Дослідження проблем становлення та розвитку ринкового господарства

Важливими складовими дослідження українських вчених були проблеми ефективного регулювання ринкової економіки, процеси акціонування та монополізації, фінансових відносин, державного регулювання господарського життя.

Ринок як комплексне системне утворення досліджували В. Я. Желєзнов, М. Туган-Барановський, М. Соболев, С. Булгаков. Так, В. Желєзнов зазначав, що ринок — це необхідний елемент будь-якої господарської системи, на основі функціонування якого реально визначається сукупність суспільних потреб, забезпечується еквівалентність процесів обміну та рівноважний стан економічної системи загалом. Розглядав три варіанти ринкової ситуації: ринок вільної конкуренції, монополізований ринок і регульований ринок (через митні бар’єри і тарифи). М. Туган-Барановський зауважував, що ринок є центральною силою, що керує капіталістичним господарством, відіграє вирішальну роль у господарському розвитку. Він висловив думку, що капіталістичне виробництво спроможне створити для себе достатній ринок самостійно, вирішуючи проблему реалізації через пропорційний розподіл між галузями суспільного виробництва..

Українські економісти відійшли від ідеї загальної економічної рівноваги, доводили, що ринкове господарство не має досконалих регуляторів у сфері нагромадження та розподілу. Теоретично ринок прагне до рівноваги як ідеалу, але реальний розвиток відбувається через регулярне чергування економічних піднесень з депресіями і кризами надвиробництва. Як наслідок, рівноважний стан є окремим випадком в еволюції капіталістичного циклу, початковим станом економічної динаміки. Таке бачення економічного розвитку стало основою формування теорії криз і кон’юнктурних коливань економіки.

М. Туган-Барановський розробив соціальну теорію розподілу, в якій доводив, що трактування К. Марксом категорій «робоча сила», «заробітна плата» і «капітал», теорія капіталістичного нагромадження та зубожіння пролетаріату не відповідає дійсності. Він визначив два основних чинники, від яких залежить заробітна плата: 1) зростання продуктивної сили праці як економічний, або об’єктивний, фактор; 2) соціальна сила робітничого класу як cоціальний, або суб’єктивний, фактор. Зростання продуктивної сили праці, на його думку, є основним, оскільки підвищення продуктивності праці забезпечується науково-технічним прогресом, веде до збільшення національного доходу та частки працівників у ньому. Соціальний фактор — це сила робітничого класу і діяльність профспілок, спрямована на захист його інтересів, визначає конкретний рівень заробітної плати, формує стійку тенденцію до підвищення. Прибуток розглядав як нетрудовий дохід від власності на засоби виробництва, трудовим доходом вважав заробітну плату.

М. Туган-Барановський зробив висновок, що теорія розподілу ґрунтується на боротьбі основних класів капіталістичного суспільства за поділ суспільного продукту. Величина частки кожного із класів залежить як від загального обсягу національного доходу, так і від їх соціальної сили. Водночас у зростанні сукупного продукту і підвищенні продуктивності праці зацікавлені всі класи, оскільки це збільшує загальні доходи. Тому в суспільстві, на думку українського вченого, виникає "гармонія соціальних інтересів".

Актуальності в теоретичному та практичному плані набуло вивчення процесів акціонування та монополізації економіки. Українські вчені В. Желєзнов, П. Фомін, І. Янжул, М. Соболев виділяли такі причини виникнення монопольних об'єднань: зміна співвідношення між обсягами використання обігового та основного капіталу на користь останнього, що посилює процес концентрації; існування високих митних бар’єрів, які штучно обмежують конкуренцію на внутрішньому ринку; несумлінна конкуренція, зниження цін конкурентами, значне підвищення витрат виробництва. П. Фомін визначив три типи монополій: природна монополія, що існує на ринку товарів, юридична монополія, що запроваджується державою, договірна монополія, яка є найменш стійкою.

Важливим науковим аспектом був пошук оптимальної політики держави щодо синдикатів і трестів, як форм монопольних об’єднань. М. Туган-Барановський аналізував таку політику як «сукупність заходів, за допомогою яких урядова влада прагне безпосередньо впливати на промислові консолідації»[52]. Він доводив, що в результаті утворення монополій споживачі обкладаються своєрідною даниною, тому завданням держави є усунення шкідливого впливу монополій на економіку, обмеження їх діяльності. В теоретичному плані було розроблено два підходи до регулювання діяльності монополій. Одні вчені виступали за адміністративні заходи, спрямовані на обмеження прибутків монополій та їх можливостей здійснювати поділ ринків і встановлювати монопольно високі ціни. Інша группа вчених визнавала об’єктивність процесу монополізації, пропонувала його вивчати та боротися лише з негативними наслідками діяльності монополістичних об’єднань (вплив на процеси ціноутворення з метою підвищення або зниження ціни залежно від цілей). Для цього забезпечити гласність в їх діяльності, створювати монопольні контрорганізації, сприяти конкуренції з боку державних підприємств, вимагати опублікування періодичних звітів.

