Франк про основні принципи життєдіяльності суспільства

Класифікації суспільства

Поняття суспільство в філософії має не одне визначення. Суспільство - найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності (людське суспільство); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни (10, с. 678).

Е.Дюркгейм так характеризує суспільство в своїй праці Соціологія та теорія пізнання: Суспільство - це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що його складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми існування (12, с. 5).

П.Сорокін дає таке визначення суспільства: Суспільство означає не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок (5, с. 28).

Н.Смелзер в своїй праці Соціологія визначає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об’єднання можна було назвати суспільством. До цих умов належать: (а) певна територія; (б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г) політична незалежність (12, с. 6).

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

- праця (специфічно людська доцільна діяльність);

- спілкування (колективний характер діяльності і життя);

- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства.

Структура суспільства.

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву соціальної структури суспільства, тобто сукупність мікросоціумів - соціальних груп, спільнот, які є суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо).

Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної долі, обставин життя, інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот, зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Ільїн В.І. в праці «Соціальна стратифікація» розглядає таку класифікацію соціальних груп: з точки зору групового зв’язку - формальні і неформальні. По-перше, переважає безособистісний, по-друге - особистісний зв’язок. З точки зору ступені міцності виділяють короткотривалі групи (натовп, черга), спорадічні групи, що знову створюються час від часу (болільники однієї команди), постійні групи. З точки зору розміру виділяють малі і великі групи. Малою вважається група, в якій всі члени можуть знаходитись в безпосередніх, особистісних, або формальних відносинах, не користуючись допомогою посередників. По характеру членства... - групи з автоматичним і добровільним членством (12, с. 135).

Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні та інші ознаки). Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому грунтується класовий поділ суспільства - на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з поняттям клас вживається термін страта. Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.

Історія та її межі

К.Ясперс О смысле и предназначении истории.

Третья часть. О СМЫСЛЕ ИСТОРИИ

Что мы понимаем под всемирно-исторической точкой зрения? Мы стремимся понять историю как некое целое, чтобы тем самым понять и себя. История является для нас воспоминанием, о котором мы не только знаем, но в котором корни нашей жизни. История — основа, однажды заложенная, связь с которой мы сохраняем, если хотим не бесследно исчезнуть, а внести свой вклад в бытие человека.

Историческое воззрение создает ту сферу, в которой пробуждается наше понимание природы человека. Сложившееся в нашем сознании (картина исторического развития) становится фактором наших стремлений. В зависимости от того, как мы мыслим историю, устанавливаются границы наших возможностей, открывается перед нами содержание вещей или возникает искушение, которое уводит нас от действительности. Исторически познанное является — даже в своей достоверности и объективности—не безразличным содержанием, но моментом нашей жизни. Когда же исторические данные используются для пропаганды, это воспринимается как ложь об истории. Задача представить себе исторический процесс в целом требует от нас всей серьезности и ответственности.

Можна по-разному относиться к нашему историческому прошлому: в одном случае мы созерцаем в нем близкое нашему сердцу величие. Мы черпаем силы в том, что было, что определило наше становление, что является для нас образцом. Совершенно безразлично, когда жил великий человек. Все располагается как бы на одной, вневременной плоскости значимого. Исторические данные воспринимаются тогда нами как нечто не историческое, а непосредственно присутствующее в нашей жизни. Но можно и сознательно воспринимать величие прошлого исторически, во временной последовательности событий. Мы ставим вопрос о времени и месте происходившего. Цель - это путь во времени. Время расчленено. Не все всегда было, каждая эпоха обладает своим особым величием. В значении прошлого были свои вершины и спады. Бывают эпохи покоя, которые как будто создают то, что будет существовать вечно, эпохи, которые сами ощущают себя как некое завершение. Но бывают и эпохи больших перемен, переворотов, которые в своем крайнем выражении проникают едва ли не в самую глубину человеческого бытия.

Поэтому вместе с историей меняется и историческое мышление. В наше время оно определяется осознанием кризиса, которое в течение последних ста лет или более постепенно углублялось и теперь характеризует мышление почти всех людей.

Уже Гегель видел закат европейского мира. «Сова Минервы начинает свой полет в сумерки»,—говорил он о своей собственной философии; однако у него это было сознанием не гибели, а завершения.

