Фінансові концепції англійської класичної політекономіі. Адам Сміт і Давід Рікардо.

У період первісного нагромадження капіталу в ХІУ-ХУІІІ ст. відбу­лися якісні і кількісні зміни в розвитку Англії. Завершився аграрний пере­ворот, унаслідок чого земля опинилася в руках великих землевласників, відбулося масове розорення селянства. Промислова революція призвела до переходу від мануфактури до фабричної промисловості, створила умови для поглиблення поділу праці, формування ринків землі, праці, товарів, послуг, капіталу. Унаслідок цих змін зміцнюються засади ринкової еконо­міки і формується промисловий капіталізм.

На тлі глибоких змін в соціально-економічному і політичному житті суспільства розвивається англійська класична політекономія. Засновника­ми класичної економічної теорії є А. Сміт (1723-1790) і Д. Рікардо (1772— 1823). Відома праця А. Сміта «Багатство народів» була написана в 1776 р. напередодні промислової революції. Д. Рікардо, фактично, став завершу­вачем англійської класичної політекономії. Свою не менш відому книгу «Начала політичної економії і податкового обкладення» Д. Рікардо закін­чив у 1817 р., коли промисловий капіталізм в Англії перетворився на домі­нуючу економічну силу. Теоретичні положення англійської класичної школи відбивали, з одного боку, збільшений рівень розвитку ринкових ві­дносин, з другого — нову розстановку політичних сил.

Невід’ємною частиною фундаментальної класичної теорії є фінансові концепції. У працях А. Сміта і Д. Рікардо були розвинуті фінансові поло­ження попередників, закладені засади теорії державних фінансів і розкриті причини взаємозв’язку їх розвитку з економічною системою. Фінансові концепції класичної теорії були тією домінантою, на яку спиралося вирі­шення основних проблем первісного накопичення капіталу, а потім і кон­курентної ринкової економіки. На підставі класичної фінансової концепції розроблялися основні принципи фінансової політики того історичного пе­ріоду. Класична політекономія здійснила переворот в основних концепціях економічної науки і обгрунтувала основні постулати, необхідні для розвит­ку ринкової економіки.

Головною сферою багатства суспільства, його джерелом було прого­лошено виробництво, а не обмін, як було у їхніх попередників — меркан­тилістів. Тому предметом дослідження класичної політекономії є сфера виробництва і внутрішні соціально-економічні відносини, що виникають у ній. Д. Рікардо у визначенні предмета йде ще далі. На його думку, продукт землі — все що виходить з її поверхні через поєднане застосування праці, машин і капіталу — ділиться між трьома класами суспільства, а саме: вла­сниками землі, грошей або капіталу, необхідного для її обробки, і робітни­ками, працею яких вона обробляється. Визначити закони, які управляють цим розподілом, — головне завдання політичної економії.

У класичній політекономії з’являється новий підхід до методу дослід­ження. А. Сміт використовував у своїх дослідженнях абстрактний, істори­чний і описовий методи. Д. Рікардо суттєво ускладнює метод. Метод Рі­кардо, як зазначав К. Маркс, полягає в тому, що Рікардо виходить з визначення розміру вартості товару робочим часом. Потім він досліджує, чи суперечать інші економічні відносини (інші економічні категорії) цьому визначенню вартості, або якою мірою вони модифікують його. Д. Рікардо застосовує свій метод до податків. У класиків через весь аналіз економіч­ного розвитку проходить основна фундаментальна ідея захисту капіталу, створення умов для його накопичення, сприяння індустріальному розвит­ку, яке необхідне для примноження багатства нації. Назвемо основні на­прями в класичній фінансовій теорії.

Державні видатки як непродуктивні витрати суспільства. В ос­нову класичного підходу до вивчення проблем державних видатків пок­ладена концепція про продуктивну і непродуктивну працю. А. Сміт упе­рше в економічній теорії розробив трудову теорію вартості, згідно з якою праця є єдиним і загальним її мірилом. Він розділив працю на продуктив­ну, яка обмінюється на капітал, і непродуктивну, яка обмінюється на до­хід. На підставі цього поділу класична політекономія розкрила суть дер­жавних видатків і державних доходів. Обмін продуктивної праці на капітал, перетворював його на самозростаючу вартість, обмін непродук­тивної праці на дохід призводив до розтрати створеного раніше капіталу. Весь або майже весь державний дохід в більшості країн витрачається на утримання непродуктивних елементів, — зазначає А. Сміт. — До остан­ніх належать ті, хто становить численний і блискучий двір, величезну це­рковну організацію, великі флоти і армії, які в мирний час нічого не ви­робляють, а під час війни не придбавають нічого, що могло б покрити пидатки на їх утримання хоча б під час воєнних дій. Ці елементи, оскіль­ки вони самі нічого не виробляють, утримуються за рахунок продукту раці інших людей. А. Сміт підтримує гасло промислової буржуазії «Дешевий уряд», тобто необхідність скорочення державних видатків та їх обмеження полі­тичними функціями держави. Проводиться ідея про те, що «держава є лише поліцейським і нічним сторожем». Проте він наголошував на необ­хідності державних видатків на установи для освіти юнацтва, на будівни­цтво доріг, мостів та інших споруд інфраструктури, тобто була закладена теорія «колективних споживачів», яка згодом розвивалася багатьма шко­лами. У центр економічної «світобудови» була поставлена вільна особис­тість підприємця, який веде господарство з метою збільшення свого ба­гатства, а всі вільні особистості разом створюють багатство нації. Тому видатки на економічні цілі, державне підприємництво розглядалися як небажані.

