Чим можна пояснити підйом у розвитку сільського



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Чим можна пояснити підйом у розвитку сільського



господарства Стародавнього Риму у II - I ст. до н. е.?

Сільське господарство в II—І ст. до н. е. переживало підйом. Про його стан докладно повідомляють римські автори Катон (II ст. до н. е.) і Варрон (І ст. до н. е.). Значно поширилося виноградарство, маслино- і овочівництво, урожайність зернових до І ст. до н. е. досягла 10—15 ц/га. Землеробство забезпечило Італію продуктами харчування, в тому числі хлібом (привізного вистачало тільки на Рим і військо), воно вважалося престижним заняттям. В обробці врожаю використовували преси — з вантажем, клиновий, гвинтовий, а також давильний для вичавлювання винограду, оливок, овочів, млини з жорнами із вулканічних порід або дробленого базальту (появилися з V ст. до н. е.). На початку нової ери почали будувати водяні млини.Піднесення сільського господарства II—І ст. до н. е. можна пояснити трьома причинами:

— широким запровадженням рабства;

— встановленням ринкових зв'язків між містом і селом, які мали потребу в продукції один одного. Товарною галуззю в маєтку, як правило, ставала лише яка-небудь одна. Основна маса продуктів у ринковий обіг не втягувалася. Наприклад, катонівський маєток забезпечував себе всім аж до кілків і вербових лозин для підв'язування винограду;

— переходом від дрібного до великого землеробства.

 

19. У чому полягає суть Римського колонату та його вплив

на формування аграрного суспільства?

Основою фінансової системи Риму була експлуатація колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали в кілька разів більше норми. Недоїмники або ставали боржниками лихварів, або потрапляли в рабство. В І-II ст. відбувалося дроблення латифундій на невеликі ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам (у перекладі з латинської мови - землеробам). Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натуральний податок і відробляли певну кількість днів на рік. Особливо поширився коло-нат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 врожаю і відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в економічну залежність від власників.У III-V ст. колонат став пануючою формою виробничих відносин у сільському господарстві. Рабство стало домашнім, втративши виробниче значення. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні землевласники йшли під заступництво великих власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформлений юридичне.В 332 році за конституцією імператора Константина І було заборонено залишати місце свого проживання. Законодавчі акти IV - V ст. розглядали колонів як осіб, що залежали від власника в особистому і економічному відношеннях. Отже колонат еволюціонував у різновид відносин феодального типу.

 

20. Які причини занепаду Риму та економічні наслідки цього процесу?

У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту. Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не обумовлювався угодою. Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату і прекаріїв. Останні стали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово, зазначалися платежі власнику землі. Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в господарське життя. Держава була неспроможна регулювати економіку країни. Отже, для господарства Риму в ІП-У ст. визначальними стали такі ознаки, як низька продуктивність праці рабів, натуралізація, аграризація господарства, перетворення колонату в пануючу форму виробничих відносин, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Це свідчило про кризу рабовласницьких відносин і феодалізацію римської економіки. Центри економічного життя перемістилися на Схід. Політична нестабільність Римської імперії, численні повстання рабів і колонів, вторгнення варварів, призвели до її падіння в 476 році.

21. Визначіть форми та основні види податків в первісну

Добу та у античному світі.

Первісна доба — найбільш тривалий період розвитку людства. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн років до н. е.) і завершується формуванням класового суспільства та виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Податки з’явилися ще на початку зародження цивілізації i були пов’язані з першими суспільними потребами людини. Людство розвивалося за своїми законами. Водночас зазнавала змін i форма податків. За первісного ладу це було жертвопринесення. Коли почали утворюватися державні формування, система оподаткування набувала більш чіткого характеру. Літописні джерела свідчать про те, як сплачувалися податки в давні часи. В Первісну добу на кордонах племен з різною господарською орієнтацією, а пізніше і всередині племен, усе інтенсивніше розвивався обмін. Проте всезагального еквівалента господарська практика ще не виробила. Можна говорити лише про зародження товарного виробництва й обігу, тобто про створення окремих продуктів у кількості, що перевищувала потреби сім'ї та общини і призначалася для обміну з іншими общинами, про формування ринкових відносин, хоча у досить примітивній формі. У первісній Європі зазвичай для розрахунків використовували каміння: слова "калькулятор", "калькуляція" походять від латинського calculus — камінь.

