Традиційно дослідники економічної думки розвиток класичної політичної економії поділяють на чотири етапи.

1-й етап (кінець XVII – середина XVIII ст.) ― становлення класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях видатних дослідників В. Петті, П. Буагільбера, Р. Кантільйона, Д. Юма, представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене і А. Тюрго;

2-й етап (друга половина XVIII ст.) ― формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Велика Британія);

3-й етап (перша половина ХІХ ст.) ― еволюція класичної політичної економїі, переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками, збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В. Н. Сеніор у Великій Британії), (Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа у Франції), (Г.Ч. Кері у США);

4-й етап (друга половина ХІХ ст.) ― завершення панівної ролі класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Велика Британія), які завершили теоретичне узагальнення проблем формування понятійного апарату економічної науки.

Основоположником класичної політичної економії економісти вважають Вільяма Петті (1623–1687) ― економіста, доктора фізики і музики, професора анатомії, землевласника і політичного діяча.

Основні економічні ідеї В. Петті виклав у працях «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682). Погляди В. Петті еволюціонували від меркантилізму до основоположних тез класичної політичної економії, але він не виступав активно проти меркантилізму. Його називають батьком політичної економії, оригінальним дослідником.

Вчення В. Петті характеризують такі положення:

· перший сформулював основоположний тезис класичної політичної економії, що багатство нації створюється людською працею в усіх сферах матеріального виробництва, спростовуючи меркантилістичні погляди на багатство та джерела його нагромадження.

· висловив міркування, які сприяли формуванню трудової теорії вартості. Аналізуючи питання еквівалентного обміну товарів, висловив положення, що його основою є затрати праці на виробництво, які вимірюються робочим часом, а величина вартості залежить від продуктивності праці. Проте, залишаючись в полоні меркантилізму, стверджував, що вартість створює лише праця, затрачена на виробництво золота і срібла, яка через обмін дорогоцінних металів на товари визначає їх вартість. Вартість, створену працею з видобутку срібла, називав «природною ціною», а вартість товарів через їх прирівнювання до срібла «істинною ринковою ціною». Одночасно, вчений вважав, що внутрішня цінність усіх предметів повинна вимірюватися працею і землею. У праці «Слово мудрим» він писав: «...праця є батько і активна основа багатства, як земля його мати».

· під впливом меркантилістів вчений визнавав зовнішню торгівлю галуззю, що найбільш сприяє зростанню багатства, доцільність більшого нагромадження грошей (дорогоцінних металів) порівняно з іншими країнами. Однак, звертав увагу на наявність певної залежності між кількістю грошей і товарною масою. Стверджував, що надлишок грошей зумовлює зростання цін, а нестача грошей зменшує об’єми виробництва і рівень податкових платежів. Підтримував тезу меркантилістів, що розкіш стимулює виробництво і торгівлю;

· вважав необхідною політику протекціонізму. Величина мита повинна забезпечити вищу ціну імпортного товару порівняно з національним продуктом;

· розробляв питання ренти, ціни землі та позичкого процента. Рента ― це додатковий продукт, який залишається як різниця між вартістю товару і витратами виробництва. Рента набуває форми земельної та позичкового процента;

· започаткував вивчення диференційної земельної ренти, існування якої пов’язував із відмінностями у родючості землі та різним місцерозташуванням земельних ділянок стосовно ринку. Проаналізувавши ренту як чистий дохід із землі, поставив питання ціни землі. Оскільки земля приносить ренту, то її продаж є не чим іншим, як продажем доходу. Отже, ціна землі є капіталізованою рентою. Кількісно вона дорівнює сумі річних рент за 21 рік, що є часом одночасного життя трьох поколінь;

· спростував середньовічні погляди про грабіжницьку суть позичкового процента, обґрунтував позичковий процент як компенсацію за незручності кредитора, який міг би їх використати самостійно. Величина позичкового процента повинна дорівнювати ренті з такої кількості землі, яку можна купити за позичені гроші. Прибуток, як особливу та відмінну від ренти категорію, вчений не виокремлював;