Мінімальні податки та їх раціоналізація. На думку А. Сміта, полі­тична економія, що розглядається як галузь знання, необхідна державному діячеві або законодавцеві, ставить перед собою два завдання: по-перше, за­безпечити народу багатий дохід, тобто необхідні засоби існування, по- друге, забезпечити державу доходом, достатнім для суспільних потреб. Він робить висновок, що вона у підсумку ставить собі за мету збагачення як народу, так і государя. Суспільні потреби повинні зводитися до мінімуму, оскільки вони фінансуються через податки, що негативно впливають на розвиток промислового виробництва в Англії.

Основоположники класичної політекономії розрізнили при розподілі національного продукту три класи і відповідні їм доходи: праця винагоро­джується заробітною платою, капітал — прибутком, власник землі — рен­тою. Доходи цих трьох класів вони називають первинними доходами — джерелами будь-яких інших доходів, так само як і будь-якої мінової варто­сті. Проблеми розподілу національного продукту праці розглядаються у А. Сміта і Д. Рікардо в контексті соціально-економічних відносин. Д. Рі­кардо першим з економістів показав економічні суперечності, що виника­ють між класами суспільства. Класична політекономія розкрила суть вто­ринного розподілу національного доходу, що відбувається у сфері державних фінансів. Податки, що стягуються з первинних доходів, перет­ворюються на вторинні доходи осіб, зайнятих у державному апараті, армії, поліції і т.п., тобто мають фіскальне походження.

Утверджується принцип невтручання держави в розвиток ринкових відносин. В умовах «вільної торгівлі» і «вільної конкуренції» економіку регулює «невидима рука ринку». Класична політекономія підтримала гасло «Ьаіззег Іаіге, Іаіззег раззег» (не заважайте, дайте можливість діяти), що виник в епоху фізіократів. Ця фраза, що набула найбільшого поширення в ХУІІ-ХУІІІ ст., приписується французькому купцеві Ф. Лежандру, яку він кинув в 1670 р. на прийомі у міністра фінансів Франції Ж. Кольбера (1619— 1683) в епоху Людовика XIV.

Класики англійської політекономії багато уваги приділяли питанням раціоналізації оподаткування. А. Сміт сформулював чотири принципи ра­ціональної організації податків. По-перше — всі піддані держави мусять і їлатити податки відповідно до своїх здібностей і сил. По-друге — розмір податку і терміни його виплати мають бути заздалегідь і точно визначені. По-третє — кожен податок має справлятися у той час або у той спосіб, який зручніший платникові. І, нарешті, по-четверте, — організація справ­ляння податків повинна забезпечувати мінімальні витрати на їх збирання.

Принципи організації податків і податкової політики, обґрунтовані Л. Смітом, були спрямовані своїм політичним вістрям проти феодалів. Істо­рично вони були пов’язані з тим, що промислова буржуазія вимагала перег- пяду старої феодальної фіскальної системи, яка відповідала інтересам земе­льної аристократії. А. Сміт запропонував нові принципи для створення податкової системи, яка відповідала б інтересам буржуазії. Перший прин­цип був направлений проти податкових привілеїв дворянства і духовенства, другий і третій — проти свавілля в обкладенні, характерного для абсолют­них монархій. Своїм четвертим принципом А. Сміт зазначає необхідність ощадливості. Він був спрямований проти домінуючої тоді відкупної систе­ми справляння податків. Загалом ці принципи визначалися головними ціля­ми капіталістичного підприємництва того періоду — усунення феодальних принципів організації оподаткування, що забезпечувало б стимулювання накопичення капіталу для прискорення економічного розвитку.

Д. Рікардо у книзі «Начала політичної економії і податкового обкла­дення» 12 із 32 розділів присвячує аналізу податків: методам їх справлян­ня, пнливу на розподіл національного доходу і розвиток промислового ви­робництва. Як наслідок він доходить таких висновків: по-перше, податки чанждн, зрештою, виплачуються або з капіталу, або з доходу країни; по- псі податки (за винятком ренти) перекладаються на капітал і утруд­нюють і'юго накопичення, «усякий податок поганий»; по-третє, податки скорочують споживання загалом і за окремими товарними групами, що утруднює товарообмін, тобто розвиток ринкових відносин.

