Взаємозв’язок між поняттями «культура» і «цивілізація».

Культура виступає насамперед духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Нині одні вчені розцінюють зустріч культури із сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури і відповідно нового етапу цивілізації. Так, розбіжність, що виявилася між культурою і цивілізацією в XX ст., помітив російський філософ М. Бердяев (1874-1948). Стурбований нестримною технізацією людського життя, вчений вважав, що питання техніки - це питання про долю людства, оскільки культура втрачає свою "живу душу", своє природно-органічне начало. Культура має сакральне, релігійне коріння, її досягнення несуть тавро божественності, оскільки культура виросла з культу. Техніка ж примітивна за своєю суттю. Вона народилася поза храмом, у боротьбі людини з природою. Техніка не має унікальної неповторності й самобутності, що притаманні культурі. Навпаки, це те, що повторюється, надаючи однакові послуги, сервіс, комфорт, знаряддя та зброю. Слова М. Бердяева не втратили сенсу на межі тисячоліть. Тепер саме духовні цінності визначають долю людства та прогрес цивілізації.

12. Співвідношення понять культури та цивілізації

Цивілізація (від лат. civilis - громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа - це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття.

Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

З плином часу в поняття "цивілізація" почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст. термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення "дикунства-варварства" та "цивілізації". Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.

Майже до XX ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов'язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов'язуються. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали, що культура "переростає" в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи останній досить широкого значення.

 

Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття "культура виховання" та "культура вміння". їм він протиставляв суто зовнішній "технічний" тип культури, який назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І. Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини.

Передбачення І. Канта цілком справдилось у XX ст. Бурхливий розвиток техніки призвів до уповільненого розвитку культури. Цивілізація, позбавлена духовної суті, породжує небезпеку самознищення всього живого. Німецький соціолог О. Шпенглер у книзі "Занепад Європи" показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією. Книга Шпенглера мала величезний успіх, хоч сама концепція філософа була піддана різкій критиці. Цивілізацію О. Шпенглер вважав ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу.

Культура, на думку О. Шпенглера, як живий і зростаючий організм дає простір для розвитку мистецтв, літератури, творчого розквіту неповторної особистості й індивідуальності. У цивілізації ж немає місця для художньої творчості, у ній панує техніка і бездушний інтелект, вона нівелює людей, перетворюючи їх у безликих істот.

Концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку А. Тойнбі характеризується тяжінням до емпіризму в поясненні механізму функціо-нування всіх людських культур. Історичний процес, на його думку, це -коловорот "локальних цивілізацій", заміна однієї цивілізації іншою. "Локальна цивілізація" - це стійка єдність людей, яка виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і спільних духовних цінностях та традиціях. Як наслідок всесвітня історія набуває вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч.

Рушійною силою цивілізацій, за А. Тойнбі, є не лише Провидіння, Доля, "генетичний код", а й людський фактор - творча еліта, яка відповідає на виклик природного і соціального середовища і веде за собою пасивну масу. Коли творча маса вироджується, то вона прагне ствердити свою владу насильством. Тоді на арену виходить "внутрішній пролетаріат", - пише АТойнбі, - спільнота, яка нездатна ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готова до протесту з будь-якого приводу (К. Маркс назвав таку спільноту "люмпен-пролетаріатом"). По-сусідству з'являється "зовнішній пролетаріат" - це народи, які з певних причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відокремлення "внутрішнього пролетаріату" від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами ("зовнішнім пролетаріатом"). Встановлення такого союзу призводить до руйнування і в кінцевому підсумку до - загибелі локальної цивілізації1. Прогрес людства А. Тойнбі вбачав у духовній досконалості і сходженні до єдиної синкретичної релігії.

Класичною в цьому відношення є загибель давньоримської цивілізації [7, c. 56-58].

На відміну від О. Шпенглера, який цілісно розглядав російську культуру, включаючи в неї й інші східнослов'янські культури, в тому числі і українську, А. Тойнбі відводив українському й білоруському культурно-історичному типам місце посередника між західно- і східнохристиянською локальними цивілізаціями. А. Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів усі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, для яких характерні однакові риси, а якщо й мають свої особливості, суть їх - єдина1. Роблячи акцент на духовному аспекті "локальних цивілізацій", вчений вважав релігію головним і визначальним її елементом. Усі цивілізації являють собою гілки одного "древа" - світової релігії.