Шумеро-аккадське суспільство (XXII—XXI ст. до н. е.) знало рабство, щоправда в патріархальній формі. Крім полонених, були вже боргова кабала, самопродаж і продаж членів сім'ї, спадкове рабство, обернення в рабство за вироком суду. Були раби приватні й державні, їх використовували на іригаційних роботах. сектор. Цар з допомогою чиновників контролював усі сфери життя суспільства. Велика армія фіскалів пильнувала, щоб населення справно сплачувало податки. . Активізації банківської справи сприяв перехід у XX ст. до н. е. до грошового податку. Загалом же господарство халдейського Вавилону ще залишалося натуральним.

Важливі соціально-економічні зрушення в Китаїсталися в період Східного Чжоу (VIII—III ст. до н. е.) (Східне, Західне — вживається залежно від переміщення столиці держави на схід, захід). Завдяки іригації, а також появі приватної власності на землю та земельного податку продуктивність китайського землеробства дуже зросла, що сприяло загальному економічному процвітанню країни. Проте оподаткування не призвело до перетворення общинного земельного фонду в царську власність, а селян — у царських підневільних людей. Сільська община з її органами самоврядування відстояла свої автономні права.

Значна частина селян, не бажаючи сплачувати високі податки (часом вони сягали 2/3 урожаю), йшла у більш прибуткову торгівлю. У суспільному виробництві зросла частка рабської праці. У IV ст. до н. е. проведено реформи Шан Яна, які прискорили об'єктивний процес руйнації землеробської общини, узаконили приватну власність на землю. Вони замінили податок з урожаю земельним податком, що забезпечувало сталий прибуток держав.

Античність — особливий період в історії народів Середземномор'я. Він починається приблизно у VIII ст. до н. е. з формуванням грецьких міст-держав Спарти, Афін, Фів, з піднесенням Карфагена, заснуванням Рима, із проведенням перших олімпіад, а закінчується в V ст. н. е. падінням Західної Римської імперії.

Для античності характерне поєднання, співіснування різних політичних і економічних моделей та укладів. За ці 1300 років багаторазово в різних частинах басейну Середземномор'я було випробувано демократію і деспотію, правління кращих — аристократія і багатих — олігархія, щоб поєднати республіканські та монархічні елементи правління, принципат, військові й адміністративно-бюрократичні системи правління.

Економіка ще мала переважно натуральний характер. Основна маса населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому в основному в землеробстві. Вироблення тканин і одягу з них — основне заняття жінок і дівчат античності. Однак у цю епоху високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне. Значних масштабів набирає дорожнє будівництво, кораблебудування; зводять багатоповерхові будинки, прокладають водопроводи, каналізації.

У Греціі общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.

22. Економічна думка Античного світу.

Важливим досягненням античної економічної думки є з'ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства). Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави в 444 — 429 pp. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були висловлені філософами Демократом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про примарність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не можна назвати бідним того, хто задоволений своєю долею» і «не можна назвати багатим того, хто не задоволений тим, що має»). Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв'язував із моральними чеснотами. Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філософського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Аристотеля. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу.

23. Назвіть основні ознаки феодальної аграрної системи.

Рівень життя феодалів порівняно із селянами і підмайстрами відносно високий, однак його якість не йде ні в яке порівняння з якістю життя вільних як в епоху античності, так і в більш пізні часи.

Основними розподільчими відносинами в середні віки є рента. Відомі три форми ренти: відробіткова (панщина) — найбільш архаїчна і найменш ефективна форма, в основі якої — перерозподіл живої праці, передбачає сильний ступінь особистої залежності селянина від власника землі; продуктова (оброк), заснована на перерозподілі натурального продукту; грошова — найбільш прогресивна форма, що допускає відносно слабку особисту залежність, заснована на перерозподілі доходу.

У чистому вигляді ці форми траплялися вкрай рідко. Звичайно практикувалося поєднання всіх трьох форм із переважанням однієї з них.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали в приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її держателями на різних умовах аж до права спадкового користування;

— різні форми й ступені позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— низький у цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

Ці характерні ознаки не вичерпують усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника пануючого класу, пов'язаною з обов'язками несення військової служби та інших повинностей на користь вищого сеньйора. Сеньйор також вважався власником цього феоду. Така специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії та особистих васально-ленних зв'язків.

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, що стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента — це частина додаткового продукту залежних селян, яку безплатно, безеквівалентно привласнює землевласник. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.

