Маржиналізм. Становлення неокласичної економічної теорії. Австрійська школа маржиналізму. Математична школа в економічній теорії

В історії економічної думки остання третина ХІХ ст. була перехідним періодом від класичної політичної економії до неокласичної економічної теорії на основі маржиналізму як економічної теорії.

В економічній літературі об’єктивними умовами переоцінки цінностей класичної економічної школи визначають наступні:

а) певні інституціональні зміни в економіці, зокрема розвиток зрілого індустріального господарства, розвиток акціонерної форми власності та нових форм господарювання, формування ринку та психології споживача, ідеології буржуазії, відстороненої від процесу виробництва;

б) кризовий стан класичної політичної економії та необхідність вироблення нових підходів і рекомендацій щодо раціонального господарювання в умовах монополізації економіки, «автономний інтелектуальний розвиток у межах самої економічної науки»;

в) розвиток математичних методів аналізу, філософії, соціології, психології. Так, Ф. Міровський у книзі «Більше тепла, ніж світла» стверджує, що теорія корисності сформульована за зразком термодинаміки, а неокласична економічна теорія ― це переінакшена фізика XIX ст.;

г) маржиналізм утверджувався в полеміці з історичною школою економічної теорії та марксизмом. Проте, перші праці попередників маржиналізму з’явилися раніше, ніж перший том «Капіталу» (1867). У 1890-х рр. Е. Бем-Баверк, В. Парето, Ф. Візер використовували маржинальну теорію для критики марксистської теорії.

Перехід від класичної до неокласичної теорії в економічній літературі розглядається як наукова «маржинальна революція». Її змістом є кардинальний перегляд предмета і методу дослідження класичної економічної теорії, що мало революційний характер. Хронологічно це пов’язано з опублікуванням трьох книг: В.С Джевонса «Теорії політичної економії» (1871, Велика Британія), К. Менгера «Основи вчення про народне господарство» (1871, Австрія), Л. Вальраса «Елементи чистої політичної економії» (1874, Швейцарія), в яких вчені цілком незалежно один від одного використовували граничні величини як інструмент для аналізу змін економічних явищ, відкрили принцип спадної граничної корисності як основи для побудови нового виду статичної мікроекономіки. Видатний дослідник економічної думки М. Блауг писав, що в її історії це найкращий приклад «множинного» відкриття[43]. Власне термін «маржинальна революція» вперше використав один із засновників маржиналізму Л. Вальрас у 1886 р.

На першому етапі маржинальної революції ( 1870–1880-ті рр.) сформувався «суб’єктивно-психологічний напрям» у політичній економії, який ґрунтувався на суб’єктивній теорії вартості, розробленій на основі принципу граничної корисності. Розвиток маржиналізму відбувався в межах австрійської (К. Менгер, Ф. Візер та Е. Бем-Баверк) та математичної, заснованої В. Джевонсом, а у її рамках ― лозаннської (Л. Вальрас, В. Парето) шкіл економічної думки, що дає підстави стверджувати про формування маржиналізму як течії економічної думки.

На другому етапі маржинальної революції (90-ті рр. ХІХ ст.) започатковано неокласичний напрям економічної теорії. Його представники відмовилися від суб’єктивно-психологічного підходу, поєднали маржиналізм із функціональним мікроекономічним аналізом, проголосили себе наступниками класичної політичної економії. Відмінною ознакою неокласичного напряму було формування національних шкіл: англійської (А. Маршалл, А. Пігу, Ф. Еджуорт), американської (Д.Б. Кларк), шведської (К. Вікселль, Г. Кассель). Уперше термін «неокласична теорія» використав американський економіст Т. Веблен.

Становлення неокласичної економічної теорії як цілісної теоретичної системи відбувалося в процесі формування її теоретичних і методологічних засад. Неокласики визнавали такі положення класичної політичної економії як економічний лібералізм, саморегулювання та рівноважний стан ринкової економіки, принцип «чистої економіки» незалежної від суспільної форми її організації, що абстрагується в економічному аналізі від історичного і національного підходів, типів і форм власності, ідеологічних та інших позаекономічних чинників.