Польсько-американський дослідник О. Галецький у своїх працях виділив у Європі декілька спільнот. Зокрема, до Середньосхідної Європи як культурно-історичного регіону з його функціями та особливостями він включив Польщу, Чехію, Україну, Білорусь та країни Балтії, відмежовуючи їх від євразійського регіону, де відчутний ще досить великий вміст азіатських елементів2. Цим він порушив досить поширену схему Схід - Захід, що склалася під впливом Шпенглерової концепції цивілізаційного розвитку. О. Галецький, так само як і А. Тойнбі, виокремив Україну з російського культурного простру, розглядаючи її як складову європейської цивілізації.

 

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення поняття "цивілізація": 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства (Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів. У даному випадку цивілізація є синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О. Шпенглер).

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше й частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Більше того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, але залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей [9, c. 34-35].

Цивілізація як захід культури

У основі кожної культури лежить душа, а культура – це символічне тіло, життєве втілення цієї душі. Однак все живе коли-небудь вмирає. Живу істоту народжується, аби реалізовувати свої сили, які потім згасають зі старістю йдуть до небутті разом із смертю. Така вже доля всіх культур. Тривалість циклу розвитку Шпенглер визначає приблизно 1000 – 1500лет[9].

Кожна культура проходить вікові щаблі окремої людини. Біля кожної є своє дитинство, юність, змужнілість і старість. Культура народжується тієї миті, коли зпрадушевного станувечно-младенческого людства пробуджується і відшаровується велика душа. Вона розцвітає грунті суворо обмеженою місцевості, до котрої я він і залишається прив'язаної, на кшталтрастения[10].

Смерть культури є вичерпання її душі, коли її зміст не дають натхнення людям, звернених тепер для реалізації культурних цінностей, а до утилітарним цілям і благоустрою життя. Цей період Шпенглер пов'язує із настанням епохи цивілізації. Цивілізація є неминуча доля культури, майбутній Захід є безмежну поступ і вгору, лінією наших ідеалів. Сучасність є фаза цивілізації, а чи не культури. У зв'язку з цим відпадає ряд життєвих змістів як неможливих. Щойно впоралися, і весь повнота внутрішніх можливостей завершено і здійснена зовні, культура раптово клякне, відмирає, її кровсвертивается, сили надломлюються – вона стає цивілізацією. І вона, величезне всохле дерево в первісному лісі, ще багато століть може стовбурчити свої гнилі сучки.

Цивілізація – це і є крайні і штучні стану, здійснити які може вищий вид людей. Шпенглер називав цивілізацією одряхлілу культуру,реализовавшую свої цілі,подошедшую до кінця свогосуществования[11].

У чому різницю між культурою і цивілізацією? Дуже добре різницю між ними сформулював М.Бердяєв. Культура не розвивається нескінченно. Вона несе у собі насіння смерті, у ній укладено початку, які неминуче тягнуть її до цивілізації. Цивілізація, є, смерть духу культури динамічний рух всередині культури з їїкристаллизованними формами неминучевлечет до виходу межі культури. Цими шляхах відбувається перехід культури до цивілізації. Культура – є творча діяльність людини. У культурі творчість людини отримує свою об'єктивізацію. Цивілізація – перехід від культури, від споглядання, від творчості цінностей до самого життя. І, нарешті: Культура –релігійна зі своєї основі, цивілізація –безрелигиозна. Культура походить від культу, пов'язана з культом предків, вона неможлива без священних переказів. Цивілізація є воля до могутності, до улаштуванню землі. Культура – національна. Цивілізація – інтернаціональна. Культура –аристократична, а цивілізація –демократична[12].

По чому ж цивілізація, несуча людині соціальне і технічне благоустрій життя викликає в Шпенглера відчуття загибелі культури? Адже зберігаються прекрасні витвори мистецтва, наукові досягнення, світ культурних символів. Шпенглер побачив глибший і неочевидну бік справи. Культура жива до того часу, поки зберігає глибоко інтимну, таємну зв'язку з людської душею. Душа культури живе не як така, а лише душах людей, які живуть смислами і цінностями даноїкультури[13].

