Попередники англійської класичної політекономії.

Концепції державних фінансів є невід’ємною частиною будь-якої фу­ндаментальної економічної доктрини, що визначається політичними, еко­номічними і соціальними умовами. Для розуміння фінансової теорії і і'исунаппя її практичного значення необхідно визначити основні теорети­чні положення тієї школи економічної думки, до якої вона належить.

Па думку російського економіста Г. Г. Фетісова, центральне економі­чні¹ питання, яке хвилювало людство впродовж його цивілізованої істо­рії, цс питання про причини «бідності й багатства» народів, про рушійні і 111111 господарського розвитку. Цієї самої точки зору дотримуються амери- іііиісі.кі економісти 3. Боді та Р. Мертон, вважаючи, що теорія заснована на дпн грипі, згідно з якою головна функція фінансової системи полягає в за- цитшеппі потреб людей. Суб’єкти економічної діяльності будь-якого виду (нк компанії, так і органи державної влади всіх рівнів) існують для того, шиї) сприяти цій основній функції.

Меркантилізм (іт. тегсапіе — купець), як економічна теорія розвива- гп.оі м Члхідній Європі у XV — на початку XVIII ст. з виникненням і зміц­ненням історично першої форми капіталу — торговельного. Розвитку тео­рії меркантилізму сприяла церковна Реформація XV 1-Х VII ст. Від піїїипицмсої церкви відокремлюється протестантизм. Його ідеологи — ні­мецький пас тор М. Лютер (1483-1546), швейцарський Ж. Кальвін (1509— і 'Ні-1) обгрунтували протестантську доктрину підприємництва як богоу­годну справу (па противагу католицькій, згідно з якою накопичення багат­шії! було гріхом), християнин не повинен прагнути до накопичення гро- іііі-іі і маііпа. Багатство може бути тільки в руках церкви, монарха або вищої аристократії. Економічні ідеї зростання багатства для накопичення міні і ііду отримали ідейну підтримку нової церкви.

Основною проблемою меркантилістської теорії було визначення ме­тодів збагачення нації з метою економічного розвитку. Меркантилісти вве­ли в науковий обіг макроекономічну категорію «національне багатство» як загальне благо, необхідне для держави. Предметом теоретичного дослі­дження стала сфера обігу (передусім зовнішня, а також внутрішня торгівля і грошовий оборот), методами дослідження — описовий, історичний і по­рівняльний. Ранній меркантилізм в економічній літературі називають та­кож монетаризмом. На думку його представників, джерелом зростання на­ціонального багатства було накопичення грошей у вигляді дорогоцінних металів, а самі гроші розглядалися як активний фактор економіки.

У працях раннього меркантиліста Ж. Бодена (1530-1596) обґрунтову­ється положення про те, що ціна товарів визначається попитом і пропози­цією. В економічній літературі його називають автором першої версії кіль­кісної теорії грошей. Пізніше меркантилісти виступили з критикою монетаристської теорії і практики і ввели поняття «капітал». Основою зро­стання національного багатства вони вважали зовнішню торгівлю із пере­важанням експорту над імпортом, а для досягнення цієї мети, на їхню дум­ку, необхідно було розвивати експортні галузі економіки.

Представник англійського меркантилізму Томас Мен (1571-1641) стверджував, що багатство Англії — в зовнішній торгівлі, а баланс зовні­шньої торгівлі є регулятором багатства. Успіхи накопичення багатства він пов’язував із розвитком промисловості, тобто з економічним розвитком.

Найвідомішим представником меркантилізму у Франції був Антуан Монкретьєн (1575-1621). У 1615 р. вийшов у світ його «Трактат з політич­ної економії», присвячений царюючим монархам: юному королю Людови- ку ХНІ (1610-1643) і регентші, королеві-матері Марії Медичі (1573-1642). Трактат був написаний у вірнопідданській і шанобливій манері. Автор не міг тоді передбачити, що дав назву.новій галузі науки, яка швидко розви­вається. На думку А. Монкретьєна, політична економія є мистецтвом керу­вання господарством у своїй державі, забезпечення, насамперед, приватно­го інтересу перед державним, управління розвитком суспільної допомоги приватній справі як основи ведення ефективної економічної діяльності. А. Монкретьєн поставив питання про справедливість оподаткування. Він вважав дуже важливим показувати свої доходи в декларації, віддаючи їх частину державі в формі податків. Декларації допоможуть ліквідувати ха­барництво офіцерів, чиновників і збирачів податків. При цьому, головна мета государя — справедливість. Таким чином, фактично було висунуто вимогу забезпечення прозорості державних податків, їхніх джерел і спосо­бів справляння.