Своей кульминации сознание кризиса достигло у Кьеркегора и Ницше. С этого момента получает широкое распространение идея поворота в историческом развитии, завершения истории в том смысле, какой ей придавали раньше, идея радикального изменения самого человеческого бытия.

После первой мировой войны речь шла уже не только о закате Европы, но о закате всех культур. Появилось ощущение конца человеческого существования вообще, преобразования, охватывающего все народы и всех людей без исключения, которое ведет то ли к уничтожению, то ли к рождению нового. Это еще не было самым концом, но знание о том, что конец возможен, стало всеобщим. Одни воспринимали это с трепетом и ужасом, другие с полным спокойствием, то с натуралистически-биологических или социологических позиций, то метафизически -субстанциальных. Настроение Клагеса, Шпенглера или Альфреда Вебера резко отличается друг от друга. Однако никто из них не сомневается в реальности кризиса, беспримерного по своему историческому значению. Понять, ощущая эту близость кризиса, себя и нашу современную ситуацию должно помочь нам знание истории.

Одно, как мы полагаем, должно устоять во всех катаклизмах: человек, как таковой, и его самоосмысление в философствовании. Ведь и в периоды упадка—учит нас история—существ овало высокое философское мышление.! Воля к самопониманию с универсально-исторических позиций и является, быть может, выражением подобного непоколебимого стремления к философствованию, которое в поисках своей основы взирает на будущее, не пророчествуя, но веря, не приводя в уныние, но ободряя,, Нашему воспоминанию истории не должно быть пределов вширь и вглубь. Значение истории как целого мы, пожалуй, лучше всего поймем, достигнув ее границ. Эти границы мы постигаем, сопоставляя историю с тем, что не есть история, с тем, что ей предшествует и что находится вне ее, и, проникая в конкретно-историческое, для того, чтобы понять его глубже, лучше и шире. На вопрос о значении исторического целого мы, однако, окончательного ответа не получаем. Между тем уже самый этот вопрос и критически углубляемые попытки получить на него ответ помогают нам преодолеть скоропалительные выводы, сделанные на основе мнимого знания, которое сразу же исчезает; преодолеть склонность к неоправданным нападкам на свое время, критиковать которое так легко, к осуждению тотальных банкротств, которые уже кажутся едва ли не старомодными, к претензиям на способность дать людям нечто совершенно новое, основополагающее, что нас спасет, и противопоставляя это всему развитию от Платона до Гегеля или Ницше, которое это новое якобы преодолевает. Собственному мышлению придается тогда поразительно большое значение, несмотря на всю скудость его содержания (мимикрия предельной, но обоснованной структуры сознания у Ницше). Однако помпезное отрицание и заклинание пустоты еще не есть собственная действительность. Сенсация, вызванная борьбой, может служить основой мнимой духовной жизни лишь до той поры, пока не растрачен капитал. То, что составляет в истории лишь физическую основу, что возвращается, сохраняя свою идентичность, что есть регулярно повторяющаяся каузальность, —все это неисторическое в истории.

В потоке того, что только происходит, историчность выступает как нечто своеобразное и неповторимое. Она являет собой традицию, сохраняющую свою авторитетность, и в этой традиции континуум, созданный воспоминанием об отношении к прошлому. Историчность —это преобразование явления в сознательно проведенных смысловых связях.

В историческом сознании присутствует нечто исконно свое, индивидуальное, значение которого не может быть убедительно обосновано какой-либо общей ценностью, присутствует сущность в своем исчезающем временном облике. Историческое подвержено разрушению, но во времени оно вечно. Отличительная черта этого бытия состоит в том, что оно есть история и не обладает длительностью на все времена. Ибо в отличие от того, что просто происходит, служит только материалом для простого повторения общих форм и законов, история есть то происходящее, которое, пересекая время, уничтожая его, соприкасается с вечным.

Почему вообще существует история? Именно потому, что человек конечен, незавершен и не может быть завершен, он должен в своем преобразовании во времени познать вечное, и он может познать его только на этом пути. Незавершенность человека и его историчность—одно и то же. Границы человеческой природы исключают ряд возможностей. На Земле не может быть идеального состояния. Не существует правильного мирового устройства. Нет совершенного человека. Постоянно повторяющиеся конечные состояния возможны только как возврат к естественному ходу событий. Из -за того, что в истории постоянно действует незавершенность, все должно беспрерывно меняться. История сама по себе не может быть завершена. Она может кончиться лишь в результате внутренней несостоятельности или космической катастрофы.