Що стосується першого висновку, то капітал може, на думку Д. І’ікардо, збільшуватися завдяки зростанню виробництва або внаслідок скорочення непродуктивного державного споживання. Якщо урядове спо­живання зростає внаслідок введення нових податків і покривається зрос­танням виробництва або скороченням споживання населення, то, як ствер­джує Д- Рікардо, національний капітал не скорочується. Але якщо иііробництво скорочується або ж невиробничі виграти зростають чи діють оішдиа чинники одночасно, податки зменшують капітал, оскільки випла­чуються із фонду, призначеного для виробничого споживання. Обсягом ці.ого фонду регулюється продуктивна діяльність країни, тому відбуваєть­ся скорочення накопичення капіталу. Д. Рікардо особливо зазначає, що ко­ли податки виплачуються з доходів, то вони також зменшують накопичен­ня або ж змушують населення скорочувати споживання.

Д. Рікардо доходить висновку, що таких податків, які не мали б тен­денції зменшити силу накопичення, немає. Велике зло податкового обкла­дення полягає не стільки в тому, що воно падає на ті чи інші об’єкти, скіль­ки в його впливі, узятому загалом. Він аналізує податкову систему Англії, починаючи від податків на хліб до податків на користь бідних. Д. Рікардо виступав проти податків, які впливають на підвищення цін споживчих про­довольчих товарів, передусім хліба. Ціна хліба регулюється витратами його виробництва. Збільшення цих витрат спричиняє зростання цін. До них він відносив також виплачувані податки: поземельний, десятину, а також пода­ток на отриманий продукт землі. На його думку, підвищення ціни хліба є для землероба єдиним способом отримати середній прибуток після сплати податків. Фактичним платником податків, як зазначає Д. Рікардо, є спожи­вачі хліба. Оскільки ціна на хліб значною мірою формує «кошик», тобто набір товарів, необхідних для підтримки життя і здатності до праці робіт­ника і його сім’ї, то податки підвищують заробітну плату і в такий спосіб скорочують прибуток, утруднюючи накопичення капіталу.

У працях класиків піддався критиці податок на заробітну плату. А. Сміт вважав його безглуздим і руйнівним. На думку Д. Рікардо, податок на заробітну плату призводить до її підвищення і, отже, знижує норму прибутку на капітал, звідси висновок: податок на заробітну плату — це по­даток на капітал. Але тут класики суперечать самі собі: адже саме вони до­вели, що праця є товаром, а заробітна плата є ціною праці, яка визначаєть­ся попитом на працю, а не податковою політикою. Тому податки на заробітну плату не можуть перекладатися иа прибуток.

Класики політекономії були противниками непрямих податків. За ча­сів А. Сміта головними непрямими податками в Англії були податки на чотири предмети споживання: сіль, шкіру, мило і свічки. їх оподаткування, на його думку, відповідно підвищувало ціну праці. Тому непрямі податки (як і податки на заробітну плату) розглядалися як одна з причин зростання витрат виробництва. На думку класиків, в результаті цього порушувалося основне правило підприємця — ощадливість, раціональне господарюван­ня, необхідне для зростання норми прибутку і можливості накопичення. Проте не було заперечень проти непрямих податків на предмети розкоші, що відповідало ідеології протестантства. Податок на розкіш, зазначає Д. Рікардо, виплачує лише споживач, він ие підвищує заробітну плату і не знижує прибуток.

Д. Рікардо був активним критиком «хлібних законів», які відповідали інтересам лендлордів — власників землі. Згідно з хлібними законами, прийнятими парламентом Англії в 1815 р., ввезення хліба обкладалося високими митними зборами — специфічною формою непрямих податків.

Як наслідок зростала ціна не лише на хліб, а й на інші продовольчі това­ри. Це було причиною зміни розподілу національного продукту: зростала рента, оскільки власники землі мали можливість реалізовувати свої про­дукти за вищими цінами. Високе імпортне мито давало можливість підні­мати ціни на хліб, що вироблявся в Англії. Тому неминуче знижувалися як заробітна плата, так і прибуток. Як член парламенту Англії, Д. Рікардо активно боровся за відміну хлібних законів, доводячи їх шкоду для роз­питку промисловості і торгівлі Англії. Таким чином, на питання «Так хто ж, врешті-решт, повинен платити податки?» англійська класична фінан­сова наука дала відповідь — землевласник зі своєї ренти. Вилучення час­тини ренти на покриття державних видатків скоротить особисте спожи- пагшя власника землі і жодна галузь праці від цього не постраждає. Д. Рікардо зазначає, що податок на ренту впливає лише на ренту; він цілком падає на землевласників і не може бути перекладений на будь-який клас споживачів.