Якщо культура перестає притягати і надихати людські душі, приречена. Для античності цей стан настало в за римської епохи. Для Європи, пише Шпенглер, час занепаду прийде через 2000 років.

Звідси Шпенглер бачить небезпека, яку несе з собою цивілізація. Немає нічого поганого у благоустрої життя, але воно поглинає людини повністю, то, на культуру не залишається душевних сил. Він щось має нічого проти зручностей і цивілізаційних здобутків, але попереджає проти цивілізації,витесняющей справжню культуру.

Шпенглер не заперечує цивілізацію, але й не людина «цивілізації», здатний відкинути убік старий «культурний мотлох» через те, щоб затишно почуватимуться світі повсякденних турбот. Звідси випливає його двоїсте світовідчуття, яке охарактеризував М.Бердяєв: «Своєрідність Шпенглера у цьому, що ще було людини цивілізації … з такою свідомістю, як Шпенглер, сумним свідомістю невідворотного занепаду старої культури, який мав б такою чутливістю і такою задарма проникнення культури минулого.Цивилизаторское самопочуття самосвідомість Шпенглера від початку суперечливо і роздвоєно. У ньому немаєцивилизаторского самовдоволення, немає цієї віри в абсолютне перевага своєї епохи над попередніми поколіннями іепохами[14].

Відмова від культури відбувається нахабно й агресивно. Людина не відчуває бажання піднятися до висот культури, докласти зусиль, щоб її підняти. Він вимагає, щоб усе буловировнено до його похмурого рівня, а всяка витонченість, вишуканість і вихованість з'являються непотрібними надмірностями.

Укладання

Отже, з усього сказаного можна зробити кілька висновків. Відповідно до концепції О.Шпенглера культура це набір якостей і структур, має багато в чому ціннісну основу, прив'язаний до деякою нації або країни й визначальний ментальність входять до неї людей. Культури мають локальний характер, що означає відсутність загальної спрямованості історичного процесу безглуздість поняття людства. Зрозуміти культуру можна, виявивши її стиль, який, своєю чергою, виникає з ідейній основи, первинного символу «>прафеномена». О.Шпенглер розглядає культуру, як над біологічний організм, закономірно проходить певні стадії розвитку. У цьому відбуваються пошуки засобів реалізації основний ідеї, виявляються історичні форми даної культури.

Цивілізація результат завершення цих пошуків, остання стадія розвитку. Вона характеризується ослабленням впливу традицій, занепадом релігійності, зростанням міст, поширенням причинно-наслідкових (природних) поглядів поширювати на світ.

Німецький мислитель шляхом низки аналогій з культурами минулого доводить неминучу загибель Західної культури. «...Падіння Західного світу є ні більш, ні менше як проблему цивілізації». Європа які вже перейшов у цивілізаційну стадію, і його остаточна загибель лише тим часу. Цим Про. Шпенглер пояснює все кризові явища, що охопили сучасне суспільство.

Глибока ерудованість, сміливо проведені паралелі, широта аналізованих запитань і майже поетична напруженість розповіді роблять обгрунтування висловленої в "Заході Європи" концепції надзвичайно переконливим.

У Шпенглера - з його принципом культурно-історичного круговороту і ідеєю відособленості культурних утворень - було безліч попередників. Специфічною і будівництва нової рисою теорії Шпенглера було додаток циклічною моделі немає народам, націям, державам і цивілізаціям, а до культурно-історичним світам,понимаемим дуже оригінально.

Не швидше за все, як і часто може бути, ніби в Шпенглера йдеться про фізичної загибелі культурно-історичного світу. Він продовжує існувати, та його мешканці не живуть повнокровною духовної життям, а тягнуть суто біологічне існування. Внутрішнє багатство духу змінюється зовнішньої, гарячковою і навіть інстинктивної активністю. І виникає запитання: та хіба Шпенглер не наближався своїми твердженнями істини?Возьмется хтось стверджувати, що у XX в. людина живе понад багатою в духовному відношенні життям, ніж представник століття XIX? Хто може, аргументовано заявити, що у літературі, живопису, музиці, поезії люди західного світу у XX в. створили видатніші твори проти минулим століттям? Звісно, коли щось і є певним, то це прогрес у науці й техніці.