ТОП 10:

Фінансові теорії історичної школи Німеччини.



 

Фрідріх Ліспізасновник історичної школи Німеччини. Історична школа Німеччини формувалася у складних економічних і політичних умо­вах. Тоді, коли Англія перетворювалася па промислову майстерню світу, І Іімеччина була відсталою аграрною країною із дрібними середніми і ремі­сничими підприємствами. Перехід до індустріального розвитку починаєть­ся лише з 1830-1840 рр. Проблеми формування ринкових відносин, розви­ток внутрішніх ринків збуту, прориву на зовнішні ринки набували для Німеччини життєво важливого значення. Політично Німеччина тривалий час була роздробленою. Лише у 1871 р. після перемоги у фрапко-прусській нійиі уряд Отто фон Бісмарка (1815-1898) об’єднав 25 розрізнених німець­ких держав в єдину Німецьку імперію на чолі з королем Вільгельмом І.

Засновником історичної школи Німеччини був Фрідріх Ліст (1789— 1846). У 1841 р. він опублікував свою основну працю «Національна систе­ма політичної економії: міжнародна торгівля, торговельна політика і німе­цький митний союз», в якій були викладені основні економічні концепції розвитку Німеччини. Її головна ідея полягала в тому, що нація є особливим суб’єктом економічної діяльності. Як було зазначено вище, А. Сміт у центр «Іжопомічної світобудови» ставив вільну особистість підприємця. Уся си­стема у Ф. Ліста була протиставлена англійській класичній теорії, яка, на мого думку, мала суттєві логічні провали і фундаментальні теоретичні не­доліки: «химеричний космополітизм», ігнорування специфічних націона­лі.них інтересів; «мертвий матеріалізм», увага лише до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил; «дезорганізуючий індивідуалізм», здат­ний стати па заваді індустріальному піднесенню нації.

На думку Ф. Ліста, життя нації безперервне і нескінченне. Через це на­ціональне багатство полягає не в кількості «мінових цінностей, а в мірі роз­питку продуктивних сил. Тому предметом дослідження у Ф. Ліста є продук­тивні їм ті і. Ф. Ліст і всі його послідовники широко використовували історичний метод дослідження економічних явищ і процесів. Слід звернути пеоЦіпіву увагу па зміст предмета дослідження. До продуктивних сил Ф Ліст одним із перших відносить розумовий капітал «живущого человече- егва». Попередник англійської класичної політекономії В. Петті визначив вар тісну оцінку цього «людства» на прикладі Англії. Фактично обидва мис­лі тіолі (зауважимо — з протилежних шкіл) передбачили сучасну концепцію інвестицій у людський капітал. Ф. Ліст вважав, що сучасний стан народів є результатом великої кількості всіляких відкриттів, винаходів, поліпшень, удосконалень, що накопичилася, і зусиль усіх поколінь, що жили раніше.

На його думку, збільшення продуктивних сил відбувається через інве­стиції, спрямовані на виховання майбутніх поколінь. Ф. Ліст гостро крити­кував ідею «вільної торгівлі». Англійському фритредерству (вільна торгівля) він протиставляє протекціонізм, який був життєво необ­хідний для розвитку національної промисловості Німеччини у тих склад­них історичних умовах. З його точки зору, політика протекціонізму має не лише економічне, а й суто моральне значення. Вона є засобом виховання нації, пояснюючи її основну мету — створення індустріальної Німеччини. Ф. Ліст обґрунтував необхідність швидкого економічного зростання (неда­рма Ф. Ліста називають «теоретиком розвитку»), прориву на зовнішні рин­ки, визначив політику «наздоганяючого розвитку». Він вводить в науковий обіг такі категорії, як незалежність і національна могутність. Ф. Ліст і всі наступні представники історичної школи шукали «особливі шляхи» розви­тку, які підходять для німецької нації, відзначаючи її особливий характер, її «духовні засади». Вони стверджували, що розвиток національного гос­подарства в Німеччині проходитиме по особливому шляху.

