Австрійська школа в маржиналізмі.

Вагомий внесок у розвиток маржинальної теорії зробила австрійська економічна школа, представлена К. Менгером, Ф. Візером, О. Бем-Баверком. Це, як відомо, представники 1-го етапу маржинальної революції, вихідним методологічним принципом яких був суб’єктивно- психологічний підхід до аналізу економічних процесів.

Основні положення концепції граничної корисності

висунутої економістами австрійської економічної школи.

· В центр дослідження цінності (вартості) благ ставиться аналіз споживчого попиту. Цінність благ (товарів, послуг) обумовлюється їх граничною корисністю для споживача. Саме гранична корисність визначає пропорції обміну і відповідно ціну товарів, що обмінюються. Головною проблемою стає вивчення попиту.

· Аналіз граничної корисності пов’язаний із вивченням мотивів економічної поведінки людей, тобто в основу аналізу кладеться суб’єктивний принцип.

· Що стосується цінності засобів виробництва, то вона визначається не затратами праці, а через оцінку граничної корисності товарів, у виробництві яких ці засоби беруть участь.

· Обмін благ проходить на основі принципу рівноваги суб’єктивних оцінок учасників обміну.

З точки зору представників австрійської школи процес утворення цінності представлений двома етапами: 1) утворення суб’єктивної цінності; 2) утворення об’єктивної ціни.

Фундатором і першим главою австрійської школи маржиналізму став К. Менгер. У 1871 р. він опублікував свої “Основи політичної економії”, де були сформульовані основні принципи теорії граничної корисності. Менгеру та його однодумцям вдалося похитнути пануючу до цього періоду парадигму класичної політекономії про безумовний пріоритет сфери виробництва над сферою споживання. Менгер впевнений: людські потреби – ось звідки починаються ланцюжки економічних причин і наслідків. А тому основою економічної діяльності, на думку Менгера, є психологія господарюючого суб’єкта, яка обумовлює його потреби, мотиви діяльності і всю економічну поведінку.

Всі блага (це речі або дії, послуги, які задовольняють наші потреби) Менгер розділив на різні “порядки”: споживчі блага – це блага “першого порядку”. Блага другого, третього і вищого порядків є ті, з допомогою яких виробляються споживчі блага. Отже, саме споживчі блага наділяють цінністю виробничі ресурси, з допомогою яких виробляються.

Австрійський економіст заперечує важливість поняття про три фактори виробництва, тому що всі вони є благами вищого порядку. І цінність їх визначається шляхом “вставлення” їм частини цінності благ першого порядку, у створенні яких вони брали участь. Сформульоване вченим положення відносно оплати факторів пізніше стали називати теоремою розподілу Менгера: у випадку, якщо доходи пропорційні розмірам виробленої продукції, а оплата кожного фактора рівна його граничному продукту, то загальна сума таких оплат рівняється сукупному продукту.

Важливою заслугою Менгера є впровадження ним в економічну теорію поняття комплементарності (взаємного доповнення) виробничих благ. На думку вченого цінність виробничого блага може навіть щезнути, якщо не вистачає одного із необхідних для нормального виробничого процесу елемента. Тобто, засіб виробництва є для нас благом і має цінність тільки у тому випадку, якщо ми володіємо повною комбінацією комплементарних (взаємодоповнюючих) благ даного порядку, достатньою для виробництва корисного продукту – блага нижчого порядку.

Внесок Ф. Візера в економічну теорію полягає перш за все у його теорії альтернативних витрат. Вчений ввів у науковий обіг поняття “альтернативних витрат”, суть якого полягає в тому, що витрати виробництва даного продукту залежать від альтернативних можливостей, якими приходиться жертвувати для того, щоб виробляти цей продукт. Звідси формулюється т. зв. закон Візера (закон альтернативних витрат):

“ Дійсна цінність будь-якої речі є недополучені корисності інших речей, які могли бути вироблені чи куплені з допомогою ресурсів, витрачених на виробництво (купівлю) цієї речі”. Таким чином, витрати виробництва – це не виробничі затрати, а форма компенсації в результаті відмови від іншого використання. Тобто, витрати визначаються у відповідності з корисністю кінцевої продукції. На практиці кожен підприємець прагне знайти таку комбінацію факторів, яка забезпечить йому мінімум витрат і максимум результату. У підсумку ресурси всього суспільства розподіляються оптимально, а ціна встановлюється на рівні, який відповідає попиту і пропозиції.

О. Бем-Баверк - австрійський державний діяч та вчений – економіст, автор праць „Основи теорії цінності господарських благ” (1886) і „Позитивна теорія капіталу” (1889). В центрі уваги цих та багатьох інших його робіт знаходяться дві теорії: теорія цінності і теорія капіталу.

Корисність будь-якої речі, в розумінні її бажаності, згідно Бем-Баверка, тісно пов’язана з її корисністю, в розумінні споживчих властивостей цієї речі. Закон спадної корисності у редакції вченого звучить так: „Цінність блага пропорційна інтенсивності незадоволеної потреби при відсутності даного блага.” На відміну від Візера, сукупну корисність блага (запасу) Бем-Баверк розраховує як суму граничних корисностей кожної одиниці цього блага, розрахованої так, ніби саме вона є останньою.

Австрійський вчений розрізняє суб’єктивну і об’єктивну цінність, вважаючи, що перша – це „ особиста оцінка блага споживачем і продавцем”, а друга – це „пропорції обміну, які формуються на ринку під впливом конкуренції”. З цієї точки зору, ціна товару є „результатом зіткнення на ринку різних суб’єктивних оцінок продавців і покупців”, які ставляться у залежність від граничної корисності. Зокрема, суб’єктивна оцінка блага із боку покупця визначає верхню межу його ринкової ціни, а із боку продавця – її нижню межу.

Теорія капіталу, прибутку і процента побудована Бем-Баверком на ідеї про те, що прибуток залежить від тривалості виробничого циклу. При цьому цінність сьогоднішніх і майбутніх благ приймається різною, адже для людей має значення „отримати тисячу шиллінгів зараз чи через три роки”. Звідси процент трактується Бем-Баверком як ціна, яку виплачують за можливість розпорядитися грішми сьогодні, а не у майбутньому.

Від економістів австрійської школи беруть початок методологічні підходи, які знайшли практичне застосування в різних галузях управління та господарської діяльності. Найважливіше те, що теорія граничних величин перенесла центр ваги економічного аналізу з оцінки витрат і затрат на визначення кінцевих результатів. Виробничі ресурси і створювані ними блага отримують свою оцінку від значимості кінцевого продукту, а не від розмірів затрачених зусиль.

Теорія граничних величин сприяла створенню теорії поведінки споживача, вона стала одним із відправних параметрів сучасної теорії цін, аналізу взаємного зв’язку попиту і пропозиції, оцінки ефективності, оптимізації виробничих факторів.

Математична (лозаннська) школа

Л. Вальрас вважається засновником лозаннської школи маржиналізму. Вальрас запропонував концепцію загальної економічної рівноваги, яка одночасно була і розвитком класичних уявлень, і принципово новим підходом до аналізу економічних явищ. Новизна полягала у тому, що, представивши економічну систему як систему рівнянь попиту і пропозиції, Вальрас відкрив еру матемізації економічної теорії. Розроблена Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відображає взаємозв’язок ринків готової продукції та ринків факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання із досконалою конкуренцією, який приводить до єдиної рівноваги велику кількість ринків. Ця модель дозволяє зрозуміти, що визначення цін на продукцію, що виробляється для ринку і цін факторів виробництва може бути тільки одночасним, а не почерговим. І що часткова рівновага на певній кількості ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки із заданою кількістю ринків.

Модель загальної економічної рівноваги Вальраса – замкнута математична модель, в якій всі учасники діляться на дві групи: власників факторів виробництва (землі, праці, капіталу) і підприємців. Кожен з учасників намагається досягти максимуму корисності цих факторів, якими володіє. Аналізуючи умови і принципи рівноважного обміну між ними, швейцарський теоретик робить висновки: 1. Існує взаємозв’язок і взаємообумовленість цін не тільки на ринку товарів, але і на всіх інших ринках. 2. Ціни на споживчі товари встановлюються у взаємозв’язку і взаємодії з цінами на фактори виробництва, ціни на робочу силу – із врахуванням і під впливом цін на продукти тощо. 3. Рівноважні ціни встановлюються в результаті взаємодії всіх ринків (ринку споживчих товарів, ринку праці, грошового ринку). 4. Математично доводиться можливість існування рівноважних цін одночасно і на всіх ринках. До такої рівноваги прагне ринкова економіка. Але „ідеал” існує лише в теорії, повна рівновага всіх цін на всіх ринках існує як теоретична абстракція.

Модель Вальраса – це статична модель загальної економічної рівноваги, свого роду одномоментний знімок національного господарства у „чистому” вигляді. Вона не дає розуміння, яким чином встановлюється рівновага в розвитку, в динаміці; в ній не враховуються багато факторів, які існують в дійсності. Проте все вищесказане аж ніяк не применшує її значення. Адже, математично довівши можливість існування економічної рівноваги, Вальрас робить висновок про відносну стійкість ринкової системи. Ця модель послужила основою подальшого розвитку важливих сфер економічної науки. Особливо це стосується вивчення динаміки економічного зростання, розробки концепцій суспільного благополуччя, побудови системи міжгалузевих зв’язків.