Однако вопрос, что же в истории есть собственно историческое в его завершении волею Вечного, заставляет нас обратить на него внимание, но вынести об историческом явлении полное и окончательное суждение мы не можем. Ибо мы —не божество, творящее суд, а люди, пользующиеся своим мышлением, чтобы соприкоснуться с историчностью которую мы тем настойчивее ищем, чем лучше мы ее понимаем. История—это одновременно происходящее и его самосознание, история и знание истории. Такая история как бы со всех сторон граничит с бездной. Если она окажется низвергнутой в нее, она перестанет быть историей. В нашем сознании она должна быть объединена и вычленена следующими основными свойствами:

Во-первых, история обладает границами, которые отделяют ее от других реальностей—от природы и космоса. Историю со всех сторон окружает безграничное пространство сущего вообще.

Во-вторых, в истории есть внутренние структуры, формирующиеся посредством превращения простой реальности индивидуального и неизбежно погибающего. История становится таковой лишь посредством единения всеобщего и индивидуального, но таким образом, что она показывает индивидуальность неповторимого значения, единично -всеобщее. Она есть переход как выражение бытия.

В-третьих, история становится и деей целого, если задать вопрос: в чем

состоит единство истории?

Бездны: бездна природы —вне истории и в качестве вулканической основы истории, в качестве основы являющей себя в истории реальности в ее исчезающем переходном бытии, в бесконечной разбросанности, из которой все время стремится сложиться то единство, которое всегда ставится под вопрос. Способность видеть и осознавать все эти бездны углубляет понимание подлинно исторического.

Мы люди, являемся природой и историей одновременно. Наша природа являет себя в наследовании, наша история —в традиции. Стабильности наследования, силу которого мы как природные существа не меняемся в течение тысячелетий, противостоит неустойчивость нашей традиций сознание может погаснуть, и нет в веках такой духовной ценности, которой бы мы надежно владели.

Исторический процесс может прерваться, если мы забудем о том, чего мы достигли, или если достигнутое нами на протяжении истории исчезнет из нашей жизни. Даже почти бессознательная стабильность образа жизни и мышления, сложившаяся в силу привычки и само собой разумеющейся веры, стабильность, которая повседневно формируется всей совокупностью общественных условий и как будто коренится в самых глубинах нашего существования, начинает колебаться, как только меняются общественные условия. Тогда повседневность порывает с традицией, утрачивается исторически сложившийся этос, привычные формы жизни распадаются и воцаряется полнейшая неуверенность. Атомизированный человек становится случайной массой неисторически сложившейся жизни, которая, будучи все -таки человеческой жизнью, преисполнена — открыто или тайно под покровом витальной силы своего существования — тревоги и страха.

Другими словами, не наследование, а традиция делает нас людьми. То, чем человек обладает наследственно, практически нерушимо; традиция же может быть полностью утеряна.

После того как наша планета в целом стала доступна человеку, он лишился пространственной свободы. До этого времени человек мог путешествовать, уходить в неизвестные дали и жить, ощущая, что они где-то есть, что они ему доступны в своих безграничных пространствах, если он того пожелает. Теперь же наша обитель, сфера нашего существования замкнута, величина ее точно определена, должна быть целиком принята во внимание при проведении любых планов и действий. Однако в просторах мироздания это целое полностью изолировано в космосе. В такой ситуации человечество как бы уплотняется на земном шаре. Вне человеческой жизни на Земле находится, по -видимому, пустое в духовном понимании мироздание, навсегда закрытое для человека; и эта изолированность превращает человечество в соотнесенную только с самой собой действительность самопонимания. Эта изолированность в космосе составляет реальную границу истории.

Если мы постигаем в истории общие законы (каузальные связи, структурные законы, диалектическую необходимость), то собственно история стается вне нашего познания. Ибо история в своем индивидуальном облике всегда неповторима.

Поняття соборності у Франка

«Cоборность», на думку філософа, є онтологічною сутністю суспільства, яка не дана нам у досвіді. Основними життєвими формами соборної єдності С. Л. Франк вважає шлюбно-сімейне єдність (це - головна «виховна сила соборності»), релігійне життя, а також «спільність долі і життя», тобто силу, цементуючу людей в живій етнос або співдружність.