Політика меркантилізму зміцнила економіку ряду європейських дер­жав у формі абсолютних монархій. Могутніми державами стали Австрія і Пруссія під час правління Фрідріха Великого (1740-1786). Теоретичні ідеї меркантилізму широко використовувалися в державній політиці Франції. 1!рп Людовику XIV (1638-1715) політику розвитку промисловості прово­дим генеральний контролер фінансів Ж.Б. Кольбер (1661-1683), відомий в Іс горії здійсненням широких реформ державних доходів.

По-перше, система оподаткування, яка у Франції характеризувалася (ігшіччю податків і складністю їх справляння, була суттєво спрощена з ме­нші забезпечення контролю над державними доходами. Тягар податків був покнадепий на селян. Сільське господарство розглядалося як головне дже­рг по поповнення державних доходів, зростання яких привело до його ро­зорення і викликало селянські повстання.

По-друге, внутрішні митні збори, що справлялися з будь-яких товарів, ті всіх ринках й істотно утрудняли торгівлю, були скасовані. Це сприяло розвитку внутрішнього торговельного обороту.

По-третє, була введена єдина французька митна система. Для захисту національної промисловості проводилася протекціоністська митна політика.

По-четверте, створювалася інфраструктура, необхідна для розвитку ипутріїинього ринку: будувалися дороги, споруджувалися річкові й морсь­кі пишні, порти. Особлива увага приділялася розвитку військово-морських і и п для здійснення колоніальної політики і захисту торговельних шляхів по заморських територій.

По-п ’яте, заохочувалося створення приватної і великої державної ма­нуфактури для виробництва предметів розкоші, що вирізнялися високою яи ц-по, нишуканістю і високим художнім смаком. Франція в цій галузі не мала конкурентів.

Як теорія, так і економічна, фінансова політика меркантилізму була суперечлива. З одного боку, пізній меркантилізм виражав інтереси буржуа­зії, яка народжувалася (як промислової, так і торговельної). Це характери­стик) його як прогресивне економічне вчення, що розкривало реальний гти 11 економіки. Введення категорії «капітал» і обґрунтування необхідності ІІшії накопичення відповідало вимогам розвитку промисловості. З іншого Гшку, її умовах абсолютних монархій державна підтримка розвитку ману- фпкіури була спрямована не стільки на промисловий розвиток, скільки на зміціїепнм феодально-абсолютистських держав, забезпечення їхніх непро- дук гпічпїх витрат. У XVII ст. ідеї меркантилізму піддалися критиці еконо­містів іншого покоління, які виросли в роки буржуазних революцій, успад- купини від неї дух свободи і прогресу. Школа фізіократів (від давньогрец. рііузіз — природа і кгаіоз — вла­да, влада природи) як західноєвропейська течія економічної думки виникла н середині XVIII ст. Найбільш відомими представниками цього напряму (іуііп французькі дослідники та громадські діячі Франсуа Кене (1694-1774) і Ліні І'обер Жак Тюрго (1727-1781). Фізіократи пішли далі, порівняно з меркантилістами, у визначенні предмету і методу дослідження. Предметом дослідження у фізіократів було виробництво. Проте воно обмежене земле­робством. Ф. Кене здійснив прорив у методі дослідження. У своїй «Еконо­мічній таблиці» він застосував новий, раніше не відомий метод — побудо­ву економіко-математичних моделей. Фізіократи виступили з критикою теоретичних положень, а також* економічної і фінансової політики меркантилізму, що проводилася у Франції і призвела до погіршення стану економіки загалом і розорення сільського господарства. На підставі теорії природного порядку вони стве­рджували, що багатство створюється тільки в сільському господарстві. Концепція національного багатства, вираженого в грошах, піддалася гост­рій критиці. На думку фізіократів, багатство є продуктами землі і частково продуктами промисловості, але тією мірою, якою вони вже є результатом переробки того, що дала земля. Так само, як і меркантилісти, фізіократи підтримували протекціонізм для стимулювання розвитку власної промис­ловості і торгівлі.

