Східна цивілізація та її характеристика в «осьовий час»

Традиційні цивілізації Сходу ― Близькосхідна-Мусульманська, Індійсько-Південноазійська, Китайсько-Далекосхідна ― розвивалися переважно на основі кризи ранніх цивілізацій і переходу в різних формах і різними темпами до станово-класових відносин.

У Східному Середземномор’ї на землі Палестини був написаний Старий Заповіт Біблії, що є важливим історичним джерелом з історії господарства стародавніх євреїв та іудейсько-ізраїльських держав.

Старий Заповіт є збіркою книг, написаних різними авторами впродовж XIII–II ст. до н. е., складається з 50 книг і трьох частин: Пятикнижжя Мойсеєве (Тора ― «Учення»), Священного Писання (поетичні та прозові тексти, історичні книги), Книги Пророків (народних проповідники та ораторів).

Ідейно-цінністною установкою Біблії є визнання людської індивідуальності та примату особистості, як образу та подобою Божого, над соціальним статусом, національною належністю тощо. Основою Мойсеєвих законів є справедливість, що означає визнання прав людини на життя, власність, одяг, житло, працю і відпочинок, і праведність, що передбачає виконання людиною своїх обов’язків відповідно до заповідей Бога.

Економічні уявлення Старого Заповіту ― це захист інтересів бідних верств населення, засудження багатства і влади, заклик до відновлення земельної патріархальної громади. Засуджувалися надмірне нагромадження багатства і розкоші, лихварство, пропонувалося боргове рабство обмежити шістьма роками, заборонялося використовувати потреби ближніх для власного збагачення, затримувати плату за працю найманого робітника, обважувати та обмірювати покупців, вимагалося періодично прощати борги і відпускати на волю рабів, багатство розглядалося як знак божої прихильності за справедливість і праведність.

У I ст. н. е. у Палестині виникли перші християнські громади, зародилося християнство як релігія гноблених.

Базовими передумовами Індійської цивілізації I тис. до н. е. були пережитки соціокультурних структур ранніх цивілізацій в долині Інду (Хараппської та Мохенджо-Даро) та індо-арійської. Харапська цивілізація з дравідійським населенням була типологічна землеробсько-іригаційним суспільствам Єгипетсько-Месопотамського регіону. Загибель її науковці пов’язують з внутрішньою кризою та загарбанням скотарськими індоарійськими племенами у другій половині II тис. до н. е. На думку вчених, суспільства індо-арійської цивілізації розвивалися в умовах іригаційного вирощування рису, домінувало дуалістичне господарство з палацово-державним сектором і сусідсько-землеробською громадою. Соціальні відносини визначала система варн-станів (жерці-брахмани, воїни-кшатрії, вайшя-землероби і скотарі), доповнена варною шудр[20] ― слуг і ремісників. В основі експлуатації лежали право влади-власності та редистрибутивна система, що поєднувалася із стягування данини з підкорених територій.

У середині I тис. до н. е в умовах ранньозалізного часу відбувся перехід від ранньоцивілізаційних суспільств до традиційного станово-класового суспільства. Освоєна долина річки Ганга (Північна Індія) стала центром Індійської цивілізації. Проте Давня Індія було політично роздроблено. На початок VI ст. до н. е. в Північній Індії було 16 держав-князівств. Це сприяло завоюванням перського царя Дарія I та Олександра Македонського. В кінці IV ст. до н. е. утворилася імперія Маур’їв, територія якої охопила більшу частину Індії. Вона була знищена зовнішніми вторгненнями в II ст. до н. е.

Зрошувальне землеробство та необхідність іригаційних систем, що захищали від паводків, зумовили збереження економічного значення державно-бюрократичного апарату та територіальної землеробської громади, поступове переростання редистрибутивної системи у фіскальну. Варнова система переросла у кастову. Касти спочатку були професійними групами людей, що поступово набули статусу ієрархічно підпорядкованих корпорацій. Ради старійшин регламентували та контролювали життя своїх членів, виключення людини з касти фактично ставило його поза громадою.