Філософ виділяє чотири аспекти соборності, які відрізняють її від інших соціальних феноменів. 1) Соборність є єдність «я» і «ти», що виростає з первинного в даному відношенні єдності «ми», 2) Соборне єдність корениться в життєвому змісті самої особистості, яка в основі своїй - любов. 3) Любити можна тільки індивідуальне, і тому соборність є там, де можна побачити особистісне начало. 4) У соборності здійснюється сверхвременное єдність людських поколінь, коли минуле і майбутнє живуть в сьогоденні.

Найголовнішою особливістю соборності слід вважати її сверхвременное єдність, доступне містичної інтуїції. Соборність та релігійність для С. Л. Франка в своїй основі є одне і те ж, оскільки остання - це усунення замкнутості людської душі і встановлення відносин з абсолютним Єдністю, бо в релігійній свідомості людина живе саме своєю духовним зв'язком з Ним. Почуття соборності - це містичне відчуття сопрінадлежності людини до цілого, зсередини об'єднує особистість, що виводить людину з емпіричної відособленості, тобто це відчуття спорідненості людини з Богом. Всі інші форми соціального зв'язку виростають з релігійної і тримаються на ній.

Він вважає, що в соборності виражаються головним чином ті соціальні зв'язки людей, які роблять людину людиною. Соборність як внутрішнє, органічна єдність "лежить в основі будь-якого людського спілкування, всякого громадського об'єднання людей". Вона може мати різні форми свого прояву як об'єднуючого початку. Перша форма - це сім'я, вічна основа будь-якого суспільства. Другою формою виступає релігійне життя. Соборність та релігійне життя є в основі своїй одне й те саме. Третьою формою соборності виступає спільність долі та життя всякого об'єднаного безлічі людей. Спільна праця і життя споюють людей один з одним і породжують відчуття товариства і внутрішньої близькості. "Людська соборність, почуття сопрінадлежності до цілого, яке неізвне оточує людську особистість, а зсередини об'єднує і наповнює її, є по суті саме містичне релігійне почуття своєї затвердженого в таємничих, що охоплюють нашу особистість глибинах буття". Ознаки, які характеризують соборність, за словами Франка, зводяться до наступного:

 

Соборність є органічна єдність "я" і "ти", яке виростає з первинного єдності "ми". "Ціле не тільки нерозривно поєднує частини, але готівково в кожній зі своїх частин".

 

Соборне єдність утворює життєвий зміст самої особистості. Воно виражається в тому, що всюди "відчуженість" від соборної єдності випробовується як тяжке применшення повноти особистого життя.

 

Соборне ціле є настільки ж конкретна індивідуальним, як сама особистість, тобто соборну ціле - це не людство взагалі, а конкретна сім'я, нація, церква.

 

Соборність характеризується, і це найістотніше, своїм сверхвременним єдністю. "У кожну мить наше життя визначена силами і засобами, накопиченими в минулому, і разом з тим спрямована на майбутнє, є творчість того, чого ще немає".

 

Визначення культури.

Поняття «культура» є у соціальній й нерозривності культурної антропології. Це у його сучасне значення початок застосовуватися у Європі у XVIII в. завдяки роботам таких мислителів, як Дж. Віко, І. Р. Гердер, Ш. Монтеск'є. У цей час хвиля географічних експансій, як неодноразово бувало - і раніше у історії, призвела до загострення інтересу людей до порівнянню власних культурних цінностей, стереотипів, життя з тими, що властиві інших країнах; до дискусій правомірність культурного різноманіття.

З другого половини ХІХ ст. поняття «культура» поступово набуває статусу наукової (Не тільки філософської) категорії. Воно практично втрачаєпрогрессивистский оціночний відтінок, індукований ідеями Просвітництва, й перестає означати «високий» рівень розвитку суспільства. Поняття «культура» стало перетинатися з категоріями цивілізації, двох суспільно-економічних формацій, глобальноїрегионолизации. Його стали визначати як «біологічноненаследуемую пам'ять людства»; через системи локальних стереотипів поведінки й уявлень, через набори антропологічних і «еволюційних» універсалій тощо. п.

