Виникнення, сутність, методологічні засади та школи неолібералізму

«Велика депресія» 1929–1933 років, яка продемонструвала уразливість концепції класичного лібералізму, зумовила не лише виникнення кейнсіанства як альтернативної теорії, але й нове переосмислення системи ліберальних поглядів щодо ролі ринкових і неринкових механізмів розвитку економічних систем. Виник неолібералізм ― один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики, що ґрунтується на визнанні принципів свободи, у т. ч. економічної, максимально можливого використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції та необхідності використання опосередкованого державного регулювання економіки.

Теоретична платформа неолібералів опирається на теоретико-методологічні підходи класичної та неокласичної економічної теорії. Неолібералізм дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальної свободи виробника та особистого інтересу людини; обстоювання природного, конкурентного, порядку розвитку ринкової економіки; вільний характер ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів; політика фритредерства у зовнішній торгівлі; заперечення прямого державного втручання у господарські процеси. Основні принципи, запозичені неолібералами у неокласичної теорії: актуалізація практичної функції економічних досліджень; вивчення спонукальних мотивів економічної поведінки господарюючого суб’єкта; визнання продуктивної ролі здібностей людини як активної господарської одиниці, виробника і споживача, носія функції «людського капіталу»; визнання як виробництва (пропозиції), так і споживання (попиту) рівноцінними ринковими силами, що формують ринкову ціну; аналіз взаємодії попиту і пропозиції з погляду ринкової рівноваги та рівноважної ціни; погляд на ринок як на досконало організований механізм економічної конкуренції; єдність цін, що урівноважують конкуренцію попиту і пропозиції на всіх ринках ― факторів виробництва товарів і послуг; застосування мікроекономічного рівня аналізу економічних явищ і процесів.

Загальні теоретико-методологічні засади неолібералізму були задекларовані в 1938 р. в Парижі на міжнародній конференції, так званому колоквіуму Уолтера Ліпмана[61]. Були ухвалені наступні програмні положення:

· приватна власність є правовою основою економіки,

· ринок ― найбільш ефективна форма господарювання, умова швидкого економічного зростання, коли взаємодія вільного ринку і вільної конкуренції автоматично забезпечують рівність між попитом і пропозицією,

· пріоритетне значення має свобода учасників економічної діяльності,

· завдання держави полягає в законодавчому забезпеченні особистої ініціативи, розвитку підприємництва і підтримання правил вільної конкуренції.

Методологія неолібералізму збагатилася залученням до теоретичного аналізу нових прийомів: поєднання мікроекономічного аналізу, традиційного для класиків, з макроекономічним, якому надається перевага; зосередження досліджень не на кількісному аналізі, а на якісних характеристиках інституційних чинників розвитку; визнання можливості коригування державою ринкового ладу, проголошення принципу «ліберального інтервенціонізму»[62] як способу державного втручання для прискорення природного процесу розвитку.

Фундаментальні положення неоліберальної думки сформулювали представники найбільш відомих шкіл неолібералізму: неоавстрійської (Л. фон Мізес і Ф. фон Хайєк), німецької (В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов), англійської (Л. Ч. Роббінс), французької (Ж. Рюеф і М. Алле) [63].

Основоположниками неоавстрійської школи Людвіг фон Мізес (1891–1973)та Фрідріх Август фон Хайєк (1899–1992) поєднали суб’єктивно-психологічні підходи австрійськї школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією і започаткували цілісну сучасну систему ліберального способу думок. Їх погляди формувалися під впливом «Великої депресії» та державного втручання в економіку, встановлення нацистського режиму в Німеччині та радянської влади в СРСР. Їх вважають найпослідовнішими спадкоємцями і захисниками економічного лібералізму.

Л. Мізес ― засновник неоавстрійської школи, автор таких праць, як: «Теорія грошей і засобів обігу», «Соціалізм»’(1922), «Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз» (1936, 1954), «Людська діяльність: трактат з економічної теорії» (1949), «Основи економічної науки» (1962). Основні проблеми його досліджень ― це захист ринкового економічного порядку, радикальна критика соціалізму, методологія досліджень економічної науки.