Ф. Кене, власне, визнавав три функції грошей: міра вартості, засіб обі­гу і засіб платежу. Водночас, він стверджував, що бути багатством нації гроші не можуть. У категоріях, які вирізняє для свого економічного аналізу Ф. Кене, на наш погляд, є вихідна категорія — «чистий продукт», під яким він розумів різницю між ціною і витратами, що використовуються на куль­турний обробіток землі. Чистий продукт привласнюється землевласником у вигляді ренти. На його думку, чистий продукт належить не лише власни­кові землі, а й державі. З цього положення він робить висновок, що пода­ток повинен справлятися безпосередньо з ренти, яку привласнює власник землі.

Найбільшим економічним винаходом Ф. Кене є його «Економічна таб-лиця». Відомий російський економіст, академік В. С. Немчинов назвав «Економічну таблицю» Ф. Кене геніальним злетом людської думки, першим дослідом макроєкономічного аналізу, в якому центральне місце посідає по­няття про національний продукт. «Економічна таблиця» є абстрактною сіт­кою товарних і грошових потоків, фактично, це перша економічна модель, в якій розвиток виробництва і обміну може відбуватися безперебійно лише за умови дотримання певних пропорцій. Пізніше К. Маркс на основі моделі Ф. Кене створив схему розширеного відтворення. Фізіократи висунули ідею економічної рівноваги, яку далі розвивають неокласики в XX ст.

Ф. Кене у своїх працях розглядав проблеми оподаткування, однозначно виступаючи проти податків на землевласників. Найсуттєвіше і найнепо­рушніше правило, яким повинне керуватися управління економікою, вважав він, полягає в тому, щоб не робити замах за допомогою податків на забезпе­ченість і успіхи землеробства. Він захищає новий клас, що з’явився у сіль­ському господарстві, — фермерів. На його думку, прибутки фермерів і за­робітки людей, які працюють на фермах, слід відрізняти від доході» землевласників. Фермери поліпшують землю, її обробіток потребує вели­ких витрат і чим вони більші, тим родючішою стає земля і тим більше вони дають заробітків сільськогосподарським робітникам, прибутків — ферме­рам і доходів — землевласникові. З цього положення він робить висновок, що не можна обкладати прибуток фермерів, оскільки це означало б руйну- іііішія джерела щорічного відтворення багатства країни. Він переконаний, що багатство землероба повинне бути під охороною держави, оскільки во­но початок усіх багатств. На його думку, найважливішим завданням мініс­терства фінансів є таке керівництво землеробством, яке забезпечувало б йому стійкий розвиток, створювало основу для економічного зростання. І Іодагки повинні справлятися з ренти землевласників, а також купців і ре­місників як «безплідних класів».

Ф. Кене зазначає, що для держави згубні не самі податки, а спосіб їх справляння. Він критикує відкупну систему збору податків: безліч людей зайнятих збором податків — саме по собі означає втрату для держави. Усіх цих людей оплачує нація, однак вони не створюють ніякого багатства. (>собливо не бажані, на думку Кене, непрямі податки, які викликають над­мірні витрати, пов’язані з їх збором. Непрямі податки, що накладаються на сільськогосподарські продукти, підвищують ціну товарів, утрудняють тор­сі мит, що завдає прямого збитку споживанню, пригнічує продаж, при цьо­му збирачі податків наживають собі колосальні статки.

І Іри визначенні методів формування державних доходів він пропонує уникати позик, доводить їх непродуктивний характер, вважаючи, що дже­рело для задоволення надзвичайних потреб держави слід бачити лише в процвітанні народу, а не в кредиті фінансистів, оскільки грошові накопи­чення є таємним багатством, що не знає ні государя, ні вітчизни. Позики породжують «всепожираючі борги», а за панування ліквідних паперів, їх дисконт збільшує грошові накопичення фінансистів. Як наслідок відбува­ється відвернення грошей від землеробства, село позбавляється коштів, які Йому необхідні для поліпшення культури земель.