У XX в. з наукових поглядів на культурі йдуть обертони романтизму, які надають їм супутні значення унікальності, творчого пориву, духовності, звільнення з тягаря повсякденності. Як зазначив Ж- П. Сартр, культура нікого й щось рятує і виправдовує. Але вона — справа рук людини, у ній він шукає свій відбиток, у ній він впізнає себе, лише цього критичному дзеркалі може побачити власне обличчя 1.

Поняття «культура» вживається сьогодні в багатьох значень. Проте попри позірна розмаїтість визначень є певні загальні позиції, що є чи ясно маються на увазі у кожному з цих визначень.

Вихідні загальні уявлення, що у культурної антропології, не дають питанням «що насправді є культура?», але накладають обмеження до процесів і явища,включаемие до сфери вивчення, служать основою пошуку миру і інтерпретації перетинів поміж матеріальними і ідеальними тлумаченнями людських дій лише на рівні мікро- імакровременних процесів соціокультурної життя. З цього погляду поняття «культура» передбачає не теорію чи модель, що дозволить поступально рухатися до «правильному» поясненню людських феноменів, але таке теоретичне полі їхнього тлумачення, яке попереджає неадекватний редукціонізм або тільки до матеріальним, або тільки до ідеальних феноменам.

Ведучи мову про сучасної концептуалізації поняття «культура», доцільно відзначити, що вона здійснюється за двома різним, хоч і взаємозалежним напрямам. Перше було досить докладно розроблено не більше школи Т.Парсонса. Тут культура вважається лише одного складової набору аналітичних конструктів, покликаного забезпечити аналізу соціальної дії. Категорія забезпечує «аналітичну площину» структурування для цінностей поруч із біологією, яка виконує таку ж роль для вимог організму, з психологією — для індивідуальних потреб та громадськістю — для інститутів. Другий напрямок відродилося на роботах До.Леви-Стросса. Культура вважається особливої упорядкованим селективною областю феноменів, протиставлюваної «природного». «Природна» сприймається як матеріал для «культури» — реалізованої здібності людини специфічним чином «мітити» оточення як свій «середу».

Відмінності між тими тлумаченнями не абсолютні. Йдеться про акценти у виборі предмети й об'єкта вивчення за наявності більш загальних поділюваних поглядів на культурі. У цьому роботі (див. вниз - джерело тексту!) культура розуміється у другому сенсі, широко, як загальне різницю між штучних і природних у спільній життя та банківської діяльності людей.

Культура як змістовний аспект соціального життя. Під культурою розуміється зміст соціального життя людей. Під той, що ця категорія «культура» акцентує змістовний аспект спільного існування людей, вказував ще Ч. Морріс. У його доробку постійно присутні дані про те, що самі «природні» процеси (наприклад, стосунки статей, поглинання їжі) у різних суспільствах мають різні зовнішні соціально санкціоновані форми; члени однієї й тієї ж суспільства, що у рамках одним і тієї ж соціальних структур, можуть різні еталони поведінки, дій, взаємодій, оцінок 2. Прибічники концепції культурної системи — Л. Вайт, До.Клакхон, А.Кребер та інших. згадали суспільстві як "про структурному аспекті розгляду спільного життя та зовнішньоекономічної діяльності людей, йдеться про культурі — як і справу змістовному наповненні цієї структури. Багато культурологи відзначали, що культура матеріалізується у численнихобъективированних формах минулого й сучасного, та її реальне існування виявляється лише у взаємодії, інформаційному змістовному обміні для людей. Це означає також дії, що яким було походження культурних об'єктів, поняття передбачає, йдеться про соціальний, а чи не про індивідуальномуспецифичном явище.

Штучність культурних явищ. Культурні явища штучні. Вони створено людьми. Протиставлення культурних явищ природним, природним вважатимуться класичним.А.Гелен, Дж. Віко, Ш. Монтеск'є розглядали культури як природу, перетворену у процесі людської діяльності. Б. Малиновський пов'язував уявлення культуру з штучними засобами задоволення й державного регулювання природних людських потреб. М. Вебер думав, що культура передбачає розумний і має значення розрив «безглуздою нескінченності які у світі подій». Культура сприймається як біологічноненаследуемая інформація, і навіть засоби її організації та зберігання. Як заучений поведінку її визначали До. Кун, Д.Бидни, Р.Линтон 3. Поруч із широким тлумаченням штучності культурних об'єктів існує вузьке (гуманітарний), у її штучне зміст обмежується знаковим, символічним рівнем.