У 1920–1930-х рр. Л. Мізес вивчав проблеми грошового обігу: роль і функції грошей в ринковому господарстві, проблеми золотого стандарту та інфляції, співвідношення заробітної плати і податків тощо. Важливою сферою його досліджень був захист ідей економічної свободи. Опублікувавши у 1920 р. статтю «Господарський розрахунок у соціалістичній економіці», він започаткував у наукових колах критику соціалізму.Вчений аналізував механізм функціонування трьох економічних систем: чисто ринкового господарства, «зіпсованого ринку» і неринкової (соціалістичної) економіки. Він виділив принципові моменти:

· приватна власність є необхідною умовою цивілізації та матеріального добробуту, раціональної економічної діяльності, що забезпечує оптимальне використання ресурсів і суверенітет споживачів;

· неринкова або соціалістична система логічно і практично неможлива, оскільки не може забезпечити раціональний розвиток економіки;

· планове регулювання економіки виключає ринкові принципи ціноутворення, як наслідок неможливі ефективне використання та цінова характеристика ресурсів. Соціалізм ―– це система запланованого хаосу;

· соціалізм породжує бюрократію і господарську безініціативність, гальмує технічний прогрес, виховує особу яка відстоює старе і бореться з новим.

Фрідріх Август фон Хайєк є учнем і послідовником Л. Мізеса. Його наукову спадщину складають: «Ціни і виробництво» (1931), «Монетарна теорія і торговий цикл» (1933), «Монетарний націоналізм і міжнародна стабільність» (1937), «Прибуток, процент та інвестиції» (1939), «Чиста теорія капіталу» (1941), «Дорога до рабства» (1944), «Використання знання у суспільстві» (1945), «Контрреволюція науки» (1952), «Структура сприйняття» і «Конституція свободи» (1960), «Право, законодавство і свобода» (у трьох томах, 1973–1979), дві збірки лекцій і статей «Дослідження з філософії, політики, економіки та історії ідей» (1967–1978), «Безробіття і грошова політика», «Уряд як генератор ділового циклу» (1979) та багато інших праць.

У працях 1930-х рр. Ф. Хайєк доводив ефективність ринкової економіки та ліберальної економічної політики, займався питаннями грошового обігу. Стверджував, що механізм цін є важливою характеристикою ринкової економіки як засіб комунікації (передачі інформації) виробника і споживача лише за умов вільної конкуренції, тому адміністративний контроль за цінами протипоказаний. Він обґрунтував власну теорію торгівельного циклу. На його думку, існує рівноважна структура утворення капіталу. В період економічного підйому (як це було у другій половині 20-х рр.) під впливом кредитної експансії відбулось надмірне заощадження, яке зумовило збільшення запасів капіталу понад необхідні розміри. Це перенакопичення капіталу порівняно з добровільними заощадженнями призводить до кризового стану економіки. Концепція Ф. Хайєка випередила монетаристське пояснення Великої депресії, зроблене пізніше М. Фрідменом. Ф. Хайєк також заперечував тезу Дж.М. Кейнса, що причиною кризи є недостатній сукупний попит, стверджував, що чинником кризи є перекоси у відносних цінах. Ці перекоси виникли у зв’язку з непередбаченими змінами пропозиції грошей, що спричинило дисбаланс попиту і пропозиції на ринку робочої сили у масштабах усієї економіки. Виправити цю невідповідність і повернути систему до стану рівноваги може тільки ринковий механізм, експансіоністська й інтервенціоністська політика уряду є непотрібною і непродуктивною.

Стосовно шляхів виходу капіталістичної економіки із руйнівної кризи між Ф. Хайєком і Дж.М. Кейнсом відбулась тривала полеміка, в яку було залучено чимало провідних науковців. Аргументи Дж.М. Кейнса на той час виявилися сильнішими. Проте ідеї Ф. Хайєка зіграли роль орієнтиру для розвитку макроекономічної науки через сорок років.

Важливим внеском Ф. Хайека в економічну науку є його аналіз впливу тривалості періоду перетворення сировини в готовий продукт на поведінку фірми, зроблений у праці «Чиста теорія капіталу». Він доводив, що зниження рівня процентної ставки (або підвищення продуктивності нових інвестицій) подовжує період виробництва продукції. Підвищення відсоткової ставки примушує фірми зменшувати проміжні стадії виробництва і випускати менш складні продукти. На сьогодні ці висновки є важливою складовою теорії і практики економічного аналізу і фінансового менеджменту.

За основоположні праці 1920-х рр. з теорії грошей і економічних коливань, а також глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних та інституціональних явищ у 1974 р. Ф. Хайєк отримав нобелівську премію з економічних наук.

Засновником лондонської школи неолібералізму є Лайонел Чарльз Роббінс (1898–1984). У 1932 р. він опублікував працю «Трактат про природу і значення економічної науки», в якому дав визначення економіки як науки про людську поведінку у системі зв’язків між цілями і способами їх досягнення за допомогою обмежених ресурсів, що мають альтернативне застосування. Як відомо, саме це, неокласичне, трактування предмету економічної науки на сьогодні вважається найбільш вдалим.

Л.Ч. Роббінс сформулював низку фундаментальних постулатів, аксіом, які, на його думку, є настільки очевидними, що не потребують практичної перевірки. До них належать: а) положення про рідкісність благ ― настільки важливе, що є предметом економічної науки; б) основним постулатом теорії вартості проголошується теза про необхідність ранжирувати свої переваги; в) головним постулатом теорії виробництва є визнання того, що факторів виробництва існує більше ніж один; г) найважливішим постулатом теорії динаміки є те, що невідомо, які блага стануть рідкісними у майбутньому. Усі інші твердження економічної науки, за Л.Ч. Роббінсом, природним шляхом дедуктивно виводяться з набору названих постулатів. Ця концепція отримала назву апріоризму і послужила основою побудови теоретичних концепцій неолібералів.

Фундатором французької школи неолібералізму є Жак-Леон Рюеф (1896–1979). Основна праця, у якій учений виклав вихідні положення своєї концепції, ― «Від природничих до соціальних наук» (1922). Ж.Л. Рюеф виступав прихильником економічної аксіоматики. Предмет економічної теорії учений вбачав у вивченні поведінки суб’єктів господарювання у процесі створення суспільного багатства; вважав, що економічна наука, як і будь-яка природнича, повинна керуватись небагатьма вихідними постулатами ― законами, принципами, аксіомами з їх точним формулюванням. У 20–30-х рр. він висловлювався як прихильник ортодоксального класичного лібералізму і будь-яке втручання держави в економіку називав «джерелом усіх мерзот нашого часу». Однак у 1938 р. на Паризькій конференції неолібералів висловився за «допустиму інтервенцію держави в економіку» в інтересах вільного ринкового механізму. Він почав послідовно розвивати свою концепцію оптимального поєднання лібералізму і дирижизму як рівноправної політики підтримки «соціального порядку». Саме синтез цих двох рівноправних начал― лібералізму і дирижизму, характеризує сутнісний напрям подальшого розвитку французької (паризької) школи неолібералізму.

У повоєнний період почав наукову діяльність Моріс Фелікс Шарль Алле (р.н. 1911), майбутній нобелівський лауреат 1988 р. за економічні дослідження теорії ринків і ефективного використання ресурсів. Його вважають одним із засновників французької неоліберальної школи. У своїй першій економічній праці «Дослідження економічної науки. Частина перша. Чиста економічна теорія» (1941) М. Алле дав обґрунтування двох фундаментальних положень: 1) у ринковій економіці кожен стан рівноваги є одночасно станом оптимуму (максимальної ефективності), і, навпаки, 2) кожен стан максимальної ефективності є одночасно й станом рівноваги. Продовжуючи традиції Л. Вальраса і В. Парето, вчений зробив більш точне математичне формулювання ринкової рівноваги і соціального оптимуму, визначив загальні умови досягнення ринкової рівноваги.

М. Алле доводить, що ринкова конкурентна організація ― найбільш доцільний спосіб забезпечення економічної ефективності, а, отже, суспільного прогресу і успішного вирішення соціальних цілей. Однак для підтримання мирних і стабільних умов життя у суспільстві потрібен пошук соціального компромісу. Він аргументує, що ефективна організація вільного ринку повинна бути забезпечена відповідною інституційною організацією суспільства. Держава в суспільстві, побудованому на ринкових засадах, відіграє активну роль. По-перше, вона є гарантом збереження приватної власності. По-друге, жорстко контролює грошово-кредитну сферу. По-третє, здійснює антициклічне регулювання через договірне планування. По-четверте, забезпечує розвиток соціальної сфери. Його ідеал ― так зване конкурентне планування, яке поєднує державне планування економіки з конкуренцією приватних підприємств.

Чиказька школа об’єднує Френка Найта, і його учнів, найвідомішими серед яких є Джордж Стіглер і Мілтон Фрідмен.