· здійснив спробу визначити об’єктивну основу заробітної плати, встановивши її залежність від вартості засобів існування робітників. Заробітну плату розглядав як природну ціну праці, рівень якої визначається фізіологічним прожитковим мінімумом, тобто вартістю засобів існування працівника. Характеризуючи заробітну плату, вчений зробив важливий висновок про те, що робітник отримує не всю створену ним вартість, а лише її частину;

· проголосив принцип «природного порядку», який заперечує державне втручання в господарське життя. Важливою функцією державної влади є забезпечення повної зайнятості, оскільки кількість і якість праці ― фактори зростання багатства нації, а рідкість населення ― джерело бідності;

· розглядав питання бюджетно-податкової політики держави. Цільові видатки держави регламентував обороною, управлінням, церквою, школами і університетами, утриманням сиріт та інвалідів, заходами колективного користування (дороги, водопроводи, мости тощо). Податкова політика повинна ґрунтуватися на непрямому оподаткуванні (акцизі). Обґрунтовував це положення висновком, що кожен має покривати державні видатки залежно від власного багатства та споживання. Поділяв багатство на фактичне і потенційне. Фактичне багатство означає високий рівень споживання, а потенційне ― можливість його забезпечити. Отже, акциз, що залежить від рівня споживання, є справедливим. Особа, яка купує предмети першої необхідності, легко його сплачує. Акциз сприяє ощадливості ― важливому засобу збагачення нації;

· У праці «Політична арифметика» започаткував економічну статистику, яку називав «політичною арифметикою». Описав метод визначення величини тих чи інших економічних показників. Виокремив категорії національного доходу і національного багатства, вперше здійснив спробу їх грошової оцінки. На відміну від меркантилістів включив до складу національного багатства матеріальні цінності та трудові навички, кваліфікацію робітників. Частку дорогоцінних металів у сукупному багатстві Англії визначив у 3%.

· висловив ідею необхідності пізнання об’єктивних економічних законів, які він порівнював із законами природи, перейшов від емпіричного опису економічних процесів до виявлення причинно-наслідкових залежностей, застосовував метод наукової абстракції;

· започаткував математизацію економічного аналізу та економіко-статистичні методи пізнання. Аналізував конкретну економічну ситуацію, робив спроби кількісної оцінки господарських процесів і явищ. В. Петті виражав свої думки на мові чисел, мір і ваг.

Ідеї В. Петті фрагментарні, не розвинуті в теорію. Проте, критикуючи феодальне господарство, він стверджував, що капіталізм є прогресивною умовою розвитку продуктивних сил. Вчення В. Петті започаткувало класичну політичну економію.

Засновником класичної політичної економії у Франції був П’єр Лепезан де Буагільбер (1646–1714) ― юрист, економіст, політичний діяч.

Головні економічні ідеї П. Буагільбера містяться у працях «Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або як за один місяць доставити королю усі гроші, яких він потребує і збагатити все населення» (1696), «Роздрібна торгівля Франції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707), «Звинувачення Франції» (1707) та ін. Вчений негативно ставився до ідей меркантилізму, критику їх вважав своїм важливим завданням.

П’єр Буагільбер у своїх працях:

· обґрунтував важливість для економічної науки пізнання об’єктивних економічних законів, подібних до законів природи, показав переваги причинно-наслідкового методу дослідження економічних процесів і явищ над емпіричним, описовим;

· виступав за природний шлях розвитку економіки на засадах вільної конкуренції; підкреслював її визначальну роль у подоланні економічного занепаду Франції, держава не повинна втручатися в економічне життя;

· стверджував, що багатство є предметом дослідження економічної науки, пояснював, що змістом багатства є не гроші, а матеріальні блага;

· вбачав провідну роль селянства, сільськогосподарського виробництва у забезпеченні економічного розвитку країни, подоланні кризи. Захищаючи інтереси селянства, пропонував негайне впровадження заходів, які б стимулювали сільське господарство (відміна заборони вивезення зерна) та полегшили становище селянство;

· започаткував (незалежно від В. Петті) трудову теорію вартості. Розрізняв ринкову ціну та «істинну вартість». Вважав, що на відміну від ринкових цін, які є випадковими у кожний окремий момент «істинна вартість» ― закономірна, і визначається працею, затраченою на виробництво товару. Мірою «істинної вартості», на його думку, є робочий час.