Речі. Культура включає у собі речі.Предметний світ культури він був основним матеріалом на її вивчення. У археології навіть склався спеціальний термін «матеріальна культура», що означає різноманітних будівлі, засобів пересування, знаряддя праці, предмети побуту та т. п.

Зразки людські стосунки. Культура включає у собі зразки людські стосунки. Свого часу Дж.Хонигман щодо культури виділяв два роду явищ. По-перше, соціально стандартизованого поведінка батьків у співтовариствах. По-друге, матеріальні продукти груповий активності. З одиниць що така складаються певні зразки, конфігурації, стереотипні форми («патерни»), визначених як щодо сталі й повторювані способи сприйняття, відчування, мислення, поведінки. Вони може бути універсальними для даної культури (наприклад, державні торжества), а може бути специфічними для регіону (наприклад, спосіб обробки землі) чи групи (наприклад, жаргон). Культурні зразки можуть мати характер реальних діянь П.Лазаренка та взаємин чи ж уявних уявлень; до останніх ставляться ідеали, тобто бажані, але недосяжні стану справ 4. Як зазначив Л. Вайт, «культуру слід пояснювати в специфічною при цьому термінології. І хоч яким парадоксальним це здавалося, безпосереднім об'єктом вивчення людства виявляється зовсім не від людина, а культура. Найбільш реалістичною інаучно-адекватной інтерпретації культури можна досягнути, лише відволікаючись від існування і звертаючись до продуктам своєї діяльності 5.

Технології. У культурі значне його місце займає технологія. Значимість виділення технологій, або спеціально організованою діяльності, яка орієнтована досягнення певних результатів, в особливу предметну галузь культури сьогодні викликає сумніви. Прийнято навіть розділяти технології залежно від типів об'єктів, створення що вони орієнтовані- створення фізичних об'єктів; організація соціального взаємодії; породження і трансляція символів 6.

Символічні об'єкти. Культура включає у собі символічні об'єкти, зокрема цінності й норми. Свого часу, визначаючи поняття «культура», А.Кребер і Ко.Клакхон писали: «Культура складається зексплицитних іимплицитних норм, визначальних поведінка, освоюване іопосредуемое з допомогою символів; вона виникає й унаслідок діяльності груп людей, включаючи втілення у засобах.Сущностное ядро культури становлять традиційні (історично сформовані іакцентуированние) ідеї, особливо ті, яким приписується особлива цінність. Культурні системи можна розглядати, з одного боку, як результати діяльності людей, з другого — як його регулятори» 7. Л. Вайт визначав культуру так: «Культура є організацію явищ, видів тварин і норм активності, предметів (коштів, речей, створених із допомогою знарядь), ідей (віри,, знання) і механізм почуттів (установок, відносин, цінностей), виражених у символічноюформе»8. А У.Гудинаф думав, що «культура суспільства складається з те, що треба знати і у що необхідно вірити його членам, щоб діяти взаємоприйнятим способом й виконувати будь-які значимі їм ролі» 9.

Узагальнюючи все найважливіші характеристики, які в наведених, дуже авторитетних, висловлюваннях про реальний зміст поняття культури, можна сформулювати деяке інтегральне визначення, об'єднує ці характеристики.

Категорія «культура» позначає зміст спільного життя та зовнішньоекономічної діяльності людей, що було біологічноненаследуемие, штучні, створені людьми об'єкти (артефакти). Під культурою розуміються організовані сукупності матеріальних об'єктів, ідей образів; технологій їх виготовлення й оперування ними; стійких перетинів поміж людьми та їх регулювання; оціночних критеріїв, наявних у суспільстві. Це створена самими людьми штучна середовище існування й самореалізації, джерело регулювання соціального взаємодії та поведінки.

Коротше, звертаючись до визначення культури у одному з порівняно недавніх антропологічних словників, слід виділитинадбиологичние та соціально які транслюються феномени, включаючи естетичні, ідеологічні, релігійні, соціальні зразки і техніку освоєння середовища

Моделі розвитку історії.