Державний борг у класичній політекономії розглядається як явище, яке «пригнічує і, зрештою, може розорити великі нації Європи»; при цьому і оголошується на зростанні боргів. Класики підкреслювали надзвичайний характер державних боргів, пов’язаних з браком звичайних державних до­ходів, — податків. Наголошувалося також, що випуск позик викликаний необхідністю фінансування військових видатків. Потреба уряду в позиках породжувала бажання громадян дати йому в борг, тобто необхідність дер- жаіших боргів одночасно створювала державних кредиторів. Купець або грошова людина, підкреслює А. Сміт, наживає гроші, позичаючи уряду; при цьому вони не тільки не зменшують, а, навпаки, збільшують свій тор- і онельпий капітал.

Суперечність і діалектика державних позик полягала в тому, що, з од­ного боку, вони були джерелом первісного йагромадження капіталу, а з іншого підривали його процес і основи. Капітал, наданий першим кре­дитором держані, — це певна частина річного продукту, який не відповідає іміс і у функції капіталу. Перший державний кредитор вкладав свої грошові кошти н державні цінні папери, відволікаючи їх від вкладень у продуктив­ну працю, отже, допомагав у такий спосіб державі використовувати ці ко­шти для непродуктивних цілей. В обмін на наданий капітал, зазначав А. Сміт, кредитори отримували щорічну ренту з державних коштів переважно іиділпої вартості. Ця рента, без сумніву, відшкодувала їхній капітал і дозволяла вести торгівлю і операції в колишніх або в ширших розмірах.

Па думку А. Сміта, процент на капітал виплачуваний на вкладення в урядові цінні папери, за своєю суттю є рентою. Гроші платників податків переходили до кредиторів, збільшуючи у такий спосіб його капітал. Дер­жанні позики за своєю суттю є антициповаиими податками. Перший кре­дитор після відновлення свого власного капіталу діставав можливість по­ зичати капітал у банків або продати ренту, збільшуючи власний капітал. Але цей новий капітал, позичений або куплений у третіх осіб, існував у країні раніше і направлявся на утримання продуктивної праці. Водночас, коли він перейшов в руки першого кредитора, то новим капіталом він був лише для нього, а не для країни. Фактично він був капіталом, відвернутим від одного використання для того, щоб бути оберненим па інше, зазначає А. Сміт. Якби позики уряду не було б, то в країні були б два капітани, за­мість одного, які були б спрямовані на продуктивне споживання.

Країна, що накопичила величезний борг, перебуває у надзвичайно не- природньому становищі, зазначає і Д. Рікардо. Вона вчинила б розсудливо, якби відкупилася від нього, пожертвувавши часткою майна, необхідного для викупу її боргу. Те, що розумно з боку окремої особи, розумно також і з боку нації. Державні позики підривають процес накопичення промисло­вого капіталу — такий головний висновок класиків. Суми, що надаються в позику уряду, відвернуті від продуктивної праці і витрачаються на утри­мання непродуктивної праці.

Основний і оборотний капітал. Класики англійської політекономії досліджували не лише макроекономічні відносини. У їхніх працях закла­дені теоретичні засади дослідження економічних і фінансових відносин на мікрорівні. Розвиток промислового виробництва в Англії того періоду ба­зувався на використанні машин, механізмів. Необхідно було досліджувати проблему структури використовуваного капіталу. Так з’явилася ідея про розподіл капіталу на оборотний, тобто короткостроковий капітал, вкладе­ний у сировину, матеріали, оборотність якого здійснювалася в межах року, і основний капітал, тобто довгостроковий капітал, вкладений у будівлі, машини, устаткування, з тривалішою оборотністю — до 10-20 і більше ро­ків. Вкладення в основний капітал вимагали значно більших сум, ніж в оборотний, а тривалість його обороту поставила питання визначення тер­мінів його окупності й ефективності.

Д. Рікардо першим з економістів розкрив найважливішу теоретичну і практичну особливість вкладень в основний капітал. Машини, устаткуван­ня переносять свою вартість на новий продукт поступово. Правильне ви­значення цієї «поступовості», тобто термінів і сум повного перенесення вартості на продукт, обумовлюють як товарні ціни, так і ефективність капі­тальних вкладень. На вартість товарів, зазначає Д. Рікардо, впливає не ли­ше праця, застосована безпосередньо до них, а й праця, витрачена на зна­ряддя, інструменти і будівлі, що сприяють цій праці. Надалі виникли наукові школи, що вивчають довгострокові інвестиції як у реальні, так і фінансові активи.