· недооцінював роль грошей в економіці. Вважав, що вони є основним злом та джерелом нещасть товаровиробників, причиною того, що товари обмінюються не за «істиною вартістю». Ідеальною формою, яка забезпечує збереження пропорційності, є обмін товару на товар за умов вільної конкуренції. Щоб встановити справедливий обмін, пропонував замінити металеві гроші (золото і срібло) на паперові.

· критикував ідеї та політику меркантилізму, зокрема протекціонізм, обґрунтовував їх нездатність розв’язувати економічні проблеми країни, зокрема сільського господарства. Підкреслював пріоритетну роль виробничої сфери порівняно зі сферою обігу.

Вчення П. Буагільбера сприяло розвиткові теоретико-методологічних основ класичної політичної економії.

Економічна школа фізіократів (Fyzyokratov), як особлива складова класичної політичної економії, найбільший розвиток отримала у Франції в середині XVIII ст. Виникнення фізіократизму пов’язано з критикою меркантилізму, загостренням соціально-політичних і економічних суперечностей у сільському господарстві, необхідністю вирішення аграрних проблем та їх теоретичного розгляду.

Слово «фізіократизм» грецького походження і складається з двох слів «фізіо» ― природа і «кратоз» ― влада, сила, панування. Суть фізіократизму в його центральній ідеї ― вивченні основ природного порядку в економіці. Фізіократи, або прихильники ідеї природного закону, були виразниками природовладдя, досліджували природні закони суспільного буття. Вперше застосував термін «фізіократизм» Дюпон де Немур у своєї книзі «Фізіократія, або природна конструкція найбільш вигідного управління людським родом» (1768). Основний внесок у розробку економічних проблем зробили таки французькі фізіократи, як: Франсуа Кене (1694–1774), Анн Робер Жак Тюрго (1727–1781), Віктор Рікетті Мірабо (1715–1789), Дюпон де Немур (1739–1817), Поль П’єр Мерсьє (1720–1793), Венсан де Гурне (1712–1759).

Центральне місце в економічному вченні фізіократів займають такі положення:

· джерелом багатства нації є сільське господарство як сфера матеріального виробництва, а не зовнішня торгівля, як вважали меркантилісти. Тільки у сільському господарстві створюється «чистий продукт» і відбувається збільшення багатства, оскільки працює природа, земля. Отже, «чистий продукт» (багатсво) є фізичним даром природи. Промисловість ― це безплідна сфера і не створює «чистий продукт»;

· розвиток ринкової економіки згідно теорії «природного порядку» має об’єктивний і закономірний характер;

· праця людини має бути вільною, її плоди недоторканними, а власність ― священною. Праця поділяється на продуктивну і непродуктивну;

· економічний розвиток ґрунтується на принципі економічного лібералізму та політиці «laissez faire». Держава не повинна втручатись у господарську діяльність. Її завданням є збір податків, забезпечення захисту країни, прав і свобод людей, проведення політики фритредерства;

· ввели у науковий обіг поняття початкові аванси як витрати на землеробське устаткування та щорічні аванси як витрати на сільськогосподарських роботах;

· поставили питання про пропорції суспільного відтворення та кругообіг суспільного продукту за вартістю та в натуральній формі.

А. Сміт вважав, що доктрина фізіократів найбільш наближена до істини, ніж будь-яка інша теорія політичної економії з опублікованих. Завдяки фізіократам економіка стала трактуватися як наука про матеріальну сферу господарства.

Економічні погляди Ф. Кене. Франсуа Кене (1694–1774) ― видатний французький економіст, засновник школи фізіократів, за освітою медик. Економічними дослідженнями вчений почав займатися у 60-ти річному віці.

Економічні погляди Ф. Кене знайшли відображення у працях «Економічна таблиця» (1758), «Загальні принципи економічної політики держави» (1760), «Про торгівлю» (1760), «Природне право» (1765), «Аналіз економічної таблиці» (1766), «Діалог про ремісничу працю» (1766), «Зауваження стосовно грошового процента» (1766), «Китайський деспотизм» (1767) та ін.

Ф. Кене розробив методологічні основи теоретичної системи фізіократизму, яка охоплює: теорію природного порядку, теорію чистого продукту, теорію кругообігу багатства (суспільного відтворення).

Теорія природного порядку є філософською платформою економічного світогляду фізіократів. Згідно «природного порядку» (laissez faire, laissez passer, або лессе фер[34]) суспільство має розвиватися вільно на основі об’єктивних природних економічних законів, які є універсальними і незаперечними, єдиними, вічними, незмінними, встановленими Богом для щастя людей. Його слід пізнавати, пристосуватися до нього і діяти згідно його вимог, бо він найвигідніший для людей. Основою природного порядку є право приватної власності і повага до влади та визначених норм і правил поведінки людей. Розглядаючи суспільство як живий організм, Ф. Кене розрізняв у ньому здоров’я (норму) і хворобу (патологію). Вважав, що здорове суспільство знаходиться у рівноважному стані, хворе ― у нерівноважному. Тому необхідно створювати умов для досягнення економічної рівноваги.

Чистий продукт ― це надлишок вартості продукту, створеного у землеробстві, над витратами виробництва. Зростання багатства відбувається лише у сільському господарстві, єдиній галузі, де вироблене багатство перевищує споживання. В інших галузях сировинні матеріали сільського господарства лише переміщуються або переробляються. Створює чистий продукт не сама по собі праця, а земля і природа, які допомагають праці створювати багатство. Чистий продукт є даром природи, його формою є рента, яку отримують власники землі. Землеробська праця є єдиною продуктивною працею, інші види праці корисні, але «безплідні», непродуктивні.

Теорія кругообігу багатства (теорія суспільного відтворення) аналізує процес кругообігу виробничого капіталу і сукупного продукту в цілому. Вперше відповідну схему побудував англійський економіст Р. Кантільон у праці «Дослідження природи торгівлі в цілому» (1755). Подальший розвиток цієї теорії здійснив Ф. Кене у праці «Економічна таблиця». Він розглядав процес відтворення та обігу не у вигляді окремих актів купівлі-продажу, а як виявлення основних народногосподарських пропорцій економічного розвитку, процес обміну продуктів виробництва між галузями народного господарства основними класами суспільства: продуктивним класом (селяни та фермери, хто обробляє землю), класом землевласників (поміщики, король, церква ― всі, хто одержує щорічний чистий продукт землеробства) і «безплідним» (усі громадяни, діяльність яких не пов’язана з сільським господарством).

При створенні економічної таблиці Ф. Кене використав методабстракції, що дозволив зробити такі припущення: ціни незмінні протягом року; усі доходи витрачаються на споживання; купівля та продаж в середині кожного класу не беруться до уваги; відсутній вплив зовнішньої торгівлі; вся земля обробляється фермерами-селянами, які її орендують і сплачують ренту; промислові товари виробляються ремісниками. Схема кругообігу багатства подана на рис. 1.

У моделі відтворення (економічна таблиця) Ф. Кене виходив із того, що капітал фермерів складався із двох частин: первісних авансів (основний капітал) в сумі 10 млрд ліврів, які використовуються протягом 10 років, щорічно десята частина (1 млрд ліврів) вноситься у вартість річного продукту; щорічних авансів (оборотний капітал) у сумі 2 млрд ліврів, які використовуються на придбання сировини, оплату праці всіх робітників сільськогосподарського виробництва тощо. Ця частина капіталу споживається впродовж одного року, повністю переносить свою вартість на виготовлений продукт і відшкодовується.

Ø За підрахунками Ф. Кене, щорічні сукупні витрати основного і оборотного капіталів продуктивного класу (фермерів) становлять 3 млрд ліврів (1 + 2). Додавши до них вартість «чистого продукту» у сумі 2 млрд ліврів, отримав вартість річного продукту фермерських господарств у сумі 5 млрд ліврів (3 + 2). За своєю натуральною формою це: 1) насіння у сумі 1 млрд ліврів і продовольство для власного споживання фермерів також на 1 млрд ліврів, які потрібні для відшкодування оборотного капіталу; 2) продовольство для обміну у сумі 2 млрд ліврів; 3) сировина для промисловості у сумі 1 млрд. ліврів. Ф. Кене окремо порахував також вартість продукту, створеного «безплідним» класом, який становив 2 млрд ліврів.

За натуральною формою це ― різні промислові вироби. Разом вартість сукупного суспільного продукту становила 7 млрд ліврів (5 + 2).

Увесь процес відтворення у загальному виді був представлений у вигляді п’яти актів. В тих актах аналізуються дії трьох учасників процесу відтворення:

Ø землевласники, маючи доходи у сумі 2 млрд ліврів (рента, отримана за попередній рік), купують у фермерів продовольство на 1 млрд ліврів і у «безплідного» класу ―промислові вироби на другий млрд. ліврів;

Ø клас «безплідних», отримавши від продажу промислових виробів гроші у сумі 2 млрд ліврів, купує у фермерів необхідне для життя продовольство на 1 млрд ліврів, і сировину, потрібну для продовження промислового виробництва ― також на 1 млрд ліврів;

Ø фермери 5 млрд ліврів (вартість річного продукту,отриманого від господарської діяльності), використовують таким чином.Купують на 1 млрд ліврів у «безплідного» класу різні промислові вироби, зокрема знаряддя праці для початку нового виробництва. Виплачують землевласникам ренту у сумі 2 млрд ліврів. Останню частину чистого річного продукту у сумі 2 млрд ліврів залишають для себе на насіння (1 млрд ліврів) і харчування (1 млрд ліврів).

Схема відтворення всього сукупного продукту, незважаючи на деяку обмеженість і недосконалість, є значним внеском у розвиток класичної економічної теорії.

Фізіократичні ідеї Ф. Кене набули подальшого розвитку у працях його послідовників.

Економічні погляди А. Тюрго (1727–1781) ― державного діяча, філософа-просвітителя, економіста-фізіократа, сформувалися під впливом прогресивних ідей Д. Дідро, Ж.-Д’Аламбера та інших авторів «Енциклопедії». Свої економічні ідеї вчений виклав у працях «Похвальне слово Венсану де Гурне» (1759), «Роздуми про створення і розподіл багатства» (1766), «Листи про свободу торгівлі зерном» (1770), «Цінність та гроші» (1769) та ін. У своїх працях А. Тюрго:

· відстоював принципи свободи економічної діяльності, засуджував політику протекціонізму;

· землеробство визнавав джерелом додаткового продукту, а землеробську працю ― єдиною продуктивною працею, тому що тільки вона створює «чистий продукт»;

· критикував трудову теорію вартості, започаткував основи теорії корисності. Вів поняття «природної ціни» як відносної величини, яка немає внутрішньої субстанції і визначається на основі суб’єктивних оцінок корисності блага продавцем і покупцем. При цьому вчений підкреслював, що власна оцінка корисності блага дозволяє учасникам обміну отримувати більше, ніж вони віддають. Отже, ідея корисності як субстанції цінності була висунена майже за 100 років до виникнення маржиналізму;

· розрізняв суб’єктивну і об’єктивну цінності блага. Суб’єктивна цінність визначається оцінкою блага її власником, а об’єктивна ― ринком і залежить від співвідношення попиту та пропозиції;

· першим зробив спробу сформулювати закон спадної родючості ґрунтів. Згідно з цим законом зростання витрат праці (капіталу) на землі призводить до того, що кожна наступна одиниця праці виявляється менш продуктивною;

· вдосконалив трактування класової структури суспільства: поділив виробників на дві групи: підприємців, власників засобів виробництва, які здійснюють вкладення капіталу для отримання прибутків, і найманих робітників, які продають свою працю і живуть на заробітну плату;

· основною формою капіталу вважав землеробський капітал, а головною формою доходу ― земельну ренту. Намагався виявити способи зростання капіталу як «нагромадженої цінності»;

· вперше показав різницю між грошима і капіталом. Капітал на відміну від грошей приносить дохід, який розпадається на дві частини. Перша частина слугує для відшкодування витрат, пов’язаних зі створенням продуктів, у тому числі на оплату праці робітників. Друга ― є прибутком на капітал і земельною рентою. Аналізував прибуток як особливу форму доходу, винагороду підприємцям за їх виробничі турботи та працю, здібності та ризик. А. Тюрго допускав існування промислового і торговельного прибутків;

Геніальні фізіократичні ідеї А. Тюрго справили великий вплив на наступний розвиток економічної думки. Він перший спробував на практиці реалізувати ідеї фізіократів. Підготувавши укази і законопроекти щодо вільної торгівлі зерном і мукою на внутрішньому ринку, вільний і безмитний вивіз зерна з країни, знищення ремісничих цехів тощо. Через протидію французького парламенту вони не були реалізовані.

А. Сміт – творець класичної політичної економії. Становлення політичної економії як науки пов’язано з ім’ям шотландського вченого Адама Сміта (1723–1790). Завдяки його працям політична економія виділилася як самостійна галузь знань з гуманітарних наук, стала академічною дисципліною та обов’язковою складовою економічної освіти.

Теорія А. Сміта об’єктивно ґрунтувалася на аналізі економічного розвитку Великої Британії, що характеризувався високим рівнем мануфактуризації, пануванням промислового капіталу над торговельним, початком промислового перевороту, негативними впливами протекціоністської політики. Великий вплив на формування економічного світогляду А. Сміта здійснило вчення фізіократів, філософів Т. Гобсона і К. Гельвеція, які визнавали існування егоїстичного інтересу людини як фактору суспільного прогресу. У праці «Теорія моральних почуттів» (1759) А. Сміт цю ідею використав щодо сфери економічної діяльності, стверджуючи, що концепція своєкорисного інтересу зумовлює політику невтручання або «внутрішньої свободи» людини, у т.ч. у галузі господарювання.

Теоретико-методологічні основи класичної політичної економії були викладені А. Смітом у геніальній праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Праця складається із п’яти книг. У першій книзі «Причини збільшення продуктивності праці й порядок, згідно з яким її продукт природним чином розподіляється між різними класами народу», досліджуються чинники зростання багатства нації, викладено теоретичні основи вчення про працю як джерело багатства, поділ праці, вартість, ціноутворення, гроші, прибуток і різні форми доходів. У другій книзі «Про природу капіталу, його нагромадження та застосування» ― суть і структура капіталу, способи його нагромадження. У третій «Про розвиток добробуту у різних народів» ― історія розвитку народного господарства європейських країн від часів падіння Римської імперії. У четвертій «Про системи політичної економії» ― меркантилістська та фізіократична економічні системи. У п’ятій книзі «Про прибутки правителя або держави» досліджуються питання фінансово-податкової політики держави, її витрати, доходи та борги. А. Сміт вперше теоретично узагальнив і систематизував економічні знання, розглянув теоретичні питання щодо функціонування товарного виробництва та економічної політики.

· А. Сміт про предмет і завдання політичної економії. Методологія вчення А. Сміта. Предметом політичної економії, на думку А. Сміта, є дослідження об’єктивних законів виробництва та нагромадження багатства з метою зростання добробуту населення («народу і правителя»). Політична економія як наука ставить перед собою два завдання: забезпечити народові високий дохід або засоби існування та давати державі чи суспільству дохід, достатній для забезпечення суспільних потреб. Багатство народу ― це матеріальні (фізичні) блага для задоволення потреб людини, його змістом і джерелом є сукупна «річна» праця в усіх сферах виробництва. Зростання багатства нації А. Сміт пов’язував з такими факторами як частка населення, зайнята продуктивної працею або кількість праці, яка функціонує у виробництві; продуктивність праці зайнятих у виробництві; розвиток обміну та наявність ринків збуту; зростання доходу та капіталу.

А. Сміт визначив дві сторони політичної економії: позитивну і нормативну. Позитивна спрямована на об’єктивне тлумачення, наукове пояснення економічних явищ і процесів, виявлення реально існуючих закономірностей функціонування економічних систем. Нормативна спрямована на надання рекомендацій державі для проведення економічної політики, яка б забезпечувала народу досягнення достатніх доходів, засобів існування.