Зршувачем фізіократичної теорії став Анн Р. Ж. Тюрго. Його дум­ки і мисновки були більш зрілі, ніж у попередників. Він рішучіше, ніж Ф. Кене, захищав свободу підприємця: не тільки сільськогосподарського фе­рмера, а й промисловця. На його думку, свобода торгівлі і цілковите звіль­нення від усякого роду мита були б найнадійнішим засобом для того, щоб підпитії всі галузі національної промисловості до найбільшої висоти, якої попи тільки здатні досягти. Фізіократи «останньої хвилі» в кінці XVII і на поча тку XVIII ст. рішуче вимагали обмежити державне втручання, що при­зводить до скорочення багатства нації. Зміни в технологічному устрої пот- рсоумалп інших підходів до управління економікою і фінансами.

Анн Р. Ж. Тюрго був генеральним контролером у правлінні Людовика XV. Він проводив економічну і фінансову політику, яка сприяла буржуаз­ному розвитку Франції і, передусім, ринкового господарства. По-перше, він відновив раніше знищений ринок зерна для заохочення сільського гос­подарства і розвинених у ньому ринкових відносин. По-друге, скасував це­хи і гільдії, що перешкоджали вільному розвитку промисловості і торгівлі. По-третє, скасував натуральну дорожню повинність. По-четверте, об­ґрунтував у своїх працях неможливість і шкідливість для економічного ро­звитку збільшення податків і необхідність скорочення державних витрат, особливо на утримання королівського двору. По-п ’яте, увів грошовий по­земельний податок і поширив його на дворянство. Останнє нововведення, що зачіпало інтереси феодальної аристократії, йому не пробачили, і він був змушений подати у відставку.

Відставка А. Тюрго істотно ослабила вплив фізіократів. На цей період припадає розпад школи фізіократів. Вони не виправдали ні сподівань дво­рянства щодо захисту їхньої власності, ні прагнень буржуазії, що народжу­валася, до розвитку внутрішнього ринку. Можна погодитися з точкою зору відомого російського дослідника економічної думки А. В. Анікіна, який вважає, що буржуазна сутність фізіократичної теорії ховалася під феодаль­ною оболонкою. І саме в цьому полягає одна з її специфічних рис. Водно­час, варто зазначити, що дослідження внутрішнього ринку у фізіократів під­готувало певний ґрунт для появи і розвитку англійської класичної політекономії. А. Сміт був знайомий із Ф. Кене і А. Р. Ж. Тюрго. Перебу­ваючи в Парижі у 1766 р., він відвідував зібрання економістів (так вони на­зивали себе), що проводилися під керівництвом Ф. Кене. Згодом, А. Сміт написав, що присвятив би свою роботу «Багатство народів» Ф. Кене, якби останній був живий.

Вільям Петті — предтеча англійської класичної політекономії пише свої праці в період первісного нагромадження капіталу і формування буржуазного суспільства в Англії. Як і фізіократи, він також критикував меркантилізм і доводив, що джерелом багатства є не торгівля (для Анг­лії— переважно зовнішня), а сфера матеріального виробництва. Багатст­вом є не гроші, а продукти праці. Предметом дослідження у В. Петті є промисловий капітал, необхідність його накопичення і державна політика сприяння його зростанню. У своїй праці «Політична арифметика» він за­стосовує економіко-статистичний метод дослідження, який дозволив йому дати в кількісній формі оцінку економічного становища Англії в 60-70-х роках XVII ст.

Усі теоретичні дослідження В. Петті були направлені на пошук шля­хів для розвитку ринкових відносин. У своїх працях «Трактат про податки і збори» (1662), (Слово мудрим) (1664), «Політична ари­фметика» (1676) В. Петті викладає широку програглу економічної і фінан­сової політики держави, спрямовану на стимулювання розвитку промисло­вості. Він називає основну мету — прискорення нагромадження капіталу.

Держава, на його думку, повинна активно сприяти цьому пппгтесу. Він ви­магає проведення найсуворішої економії при витрачанні державних кош­ми, здешевлення державного аппарату, скасування дорогих і зайвих державних посад, збільшення кількості зайнятих у сфері матеріального виробництва. Проте запропоновані ним програми розвитку відкидалися, оскільки всі вони були сміливо направлені на розвиток капіталістичного господарства, ринкових відносин на шкоду феодальним.

У працях В. Петті ми знаходимо теоретичні положення, які згодом ро- ичіпає класична політична економія.

По-перше, визначення економічних законів як масових процесів, що повторюються, в економіці.

