Деструктивність за Фроммом і Фройдом.

Світові темпи зростання насилля і деструктивності привернули увагу спеціалістів та широкої громадськості до теоретичного дослідження сутності та причин агресії. Всі ці роботи спираються, по суті, на одну тезу, агресивна поведінка людей, безпосередніми виявами якої є війни, злочини та інші типи деструктивної і садистської поведінки, має філогенетичні корені, вона запрограмована в людині, пов’язана з уродженим інстинктом, що чекає свого місця і часу та використовує будь-який привід для свого вияву.

Ми повинні розрізняти у людини два абсолютно різних види агресії. Перший вид, спільний і для людини, і для всіх тварин, — це філогенетично закладений імпульс до атаки (або до втечі) у ситуації, коли виникає загроза життю. Ця захисна, “доброякісна” агресія сприяє виживанню індивіда та роду; вона має біологічні форми вияву і затухає, як тільки зникає небезпека. Іншим видом є “злоякісна” агресія — це деструктивність та жорстокість, що властиві тільки людині і яких немає в інших ссавців; вона не має філогенетичної програми, не є засобом біологічного пристосування і не має жодної цілі. Більша частина попередніх суперечок з цієї теми була зумовлена тим, що не було розрізнення між цими двома видами агресії, які є відмінними і за походженням, і за визначальними рисами...У тому-то й справа, що людина відрізняється від тварин саме тим, що вона вбивця. Це єдиний представник приматів, який без біологічних та економічних причин мучить і вбиває своїх одноплемінників, і ще й отримує від цього задоволення. Це та сама біологічно аномальна і філогенетично неза- програмована “злоякісна” агресія, що становить справжню проблему та небезпеку для виживання людського роду; прояснення ж сутності та умов виникнення такої деструктивної агресії якраз і є головною метою цієї книги.

Розрізнення доброякісно-захисної та злоякісно-деструктивної агресії вимагає ще більш ґрунтовної диференціації двох категорій, а саме: інстинкту2 та характеру, точніше кажучи, розрізнення між зумовленими фізіологічними потребами природними прагненнями і специфічно людськими пристрастями, які зумовлюються характером (“характерологічні, або людські, пристрасті”).

Така диференціація між інстинктом та характером нижче буде розглянута більш докладно. Я спробую показати, що характер — це “друга натура” людини, заміна її слабкорозвинених інстинктів; що людські пристрасті є виявом екзистенційних потреб людини, а останні у свою чергу визначаються специфічними умовами людського існування. Інакше кажучи, інстинкти

Дослідження агресії було проведене Зігмундом Фрейдом. Він прагнув дослідити її, як прояв накопиченої енергії. При цьому він чітко розрізняв уявлення про агресію в жінок і чоловіків.

Жінки розглядають агресію як експресію - засіб вираження гніву і зняття стресу шляхом вивільнення агресивної енергії.

Чоловіки, навпаки, ставляться до агресії як до інструменту для отримання різноманітної соціальної та матеріальної винагороди.

У другий період своєї творчості Фройд намагався вийти за межі цієї схеми і створив нову теорію, що демонструвала значний прогрес у розумінні деструктивності. Він виявив, що життям керують не два егоїстичні інстинкти - голод і сексуальність, а дві головні пристрасті - любов і деструктивність, і обидві вони слугують справі фізіологічного виживання, хоч і в іншому розумінні, ніж фізичний та сексуальний голод. Але оскільки Фройд все одно був зв'язаний ланцюгами своїх теоретичних настанов, він позначив ці дві пристрасті парними категоріями "інстинкт життя" та "інстинкт смерті", тим самим надавши деструктивності настільки серйозного значення, що вона була визнана однією з двох фундаментальних людських пристрастей.

 

Свобода як засіб і мета.

 

Любовь вызревает на почве, которой коснулось ее дыхание, смерть подтверждает свою справедливость, только являясь ее причиной, и история может оправдать свои тысячелетние грехи только как заблуждения на путях исканий Свободы. Всякая деятельность, цель и результаты которой не сообразуются со свободой, – вне морали.