24. Як відбувалася еволюція класичних феодальних відносин

у Франкській державі?

Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII—IX ст. Велика земельна власність розвивалася інтенсивніше, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, утворювалися основні класи феодального суспільства.

У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартелла (714—715). У зв´язку з вичерпаністю земельного фонду було встановлено, що земельні дарування — бенефіції — даються не навічно, а на термін служби або довічно, і потім можуть бути передані іншій служивій людині. Протягом IX—X ст. бенефіцій перетворювався з довічного у спадкове володіння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного утримання, пов´язаного з обов´язковим несенням військової служби.

По-перше, ця реформа зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації; по-друге, закріпила феодальну земельну власність і збільшила селянську залежність, оскільки земля давалася зазвичай разом із людьми на ній; по-третє, створила поземельні зв´язки між тим, хто дарує, і бенефіціарієм, сприяючи встановленню васальних відносин. Васал залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, присягаючи останньому на вірність і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати цю форму дарувань, що сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності.

Паралельно формувався клас залежних селян. Коли вони розорялися, то легко потрапляли у поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Але феодали не були зацікавлені в тому, щоб зігнати селян із землі, яка тоді була єдиним джерелом прибутків і засобів існування. Навіть втративши алод, селяни брали в феодалів землю у користування на умовах виконання певних повинностей. Так, одним із важливих засобів феодалізації стала передача землі у прекарій — умовне земельне тримання, яке великий власник передавав у тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній людині, за що та мала виконувати панщину або сплачувати оброк.

Було три види прекаріїв: а) утримувач одержував всю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю великому землевласнику і отримував її на умовах відбуття панщини й оброків, отримуючи при цьому захист і необхідну допомогу при потребі; в) віддаючи землю, утримувач одержував більшу кількість землі.

Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. Зростала особиста залежність внаслідок комендації і концентрації політичної влади в руках великих землевласників. Особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від державотворця сеньйорам. Таке становище називалось імунітетом і фактично оформляло позаекономічний примус.

 

25. У чому полягають особливості розвитоку аграрного

суспільства у Англії?

Сільське господарство розвивалося трьома основними напрямами: створення буржуазних форм земельної власності, еволюція феодальної ренти у капіталістичну, зростання товарності. Змістом цих процесів була боротьба між двома шляхами розвитку аграрних відносин: ринкового підприємництва та дрібнотоварної земельної власності.

В Англії аграрний переворот XVI - XVII ст. відіграв радикальну роль. Там, де застосовувалось огороджування, насильницьке обезземелення селян, відразу утворилася велика земельна власність буржуазного типу, яка здавалася в оренду селянам. Після буржуазної революції на цих землях утверджувалися фермерські господарства, а лендлорди (великі землевласники) отримували капіталістичну ренту. Селян - копігольдерів переводили на становище орендарів, змушували відмовлятися від своїх прав на користування землею. Дрібні селянські господарства перестали існувати, звільнивши місце великій буржуазній земельній власності лендлордів і фермерів. Сільське господарство досягло значних успіхів у вівчарстві, агрокультурі й агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни, використання добрив), зросла врожайність зернових культур.

 

26. Охарактеризуйте розвиток сільського господарства у країнах Європи в епоху феодалізму.

В епоху феодалізму основною формою людської діяльності було сільське господарство. В Європі знаходиться дві зони, сприятливі для розвитку сільськогосподарського виробництва: лісостеп і лісова зона. В Римській імперії переважало орне землеробство. У стародавніх германців і кельтів до VII ст. було поширене вирубне землеробство — дуже трудомістке й неефективне. Селяни вибирали ділянки лісу, спалювали його, а потім землю, що звільнилася від лісу, обробляли. Ріллю використовували, як правило, три роки. Щоб вижити, змушені були займатись мисливством, рибальством і іншими промислами.