По-друге, дослідження економічних відносин у процесі виробництва.

По-третє, спроби визначення закону ціноутворення. В економічній літературі висловлюється думка, що Петті, власне, сформулював закон ва­ртості, доводячи при цьому, що він діє украй складно, лише як загальна тенденція. В. Петті робить перші кроки на шляху аналізу праці, що ство­рює вартість.

По-четверте, розглядає ренту як чистий дохід з землі, як загальну форму додаткової вартості, тобто він продовжив розвиток ідей фізіократів.

По-п ’яте, розглядав гроші не як багатство нації, а як особливий товар, які їй протистоїть іншим товарам.

Новаторська суть В. Петті як видатного теоретика виявилася дуже яс­краво в дослідженні податків. У літературі його називають першим англій- сі,ним науковим дослідником податків. У праці «Трактат про податки і іЬорн» В. Петті як ідеолог промислової буржуазії виступає проти податків і їм капітал та їх перекладення на ренту землевласника. Він зазначає, що оподаткування капіталу скорочує можливості його накопичення і стримує розширення виробництва. На його думку, якщо кошти капіталіста скоро­чуються і потім «передаються людям, які нічого не роблять, то багатство суеііі-ііі.сі ва зменшується».

Парто зазначити, що при дослідженні впливу податків на виробництво і не тільки звертає увагу на негативний бік справи, а й виявляє певні явища. На його думку, багатство країни зростає тоді, коли податок змушує виробляти товари, що раніше імпортувалися. Крім того, податки сприяють скороченню «надмірного виробництва». До нього належить ви­робництво товарів для паразитичного споживання духовенства, дворянства. Скорочспня такого споживання, вважає В. Петті, дозволить використо- нуніпті отримані кошти на поліпшення потрібного виробництва. Як зазначав американський історик економічної думки Дж. Белл, в податках И. Петті бачив засіб збагачення й удосконалення держави: зібрані гроші могли бути спрямовані на стимулювання торгівлі і промисловості, а отже, ііп економічне зростання країни. В. Петті неодноразово наголошував на необхідності державної підтримки економіки. У другій половині XVII ст., зазначав він, економічні сили промислової буржуазії ще слабкі. Але до по­чатку XVIII ст. вони настільки зміцніють, що державна підтримка їм лише шкодитиме. Але ці ідеї розвиватиме вже інша школа — англійська класич­на політекономія.

В. Петті показує вплив податків на грошовий обіг. У своєму аналізі він виходить з кількісної теорії меркантилістів. На його думку, якщо в кра­їні багато грошей, то для неї і для її короля було б вигідно і де не завдало б шкоди приватним особам, якби весь надлишок перебував у королівських скринях. Далі він зазначає, що коли обсяг вилучених коштів буде таким, що грошей стане менше, ніж потрібно для ведення торгівлі, то наслідки цього можуть негативно відбитися на виробництві. Скорочення виробниц­тва може спричинити зменшення кількості жителів, зниження їх старанно­сті і творчості. В. Петті наводить абстрактний підрахунок: 100 ф. ст. про­ходять через 100 рук у вигляді заробітної плати і дають поштовх до виробництва товарів на 10 тис. ф. ст. Ці самі руки залишаться незайняти­ми, порожніми, якщо не буде постійного стимулу до їх використання.

На думку В. Петті, в Англії спостерігається нерівномірність у розпо­ділі податків. Цей процес відбивається в тому, що: виплачувані грошима податки становлять незначну частку всього багатства королівства; тягар податків визначається результатами минулого року та ігноруються ниніш­ні результати; будинки, що належать церкві і дворянам, податками не об­кладаються; існує удавана (несправжня) турбота про бідних. З цього ро­биться висновок, що четверта частина всього населення сплачує в 4 рази більше того, що вона повинна була б платити.