В VI − V ст. до н. е. виникло вчення буддизму [21], яке виступало проти варнової системи, проповідувало реінкарнацію душ, свободу людини, обмежену кармою (результатами минулих справ) у вигляді відплати у загробному житті за земне життя. Внаслідок взаємоадаптації дравидійської та індоарійської культур у перші століття нашої ери сформувалися ідеологічна систем а індуїзму, складовими яких є ведичні[22] релігійні уявлення, брахманізм і концепція індивідуального та світового духа (Брахми), до якого особа може наблизитися при нездійсненні поганих справ і медитації (йогівська практика). Індуїстсько-буддійські тексти є важливим джерелом дослідження господарства та соціальних відносин Стародавньої Індії. Найвідоміші ― «Закони Ману» та трактат «Артхашастра».

«Закони Ману», сформовані приблизно у IX ст. до н. е. на основі священних книг (Вед), приписують міфічному родоначальнику людей Ману. Збереглася редакція законів II ст. до н. е. Вони освячували варново-кастову систему, що надавала достатні можливості для самореалізації людини в її межах. Економіка складалася із землеробства, тваринництва, торгівлі та лихварства, що були сферою діяльності вайшіїв. Домінувала поземельна громада з патріахальними сімейними домогосподарствами, формувалося приватне землеволодіння. Ймовірно господарство брахманів і кшатріїв існувало за рахунок подарків і пожертв. Використовували залізо для виготовлення знарядь праці. Землю обробляли моткою та плугом, культивували пшеницю, ячмінь, рис, цукровий тростник, льон, боби, бавовну, індіго. Корова вважалася священною твариною. Масло, молоко, кисляк були звичайною іжою населення. Ремесло було «безгрішне» та «гріховне» (ювелірне, виробництво шкіри, м’ясники тощо). Найбільшого розвитку набуло ткацтво. Домінувало натуральне господарство. Податки та повинності стягували у натуральній формі. Всі ремісники та шудри щорічно один день працювали на царя. Торгівля і лихварство вважалися законним заняттям. Існувало професійне купецтво. На окремі товари існувала державна монополія, порушення якої каралося конфіскацією майна купця. Основною грошовою одиницею було мідна киршпана, використовували також золото і срібло. Сплата боргу вважалася обов’язковою. Норма відсотка становила 2% для брахманів, 3% ― для кшатріїв, 4% ― для вашьї, 5% ― для шудр. Декларувалося, що боргова сума сплачувалася, якщо відсотки дорівнювали подвійній сумі. Натуральна позика сплачувалася у 5-кратному розмірі. Закони визначали певні права та обов’язки землеробської громади, представників каст і царя. Власність і багатство були необхідні для служіння богам. Рабство визначали як природнє явище, прирівнювали до суспільного обов’язку, визначалися його джерела, зокрема ― борг. Варну-касту шудр визнавали колективною власністю вищих каст. Рабство мало патріархальний характер.

Трактат «Артхашастра» («Наука про політику», вчення про користь, вигоду) написаний брахманом Каутілья Вішнагупта, радником царя Чандрагупти, засновника імперії Маур’їв (IV ст. до н. е.). На думку вчених, «Артхашастру» можна вважати вченням про господарство. Трактат розповідає про суспільно-економічне життя Індії у вигляді настанов царю з метою ефективного державного управління.

Правитель держави, як намісник богів, повинен бути освіченим, володіти політикою створення, збереження та примноження багатства. Оскільки багатство держави створює все населення, обов’язок правителя та його адміністрації захищати землю та її людей, не допускати зловживання владою, особливо боротися проти голоду та зловживання владою.

Завданням царської адміністрації є колонізація земель, будівництво іригаційних споруд, доріг, мостів і міст, організація царського господарства, допомога селянам грошима, зерном, худобою. Цар (раджа) уособлював верховну власність на землю, отже, мав контролювати надання земельних наділів за службу, земельні привілеї брахманів, які не платили податки, конфіскацію необробленої землі і передачу її іншим особам.

У фінансовій політиці держави головним завданням і обов’язком кожного царського чиновника э наповнення скарбниці. Дохідну частину складали натуральні та грошові податки (земельний, із садів, городів, домашніх тварин), митні платежі, доходи царського господарства, торгівля. Селяни сплачували податки-ренту в розмірі 1/8−1/16 зібраного врожаю, відробляли декілька днів на рік у палацовому господарстві. Ремісники також віддавали частину виробленої продукції, відробляли один день на користь царської скарбниці. Особа, яка проводила зрошувальні роботи за свій рахунок, звільнялася від оподаткування. Переважали видатки на богослужіння, гарем і кухню.

