільність свідомості, певний спосіб мислення, притаманний певним групам людей, обумовлений традиц і звичаями, що формув у процесі історичн розвитку, набуває оформлення у професії людини, морально-правових нормах, державних установахі характеру держави.

Інститути: формальні неформальні

Другий ключовий чинник – техніка і технологія. За Веблену, основну роль в прийдешніх перетвореннях покликані зіграти інженери - технократи (особи, що йдуть до влади на основі глибокого знання сучасної техніки). Згідно з його уявленням, участь у створенні передових виробничих сил, формування високоефективної технології народжує у технократів прагнення до політичного домінування.

Концепція індустріальної системи за Вебленом – 2 стадії капіталізму: -стадії панування підприємця та фінансиста.

 

20. Соціально-правовий інституцоналізм Дж. Комонса. Роль правових інститутів, примат права над економікою. Теорія угод. Класифікація угод. Періодізація капіталізму Дж. Комонса.

Роль правових інститутів(примат права над економікою), суспільство, як система правових норм та інститутів. На думку вченого, суспільство є системою правових норм та інститутів. Недосконалість правових норм призводить до "нечесної конкуренції". Суспільний контроль економічного життя, захист прав особистості повинна забезпечити держава реформуванням законодавства, політикою уряду, спрямованою на дотримання балансу інтересів рівних верст суспільства.

Теорія угод, як теорія спільної діяльності людей, угода, як центральний елемент відносин.

Класифікація угод:

-ринкові(акти купівлі-продажу і судовий контроль за цим)

-адміністративні (відносини між керівником і підлеглими)

-розподільчі (рішення стосовно цін, регулювання їх державою, державний бюджет та податкова система)

Структура угод: 1 конфлікт (зіткнення інтересів учасників) 2 взаємозалежність (інтереси учасників) 3 процедура (порядок вирішення конфлікту і укладення угод)

Саме угоди за Комонсом визначають цінність благ, звідси політична економія визнач як наука, що вивчає процеси, які ведуть до встановлення «розумної вартості»

Періодизація капіталізму:-первісна –підприємницька –банківський капіталізм - адміністративний