До 70-х років XIX ст. формується «нова хвиля» історичної школи — так звана нова історична школа. Її найбільшими представниками є Адольф Ватер (1835-1917), Густав фон Шмоллер (1838-1917), Макс Вебер (1864- 1920) та ін. Фінансова концепція цієї школи, підтримуючи ідеї Ф. Ліста, доводила необхідність державного втручання, розвиток й ускладнення економічних функцій держави. Проблему нагромадження капіталу, що ви­значає економічний розвиток, на думку ідеологів історичної школи, най­краще може вирішити лише держава, зосереджуючи певну частку річного доходу в державному бюджеті й інвестуючи в ті галузі господарства, які визначають економічне зростання країни. Державні субсидії та інша підт­римка експорту товарів, послуг і капіталу — необхідний елемент держав­ної фінансової політики. Г. Шмоллер зазначав, що йдеться не про просте виправдання державного втручання, а про те, що воно є єдиною умовою ефективного управління економікою.

Фінансова теорія Адольфа Вагнера. А. Вагнер є видатним представ­ником фінансового напряму нової історичної школи (одним з ідеологів ка- тедер-соціалізму), яка набула помітного розвитку останньої чверті XIX ст. А. Вагнер залишив велику спадщину у фінансовій теорії, особливо у сфері державних фінансів. На його думку, фінанси як наука досліджують про­блеми: організації ефективного і незалежного фінансового контролю; на­гляду за принципами економії; встановлення належного балансу між дер­жавними потребами і національним продуктом оподаткування тощо. А. Вагнер увів у науковий обіг категорію «фінансова економіка», під якою він розуміє державний бюджет. На його думку, виконавським і адміністра­тивним органом фінансової економіки є уряд, який є самостійною одини­цею. А. Вагнер зазначає особливу роль держави для життя нації. Він стве­рджує, що держава і фінансова (фіскальна) економіка — це єдине економічне ціле, тому можна і треба говорити про перекачування коштів із матеріальної сфери в нематеріальну, остання є необхідною для всього економічного життя суспільства, для всіх приватних підприємств. На його думку, державу і фіскальну економіку в економічному сенсі необхідно ро­зглядати як економіку споживання, що стоїть над виробництвом.

А. Вагнер відомий відкриттям закону «розширення обсягу державної діяльності». Мовою державних фінансів він означає не що інше, як збіль­шення державних видатків, темпи зростання яких випереджають темпи зростання національного продукту. Зростання виробництва національного доходу на душу населення як результат індустріального розвитку Німеч­чини означало збільшення державних видатків. На думку А. Вагнера, це збільшення зумовлюють такі чинники: розширення суто адміністративних і превентивних функцій держави у міру розподілу праці, обумовленого ін­дустріалізацією; зростання державних соціальних видатків, передусім на освіту, необхідність яких випливала безпосередньо з розвитку продуктив­них сил; зростання державних інвестицій, викликане технологічними змі­нами в галузях, де приватні інвестиції небажані через низьку ефективність. Для прикладу він найчастіше посилався на залізниці. Усе це підтверджує Ного основну концепцію, що держава з її системою фінансів, яка швидко розширюється, є найважливішою складовою економічної системи.

Значне місце в дослідженнях А. Вагнера посідають проблеми оподат­кування. Згідно з його «принципом державної економіки», податки є дина­мічною ланкою між державним сектором, індивідуальним платником пода­тків і оподаткуванням в цілому як життєво важливим суспільним інститутом. Він називає цей принцип відтворенням оподаткування. З еко­номічного погляду метою податку є його відтворення і формування такого обсягу надходжень, яке потрібне для життєдіяльності держави. А. Вагнер вводить поняття «податковий потенціал», на підставі якого створюється си­стема взаємовідносин: податок — адміністрація — податковий потенціал. Усі елементи йдуть один за одним і якщо одна зі складових системи зникає, то чи нею підуть усі інші й система зруйнується. Так само як і А. Сміт, А. Витер свої принципи оподаткування і практичні аксіоми податко­вої політики. Нін розрізнив дев’ять принципів, об’єднаних в чотири групи.