Торгівельну діяльність регламентували нормами торговельного прибутку, оподаткуванням, підтримкою стабільного запасу товарів, контролем за цінами, створенням спеціальної державної служби. Її чиновники повинні були мати широкі повноваження, мати знання із організації та обліку господарювання, зокрема щодо ціноутворення, основних засобів, прибутку та витрат. Незаконний прибуток, отриманий шляхом обману покупців і продажу недоброякісної продукції, штрафували у восьмикратному розмірі від вартості продукції. Торгівці сплачували податки на користь скарбниці 1/16 частиною товару, що продається за міркою, 1/20 ― товарів, що продаються за вагою, 1/11 ― товарів, що продаються за рахунком. Кожні чотири місяці за кошти торговців перевірялися ваги під загрозою стягування штрафу. Каралися цінові угоди між торговцями. Для запобігання банкрутства купця правитель міг заборонити продавати аналогічні товари до розпродажі купцем своїх. Зазначалося, що зовнішню торгівлю слід регламентувати шляхом реєстрації іноземних купців, обліку імпортованих товарів, заборони або стимулювання імпорту окремих товарів звільняючи від оподаткування, сприяння експорту навіть за умови збитковості, стягування мита. Регулювався процес встановлення ціни товару залежно від вартості, вилучення державою надприбутку штрафними санкціями. Прибуток фіксувався на рівні 5% для місцевих товарів і 10% ― імпортованих. Загалом державний бюджет повинен мати активний характер, доходи збільшуватися, видатки зменшуватися.

Основою господарства були землеробство, тваринництво, полювання, рибальство, ремесло, видобуток золота, срібла, заліза, міді, свинцю. У буддійський період в Індії відбувався процес урбанізації. Міста були людними. Заможні люди зводили дво-, триповерхові будівлі. У країні існував кастовий лад. Заняттям брахманів були навчання та жертвоприношення, кшатріїв ― навчання, жертвоприношення, військова справа, вайшя ― навчання, жертвоприношення, роздача дарів, землеробство, скотарство, торгівля, шудр ― праця у господарстві представників вищих каст, ремесло, акторство. Касти надавали своїм членам соціальну захищеність, зокрема від державних інститутів. Рабську працю використовували переважно у домашньому господарстві. Рабами були неарії. Якщо арій ставав рабом, його необхідно викупити і звільнити. Раб мав права на майно і сім’ю, самовикуп, отримання спадку і дарунків. Обмежували рабство шляхом штрафів за продаж дітей до вісьми років, визволенням від рабства нащадків вільної людини, який продав себе у рабство. Боргове рабство вважалося тимчасовим. Широко використовувалася наймана праця. Робітники отримували 1/10 частину продуктів як плату.

Зберігалася землеробська громада. Трактат рекомендував вивчати традиції, звичаї та заняття членів громади, проводити державну політику підтримки її соціально-економічного життя. Встановлювалася система штрафів за образу громади, касти, поселення. На думку вчених, корпоративно-кастовий поділ населення, соціально-релігійні установки були однією з перешкод створення централізованої індійської держави.

В історії Стародавнього Китаю ранньоцивілізаційне суспільство виникло в середині II тис. до н. е. (XIV ст. до н. е.) в басейні річки Хуанхе в добу бронзи. Шань-Інське ранньополітична і ранньокласова цивілізація об’єднала соціальні організми номового типу. Значний вплив на її економічно-соціальний розвиток мали індоєвропейські племена, котрі володіли бронзоливарним виробництвом і кінними бойовими колісницями. Утвердилися влада-власність на матеріально-трудові ресурси та редистрибутивна система, пов’язані з пануванням натурального господарства. Проводилися колективні роботи, пов’язані з розливом річок. Господарство мало двосекторний характер: державно-палацовий і державно-обшинний. Община була землеробською, селяни-общинники ― основною продуктивною силою. Через високу вартість кольорової металургії з бронзи виготовляли озброєння, ритуальні речі, ремісничі інструменти, сільськогосподарські знаряддя праці залишалися з каменю, дерева і кістки. Палац як редистрибутивний центр, зосереджував доходи з господарства правителя-вана, рентні платежі общин, данину із завойованих територій.

У кінці XI ст. до н. е. (1027 р.) князь племені чжою, який був васалом Шань-Інського царя, захоплює владу. Почалася епоха ранньополітичної та ранньокласової цивілізації Чжою, що продовжувалася до 771 р. до н. е. Економічно-соціальний розвиток характеризували ієрархія воєнно-політичної та соціальної структури на чолі з правителем-ваном, державне землеволодіння, надання спадково-службового землеволодіння чиновникам, певна адміністративно-господарська самостійність областей, дуалізм державно-палацового та державно-общинного господарства, система влади-власності та редистрибуції, натуральне господарство.

