Трансформаційні та глобалізаційні теорії (Гуннар Мюрдаль, Пітер Друкер, Алвін Тоффлер, Д. Белл).



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Трансформаційні та глобалізаційні теорії (Гуннар Мюрдаль, Пітер Друкер, Алвін Тоффлер, Д. Белл).



У 2-ій пол. XX ст. великого поширення набрали так звані теорії «трансформації» (перетворення) кап-зму. Ці теорії виходили, як правило, з реаль-них соц-но-ек-них процесів і явищ кап-ого розв-ку, але тлумачили їх досить своєрід­но. Крім того, розв-к світової сис-ми соціалізму, зростання її впливу після 2-ої світової війни стали причиною певної «непопу­лярності» навіть самого терміна «кап-зм». За цих умов і почали формуватися різні теорії перетворення кап-зму на «новий» сус-ний лад.

Е. Тоффлера —- подіив увесь суспільн ийрозвиток натри етапи: доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріальний. У до індустріальному суспільстві ви­значальною була (а в багатьох країнах країн залишається і сього­дні) сільськогосподарська сфера, з церквою та армією як голов­ними інститутами суспільства; в індустріальному — промисло­вість, із корпорацією та фірмою на чолі; у постіндустріаль-ному — сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження.Виникнення постіндустріального суспільства пов'язане пере­дусім із тими змінами, що відбуваються в економіці, професійній системі та соціальній структурі, і зумовлені новою роллю науки та техніки — відбувається докорінна зміна структури вироб­ництва (панування третинного та четвертинного за межами тре­тинного секторів) та структури зайнятості (значна частка зай­нятих, що має тенденцію до зростання, припадає на третинний та четвертинний сектори сервісно-інформаційної економіки).

На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий теоретичний вплив справили теорії індустріального су­спільства (особливо концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американсь­ким соціологом Д. Беллом.

Д. Белл подав концепцію постіндустріального суспільства як теорію соціальних змін, що можуть статися в суспільстві най­ближчими десятиліттями перш за все внаслідок розгортання вже помітних тенденцій випереджувального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою нової ролі та перебудови суспіль­ства, організованого за «економізованою» моделлю в напрямі моделі «соціологізованої».

Д. Белл розглядав становлення пост індустріального суспіль­ства як переважноеволюційний процес, у результаті якого інду­стріальний світ не руйнується, а радше збагачується додатковими рисами.Найголовніша праця Д. Белла — «Прийдешнє постіндустріаль-не суспільство» це завершенне теоретичне дослідження, в якому проблема постіндустріалізму розглядається в усіх її ви­явах: від аналізу джерел концепції до вивчення політичних і культурних процесів, що супроводжують становлення нового су­спільства. Фундаментальними складовими теорії пост індустріаль­ного суспільства є такі: домінування підходу, що грунтується на періодизації історії не за принципом оцінки класової структури відповідних суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації суспільного виробництва; принцип доміну­вання технологічних аспектів організації суспільного виробницт­ва над оцінкою класової структури поширено не лише на історич­ну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного роз­витку сучасних суспільств.

Американський ек-ст П. Дракер проголошував «пенсійно-фондовий соціалізм». При цьому він посилався на К. Маркса, який зв'язував соціалізм із власністю робітників на засоби В. А в США во-на становить понад 35% — це пенсійні фонди. Отже, США, заявляє Дракер, — «1-а справді со-ціалістична країна».

144. У чому полягали проблеми господарського розвитку України у період повоєнної відбудови?