Ф.Х. Найт (1885–1974), професор Чиказького університету, є автором однієї з найвизначніших монографій із підприємництва і досконалої конкуренції «Ризик, невизначеність і прибуток»’ (1921). На противагу представникам класичної політекономії, які розглядали економіку як вільну від ризику систему, що автоматично забезпечує оптимальні результати, він аналізував економічний процес спрямований у майбутнє з неминучим чинником «унікальної невизначеності». Зазаначав, що в досконалій (конкурентній) системі функціональних доходів, до яких належать заробітна плата, процент і рента, немає місця доходу на капітал. Справжній прибуток пов’язаний з елементом невизначеності. Ця невизначеність, що характеризує майбутні кон’юнктурні коливання, і є фундаментальною властивістю ринкової системи. Досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, Ф. Найт акцентував увагу на поведінці господарюючих суб’єктів за умов невизначеності і ризику, обґрунтовував персоніфікацію ролі тих, хто бере на себе ризик прийняття рішень коли існує невизначеність.

Німецька школа неолібералізму, або ордолібералізму (від лат. Ordo і нім. Ordnung ― порядок). У Німеччині в 30-х рр. існувало дві школи науковців-неолібералів: школа В. Репке – О. Рюстова (соціал-демократична, сформувалася після еміграції її представників із фашистської Німеччини) і фрайбурзька [64]. Основу ордолібералізму складають теорії «ідеальних типів економічних систем», «соціального ринкового господарства» і «сформованого суспільства».

Олександр Рюстов (1885–1963) і Вільгельм Репке (1899–1966)виступили з критикою тоталітаризму ― як капіталістичного, так і соціалістичного; зокрема, засуджували «фіскальний соціалізм» Дж.М. Кейнса, у якому, як вони вважали, громадяни віддалені від доленосних рішень, тобто від держави.

А. Рюстов. запровадив поняття «ліберальний інтервенціонізм» на противагу «абсолютній безсистемності» існуючої соціально-економічної практики. Під цим терміном учений розумів державне «втручання: не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для пришвидшення природного процесу розвитку». Подібні ідеї висловив у своїй статті «Державний інтервенціонізм» у 1929 р. В. Репке. Ці економісти ообливу увагу вони приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку між ними. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу ― суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок і вільну конкуренцію.

Фрайбурзька школа німецького неолібералізму сформувалася навколо Вальтера Ойкена (1891–1950) ― з 1927 р. завідувача кафедри політичної економії Фрайбурзького університету, який вивчав проблеми економічної політики. Займаючись науковою і практичною діяльністю, В. Ойкен переконався, що ефективність системи регулювання економіки залежить від здатності суспільства контролювати політичну та економічну владу, обстоював свободу і порядок без впливу кланових і монополістичних інтересів олігархів. У 1937 р. В. Ойкен разом з професорами кафедри Францом Бьомом, Гансом Гросманом-Дьортом і Леонгардом Мікшем розпочав публікацію наукових праць під назвою «Лад економіки». Дослідники фрайбурзької школи розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині, в межах якої розробляли принципи класифікації національних господарств, критерії визначення стадій історичного та економічного розвитку. Ці розробки лягли в основу теорії господарського ладу В. Ойкена, складовою якої стало вчення про «ідеальні типи економічних систем», викладене у праці «Основи національної економії» (1940). Щоб пояснити, що складає першопричину відмінності економічних систем, В. Ойкен конструює моделі двох ідеальних або чистих типів господарств: «централізовано керовану», або примусову економіку, та «мінове господарство», або ринкову економіку.

У централізованокерованому господарстві усі рішення здійснюються зверху, з єдиного центру. Це суперечить принципу вільного вибору, загрожує відсутністю рівноваги, інфляцією, хронічним дефіцитом і поступовою саморуйнацією економіки. Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу.

Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць ― ринковий або адміністративний та процес ухвалення економічних рішень ― добровільний або примусовий. Важливою ознакою класифікації В. Ойкен називає особливості генезису економічного ладу, а саме: «природно зростаючий» чи «законодавчо встановлений». Перший формується еволюційно, у процесі історичного розвитку; другий устрій виникає в результаті свідомих економіко-політичних рішень.

Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до «природно зростаючих». Водночас, тип господарства залежить від вибору самого народу, тому, якщо постає ця проблема вибору, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти у створенні соціальних інститутів. Наприклад, створити ринок, якщо його немає. Отже, В. Ойкен проголошує ідею свідомого створення конкурентного ринкового устрою. Найважливіше завдання держави при цьому полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади, одночасно необхідно жорстко регламентувати межі державного втручання в економіку. Табл.11.3. демонструє модель конкурентного ладу В. Ойкена, що охоплює: наріжні принципи теорії, констатуючі принципи політики та регулюючі принципи політики, які регламентують вплив державних інституцій на умови й результати господарських процесів та стимулюють конкуренцію.