В «осьовий час» суспільний розвиток визначав процес переходу від ранньоцивілізаційних суспільств до традиційних цивілізацій. Цебув період «ворогуючих князівств». Упродовж VIII – середини III ст. до н. е. склалися 8 великих царств, які в історико-економічній літературі визначаються як станово-класові, з «державницьким способом виробництва».

Ієрархічна земельна і станова організація суспільства трансформувалася в централізовану державу з територіально-адміністративною системою. Для соціально-економічної системи були притаманні верховна влада-власність на землю бюрократично-адміністративного апарату, створення територіально-адміністративної системи управління, зростання економічного значення сільської громади і самостійності парцелярних домогосподарств, відчуження на рівні виробників земельних ділянок, формування великих землевласників (службовців) і орендарів, розвиток приватної власності і приватного підприємництва у промисловому виробництві та обігу, експлуатація у вигляді стягування ренти-податку (на орні землі у розмірі десятини, на гори і озера у розмірі 25% від доходів, за місце на ринку, заключення торговельних контрактів тощо), поділ суспільства на стани власників засобів виробництва на приватних засадах і тих, які їх не мають. Використовували металеві знаряддя праці. Землю обробляли мотикою і плугом. Головною культурою був рис, вирощували просо, пшеницю, ячмінь, чай. Існувало трипілля, використовували органічні добрива, вели боротьбу з шкідниками. Розвивалося шовківництво. Серед ремесел найбільшого розвитку мали гончарство, ткацтво, металургія, будівельна справа. Будували державні дороги, іригаційні споруди, канал між річками Хуанхе і Янцзи, Велику Китайську стіну. Добували руду, вугілля, природний газ, сіль. Виникли мінова, потім грошова торгівля. Першими грошима були раковини молюска каури, грошові знаки із шкіри білого оленя. У кожному місті були базари. Держава регламентувала якість і ціни товарів, базарну діяльність. Зовнішня торгівля була сухопутною та морською. Товари через Середню Азію експортували у Сірію, Європу. Торгували з Кореєю, країнами Індокитайського півострова. Вивозили ремісничі товари, фарфор, шовк. Ввозили дорогоцінні метали і каміння, килими, коней, верблюдів, мідь. Був заснований перший університет, складали географічні карти, винайшли сейсмограф і компас, ігловкалування.

У III ст. до н. е. (256 р. до н. е.) китайські князівства були об’єднані в єдину державу Цинь, що проіснувала до 220 р. н. е. (правили представники династій Цинь і Хань). Імператор Цинь Шихуан (259−210 рр. до н. е.) з метою посилення держави заборонив передачу державної землі в умовне володіння, провів адміністративну реформу, запровадив «Табель про ранги», що закріпило ієрархію соціальної структури, але на відміну від Індії залишався високий рівень мобільності. У 8 р. н. е. відбулося селянське повстання. Реформи нового правителя-вана Мана охопили конфіскацію і перерозподіл земельних володінь, їх обмеження, було заборонено продаж землі та рабство, встановлено тверді ціни на базарах.

Економічна думка Стародавнього Китаю розвивалася у рамках основних напрямів суспільної думки, якими були конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, що протягом століть вели гостру полеміку з філософських, соціальних та економічних питань.

Засновником конфуціанства був Кун Фу-цзи ( китайською «цзи» ― учитель, мудрець, в європейській літературі Конфуцій) (551–497 до н. е.). Своє вчення Конфуцій виклав в формі бесід, що були видані його учнями під назвою «Лунь юй» («Бесіди і міркування»). Конфуціанство обґрунтовує теорію природного права, яка стверджує, що першопричиною світу є Бог, який створивши людей, більше не втручається в їхнє життя, тому людське суспільство розвивається за власними законами і пізнається людським розумом. Економічні погляди Конфуція ґрунтувалися на морально-етичному принципі гуманізму та вченні про ідеали, були спрямовані на моральне вдосконалення людини та зміцнення держави. Конфуціанство орієнтувало людину на працю не в цілях особистого збагачення, а на благо суспільства. Моральна філософія має бути заснована на людяності, вірності обов’язку, справедливості, синівської шанобливості, великодушності, законослухняності. Конфуцій вважав становий поділ суспільства, соціальну ієрархію та існування рабства природними. Ідеальними є патріархально-родинні відносини, що становлять основу державного ладу. Держава є єдиною великою сім’єю, правитель ― батько народу, якого він має зробити багатим і щасливим. Для цього правитель повинен управляти народом не на основі законів і покарань, а за допомогою добропорядності, прикладом високоморальної поведінки, на основі звичайного права; не обтяжувати народ важкими податками і повинностями; підвищувати морально-етичні норми та запроваджувати програму морального вдосконалення людини.