Основні методи аналізу економічних процесів неокласиками базуються на метафізичній філософії та формальній логіці. Вони охоплюють:

· математичну формалізацію, зокрема використання граничних величин і математичних методів (функціонального аналізу, математичного моделювання);

· мікроекономічний підхід, трактування мікрорівноваги як результату взаємодії мікро одиниць (окремих фірм і споживачів), поведінковий аналіз;

· аналіз статичних рівноважних господарських систем, оскільки механізм досконалої конкуренції забезпечує «алокаційну ефективність» (повне використання економічних ресурсів);

· синтетичний підхід, що поєднує протилежні наукові підходи, традиції, методи наукових досліджень;

системно-функціональний метод, що дає змогу вивчати економіку як систему з певними функціональними зв’язками. Поєднання позитивного і нормативного методів пізнання. Перший спирається на філософію позитивізму, полягає в систематизації фактів, окремих суджень, даних чуттєвого досвіду. Критерієм істини є верифікація (перевірка гіпотези чи теорії), та фальсифікація. Нормативний метод спирається на філософію прагматизму, завдання науки визначається як пошук шляхів максимально можливої ефективної діяльності людини.

Історичний розвиток неокласичної економічної теорії можна узагальнити наступними періодами:

Ø остання третина XIX ст. – перша половина 30-х рр. XX ст. — період панування в теоретичній економічній науці. Однак, аналіз некласичною ортодоксією функціонування ринкового господарського механізму (економіка як сума окремих фірм; рівновага ринку через саморегулювання попиту та пропозиції; невтручання держави в економічне життя) не пояснював нові макроекономічні проблеми соціально-економічного розвитку і формування ринкової моделі недосконалої конкуренції;

Ø середина 30-х рр. – 60-ті рр. XX ст. — період зменшення позицій неокласики через появу і розвиток кейнсіанської економічної теорії, перетворення її на визначальний напрям економічної теорії, формування кейнсіансько-неокласичного синтезу;

Ø 70-ті рр. XX ст. – початок XIX ст. — повернення неокласики як панівного напряму (мейнстриму) в структурі сучасної економічної науки, використання її досягнень представниками неоінституціоналізму, нового кейнсіанства та ін.

Неокласична економічна теорія є величезним надбанням цивілізації, залишається серцевиною мейнстриму економічної теорії, має теоретичне і практичне значення:

· сформулювала предмет економічної теорії, основні характеристики якого визнаються економічною наукою;

· розкриває роль людини в економічному розвитку, досягненні економічних результатів, трактує суб’єктивні мотиви поведінки господарюючих суб’єктів як вихідний момент економічної теорії;

· дозволяє достатньо точно прогнозувати поведінку суб’єктів ринку, розміри, структуру та динаміку попиту, з’ясовує умови ринкової рівноваги, особливості ціноутворення. Економісти оперують поняттями оптимізація, максимізація, мінімізація;

· сприяла поширенню економіко-математичного моделювання у практиці планування та прогнозування народного господарства;

· зробила внесок у розвиток методології економічної теорії, відкрила дорогу математизації економічної науки, виробила аналітичний апарат наукового пізнання.

Сучасні економічні дослідження визначають слабкі місця методології неокласичної теорії, зокрема ігнорування історичного характеру ринку, абсолютизацію ринкових відносин, складність використання для аналізу макроекономічних процесів, пов’язаних з інноваційними зрушеннями і поширенням творчої діяльності людини.

Попередники маржиналізму. Виникненню ідей маржиналізму сприяли праці видатних учених-економістів, математиків: Й. Г. Тюнена, Ж. Дюпюї, А. Курно, Г. Г. Госсена та ін. Вони першими почали переглядати основні постулати класичної політичної економії з погляду граничного аналізу.

Йоган Генріх фон Тюнен (1783–1850)—німецький землевласник, учений-економіст і практик. У праці «Ізольована держава щодо сільського господарства і національної економіки» (1826, 1850, 1863 рр.) започаткував теорію розміщення продуктивних сил, досліджував питання граничної продуктивності. Він розробив економіко-математичну (територіальну) модель державного господарства, яка охоплює систему взаємопов’язаних між собою інститутів. Досліджуючи організацію сільського господарства вчений:

· сформулював ідею про взаємозалежність факторів виробництва, опрацював оптимальні варіанти поєднання факторів виробництва для забезпечення максимального прибутку на капітал;

· використовуючи аналіз граничних величин, розробив теорію граничної продуктивності факторів виробництва, довів, що найбільший чистий дохід досягається тоді, коли сума граничних витрат на фактори виробництва дорівнює граничній цінності продукту;

· обґрунтував механізм формування рівня земельної ренти залежно від віддаленості ділянки від місця збуту, конкуренції між фермерами за придбання найбільш придатної для використання земельної ділянки;

· сформулював основні засади некласової концепції розподілу доходів, яка ґрунтується на теорії граничної продуктивності факторів виробництва.

