Теорія граничної продуктивності Дж. Б. Кларка.

Наприкінці XIX ст. з'являється своєрідний американський варіант теорії граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського університету Джон Бейте Кларк (1847 — 1938). Спираючись на методологічні принципи австрійської школи, Кларк стверджував, що основними факторами розвитку економіки є технологічний і моральний, а її основу становить окреме ізольоване господарство. Одна з головних теорій Дж. Б. Кларка — теорія граничної продуктивності — грунтується на ідеях Т. Мальтуса і Й. фон Тюнена.Закон спадної продуктивності праці й капіталу Дж. Б. Кларк обґрунтовував тим, що кожний новий внесок праці у виробництво за незмінних розмірів капіталу відбувається з меншою продуктив­ністю, ніж попередній. У свою чергу, кожний наступний приріст капіталу за незмінної кількості робітників характеризується меншим обсягом виготовленої продукції, нижчою ефективністю, ніж попередній.Так, згідно з його теорією, коли перший найнятий робітник створює продукт вартістю в 10 дол., то другий — у 8 дол., третій — у 6 дол. і т. д. Продуктивність праці останнього робітника є граничною продуктивністю праці. Кларк робить висновок, що гранична продуктивність праці буде тим нижчою, чим більше найнято робітників, а заробітна плата робітників визначатиметься граничною продуктивністю праці. Тобто свою теорію заробітної плати він будував також на підставі закону спадної продуктивності праці. Він неодноразово повторював, що заробітна плата є еквівалентом граничної продуктивності праці.Згідно з його теорією немає ніякої експлуатації праці. І якщо заробітна плата робітників дорівнює мінімальному продукту граничного робітника, то за збільшення кількості зайнятих вона об'єктивно повинна спадати. Прибуток же утворюється лише за «динамічного стану», коли підприємець виступає як новатор.

 

93. “Оптимум Парето” (В. Парето) та модель загальної економічної рівноваги Л. Вальраса.

Вілъфредо Парето (1848—1923) — великий італійський

представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій лозаннської школи маржиналізму. Концепція «оптимуму Парето» дозволяє, таким чином, прийняти оптимальне рішення по максимізації прибутку (відповідно і корисності), якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації споживання базується на таких передумовах, як: тільки особиста оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут окремих людей; непорівнянність добробуту окремих людей. Оптимум по Парето говорить, що добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, якщо будь-яка зміна цього розподілу погіршує добробут хоча б одного суб'єкта економічної системи. У ситуації, оптимальної по Парето, не можна поліпшити положення будь-якого учасника економічного процесу, одночасно не знижуючи добробуту як мінімум одного з інших. Такий стан ринку називається Парето-оптимальним станом. Відповідно до критерію Парето (критерію росту суспільного добробуту), рух убік оптимуму можливо лише при такому розподілі ресурсів, що збільшує

добробут принаймні однієї людини, не наносячи збитку нікому іншому. Отже, суть поглядів Парето може бути зведена до двох тверджень: - будь-яка конкурентна рівновага є оптимальною (пряма теорема), - оптимум може досягнуть конкурентною рівновагою, що означає, що обраний виходячи з деяких критеріїв оптимум найкращим способом досягається через ринковий механізм (зворотна теорема). Іншими словами, стан оптимуму цільових функцій і забезпечує збалансованість на всіх ринках. Оптимізація цільових функцій, по Парето, означає вибір найкращої альтернативи з усіх можливих

всіма учасниками економічного процесу. Однак необхідно відзначити, що вибір кожного індивіда залежить від цін і початкового обсягу благ, яким він розташовує, і варіюючи початковий розподіл благ ми змінюємо і рівноважний розподіл, і ціни. Звідси випливає, що ринкова рівновага - це найкраще положення в рамках де уже сформувалася системи розподілу і модель Парето припускає несприйнятливість суспільства донерівності.

