Особливості економічної думки

Аналіз історичних джерел свідчить, що українська економічна думка від древніх часів до початку 30-х рр. ХХ ст. розвивалася як органічна складова світового процесу формування соціально-економічної культури. Вагомий вплив на розвиток української економічної думки мали класична політична економія, західноєвропейський утопічний соціалізм, німецька історична та австрійська суб’єктивно-психологічна школи, марксистська економічна теорія. Підкреслимо, що під впливом цих напрямів економічна думка України формувалася як своєрідне і самобутнє явище і, що важливо, мала зворотній вплив на світову економічну культуру. Наприклад, дослідження українських економістів М. Барановського, Є. Слуцького на декількароків випереджували західну економічну думку і саме в теоретичних розробках деяких українських вчениих було започатковано цілий ряд перспективних економічних напрямів. Що ж стосується економічної думки України в радянський період (30-80 рр), то вона розвивалася переважно в руслі догматизованої марксистсько-ленінської політекономії, для якої характерним було протистояння з течіями світової економічної думки.

Суспільно-економічна думка в Україні в період підготовки та здійснення реформи 1861 р. Економічна думка України в ХІХ ст. розвивалася під впливом конкретних історичних, політичних і господарських умов. Вона, як правило, виступала складовою частиною суспільно-економічної думки. В дискусіях навколо питання скасування кріпосного права, в руслі загострення ідейної боротьби представників різних напрямів суспільно-економічних теорій в цілому сформувалася ліберальний і радикальний напрями економічної думки.

Представники першого з них основним своїм завданням вважали просвітницьку діяльність, виховання освіченого селянина в дусі християнських чеснот, перевиховання поміщиків та усвідомлення ними необхідності проведення аграрних реформ. Серед них найвідоміші:

В. Каразин український громадський діяч, вчений-енциклопедист, винахідник, засновник Харківського університету (в 1805 р.). Його проекти реформування різних галузей господарства були спрямовані на прискорення розвитку капіталістичних економічних відносин в Україні та Росії. Зокрема, він запропонував провести заходи стосовно скорочення зовнішнього боргу держави на основі вдосконалення фінансової системи, підвищення курсу карбованця і розвитку вітчизняої промисловості. В політичному плані В. Каразин виступав за перетворення абсолютної монархії в конституційну, за що зазнав репресій з боку царизму.

Д. Журавський – економіст і статистик, автор трьохтомного „Статистичного опису Київської губернії”. Грунтуючись на конкретних статистичних матеріалах Журавський здійснив глибокий аналіз розвитку промисловості, зовнішньої торгівлі, внутрішнього ринку,товарних відносин, на основі якого зробив висновки про необхідність якнайшвидшого впровадження підприємницької організації виробництва в Україні. У цьому ж ряду назвемо також і А. Скальковського, Д. Струкова, М. Балудянського.

Після реформи 1861 р., яка мала наслідком ліквідацію феодально-кріпосницької системи, в Україні активізувалося суспільно-політичне життя. Виникають різні громадські об’єднання, які згуртовують інтелігенцію, ідеологів української національної буржуазії, виходять в світ різноманітні друковані видання. Одним із найвідоміших часописів того часу, на сторінках якого висвітлювалися економічні питання був журнал „Основа”, який видавався в 1861-1862 рр. в Петербурзі. Видавцями і засновниками його були В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. Неможливо не згаати діяльність „Старої громади”, яку представляли В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Косач.

М. Драгоманов не був економістом, але суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку. Драгоманов зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва він намагався використати політичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці західних економістів, український мислитель наголошував на необхідності їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки. У своїх поглядах він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами „громадівства”, федералізму і анархізму. Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Неоціненними є заслуги цього громадського діяча в розвитку країської націоальної ідеї.

Революційне крило громадівського руху репрезентувала київська „Молода громада”, серед членів якої найвідомішим був доктор медицини С. Подолинський. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. Зокрема, в працях „Ремесла і фабрики на Україні”, „Про бідність” вчений намагається показати переваги капіталізму над феодалізмом, популярно викладає марксистську теорію додаткової вартості. За своїми ідейними переконаннями Подолинський був соціалістом і, як Драгоманов, трактував соціалізм з позицій громадівства. Найвидатнішою працею цього вченого, яка зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття „Праця людини і її відношення до розподілу енергії”, опублікована в журналі „Слово” (1880). Тут Подолинський, виходячи з питання про єдність сили та кількісну незмінність енергії, пише, що енергія Всесвіту – величина постійна, але вона має нерівномірний розподіл у різних частинах Всесвіту. На розподіл енергії космосу має вплив людська праця, яка може викликати в цьому розподілі такі зміни, які дали б можливість використати найбільшу частину сил природи для задоволення людських потреб. Таким чином, С. Подолинський зробив справді геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Це його відкриття має назву „Закон Подолинського”.