Дослідження підприємництва відбувалося в руслі класичних підходів. Українські вчені вважали, що підприємець організовує та планує виробництво з метою поширення суспільного виробництва та суспільного багатства. За умов монополізації економіки посилився процес розмежування власності на капітал-власність і капітал-функцію, власники капіталу втрачали право управляти підприємствами.

Микола Яснопольський (1846–1920) є засновником першої у світі школи територіальної фінансової економетрії. У своїй концепції вчений сформулював положення, що проведення фінансової політики залежить від просторових культурно-економічних умов, економічна наука повинна досліджувати фінансову продуктивність територій, їх доходи і видатки. Зроблено висновок про значення самоуправління територій щодо вирівнювання доходів і витрат. Місцеві фінанси необхідно спрямовувати на розвиток освіти, охорони здоров’я населення, шляхів сполучення.

Аналіз соціально-економічних відносин у працях українських вчених поєднувався з ідеями формування нового суспільного устрою. Так, М. Туган-Барановський до кінця життя залишався соціалістом реформістського спрямування. Майбутнє ідеальне суспільство він розглядав як «соціалізм у вузькому розумінні» і «комунізм». У першому випадку — це система грошового господарства, в якій виокремлював: соціалізм державний, синдикальний (синдикати — профспілки, тобто йдеться про управління виробництвом профспілками), комунальний (комуна — община на основі самоврядування), анархічний (без політичної влади, з громадським самоврядуванням); у другому — система натурального господарства: комунізм державний, синдикальний, комунальний та анархічний.

Кінцевим соціальним ідеалом Туган-Барановського був анархічний комунізм — лад вільних людей без експлуатації найманої праці. Таке суспільство він розглядав як мету, до якої потрібно прагнути та рухатися послідовно, і яка, можливо, ніколи не буде досягнута. Тому для найближчого майбутнього доцільним є досягнення соціалізму з рисами державної або синдикальної системи. Соціалізм, на думку вченого, є примиренням «двох протилежних начал — свободи особи та панування спільноти», господарською системою найвищої продуктивності праці, забезпечення природного права людини на свободу. Він заперечував революційне насильство як засіб досягнення соціалізму. Стосовно конкретних перспектив соціалістичних перетворень у Росії стверджував, що в сучасній Росії, яка до соціалізму ще безумовно не дозріла, соціалізм, який прийде на зміну нерозвиненому капіталізму, приречений на жорстоку диктатуру та злидні.

В останніх працях М. Туган-Барановський обґрунтовував переваги централізованого планового керівництва господарством у поєднанні зі свободою кооперативної форми організації виробництва. За цими уявленнями, держава стає власником і верховним розпорядником усіх суспільних «капітальних благ», передаючи їх частину в тимчасове користування трудових кооперативів. Останні повинні постачати в державні фонди певну кількість виробленого продукту, а решту використовувати для задоволення власних потреб і з метою розвитку. М. Туган-Барановський

З позицій революційного демократа розглядав соціально-економічні проблеми Галичини доктор юриспруденції, економіст, історик, філософ та публіцист Остап Терпецький (1850‑1902). Головне, на його думку, економічне питання — аграрне він пропонував вирішити революційним шляхом, водночас вважаючи за можливе та доцільне й за умов панівного устрою створювати господарства на ґрунті громадської власності на землю.

Змальовуючи капіталізм як експлуататорський спосіб виробництва, О. Терлецький аналізував такі його категорії, як «приватна власність», «анархія виробництва», «конкуренція», «безробіття», «заробітна плата» та ін. Майбутнє людства він пов'язував із соціалізмом, водночас вважаючи, що Галичина не дозріла до революційного вибуху, оскільки розвиток капіталізму тут ще не загострив до краю антагонізм між багатими і бідними. Однак цей процес у Галичині вже розпочався і відбувається швидко, тому своє завдання О. Терлецький вбачав у роз’ясненні робітникам і селянам їх жалюгідного становища безжально експлуатованих мас.

Михайло Павлик (1853–1915) ― письменник, поет і публіцист, за поглядами соціаліст, вважав себе захисником «робітничого народу» Галичини. У своїх працях обґрунтовував необхідність знищення експлуататорського капіталістичного ладу та його заміні соціалістичним, основою якого є соціалістична економіка з колективною власністю громадян і колективним господарюванням. Перехід до соціалізму можливий еволюційним шляхом через розвиток свідомості та розуму людей. Усі розумні люди, наголошував М. Павлик, повинні прагнути до соціалізму, переваги якого надто очевидні.

І. Франко є видатним дослідником економіки Галичини, особливо аграрного розвитку. На статистичному матеріалі він доводив антиселянський характер реформи 1848 р. Наголошував, що селян позбавили значної частини землі, а високі викупні платежі за землю призвели до заборгованості та масового розорення селянства. Першочергове завдання вбачав у заміні приватної власності суспільною власністю на землю та інші засоби виробництва. Здійснити це український гуманіст мислив без насильства, хоча й не виключав застосування радикальних методів.