Формування неокласичної теорії завершилось розробкою сис-теми загальної економічної рівноваги та її математичною інтерпре-тацією, здійсненою швейцарським економістом Л. Вальрасом (1834- 1910). Ця теорія акцентує увагу на наявності широкої та складної системи взаємозв'язків у сучасній економіці. Модель загальної рівноваги Вальраса відзначається насамперед широтою охоплювання економічних процесів. Він використовував систему моделей. Переходячи від простого до складного, Вальрас поступово включав у систему загальної рівноваги все нові компо-ненти: теорію обміну, теорію виробництва, теорію капіталізації.Математична інтерпретація системи загальної економічної рів-новаги Вальраса показує, що всі змінні величини системи пов'язані відносинами функціональної залежності, тому їх значення повинні бути встановлені одночасно, тобто одномоментно повинні бути вста-новлені всі ціни рівноваги і відповідні їм урівноважені кількості виробничих послуг і готових продуктів.Більшість економістів вважають, що теорія економічної рівнова-ги Л. Вальраса, досконала за своєю математичною формою, є до-сить обмеженою за змістом. Вальрас не здійснив широкого статис-тичного дослідження, необхідного для забезпечення конкретних рішень кожного з рівнянь системи. В дійсності тут існують великі проблеми в специфікації відповідних рівнянь точними термінами та в зборі даних такого великого об'єму.

 

94. Погляди на принципи оподаткування у ХІХ – на початку ХХ ст. - “податкова держава“ Й. Шумпетера.

Раз податки по праву знаходиться в центрі державного життя, в розвинених країнах Заходу давно склалася податкова (фіскальна) держава – оснований на податках орган виконання суспільних функцій по розміщенню та (пере)розподілу ресурсів, регулюванню соціально-економічних процесів засобами оподаткування та фіскальної політики. Автор ідеї та поняття “податкова держава” – видатний економіст і соціолог Йозеф Шумпетер (1883–1950). Суттєву типологічну ознаку податкової (фіскальної) держави Шумпетер вбачав у зростаючій важливості та новому значенні оподаткування і державного боргу в національних державах, що зумовлено посиленням централізованої влади, розширенням урядових функцій,активністю зовнішньої політики, амбіціями національних еліт. Погляди Шумпетер можна пояснити з огляду на обставини епохи та його творчого життя. Приводом для висновків про кризу податкової держави слугували грандіозні події початку ХХ століття: Перша світова війна, крах чотирьох імперій (Австро-Угорської, Російської, Німецької, Турецької), соціалістична революція в Росії, а також перші важкі роки самостійної Австрії, де Шумпетер деякий час займав посаду міністра фінансів. З аргументів Шумпетер випливає, що криза податкової держави настає за певних умов: втрати державою здатності збирати податки і/або повністю контролювати податковий процес; одержавлення господарської системи; перебільшеного розвитку фіскальних засад державності. За Шумпетером, соціалістична держава, котра володіє економікою, сама господарює і відповідно, не збираючи податків, живе за рахунок відрахувань від прибутків державних підприємств і організацій, а громадяни якої замість того, щоб дбати про власні інтереси, очікують на

блага від держави, приречена. Пророцтво Шумпетера тим вагоміше, бо він був сучасником народження першої соціалістичної держави і відразу передбачив, що фактично безподаткова держава з неефективною усуспільненою економікою нежиттєздатна в принципі, час її існування – не більше, ніж поступова агонія. Вочевидь, як фатум, ним напророчений, збувся.

 

95. В чому полягають особливості капіталістичної індустріалізації в Україні?

Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.

У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У зв'язку з розвитком металургійної промисловості на півдні України почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди,

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 по 1899 p. виробництво коксу збільшилося в Україні у 10,2 раза. На відміну від кам'яновугільних копалень коксове виробництво вже на перших металургійних заводах України одразу виникло у вигляді великих підприємств. Продуктивність коксових установок металургійних заводів становила 3,5—4,5 млн пудів на рік, на копальнях — 0,3—18 млн пудів. На металургійних підприємствах використовувались закриті коксові печі, значно економічніші порівняно з відкритими, що діяли на копальнях.