Методологію А. Сміта характеризують:

· матеріалізм як філософська основа світоглядних проглядів;

· застосовування абстрактно-логічного (виокремлення найважливіших моментів певного явища, що визначають суть останнього, їх об’єктивне дослідження) і причинно-наслідкового (каузального) методів;

· визнання об’єктивності економічних законів, обґрунтування їх дії у вченні про «невидиму руку ринку», яку він розглядав як «систему звичайної свободи», ринковий механізм саморегулювання, коли об’єктивні закони ринкової економіки діють незалежно від волі та бажань окремих людей, спонтанно забезпечують гармонію інтересів особи та суспільства, а реалізація власних інтересів людини забезпечує суспільні блага. Принцип «невидимої руки» ― це механізм стихійної координації економічної поведінки та узгодження економічних інтересів суб’єктів господарювання за умов ринкової економіки, суспільні умови та правила економічної гри;

· концепція економічного лібералізму, що ґрунтується на ідеях «природнього порядку» та «економічної людини». На думку А. Сміта, природний порядок ― це набір правил, що відповідає суспільній необхідності. Для забезпечення природного порядку необхідно створення «системи природньої свободи», якою є ринковий механізм господарювання. Основою природнього порядку є право на власність, вільна конкуренція, відсутність державного втручання в економіку. Економічна людина ― це суб’єкт економічних відносин, незалежна, здатна самостійно ухвалювати рішення; керується у своїй діяльності особистими егоїстичними економічними інтересами і потребами, раціоналізує свою діяльність з метою максимізації вигоди, достатньо поінформована про ситуацію на ринку. Природним стимулом людини до економічної діяльності є егоїзм і турбота про власну вигоду. Однак, діяльність економічної людини в умовах природного порядку забезпечує багатство, добробут і розвиток окремої людини та суспільства загалом, отже, є вихідним пунктом його розвитку;

· принцип невтручання держави в економіку, згідно якого втручання держави у природний порядок гальмує процес зростання багатства та економічно ефективне розміщення ресурсів (отримав назву «держава ― нічний вартовий»). Втручання держави у господарське життя має бути мінімальним: охороняти права громадян (життя, свободу і власність), організовувати громадські роботи, забезпечувати зовнішню безпеку. А. Сміт висловлювався за державне регулювання мінімуму заробітної плати, норми позичкового відсотку.

А. Сміт створив струнку логічну теорію функціонування товарного виробництва, складовими якої є вчення про поділ праці, продуктивну та непродуктивну працю, трудову вартість, походження та функції грошей, капітал, його структуру та відтворення.

Вихідним пунктом дослідження є вчення про поділ праці як найважливіший чинник економічного прогресу. Вчений:

· здійснив аналіз поділу праці, як основної умови зростання її продуктивності. Показав, як завдяки поділу праці та спеціалізації всередині майстерні, мануфактури і суспільства зростає продуктивність праці. Сформулював залежність обсягу продукту від числа осіб, зайнятих корисною працею, та продуктивності праці. А. Сміт підкреслював, що лише розміри ринку обмежують інтенсивність розподілу праці. Джерелом поділу праці визначив обмін. Вважав, що удосконалення поділу праці розширює обмін товарів;

· розвинув погляди на продуктивну і непродуктивну праці, започатковані фізіократами. Продуктивною вважав будь-яку працю, яка створює матеріальний продукт і обмінюється на капітал. Непродуктивною ― працю, яка не створює вартості та обмінюється на дохід. Всю сферу нематеріального виробництва він визнавав непродуктивною;

· удосконалив теорію відтворення, розмежувавши валовий дохід і чистий дохід. Валовий дохід ― це вартість сукупного продукту, чистий дохід ― це новостворена вартість. У масштабах всього суспільства ― це національний дохід.

Системоутворюючою складовою вчення А. Сміта є теорія вартості та ціни, для якої характерні подвійність методу Сміта та суперечність поглядів.

· При характеристиці товару А. Сміт чітко розмежував споживну вартість («цінність у споживанні») і мінову вартість («цінність у обміні»). Аналізуючи різницю між ними, виявив на прикладі води та діамантів парадокс, який пізніше отримав назву парадокс А. Сміта. Згідно цього парадоксу, корисність (споживна вартість) не може визначати мінові пропорції обміну товарів, оскільки предмети, які є дуже корисними для людини (наприклад, вода), часто мають малу ціну, тоді як товари, які не задовольняють нагальних потреб людини (наприклад, діаманти), мають дуже високу ціну.