Антуан Огюстен Курно (1801–1877)―математик,філософ, економіст. Економічні погляди виклав у книзі «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» (1838), в якій акцентував увагу на проблемах взаємодії ціни та попиту. Вчений увів до наукового обігу поняття фукції попиту (D = f (P), де D — величина попиту, Р — ціна), еластичності попиту та відкрив закон попиту, суть якого полягає у виявленнї зворотнього звязку між величиною попиту і ринковою ціною. Сформулював поняття економічної рівноваги, засноване на аналізі функціональної залежності між рівнем ціни, який диктують покупці, та попитом на товар, що зумовлює обсяги виробництва. Опрацьовуючи математичний апарат теорії фірми, А. Курно дослідив, що а) на ринку досконалої конкуренції, коли фірми не мають можливості впливати на ціноутворення, випуск продукції є максимальним, а ціни ― мінімальні, максимізація прибутку досягається за умов рівності граничних витрат та середнього доходу; б) за умов чистої монополії максимальний прибуток забезпечить обсяг виробництва, за якого урівнюються граничний дохід і граничні витрати; в) у моделі дуополії (конкуренції між двома продавцями) у точці рівноваги формується ціна (ЦДР), нижча за ціну монопольного ринку (ЦМР), але вища за ціну ринку вільної конкуренції (ЦРВК), математично це має такий вигляд: ЦМР > ЦДР > ЦРВК.

Жюль Дюпюї (1804–1866) ― французький інженер і вчений, основні ідеї маржиналізму виклав у статті «Про вимір корисності громадських робіт» (1844), де досліджував проблеми порівняння корисності індивідуальних та суспільних благ, теорії попиту. Вчений стверджував, що кожна додаткова одиниця суспільних благ приносить щоразу менше задоволення споживачам; значення (величина) попиту як функції граничної корисності зменшується у міру зростання кількості придбаних споживчих благ.;

Герман Генріх Госсен (1810–1858) ― німецький учений-економіст і математик. Ідеї маржиналізму виклав у праці «Еволюція законів людської взаємодії» (1854). Серед основних здобутків науковця, найважливіше значення мають:

· вчення про задоволення потреб як сенсу життя і основи діяльності людини. Предметом політичної економії мають бути не загальні економічні закони, а економічна поведінка суб’єкта господарювання, його психологічна оцінка та вибір блага. Оскільки мета політичної економії має полягати в тому, щоб допомогти людині отримати максимум насолод, її необхідно перейменувати у вчення про задоволення;

· теоретична розробка проблем оптимізації за умов обмежених ресурсів, започаткування теорії цінності. Вчений доводив, що, по-перше, «величина задоволення від споживання блага постійно зменшується, якщо ми безперервно задовольняємо це задоволення, поки насичення врешт не відбувається», по-друге, «величина кожного окремого задоволення в момент припинення забезпечення цих задоволень повинна бути однакою для всіх задоволень». Теоретичні висновки вченого в сучасній економічній літературі були сформульовані як закони Госсена: перший (закон насичення потреб або спадної граничної корисності) гласить, що із збільшенням споживання блага загальна корисність зростає, а гранична корисність зменшується і при насиченості благом досягає нуля; згідно із другим (закон вирівнювання граничних корисностей) оптимальна структура споживання (максимальне задоволення потреб за умови обмеженості запасу благ) досягається за умов рівності зважених граничних корисностей благ, які споживаються.[44] Другий закон Госсена фіксує принцип рівноваги індивідуального споживання та індивідуального виробництва. Закони Госсена є основою застосування граничної корисності для розробки теорії раціонального споживання та закономірностей споживчого вибору, всієї мікроекономічної теорії XX ст.