Основними культурами були жито, ячмінь, льон. Поле посіву боронували верхівками зрубаних ялин - боронами-суко-ватками. Застосовували примітивну сівозміну. Після трьох років землю використовували як пасовище. Через 15-17 років на цю ділянку поверталися знову. Грунт обробляли за допомогою рала або сохи. У районах, прилеглих до кордонів колишньої Римської імперії, використовували плуг, що давало змогу залишатися на одному місці тривалий час. У степовій зоні спалювали цілину, потім розорювали і засівали. На наступний рік це поле вже не оброблялося, воно заростало бур'янами. Коли виникала гостра нестача землі, селяни поверталися до нього. Таким чином формувалася перелогова система землеробства. Термін повернення до запустілої землі становив один рік. Виникають два поля: орне і парове. Парове обробляли, щоб знищити бур'яни, але не засівали. При застосуванні такої системи землеробства була потреба у великих колективах. Перелогові поля могла обробляти одна сім'я. Це привело до індивідуального господарювання. З часом виникає трипільна система (пар, озимина, яровина). Двопілля і трипілля були прогресом у розвитку сільського господарства. Знаряддя праці в сільському господарстві в період раннього середньовіччя вдосконалювалися дуже повільно. Фактично в усій Європі застосовували для обробки ґрунту рало, борону, соху, мотику, лопату та ін. Плуг був одним із найбільш удосконалених знарядь раннього феодалізму. Він значно підвищив продуктивність праці й використовувався в степовій та лісостеповій зонах. Соху застосовували землероби в лісовій зоні, у північних районах Східної Європи. Решта сільськогосподарських знарядь удосконалювалася повільно, зберігаючи свою форму. Кам'яні й залізні серпи були поширені в усій Європі. Молотили зерно в основному ціпами, іноді за допомогою худоби: домашні тварини копитами вибивали зерно зі снопів або вони тягнули каток чи спеціально прилаштовану для цього дошку. Тваринництво у деяких народів Європи (скандинавів, балтів та ін.) мало не менше значення, ніж землеробство. Кельти, германці й слов'яни розводили волів як тяглову силу, коней як їздову, а також свиней, кіз, курей та собак. Особливого поширення набули свині й велика рогата худоба. На рубежі II тис. відбуваються якісно нові зміни у тваринництві. Селяни переходять від простого привласнення у природи до свідомого розведення потрібних їм тварин. У Франції виводять нові породи коней і собак, у країнах Середземномор'я — овець і кіз. Селяни вивели нові породи свиней, схрещуючи їх з дикими. Прогрес у сільському господарстві досягався досвідом і вмінням селян, хоч вони мали обмежені можливості для запровадження передових методів. У середні віки найуспішніше розвивалися поміщицькі господарства. Феодали експлуатували не тільки дармову силу селян, а й їхній інвентар та худобу. Залежність селян від феодала гальмувала загальне піднесення сільського господарства. Значні зрушення в Західній Європі відбулися тоді, коли перемогло парцелярне селянське господарство.

 

27. В чому зміст аграрної революції у Візантії. Що таке митрокомія?

У ранній Візантії (IV—VI ст.) ще панували рабовласницькі відносини. Проте рабських латифундій було вже менше, ніж у Західній Римській імперії. Крім появи вільних рабів, яким надавали вільні земельні ділянки — пекулії, значного розвитку набула вільна селянська община. Вона була ближчою до західноєвропейської общини — марки. Найпоширенішою стала мітрокомія — сусідська община, яка об'єднувала селян, котрі володіли невеликими ділянками землі й мали на них досить широкі права власності. Для мітрокомії був характерний дуалізм — поєднання общинного землеволодіння з приватною власністю на землю. Мітрокомія проводила розкладку та збір податків, забезпечувала виконання повинностей і спільних робіт. Із IV ст. держава посилює колективну відповідальність общини, вводить епіболу — зобов'язання общини платити за залишені односельчанами землі. Для того щоб захистити свої інтереси, община нерідко віддавалася під патронат сильнішої особи (колективний патронат). Становище слов‘ян-переселенців охарактеризоване у “Землеробському законі”, сформульованому у VІІІ ст., але такому, що відбиває реалії ще VІІ ст. Селяни мали ділянки – поле, виноградник, сад у власності. Але їх назви – пайка, жереб – свідчать про вплив общини. Закон передбачав і переділ земель, якщо перший поділ був проведений неправильно.

Після збору врожаю поля могли перетворюватись на вільне пасовище. Були й безземельні селяни-апори, що орендували землі з половини урожаю, а деякі орендарі платили власникам десятину врожаю – мортити. Можливо, це колишні власники земельних ділянок. Були й наймити – містоти або містії.

 

28. В чому полягає суть державного феодалізму у Візантії?