Розвиток металургійної промисловості України був нерозривно пов'язаний з освоєнням Криворізького залізорудного басейну. За останнє десятиріччя XIX ст. значно зросла кількість залізних рудників у Криворіжжі.

Покращилася технічна оснащеність українських рудників. Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Залізорудна промисловість перетворювалася на самостійну галузь великого індустріального виробництва. Збільшилась кількість великих рудників, устаткованих паровими машинами. Наприкінці XIX ст. велике машинне виробництво в українській залізорудній промисловості давало понад 75 % загального обсягу продукції. В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарських машин, що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством, котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердянську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості. Важливим фактором індустріалізації України на початку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. У 1881—1890 pp. в Україні було введено в дію 1093км залізниць, а у 1890—1895 pp. — ще 1141 KM. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці, решту — великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис. верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії. У першому десятиріччі XX ст. темпи будівництва залізниць порівняно з 90-ми роками минулого століття знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні першої світової війни у зв'язку з промисловим піднесенням. До першої світової війни українська промисловість становила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При цьому частка України в обробній промисловості Російської імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індустрія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстильної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвивалися хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Металообробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечували найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і цвяхи на Наддніпрянщину завозили з Росії.

Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продовжувала залишатися відсталою в техніко-економічному відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розвиток промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. слід визнати надзвичайно швидким. Якщо ж виходити з можливостей промислового розвитку, які відкривав тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати, що в українській економіці на початку XX ст. докорінних якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завершена, її перервала перша світова війна.

 

96. В чому зміст Столипінської аграрної реформи та її наслідки в Україні?

Столипінська реформа передбачала, передусім руйнування громади, в якій сам Столипін вбачав головний гальмуючий чинник у процесі розвитку прод\ ктивних сил сільського господарства.Масова участь селян у революції 1905 — 1907 рр.. фактично примусила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких положень чинного закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Сутність його полягала у скасуванні закону 1893 р. про непорушність громади. Усі громади поділялися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24-х років, і ті. де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їх бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками землі, що скасовувало особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив в особисту власність домовласника. У травні 1911 р, було видано «Положення про землеустрій», за яким створювалися відрубні та хутірські господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Особливе значення в Столипінській аграрній реформі мала переселенська політика. З метою скорочення соціального напруження та аграрного перенаселення уряд сприяв переселенню за Урал близько 3 мли осіб, з яких більше 1 мли — з України.

Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети – не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі в особі куркульства, бо поряд із збільшенням куркулів на протилежному боці виростала велика маса розорених селян-бідняків, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства

посилювалася. У період реакції в 1907-1910 р.р. на Україні відбулося 1400 селянських виступів. Було спалено понад 500 поміщицьких маєтків і куркульських господарств.

Не розв`язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла запобігти наростанню революційної кризи і закінчилася крахом. “Над цією “великою реформою”, - писав В.І.Ленін, - віє подих смерті. Ця реформа стала останнім клапаном, який “можна було відкрити, не експропріюючи всього поміщицького

землеволодіння.

 

97. Охарактеризуйте господарство України на передодні першої світової війни.

Початок XX ст. свідчив, що перебування України у складі царської Росії суттєво загальмувало і деформувало її соціально-економічний розвиток. Загальноєвропейські процеси індустріалізації відбувались тут повільніше, ніж у західноєвропейських країнах.