До революційно-демократичного напряму економічної думки можна віднести І. Франка. Значне місце в його науковій спадщині займають і економічні питання. Велику увагу він приділяв дослідженню економіки Галичини, становищу селянства і робітничого класу. Його перу належать праці: „Земельна власність у Галичині” (1887), „Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині” (1897), в яких він дає глибокий аналіз феодальних відносин на західно-українських землях.

Великого значення надавав Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона є „безперечно найважливішою з усіх наук”. Він стверджує, що політична економія як наука досліджує не тільки закони „теперішньої суспільності, а й загальні закони праці людської”. Певний час він викладав політекономію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував. Як він сам писв, „невеличкий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”. Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому „Капіталу”. Франко був не лише глибоким знавцем марксизму, але і його критиком. У статті „Що таке поступ?” читаємо: „Життя в енгельсовій народній державі було би правильним, рівним, як той заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо, ану ж, держава признає її шкідливою, непотрібною …люди виростали б і жили б в такій залежності, під таким поглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава стала би величезною народною тюрмою”.

Щоправда, зауважимо, Франко не був теоретиком у галузі політекономії, а скоріше популяризатором економічної теорії, зокрема вчення Маркса. Проте згодом він розчарувався в марксистських революційних теоріях, а шляхи переходу до соціалізму він пов’язував тільки з еволюційним поступом.

Класична школа в Україні. З середини ХІХ ст. пануючим напрямом в економічній теорії в Україні була класична політична економія. Пояснювалося це тим, що в Україні почала формуватися нацональна буржуазія, яка виступала носієм прогресивних тенденцій суспільного розвитку. В боротьбі з феодальним устроєм їй потрібна була така економічна теорія, яка б обгрунтовувала переваги капіталістичного ладу і проголошувала своїм девізом вільну конкуренцію і невтручання держави в економіку. Слід відзначити, що ставши на шлях пропаганди і розвитку прогресивних на той час класичних доктрин, передусім Сміта і Рікардо, українські економісти не копіювали західноєвропейську економічну думку, а розробляли власні теоретичні положення стосовно господарського розвитку України. Українська класична політична економія розвивалася перш за все на університетських кафедрах в Києві, Харкові, Одесі.

Відомий американський економіст (українського походження) І.-С. Коропецький небезпідставно вважає фундатором класичної школи в Україні професора Харківського університету Т. Степанова, який, по суті, створив перший курс політекономії російською мовою. Для теорії Степанова характерний еклектизм. Основні економічні категорії він трактував з позицій Сміта, Мальтуса, Сея, Сисмонді, використовуючи їх для аналізу господарських процесів в Україні.

І. Вернадський – професор Київського університету, у своїх найвідоміших працях „Предмет політичної економії”, „Курс політичної економії”, „Нариси політекономії” проповідував доктрину економічного лібералізму на основі принципу „laisser faire”. Він вважав, що економічний протекціонізм, будь-яке втручання у приватну ініціативу суперечить дії об’єктивних економічних законів. Вернадський очолював і редагував журнал „Экономический указатель”(1857-1861). Цей вчений вважав ідеї соціалізму помилковими, такими, що суперечать „природі людини, яка прагне до приватно-товарного виробництва”.

Особливе місце серед представників класичної школи в Україні належить професору Київського університету М.Зіберу. Він був прихильником трудової теорії вартості популяризатором економічного вчення Маркса. Зібер детально аналізує марксівську теорію грошей, його вчення про двоїстий характер праці, категорії капіталу, прибутку та ін. Підтримуючи ідею Маркса про закономірність зміни суспільно-економіних формацій, вчений водночас не погоджувався з думкою про неминучість революційного перетворення суспільстваі був прихильником його еволюційного розвитку.

М. Бунге – професор, а згодом ректор Київського університету, у 1881-86 рр займав пост міністра фінансів Росії. Він є автором низки праць з економічної теорії, грошового обігу, фінансів, бухобліку, економіки промисловості і торгівлі. М. Бунге став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході.