Глобалізація та інформаційне суспільство

 

Вже близько трьох останніх десятиліть поспіль панівною тенденцією розвитку економіки та суспільства вважається глобалізація. Застосування даного терміну стало необхідним для позначення процесу поширення бізнесу та діяльності провідних компаній в межах усього світу. Аналогічно, виникнення ринків, на яких відбувається купівля-продаж відносно стандартизованої у світових масштабах продукції, також пов’язується із необхідністю виокремлення в окреме явище. На позначення вказаних процесів у середині 1980-х рр. американським дослідником Теодором Левіттом було запропоновано використання терміну «глобалізація»[69], яке дуже швидко здобуло популярності як наукова категорія при описі значного ширшого кола явищ, аніж передбачав Левітт. Зокрема, разом із поширенням інформаційних технологій, інтенсифікацією культурних та господарських зв’язків, а також туристичних потоків, за глобалізацією бізнесу, ринків та економіки почала розвиватися глобалізація суспільного життя.

Виникнення даного терміну в середині 1980-х рр. пояснюється розгортання процесів, які є фундаментальними передумовами для розвитку глобалізації:

· лібералізація міжнародної фінансової діяльності та дереґуляція у фінансово-банківському секторі. Відхід від кейнсіанської макроекономічної парадигми в сукупності із виходом з системи фіксованих валютних курсів Бреттон-Вудського періоду ознаменувались масштабними реформами фінансового сектору. Жорстке реґулювання потоків капіталу було зайвим в умовах плаваючих курсів та посилення монетаристського ухилу в монетарній політиці. Реґулюючу роль у сфері спрямування масштабних кредитів та інвестицій замість держави почав виконувати фінансовий сектор, що функціонує на ринкових засадах. Невипадково, що дереґуляція фінансово-банківської діяльності здійснювалась разом із лібералізацією міжнародних операцій з капіталом. Реформи розпочали США наприкінці 1970-х рр., у 1982 р. про масштабні реформи фінансового сектору оголосила Велика Британія. Пізніше це стало загальним напрямом розвитку розвинутих країн. Упродовж 1990-х рр. цей процес практично завершився у розвинутих країнах і продовжився в країнах з ринками, що виникають;

· лібералізація міжнародної торгівлі. Процес лібералізації торгівлі у світі відновився в 1944 р. з часу підписання Ґенеральної угоди про тарифи і торгівлю (ҐАТТ), що пізніше сприяло заснуванню Світової організації торгівлі (СОТ). Процес торгівельної інтеґрації, який був перерваний світовими війнами та автаркічними ухилами у міжнародній політиці 1930-х рр., знову почав розглядатись як локомотив економічного зростання та розвитку. Відбувалися колективні раундові переговори про зниження імпортних мит, обмеження застосування кількісних обмежень (квот) та нетарифних бар’єрів для потоків товарів. Це слід пояснювати як загальною тенденцією до лібералізації підприємницької діяльності в рамках неоліберального напряму в політиці провідних країн світу, так і стартом програм структурної адаптації економіки, які почали реалізовуватись багатьма країнами, що розвиваються, разом з МВФ. Лібералізація торгівлі (загальне зниження імпортних та експортних мит в сукупності із мінімізацією варіації граничних митних ставок) була важливим блоком в загальній архітектоніці даних програм. Невипадково, що в сукупності зовнішньоторговельна лібералізація в розвинутих країнах та багатьох країнах, що розвиваються, сприяла формуванню глобально інтеґрованих ринків. Фінансова лібералізація виявилась як ніколи доречною, оскільки забезпечила підтримку розвитку світової системи торгівлі, чим також сприяла інтенсифікації глобальних торговельних взаємин;