На економічній ситуації України першого десятиліття XX ст. відбилася глибока економічна криза 1900—1903 рр. і застій, що прийшов їй на зміну, який тривав до 1909 р. Підприємці і банкіри, прагнучи подолати кризу, почали створювати монополістичні об'єднання, за допомогою яких вони ділили ринки збуту продукції, регулювали ціни, об'єднували дрібні фірми і закривали збиткові заводи і фабрики. Найбільш поширеною формою монополій у початковий період були синдикати — угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільну реалізацію продукції через спільно організовану систему збуту. В Україні одним із перших виник цукровий синдикат. 1902 р. був організований металургійний синдикат «Продамет», який зосередив у своїх руках дві третини виробництва чавуну і сталі Південної України. Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі народного господарства. Напередодні першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монополізовано. Усі монополістичні об'єднання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіональне, а загальноімперське колоніальне значення. Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, створення деформованої структури промислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської, промисловості; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

У 1909—1914 рр. економічна криза і застій змінилися прискореним підйомом української промисловості. При цьому роль і місце України в економічному організмі Російської імперії не змінились. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону, де працювали 50 % всіх робітників промисловості України.

Як і раніше, на початку XX ст. царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших. Результатом цього стало те, що багато галузей промисловості, які були життєво важливі для українського суспільства, були у занепаді, і жителі України змушені були купувати російські або закордонні товари. Це спричиняло постійний відтік коштів з України.

Загалом із України вивозилось набагато більше, ніж ввозилось. Вивіз товарів з України не мав відповідного відшкодування. За межі України і за кордони імперії в цілому йшло 75 % отриманого в економіці прибутку.

Варто згадати також Аграрні перетворення П. Столипін, що мали на меті вирішити низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в суспільстві, вони були зустрінуті значною мірою вороже.

Отже, напередодні перш. світ. війни Україна піднялася на вищий щабель економічного прогресу. Вона зайняла в монархії Романових одне з перших місць щодо індустріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом цукру. В усіх провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні перетворення.

98. Визначіть представників та основні ідеї школи класичної політичної економії в Україні.

Т. Ф. Степанов (1795—1847) — професор політичної економії Харківського університету. Він одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою. До нього користувалися переважно підручником академіка Шторха, виданим французькою (1815 р.) і німецькою (1820 р.) мовами. У своїх наукових працях і лекціях Степанов широко й творчо використовує надбання світової економічної науки. У двотомних «Записках про політичну економію» та інших працях він аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний дохід тощо. У висвітленні цих категорій Степанов здебільшого наслідує Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він фактично розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його тлумачення.

Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосництва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він захищає буржуазні відносини, стає прихильником великого виробництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес. Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробництва, І. Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земельної власності, яка на той час була майже виключно поміщицькою. Він пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм господарювання.

М. Вольський — професор Новоросійського університету. Він перебував під значним впливом класичної політичної економії і трудової теорії вартості, хоч і прагнув об'єднати всі відомі економічні теорії, як такі, що мають багато спільного. Особливу увагу він приділяє визначенню предмета політичної економії. Для того, щоб політична економія успішно розвивалась як наука й надалі відігравала належну роль у суспільстві, необхідно, підкреслював М. Вольський, точно визначити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що підлягають вивченню цією наукою.

Професор Харківського університету Г. Цехановецький дотримувався засад класичної політичної економії, висвітлюючи, разом з тим, у лекціях окремі положення економічної теорії К. Маркса, з приводу чого проти нього було навіть розпочате слідство «за неблагонадійність». Однак багатьох положень марксизму, особливо щодо революційної перебудови суспільства, він не поділяв.

Особливе місце з-поміж представників класичної політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був прихильником трудової теорії вартості і популяризатором економічного вчення Маркса. У магістерській дисертації «Теорія цінності й капіталу Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'ясненнями» він розглядає теорію Маркса як дальший розвиток учення Сміта й Рікардо. 1876—1878 pp. в журналах «Знание» і «Слово» Зібер публікує низку статей під назвою «Економічна теорія Маркса», викладаючи зміст першого тому «Капіталу».

Наприкінці XIX і на початку XX ст. найвідомішими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні були Р. Ор-женцький та О. Білімович. Вони не лише сприйняли ідеї мар-жиналізму, а й розвинули їх. Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості, і особливо теорії вартості К. Маркса.