Друга половина IX—XI ст. позначена зростанням податкового гніту та повинностей. Сплачували податок не з двору, а з кількості тяглової й домашньої худоби, з використовуваних пасовиськ, птиці, вуликів, тобто із всіх джерел доходів селянського господарства. Селяни залучалися до виконання будівництва укріплень, державних споруд, шляхів, мостів, перевезень будівельних матеріалів. Із X ст. почали сплачувати податок на користь церкви — канонікум. До цього додавалися пограбування і здирства з боку численних чиновників фіскального апарату. У зв'язку з появою бідних та вбогих із X ст. вводиться податкова відповідальність общини за односельчан. Зростання великого землеволодіння відбувалося за рахунок скорочення приватної власності вільних селян, власності общини, а також за рахунок поступової феодалізації відносин на державних землях. Прагнення держави забезпечити обробіток землі й надходження податків призвело до того, що чимраз більше державних земель переходило до великих земельних власників, особливо монархів.

Іншими джерелами формування феодального землеволодіння були:

1) солемній — надавання прав на отримання державних податків з майна або платників;

2) пронія — пожалування прав вилучення за громадянську, державну або військову службу. Феодалізація візантійського суспільства проявилась і в розвитку елементів васальних відносин, пов'язаних із поширенням форм умовного землеволодіння. Вони розвивались у формі етерії — світи, яку становили дрібні землероби, васали, котрі були під захистом і заступництвом багатого власника, прямого утримувача землі. Ці відносини формувалися на основі дружби, яка означала вірність, подяку за надані послуги, допомогу. Пріоритет обов'язку перед друзями порівняно з посадовим, службовим обов'язком по суті розхитував устої централізованої державності. Він став проявом феодалізації державного апарату зсередини, коли посада переставала бути інструментом виконання визначених функцій і перетворювалась на інструмент особистої влади її носія. Наслідком цього явища стало зростання корумпованості бюрократичного апарату та його неефективності. Отже, у Візантії XI ст. в основному утвердилися феодальні відносини. Проте процес оформлення їх не завершився. В XI ст. не склалися чіткі станові градації всередині пануючого класу, не було відокремленості духовенства як особливого стану, не сформувався також міський стан. Відбулося це наприкінці XIII — на початку XIV ст., коли після захоплення Константинополя хрестоносцями (1203) розпалася імперія.

 

29. Визначіть особливості розвитку феодальних відносин у

Німецьких землях.

Феодальні відносини стали розвиватись у країні не раніше ХІІ ст.

Німецьке суспільство поділялось на два основні класи: військовий – лицарство і податний – селянство. Утворенню цих двох станів сприяла реформа короля Генріха Птахолова (919 – 936 рр.), яка була викликана необхідністю створити кінноту для боротьби з угорцями. За реформою, особи, які могли воювати у рядах кіннотників, були зараховані до війсь-кового стану, а всі інші зарахувались до податного стану. У зв’язку з цим до військового стану потрапила і заможна час-тина селянства, а також деякі категорії невільних слуг феодалів.

Військовий стан не був однорідним: крім великих землевласників, світських і духовних, до нього входили середні і дрібні лицарі.

Податний стан складався із вільних і невільних селян. Серед них тривалий час існували земельні власники: частина селян володіла землею на основі чинша, тобто внесення певних платежів на користь власника землі. Невільні були кріпа-ками, що працювали на землі або слугували при дворі феодала.

Міщани були землевласниками або ж торговцями і ремісниками. Фактично, вони не могли розглядатися як податний стан, тому що податками обкладались міста, а не окремі громадяни.

У ХІІ ст. у Німеччині склались феодальні стани.

Структура класу феодалів визначалась відносинами земельної власності. Найбільшим землевласником був король. Великі земельні володіння мали герцоги, пфальцграфи, графи, рицарі.

Поряд із світською знаттю стояли прелати церкви –архієпископи, єпископи, абати.

Взаємовідносини між феодалами будувались на ленних зв’язках і були багатоступеневими, але в деяких випадках зберігалось пряме підпорядкування феодальних власників королю, що було характерне для ранньофеодальної держави.

Феодальна ієрархія, яка склалась у Німеччині в ХІІ ст., виступає в Саксонському і Швабському зерцалах як ієрархія шести і семи військових щитів (Саксонське зерцало, книга І, ст. 3). Ієрархія носила військовий характер. У той же час вона була формою державної організації німецьких феодалів.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; просмотров: 108; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.012 с.)