В. Петті розглядає можливості введення непрямих податків. Ідея роз­витку непрямого оподаткування в Англії виникла у В. Петті не випадково. Новий клас найманих робітників не мав ні землі, ні будинків, його дохо­ди— заробітна плата — були надто низькими для введення будь-якого прямого податку. Проте, з погляду представника буржуазного класу, необ­хідно було знайти такі податки, які платила б наймана робоча сила. В. Пет­ті звернувся до голландської системи акцизів. Він вважав, що кращий спо­сіб обкладання податком споживчих продуктів полягає у введенні специфічних акцизів, тобто в оподаткуванні кожного споживчого товару окремо, на відміну від універсального акцизу, яким оподатковують това­рообіг у роздрібній або оптовій торгівлі. На його думку, треба обкладати кінцевий продукт, а не сировину: не слід оподатковувати зерно до того, як воно перетвориться на хліб, а вовна — у сукно.

Аналізуючи податкову систему Голландії, країни, яка в ті часи випе­реджала Англію в промисловому розвитку, В. Петті дійшов висновку, що можна оподатковувати не дохід платника податків, а його споживання. Крім того, непрямі податки мали масовий характер, майже покладалися на представників усіх верств, але перекладені в товарні ціни вони погіршува­нії матеріальне становище передусім отримувачів низьких доходів. На дум­ку І. Петті, податки повинні покладатися на все населення, кожен повинен (ірити участь у фінансуванні державних видатків відповідно до того, що він перо собі і насправді споживає. Таким чином, акцизи були саме тими пода­тками, яких так не вистачало в Англії з погляду представника нової проми- і пової буржуазії.

У 1676 р. у книзі «Політична арифметика» В. Петті вводить в еконо­мічний аналіз кількісний метод. Як зазначено в «Трактаті про податки і июри», перше, що необхідно зробити — це підрахувати. «Політична ари­фметика» була деяким прообразом статистики, а її автор поставив питання про необхідність створення державної статистичної служби. В. Петті пер­шим розрахував національне багатство і національний дохід Англії. Таким чином, були визначені потенційні джерела державних доходів.

За підрахунками В. Петті, у 1664 р. національне багатство Англії ста­новило 250 млн ф. ст., із них 144 млн ф. ст. — земля. Національний дохід оув оцінений у 40 млн ф. ст. Державні доходи становили 1 млн ф. ст., у то­му числі 700 тис. — податки, державні витрати — 1 мдн ф. ст., у тому чис- ііі 550 тис. — військові. За всієї умовності підрахунку (порівняно з сьогоднішніми статистичними методами) головних економічних показників, можемо визначити частку національного доходу, що використовувалася на державні потреби; у 1664 р. вона дорівнювала 2,5%, при цьому понад половину коштів становили військові витрати. Характерною рисою підрахунку національного багатства було введення до нього не тільки вартості ма іеріальпого багатства на суму 250 млн ф. ст, а й грошової оцінки населення: 26 млн людей оцінювалися сумою 417 млц ф. ст.

Для В. Петті такий підхід не був дивним, оскільки населення він вва­лиш багатством: чим більша кількість населення, тим заможгііша країна, мана чисельність населення — справжнє джерело бідності. При розрахунку і ротової оцінки населення (417 млн ф. ст.) В. Петті враховував трудові навички, досвід, справність, здатність оволодівати новими машинами. Таким чішом, ще в XVII ст. він визначив важливість людського фактора в економічному розвитку країни. У своїх працях В. Петті обгрунтовує ідею, яка в XIX і XX ст. розвиватиметься іншими школами: про необхідність підви­щення якості людської праці, інвестицій у людину, у людський капітал. Він наголошує на необхідності значного розширення народної освіти, виявлен­ня і навчання за рахунок держави осіб, здібних до науки, яка є найважливі­шим чинником розвитку виробництва. В. Петті робив спроби розрахунку кваліфікованих спеціалістів: зокрема, скільки має бути лікарів і адвокатів, скільки студентів потрібно приймати щороку в університети.

Показово, що В. Петті відзначав деякі вигоди від податків з погляду «політичної арифметики»: митні збори дають можливість вести облік у зовнішній торгівлі і складати торговельний баланс країни; простий і загальний подушний податок допомагає вести облік населення; обкладенім будинків за кількістю димарів (реальний податок за зовнішніми ознаками) добре відбиває поліпшення і руйнування житлового майна; акцизи показують внутрішні витрати на споживання і дають загальні відомості про надмірності; поземельний податок робить платежі за податками пропорційними всій вартості, а не річній ренті; податки на рухоме майно вносять певну ясність про це майно. Таким чином, у В. Петті викладені всеосяжні проблеми оподаткування в період первісного накопичення капіталу.