 

СВОБОДА – НЕ СРЕДСТВО, А ЦЕЛЬ. Свобода может быть средством только для самой себя, и в результате превращения ее в такое средство возникло понятие политической свободы. То, что ряд великих умов не принимали политическую свободу, не верили в демократию, можно истолковать как несогласие с превращением свободы в средство. В самом этом протесте ясно видится моральный посыл: действительно, сегодня при упоминании свободы у нас в представлении непроизвольно возникает картина политической свободы, и мы рассматриваем ее не как отблеск Абсолютной свободы, а как дверь, открывающаяся к экономической свободе, средство на пути наилучшего обеспечения материальных потребностей, расширения возможностей торговых сношений. Мы завидуем гражданам процветающих демократических республик не потому, что они живут свободнее, а потому, что они живут зажиточнее…

 

Тысячелетиями мы ломали голову в поисках путей заполучения свободы извне. Поначалу сотворили всевозможных богов, сочинили мифы о провидении, фатуме, знаках судьбы, тем самым заложили основы тоталитаризма. Конечно, мы сотворили подобные мифы с благими целями; вверив свою судьбу в надежные руки, могучим покровителям, взамен мы стремились получить вечные гарантии своей свободы в рамках определенных законов. В любом представлении, мифе о мире, человеке, Боге есть нечто от истины, но вместо того, чтобы извлекать истину из мифов, мы извлекаем мифы из истины. В итоге оказалось, что мы не только не получили гарантий по защите своей судьбы, но даже во имя сохранения земной жизни отдали в залог свою свободу и столкнулись с угрозой потерять ее навсегда. Иначе и быть не могло. Свобода, данная извне, не может пойти дальше политической свободы, обретенная таким образом, свобода подобна удочеренному ребенку: как ни старайся уверить себя, что это родное дитя, ты ежемгновенно будешь ощущать, что эта «продукция» – не плод твоего «производства»…

 

После столь тяжкого поражения, уйдя в себя, мы стали искать новые каналы выхода в космос. Оказалось, что урезыванием материальных потребностей до минимума, погашением всех очагов страстей можно шагнуть из хаоса в космос, и открываются врата к гармонии из земного местопребывания каждого человека. Так возникла еще одна попытка самоосвобождения – отшельничество. Отшельник, искавший свободы внутри себя, несомненно, был прав, однако и здесь свобода превратилась в средство, а причина и цель ищутся вовне, в некоем абстрактном пространстве. Отшельник рассматривает свою свободу не как цель, а как средство на пути успешного осуществления выверенной-предначертанной операции каких-то неведомых сил. Ставя причину и цель вовне себя, он фактически отрицает себя, свою волю, свое знание и, следовательно, и свою свободу; однако известно и то, что обойди мы пядь за пядью планеты, звезды, это не даст нам ничего сверх того, что мы знаем. Отшельник не искренен, ибо он насилует свое намерение; а намерение равнозначно деянию, и я верю, что нам придется держать ответ не за деяния, а за намерения. Отшельник спешит, пытаясь опередить мир, и тут выясняется, что мир отнюдь не стремится догнать его; мир следует все тем же размеренным шагом, посмеиваясь над обгоняющими его. Он вынужден остановиться и дожидаться мира, ибо все пути осуществления какой-то мечты, замысла, идеи проходят через этот мир, и без этого окаянного мира, без этих человеков нельзя ничего утвердить и, значит, ни во что нельзя верить. Отсюда следует, что и одиночество отшельника, по сути, не искренне. Победа над суетными страстями неизбежна, но это должно происходить естественным образом. А отшельничество, насилуя скрытые желания, идет против естества (Действительно, о какой свободе, какой морали чахнущих веками в монастырях девственниц можно говорить? Как мы не можем судить о летных качествах самолета, не прошедшего испытаний, так и не можем знать о качестве морали, не введенной в обиход); и, таким образом, превращает отшельника в раба своей свободы. А НАША ЦЕЛЬ – БЫТЬ НЕ РАБОМ, НО ХОЗЯИНОМ СВОБОДЫ. Быть свободным – единственный способ не быть рабом, и не быть рабом – первое условие становления Богом.