Світове визнання здобули дослідження українських економістів — представників математичного напряму в політичній економії: М. Столярова, О. Білімовича, О. Орженцького. Найвидат-нішим економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), котрий у 1913—1926 pp. викладав у Київському комерційному інституті (нині КНЕУ). Він написав низку праць у галузі математичних і математико-статистичних досліджень.

 

99. Революційно – демократична течія економічної думки в Україні – Кирило – Мефодіївське товариство.

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну. Історичне значення Кирило-Мефодіївського братсва полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелегенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну программу національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаціійно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.

 

100. Ліберально - дворянська течія економічної думки в Україні – А. О. Скальковський, Д. П. Журавський, Д. М. Струков.

Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів.

У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвітлюються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, географія, статистика, економіка.

Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження містить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.

Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обґрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на противагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам великих землевласників півдня України, які переходили до капіталістичних форм господарювання і були заінтересовані в максимальному збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.Основне завдання економічної політики А. Скальковський вбачав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв’язане зі зростанням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У вирішенні аграрного питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непокоїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького господарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян землею тощо.

Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний учений, економіст, статистик, наукова діяльність якого припадає на 40—50-ті рр. ХІХ ст. З 1851 р. він — учений секретар і редактор статистичного відділу «Комісії для обстеження Київської учбової округи» при Київському університеті. Його перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найбільш значна його праця — тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найбільш дорогоцінних надбань» російської науки ХІХ ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обґрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками. Отже, Д. Журавський виступав за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його повільного перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої дослідження розвитку промисловості, товарно-грошових відносин, зростанню внутрішнього ринку, зовнішньої торгівлі, тобто тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Д. Журавського можна назвати ідеологом буржуазії, що народжувалась, і поміщиків, які пристосовувались до нових умов господарювання.

Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. У працях 50—60-х рр. («Досвід викладення найголовніших умов успішного сільського господарства», «Про поземельне володіння і користування», «Зауваження на статтю п. Русинова» та ін.) Д. Струков намагається з’ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв’язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до можливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів. Для переходу до нової системи, писав Д. Струков, необхідним є «інший порядок, для якого потрібні капітали й уміння», чого нема в поміщицькому господарстві.Критикуючи поміщицьке землеволодіння, Д. Струков не закликає до його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель або передачу землі в довгострокову оренду і створення господарств типу фермерських. Д. Струков посилається на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближались за формою до капіталістичних ферм, досягли за короткий строк значних успіхів. Саме на півдні України, стверджував він, перехід до нових форм господарювання буде нескладним, оскільки тут ще до скасування кріпацтва застосовувалась вільнонаймана праця. Виходячи з необхідності перебудови всієї системи «земельних розпорядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільненні селян від опіки общин він бачить одну з обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.Отже, у вирішенні аграрного питання Д.Струков виступає як буржуазний ліберал, вимагаючи усунення перешкод для нагромадження капіталу, вільної конкуренції, тобто для розвитку капіталістичних відносин.

 

101. Ліберально-буржуазний рух економічної думки в Україні. М. П. Драгоманов.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, об'єднаною в так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х роках у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Діяльність громад мала, головно, культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.М. П. Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик— один із лідерів Київської «Старої громади». М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він не був економістом, хоч суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку. Він палкий прихильник возз'єднання українських земель, розвитку національної культури, борець із насильницькою русифікацією за право українського народу користуватися рідною мовою.Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найповніше викладено в «Передньому слові» до першої збірки «Громада», що видавалась ним за кордоном. Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства» (соціалізму), федералізму й анархізму.Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинародну спрямованість і писав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. А це погіршило становище селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні форми.

Важливим у характеристиці світогляду Драгоманова є розуміння ним проблем капіталізму. На відміну від народників він не тільки не заперечував капіталістичного розвитку, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях.Драгоманов правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Водночас, він бачив і негативні риси капіталізму — кризи, безробіття тощо. Заслуговує на увагу розуміння Драгомановим майбутнього суспільства. Його він пов'язував із соціалізмом (громадівством), що, на його думку, є досконалішим, ніж капіталізм суспільним ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.