Одразу після визволення від окупації розпочинається відбудо­ва народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прйпято постанову «Про невідкладні заходи щодо відбудови на­родного господарства в районах, звільнених від німецької окупа­ції». Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони становили лише 24 % із загальної суми і вочевидь не відповідали об'єктивним потребам республі­ки, адже матеріальні збитки України перевищували 40 % загаль­них втрат СРСР. Попри героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР в роки війни лише роз­почалася. Відновлення економічного потенціалу республіки ста­ло головним завданням наступного п'ятиріччя.Повернення до попередньої централізованої моделі економіки з гіпертрофованим військовим сектором, суворим адміністратив­но-політичним контролем за діяльністю господарської адміністра­ції, підприємств і всіх робітників, визначило особливості відбу­довного періоду: 1)опора на внутрішні ресурси;2)пріоритет у відновленні роботи важкої індустрії;3)посилення ролі мобілізаційно-пропагандистських заходів(рухів передовиків, новаторів, соціалістичного змагання тощо);4)використання позаекономічного примусу.За цих умов відбудова промисловості була найважливішим зав­данням.У 1946—1950 роках на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88 % капіталовкладень. Більшість виділених коштів спрямовувалася на відбудову Донбасу, що дало змогу у 1950 р. довести видобуток вугілля до 93 % довоєнного рівня. Серед пріоритетних галузей народного господарства була елек­троенергетика, їй першочергово виділялися кошти, трудові й матеріальні ресурси, транспорт, у найстисліші терміни було від­будовано Дніпрогес, а наприкінці п'ятирічки в Україні виробля­лося більше електроенергії, ніж до війни.За виплавкою чавуну та сталі наприкінці п'яти­річки Україна вийшла на рівень 93—95 % довоєнного виробниц­тва. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора раза біль­ше, ніж до війни.Значно повільнішою була відбудова сільського господарства. Ситуацію ще більше погіршувало те, що початок відбудови збігся із надзвичайно важким явищем — голодом 1946—1947 ро­ків. Сильна посуха впала па основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було куди скрутнішим, ніж в інших регіонах. Як найважливіше завдання повоєнного економічного відро­дження країни Радянська держава висунула впорядкування і зміц­нення грошового обігу. Потрібно було провести грошову ре­форму. 14 грудня 1947 р. було прийнято постанову «Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі та промислові товари». Паралельно розгортається колективізація. У 1950 р. примусовими методами було об'єднано в колгоспи 93 % селянських господарств. Процес колективізації супроводжувався численними пору­шеннями законності (побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Таким чином, політичне і господарське керівництво СРСР у повоєнні роки обрало найскладніший і ресурсомісткий варіант відбудови та розвитку радянської економіки. Він передбачав не лише авторитарний розвиток з опорою на власні сили, а й був обмежений курсом па максимальне форсування важкої промисловості та ВПК за рахунок безпрецедентного пограбування села, стримання життєвого рівня населення, гальмування розвитку со­ціальної сфери, легкої та харчової промисловості. Реалізація та­кого курсу вимагала не просто масштабного позаекономічного примусу, а й масових репресій і водночас формального ухвален­ня цього курсу населенням країни.

 

145. Визначіть позитивні та негативні наслідки третьої індустріалізації України.

Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.
У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України, як і взагалі в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція.

Якщо в першій п'ятирічці Україна одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, то в другій і третій вони були суттєво скорочені. У зв'язку з цим кількість новобудов в Україні з кожним роком зменшувалася.
Для того щоб піднести активність трудящих у виконанні п'ятирічних планів (активність всіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному заохоченні, гострому дефіциті товарів народного споживання, послуг), більшовики організували в широкому масштабі так зване соціалістичне змагання, що грунтувалося на ентузіазмі народу, який тоталітарний сталінський режим використовував сповна. Загальне керівництво соціалістичним змаганням здійснювала компартія, а безпосередніми його організаторами були профспілки. З'явилися ударники, герої соціалістичної праці. За виконання п'ятирічних планів змагалися заводи, міста, райони і навіть республіки. В роки перших п'ятирічок такі методи організації праці мали певні успіхи. З часом змагання перестало бути дійовою формою "боротьби" за зниження собівартості та поліпшення якості продукції, не забезпечувало виконання господарських планів.

Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Продукція машинобудування в кінці 30-х років випередила всі інші галузі промисловості, а частка великої промисловості в господарському виробництві становила у 1938 p. 92,5 %. Такий непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував рівень 1913 p. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки залиша-вся низьким порівняно з розвиненими країнами світу.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі. Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського господарства.

Колективізація призвела до відчуження селянина від землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного занепаду. Вона знищила в селянина заінтересованість до праці і, що найстрашніше, сприяла розоренню селянства корінної основи української нації.

Головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.

146. Яким чином змінювалася економічна стратегія в СРСР та УРСР у повоєнний період? Характерною рисою стратегії радянського керівництва и процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. У 1946—1950 pp. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнтованих на воєнно-промисловий комплекс (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих товарів та розвиток сільського господарства.Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7% загального обсягу асигнувань), мусило виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, вирішити проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту її країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кампанія в справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві» (з 1948); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950).Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за короткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п'ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промисловий потенціал республіки поповнився низкою нових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946—1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте, на думку сучасних фахівців, довоєнного рівня вдалося досягти тільки в наступній, п'ятій п'ятирічці (1951—1955)1. У країнах Заходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, в Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто 1947 p., 1951 p. його перевищено на 31%, у Франції — 1948 р., а в Італії — 1950 р.До кінця четвертої п'ятирічки питома вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості в загальносоюзному обсязі становила: чавуну — 47,8%, сталі — 30,6%, прокату — 33,2%, залізної руди — 53%. У 50-х роках республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Водночас значно відстає легка промисловість (1950 р. її валова продукція становила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське господарство (відповідно — 91%).Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, нанесені війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946— 1947 pp. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися США відповідно до «плану Маршалла». Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

147. Охарактеризуйте становище господарства України в 80 - 90-х рр. ХХ ст.

Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до незалежної (і політично, і економічно) держави — України було проголошення «Декларації про державний сувере­нітет України» (16 липня 1990 р.) та прийняття «Акту проголо­шення незалежності України» (24 серпня 1991 р.). Проголошення незалежності України означало створення цілком іншої політич­ної й соціально-економічної ситуації.Власне, за роки існування союзного народногосподарського комплексу було практично вичерпано продуктивний потенціал Донбасу, багаторічні проблеми якого (технологічна застарілість, моральна й матеріальна зношеність, ускладненість умов видобут­ку вугілля, соціальні проблеми) виявилися проблемами винятко­во України. Отже, українська економіка впродовж багатьох років виконува­ла функції сировинного придатку, продукція, що тут вироблялася для кінцевого споживання, не перевищувала третини загального виробництва в республіці. Союзний уряд, особливо у 1970—1980-х роках постійно обмежував капітальні вкладення, необхідні для ефективного функціонування економіки республіки, відбува­лося невпинне «старіння» основних фондів, знижувався коефіцієнт їх придатності, що стало дуже гострою проблемою української економіки, особливо за умов розбудови незалежної держави. Величезні структурні диспропорції, що сформувалися в україн­ській економіці, призвели до катастрофічних наслідків в екології, до втрат природних і людських ресурсів. Отже, економіка країни потребувала глибокої й докорінної перебудови, здійснення швидких, радикальних перетворень, спря­мованих на заміну існуючої економічної системи іншою з метою забезпечення її ефективного функціонування.

148. Визначіть основні тенденції господарського розвитку України на сучасному етапі.

(друга половина 90-х рр)

Наступний етап реформування економіки України визначала спроба реалізації програми виведення економіки з кризи, запро­понована президентом Л. Кучмою у 1995 р. Програма передбача­ла низку заходів, спрямованих на пришвидшене формування рин­кових відносин: розвиток підприємництва; лібералізацію тор­гівлі; створення нової законодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу зі зло­чинністю та корупцією.

У жовтні 1995 р. в країні стартує курс па радикальні економіч­ні перетворення, під час реалізації якого скасовують дотації па виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, скасову­ється фіксований курс до твердих валют, проголошується необ­хідність тотальної приватизації та суттєвого скорочення бюджет­ного дефіциту тощо.Наступні роки довели, що застосування методів «монетарист-ського адміністрування» в керівництві економікою не змогло за­безпечити швидкого й ефективного виходу української економі­ки з кризи, хоча й дали певні позитивні результати. Так, 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфе­ри. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % на рік і був майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило національну грошову одиницю (купоно-карбованець), підвищило довіру до неї, ство­рило передумови для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено гривню— національну україн­ську валюту.Друга половина 1990-х років в економіці України характери­зується проголошенням коригування курсу реформ па створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на розбудову соціаль­ного ринкового господарства. Проте в цей період в Україні вже сформувалася доволі розви­нена ринкова інфраструктура (банки, біржі, страхові компанії тощо), визначилася певна спрямованість валютної, кредитної по­літики. Стали також певною мірою зрозумілими переваги та вади діючої податкової, митної, регіональної політики. Але негативні тенденції в економіці України, хоча й дещо пом'якшені, зберігалися до кіпця тисячо­ліття. Мабуть, це можна пояснити недостатньою послідовністю ринкових перетворень, що відбувалися в Україні.

Так, лише наприкінці 1990-х років трохи пришвидшилися про­цеси приватизації промислових об'єктів, до 2000 р. змінило форму власності близько 65 тис. підприємств та організацій, а недержавні підприємства почали виробляти майже 70% продукції. Утім, ці процеси не мали системного характеру, жодна програма привати­зації в ці роки не дістала підтримки Верховної Ради України, не отримали належного захисту й відносини власності.

Разом із тим па макроекономічну динаміку негативний вплив справляли скрутне фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й управління державним майном, змен­шення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівар­тість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

Услід за роздержавленням землі розпочалися процеси її паю­вання та закріплення прав на землю державними актами, внаслі­док чого відбувається реформування (або просто ліквідація) знач­ної кількості колективних господарств. процеси розпаювання підпри­ємства, що виникали як орендні на приватній землі, істотно змі­нювали виробничі відносини, що свідчило про певні позитивні кроки в процесі реалізації аграрної реформи.

Водночас, у багатьох аспектах процес реформування залишав­ся непослідовним, структурні зміни впроваджувалися надто повіль­но.Отже, в аграрному секторі, усупереч проголошеним рефор­мам, залишається цілий ряд проблем, які необхідно вирішувати, без чого важко очікувати кардинальних змін у бік зростання об­сягів сільськогосподарського виробництва.Таким чином, десять років незалежності економіка України та її економічна думка пройшли складний і неоднозначний шлях до формування основних засад ринкової економіки, який 2006 року завершився визнанням світовою спільнотою економіки України як ринкової, що підтверджувало, попри безліч негативних момен­тів, його безперечну правильність.

149. Радянська економічна думка першої половини ХХ ст. (О. В. Чаянов, М. Д. Кондратьєв).

Світова економічна думка формувалась, об’єднуючи різноманітні напрямки економічного знання. Вона синтезувала досягнення цілих поколінь, добираючи раціональне та відкидаючи дрібне, несуттєве. Кожну із сучасних доктрин чи шкіл було започатковано в минулі століття, і кожна з них розвивалась відповідно до вимог часу та економічної реальності, була породженням конкретних соціально-економічних обставин.

З другої половини 20-х рр., а особливо з 1929 р., належність автора до більшовицької партії стає чи не найпереконливішим аргументом слушності його теорій. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеолого-етичним.

Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну ф-цію ек-ної тео-рії визнається ідеологічна, тобто захист іс­нуючо-го ладу, постійні докази правильності партійного курсу, кри­тика всіх ек-них доктрин, що не відпові-дають радянським іде­ологічним настановам. Однак суто прикладні аспекти ек-ної теорії ще ро-зглядаю­ться радянськими ек-стами. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розв-ку народного госп-ва, ек-ко-математичне моде-лювання, ста­тистичні методи, сформульовано принципи планування та прогно­зування. Однак під політичним тиском погляди багатьох ек-стів за­знають змін, теорії пристосовуються до ідеоло-гічних вимог. Еволюція поглядів характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталі-тарної, адміністративно-командної ек-ки. Це була реакція на реальну загрозу: учені-ек-сти, теоре-тики та практики, що не хотіли свої погляди на закономірності розв-ку сус-ого госп-ва пристосо-вувати до ідеологічних вимог, не хотіли змирити-ся з новими підходами до науки, або зазна­вали утисків, або були вислані за межі країни, або й фізично знищені.

Немарксистські автори намагалися протестувати проти цього. Однак помилковим буде і твердження, що всі економісти ідеологізували економічну науку або сліпо захищали партійні інтереси. Російські марксисти в 20-х—на початку 30-х рр. зробили значний внесок в економічну теорію. З них треба назвати передовсім М. Кондратьєва, О. Чаянова, О. Челінцева, М. Левитського, Є. Слуцького, В. Леонтьєва та багатьох інших.

Наприкінці 20-х років колишні дискусії з приводу головних напрямків розвитку економіки радянської держави та основних принципів побудови соціалістичної системи підмінюються визначеними «згори» теоретичними ідеологічним настановам та формулюваннями

Однак суто прикладні аспекти економічної теорії ще розглядаються радянськими економістами, причому досить оригінально й цікаво. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розвитку народного господарства, економіко-математичне моделювання, статистичні методи, сформульовано принципи планування та прогнозування.

Згідно з декретом Раднаркому від 17 березня 1921 р. при Наркоматі землеробства РРФСР було створено спеціальну планову комісію, керівництво якою покладалося на заступника голови особливої економічної наради А. В. Чаянова. Основною ідеєю плану розвитку сільськогосподарського виробництва за умов непу було пробудження господарської заінтересованості селянства. А. Чаянов підкреслював, що тільки такий підхід «гарантує успіх плану», що тільки приватний інтерес є «стимулом і двигуном у розвитку селянського господарства». Тому планове керівництво стихійним селянським виробництвом передбачалось здійснювати не з допомогою вказівок з центру, не адміністративними заходами, а через використання економічних важелів.

Як важливий засіб підвищення продуктивності дрібних селянських господарств розглядалася сільськогосподарська кооперація. Стимулювання селянського виробництва мало відбуватись через ринок, податкову політику, допомогу засобами виробництва.

Суттєво обмежувалися господарські функції центрального відомства, але збільшувалися права місцевих земельних органів, не обмежувалася господарська ініціатива самого селянина.

Учені Земплану під керівництвом М. Кондратьєва розробили систему економічної політики та планових заходів Наркомзему і його місцевих органів.

Ця політика виходила з потреби комплексного впливу на умови виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, що перед­бачало перегляд земельних законів, установлення нового порядку землекористування (зокрема вільний вибір його форм, умов земельної оренди та використання підсобної найманої праці у трудовому селянському господарстві), розробку основних принципів податкової політики (узгодження розміру сільськогосподарського податку з платоспроможністю населення, диференціацію ставок залежно від якості грунтів, встановлення податкових пільг з метою заохочення прогресивних зрушень у господарстві), боротьбу проти так званих ножиць цін, що сприяли перерозподілу ресурсів села на користь міста.

У сфері зовнішньої торгової політики передбачалася ліквідація монополії зовнішньої торгівлі та регулювання її економічними засобами, скасування ввізного мита на особливо необхідні сільському господарству промислові.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.211.61 (0.013 с.)