Циклическая парадигма истории впервые получила классическое выражение в древнегреческой философии. Античные философы полагали, что история не знает движения к исторической или сверхисторической цели: она движется по кругу, возвращаясь к своему исходному пункту. Ее течение предусматривает генезис, акме и упадок каждого отдельного бытия в определенное для него время и в определенных пределах

Одно из первых циклических описаний взаимопревращения основных стихий мира можно найти у Гераклита. Он видел мир закономерно воспламеняющимся и закономерно угасающим. "Путь вверх" по Гераклиту - это движение по направлению земля - вода - воздух - огонь. Соответственно, трансформацию в обратном направлении философ называл "путем вниз".

Древнегреческий историк Полибий оставил нам уже весьма развернутое представление о цикличности исторического процесса. В своей "Всеобщей истории" Полибий рассматривает шесть форм государственного устройства, циклически сменяющих друг друга в ходе истории. Каждой форме правления суждено нести в себе собственную погибель - свою извращенную форму вырождения.

Монархия или единовластное правление возникает первым. Это происходит, как правило, после очередного стихийного бедствия, когда уцелевшие люди собираются вместе и покоряются наиболее сильным и смелым среди них - вождям. Власть вождей - это власть силы. Монархию сменяет царское правление. Оно наступает, когда власть силы слабеет и между людьми устанавливаются дружеские отношения: разум побеждает силу.

Царское правление в свою очередь переходит в тиранию - извращенную форму правления. Тиранию сменяет аристократия, которая затем "по законам природы" переходит в олигархию. И наконец, восстание против олигархии приводит к установлению демократии, которая с течением времени "из-за необузданности народа" деградирует в охлократию. Здесь исторический круг замыкается, но только для того, чтобы вернуться вновь к монархии.

Пауль Тиллих подчеркивал, что античная циклическая парадигма истории носит трагический характер: существование человека во времени и пространстве в качестве обособленного индивида порождает у человека ощущение трагической вины, которая с необходимостью ведет к саморазрушению1.

Итак, первая форма циклической парадигмы истории, которую выработала античная философия, по существу была неисторичной. Трагический круг генезиса и упадка - вот ее последнее слово. Интересно, что в Новое время эта парадигма нашла свое воплощение в трудах итальянского философа Джанбаттиста Вико (1668--1774), создавшего концепцию "Вечной Идеальной Истории". По мнению Вико, порядок, заложенный в мире "всеобщ и вечен", он определен в конечном счете Божественным Провидением, той Вечной Идеальной Историей, которая в нем заключена2.

Все народы должны пройти в своем развитии три эпохи: "Век Богов" - теократическое правление, "когда языческие люди думали, что живут под божественным управлением", озвучиваемым оракулами; "Век Героев" - аристократическое правление, где герои и плебеи противостоят друг другу в силу своей природы; "Век Людей" - республиканское или монархическое правление, где все признают, что они равны по человеческой природе. Переход к каждой новой эпохе происходит в результате борьбы людей за свои идеалы. При этом каждый цикл из трех эпох завершается кризисом и разрушением: отменить этот "вечный" порядок не дано никому1.

Следующим этапом в развитии этой парадигмы стал цивилизационный или культурно-исторический подход. Здесь нас ожидает целая плеяда блестящих имен - Н. Данилевский, О. Шпенглер, А. Тойнби, П. Сорокин.

Цивилизация означала "триумф и распространение разума не только в политической, но и моральной и религиозной области", просвещенное общество в противовес дикости и варварству, прогресс науки, искусства, свободы и справедливости и устранение войны, рабства и нищеты. Другими словами, цивилизация означала в первую очередь идеал и, в значительной степени, идеал моральный. Близким к этому был и смысл понятия "культура". Оно означало просвещение, духовное усовершенствование, освобождение человеческого духа, прогресс науки и искусства. Иначе говоря, первоначально культура интерпретировалась как компонент цивилизации3.

Цивилизации - это культурные общности наивысшего ранга. А.Тойнби писал: "Если вы идете от Греции и Сербии, пытаясь понять их историю, вы приходите к Православному христианству, или Византийскому миру. Если начинаете с Марокко или Афганистана... неизбежно придете к Исламскому миру"2. Действительно, чтобы понять часть, мы должны прежде всего сосредоточить внимание на целом, потому что целое есть поле исследования, умопостигаемое само по себе.