Подальший розвиток конфуціанство отримало в поглядах Мен-цзи (372 – 289 до н. е.), який виправдовував протилежність між розумовою та фізичною працею та пов’язував соціальну нерівність з «небесною волею». Водночас Мен-цзи виступав на захист інтересів селян, закликаючи до відновлення общинного землекористування, збереження «колодязної системи», за якою вісім домогосподарств об’єднуються у громаду, обробляють свої наділи та громадський наділ, врожай з якого віддається державі, виступав за скасування важких податків, за поділ розумової та фізичної праці, розробив принципи успішного управління державою.

Паралельно з конфуціанством розвивався даосизм, основоположником якого був Лао-цзи (604–517). Основні ідеї викладені в книзі «Дао-де-цзин». Згідно даосизму в основі суспільного розвитку лежить небесне «дао», як першооснова і сутність людського буття, що відображає природний хід речей, споглядання життя, обмеження бажань, майнову рівність у суспільстві. Лао-цзи заперечував державне управління, пропагував принципи невтручання в суспільний розвиток, засуджував соціальну нерівність, заперечував теоретичні знання та можливості людського пізнання, ідеалізував первісний природний стан речей, до якого закликав повернутися. На відміну від конфуціанства практична діяльність оцінювалася як фактор, який відволікає від аскетичного самовдосконалення.

Школа легістів (законників) виникла і розвивалася як течія суспільної думки у боротьбі з конфуціанством. Найвідомішими представниками легізму були Лі Куй (424–386 до н. е.) і Шан Ян (Гунь Сунь Ян, 390–338 до н. е.). Легісти заперечували твердження конфуціанства про пріоритетність морально-етичних норм, були прихильниками політичної централізації, обґрунтовували необхідність державного управління на основі досконалого законодавства, нагромадження багатства у скарбниці, реформуванні економіки. Вони пропонували державне регулювання товарних цін на продукцію сільського господарства шляхом збільшення пропозиції на ринку продовольства за державними цінами, залучення до примусової праці нероб, введення єдиного земельного податку, заборону спекуляції зерном, впровадження державної монополії на виробництво і торгівлю залізом і сіллю.

Ідеї легістів знайшли відображення у реформах Шан Яна, що мали характер аграрного перевороту: проголошували приватну власність на землю з дозволом її купівлі-продажу, відміну відробіткової форми податків, земельний податок залежно від розміру наділу.

З критикою конфуціанства виступили представники вчення моїзму, засновником якого був Мо Ді-цзи (473–381 до н. е.). Вони заперечували становість та привілеї знаті, проповідували природну рівність людей, всезагальне виробництво, участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

Автори колективного трактату «Гуань-дзи» (збереглося 76 з 500 праць вчених), написаного в ІV ст. до н. е., розглядали переважно питання ефективного державного управління економічним життям. Завдання правителя зробити державу багатою, а людей щасливими. З цією метою у трактаті рекомендувалося: регулювати ринок, впливати на внутрішні ціни через масову закупівлю товарів у період, коли вони дешеві і створювати накопичувальні фонди, щоб при нестачі товарів і дорожнечі випускати їх на ринок та збивати ціни, та ведення пільгових кредитів землеробам; заперечувалися прямі податки як шкідливі, пропонувалося ввести податок на споживання солі та заліза. Автори «Гуань-цзи» писали про стихійні закономірності ринку, коливання попиту та пропозиції, натуральне та товарне господарство, нормовану емісію грошей. Праця була проголошена джерелом багатства держави. Ідеї китайських мислителів були основою реформ, які проводив імператор Цинь Шихуан.

Згідно науковим дослідженням економічна система, що склалася у цивілізаціях Стародавнього Сходу, проіснувала, зберігаючи принципові характеристики, до середини XX ст. н. е. Економічний розвиток отримав назву «східна стагнація».