· Зосередив увагу на дослідженні мінової вартості, виходячи із умов розвитку суспільства. В ранньому і примітивному стані суспільства, коли не було купівлі-продажу, праця лежала в основі мінової вартості товарів. Вартість визначалася витраченою на виробництво товару працею. В умовах простого товарного виробництва вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю чужої праці, яку товаровиробник може отримати в обмін на власну працю. Для розвиненого товарного виробництва А.Сміт дав третій варіант мінової вартості. Вартість визначається сумою доходів: заробітної плати, прибутку та ренти. Цей варіант відомий під назвою теорії витрат виробництва або «догми Сміта». Згідно цієї догми, праця не є єдиним джерелом і єдиною мірою вартості, оскільки капітал і земля також приносять дохід, який приєднується до вартості, створеною працею. Праця створює дохід у формі заробітної плати найманих робітників, капітал ― прибуток, і земля ― ренту, які і визначають вартість виробництва; остання, у свою чергу, є джерелом і мірою мінової вартості. Отже, суть «догми Сміта» в тому, що вартість (ціна) виробництва дорівнює сумі трьох видів доходів: заробітної плати, прибутку і ренти. А.Сміт писав, що у ціні хліба одна її частина йде на оплату ренти землевласника, друга ― на заробітну платню або утримання робітників і робочої худоби, зайнятих у його виробництві, і третя частка є прибутком фермера. Помилковість цієї догми в тому, що вона не включає у вартість (ціну) товару четверту складову, а саме затрати капіталу. Ігнорування постійного капіталу як складової вартості продукту А. Сміт пояснював тим, що матеріальні витрати (перенесена вартість) ― є не що інше, як доходи, отримані на попередніх стадіях виробництва.

· Виходячи з тези, що заробітна плата, прибуток і дохід є трьома первісними джерелами будь-якого доходу та одночасно будь-якої мінової вартості, аналізував природну ціну, яка встановлюється на рівні виробництва, та ринкову ціну, яка коливається навколо природної ціни в залежності від попиту і пропозиції.

У вченні про капітал А. Сміт:

¨ розвиває теорію грошей, пов’язавши їх походження з об’єктивним стихійним процесом розвитку поділу праці та обміну. А. Сміт не вважав гроші як товар єдиною формою багатства, оцінював їх як переважно технічний засіб обміну. Розглядав дві функцій грошей ― міру вартості і засіб обігу, останню виділів як головну. Пропонував замінити золото і срібло банкнотами, які б банки випускали в необхідній кількості;

¨ тлумачить капітал з двох сторін: як вартість, що приносить прибуток, і як запаси засобів виробництва. Останні А. Сміт поділив на основний і оборотний капітали. Нагромадження капіталу розглядав як найважливіше джерело збагачення нації.

У вченні про доходи:

¨ дається їх поділ на первинні і вторинні. Первинні доходи (прибуток, ренту і заробітну плату) одержують три основні класи суспільства: капіталісти, землевласники і робітники. Доходи решти груп населення є вторинним, адже їх джерелом є перерозподілені первинні доходи ― прибуток, рента або заробітна плата;

¨ заробітна плата розглянута на двох рівнях. В умовах «первісного стану суспільства», працівник одержував повний продукт своєї праці. В умовах товарного капіталістичного виробництва він змушений ділитись своїм доходом із землевласником і працедавцем. Частину продукту яка залишається у робітника А. Сміт визначив як «природну ціну» праці, під якою розумів вартість необхідних засобів існування робітника і його сім’ї. Навколо «природної ціни», тобто нормального рівня заробітної плати, існує нижня і верхня її межа. Нижня межа ― це фізіологічно прожитковий мінімум засобів існування працівника. Зниження цієї межі призводить до зменшення народонаселення, скорочення пропозиції праці. При підвищенні рівня заробітної плати, навпаки, кількість населення зростає і збільшується пропозиція праці;

¨ прибуток визначається як частина вартості, що залишається після вирахування ренти і заробітної плати. А. Сміт показав, що нова вартість складається із необхідної і доданої вартості. Остання є результатом привласнення чужої праці капіталістом;

¨ рента характеризується з трьох сторін: як надлишок вартості над заробітною платою робітника і середнім прибутком фермера-орендаря; як результат дії природних факторів; як результат монополії (власності) на сільськогосподарську продукцію. А. Сміт проаналізував причини і умови існування диференційної земельної ренти.

Теорія абсолютних переваг у міжнародній торгівлі. Суть цієї теорії полягає у тому, що міжнародна торгівля є вигідною, якщо країна продає такі товари, у виробництві яки