· зміна ставлення до залучення капіталу ззовні в країнах третього світу. У 1960–1970-х рр. багато країн, що розвиваються, покладались на стратегії імпортозаміщення, зовнішньоторговельного протекціонізму та масштабного залучення капіталу закордоном для реалізації програм з розвитку національних економік. Більшість з них досягли вагомих успіхів у підвищенні рівня індустріалізації, однак загалом така політика виявилась не настільки продуктивною, як того очікували економісти, що сповідували кейнсіанську ідеологію, або ж представляли лівий політичний спектр. Макроекономічний вимір таких стратегій демонструє глибокі проблеми у сфері інфляції, бюджетних дефіцитів, зростання зовнішніх боргів. Нафтові шоки у 1973–1974 і 1979–1980-х рр., підвищення світових відсоткових ставок за кредити (до 6%) в результаті переходу провідних центральних банків світу до антиінфляційної політики, призвели до боргової кризи країн, що розвиваються, та масштабної світової боргової кризи. 1982 р. був особливий для міжнародної економіки, оскільки на нього припав пік загострення кризи міжнародної ліквідності. Відбулася переорієнтація з політики імпортозаміщення та експортоорієнтованої конкурентної економіки до залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ). Якщо до кризи міжнародної ліквідності в структурі припливу капіталів в країни з ринками, що виникають, домінували офіційні потоки та банківське кредитування, то після структурних реформ 1980-х, лібералізації доступу іноземних інвесторів на внутрішні ринки, ситуація почала змінюватись. Приплив ПІІ якісно оновив структуру економіки багатьох країн, що розвиваються, інтеґруючи їх у глобальні торговельні потоки та виробничі мережі, закладаючи основи для майбутнього глобальної інтеґрації ринків товарів, капіталів та робочої сили;

· поширення інформаційних технологій. Якщо на середину 1970-х рр. припадає науковий прорив у сфері комп’ютерних та загалом інформаційних технологій (зокрема, перший персональний комп’ютер було створено у 1975 р. фірмою Apple), то у 1980-х розпочалось їх масове впровадження в господарську діяльність. Інформаційний фактор (комп’ютери, комп’ютерні технології. телекомунікації) виступив важливим елементом глобальної інтеґрації, підсилюючи процеси фінансової та торговельної лібералізації. Інформаційні технології створили передумови для виникнення нових ринків для нових товарів, а також нові форми господарських зв’язків. Вони забезпечили загальне підвищення управління складними процесами, що породжувались тенденціями до інтеґрації ринків товарів та капіталів, а також вимагали розширення ринків й забезпечення позитивного ефекту масштабу, завдяки чому здешевлювались і ставали ще більш доступними;

· зростаюче значення закордонної діяльності транснаціональних корпорацій, обороти яких мають світове значення. Розширення ринків та неоднорідність у факторному забезпеченні країн в сукупності із відмінностями у технологічному розвитку сприяли трансформації моделей бізнес-поведінки. Внаслідок цього, внутрішньо-фірмова торгівля, інвестиції та виробнича кооперація почали витісняти прості схеми експортно-імпортної діяльності. Почало зростати значення внутрішньо секторної торгівлі як відображення складних схем поглиблення диференціації виробництва та споживання, що, природно, сприяло транскордонним операціям корпорацій та появі їхньої орієнтації на ринок по всьому світу, замість конкретно локалізованого ринку.

Розвиткові глобалізації сприяли зміни у міжнародній політиці. Позитивний досвід Європи щодо реґіональної інтеґрації підвищив інтерес до цього процесу в Північній та Латинській Америці, Азії та Близькому Сході, і торкнувся Африки. Невід’ємним елементом реґіональної інтеґрації виступило зниження торговельних обмежень та лібералізації операцій з капіталом. Реґіональна інтеґрація виступила процесом, що підсилив загальні тенденції у сфері розвитку глобалізації, або ж виступив її найбільш концентрованим виразом тільки у більш обмежених просторових масштабах. Відхід Китаю, Індії та ряду інших країн, що розвиваються, в Азії, Латинській Америці та Африці від ідей автаркії та державного керівництва економікою створив передумови для розширення зони актуальності принципів ринкової економіки. З падінням Берлінської стіни, крахом комуністичних режимів у Східній Європі, розвалом СРСР та ринкової трансформації країн Центрально-Східної Європи і Нових Незалежних Держав поширення ринкової моделі економіки здобуло завершених глобальних форм. Завдяки цьому, створились передумови формування справжнього світового поля ринкових відносин, які, в сукупності із лібералізацією торгівлі та поступовою дереґуляцією у фінансовому секторі, забезпечили втягнення всіх реґіонів світу в глобальні торговельні та фінансові потоки, міґрацію робочої сили та трансфер технологій.