І. Фінансові принципи

Ø Відповідність отримуваному доходу.

Ø Гнучкість (рухливість) оподаткування.

II. Економічні принципи

Ø Вибір правильних джерел оподаткування, зокрема проведення спе­ціального дослідження стосовно питання: що оподатковувати — особисті доходи чи капітал і чи можна (а відповідно і в який спосіб) врахувати інте­реси як особи, так і національної економіки.

Ø Вибір виду податків з урахуванням їх ефективності і впливу різних податків на їх платників. Всебічне дослідження проблеми перекладення податку.

Ш. Принцип справедливості

Ø Універсальність.

Ø Рівність в оподаткуванні.

IV. Принципи ефективності податкової системи

Ø Визначальний чинник податків.

Ø Зручність у справлянні податків.

Ø Спроба забезпечення найнижчих витрат щодо справляння податків.

У своїх принципах А. Вагнер розрізняє «принцип справедливості», що випливав з соціально-економічної концепції нової історичної школи, яка наголошувала на необхідності проведення соціальних реформ, зростання державних соціальних видатків. На думку А. Вагнера й інших представни­ків нової історичної школи, за допомогою державних фінансів можна дося­гти певної соціальної справедливості.

А. Вагнер розрізняє дві функції податків: суто фіскальну і соціального добробуту. На його думку, за допомогою першої, забезпечується необхід­ними коштами фінансування публічних послуг, тому вона вимагає розпо­ділу податків пропорційно доходам платників податків. Друга, є коригу­ванням першої функції. На думку А. Вагнера, для фінансування особливої групи послуг, а саме соціальних, необхідно вводити прогресивне оподат­кування доходів. Оподаткування у такий спосіб стає регулюючим інстру­ментом при розподілі національного доходу і багатства, вагомим важелем самого процесу розподілу відповідно до принципів вільної конкуренції. Необхідно зазначити, що А. Вагнер відкидає всю полеміку з цього питання і заявляє, що друге регулююче призначення податків пов’язано також із використанням особистих доходів і багатства. Таким чином А. Вагнер ро­змежував фіскальні, економічні, соціальні і політичні принципи оподатку­вання, трансформовані потім у системі шведського економіста К. Вікселя (1851-1926).

Цей підхід взяли на озброєння теоретики соціал-демократичних пар­тій Європи. А. Вагнер дійшов до важливого теоретичного висновку, що державні фінанси неминуче пов’язані з рухом доходів і добробутом грома­дян. Формування системи соціального страхування в Німеччині в кінці XIX ст., підвищення ролі держави в її фінансуванні відбувалося за безпо­середньої участі А. Вагнера, який був радником канцлера Отто фон Бісма- рка. Таким чином, проблеми державних фінансів і особливо оподаткування за А. Вагнером були «вписані» в проблеми соціально-економічного розви­тку, а фінансова наука — в політичну економію.

Карп Дітцель про державний борг. Історична школа Німеччини сфо­рмувала оригінальну концепцію до теорії державного кредиту. Карл Діт­цель (1829-1884) у 1855 р. зазначав у своїй праці «Система державних по­зик», що народ тим заможніший, а народне господарство тим процвітаюче і прогресуюче, чим більшу частку державних витрат поглинають процент- пі платежі. На його думку, державний кредит: по-перше, підносить держа­ну на вищу стадію господарського розвитку; по-друге, створює для держа­ки «невичерпний і незмінний фонд», з якого нація щодня і щогодини отримує вигоди; по-третє, за рахунок кредиту («невичерпного фонду») нація задовольняє свої потреби; по-четверте, державні позики надаються кредиторами з вільних надлишків капіталу, при цьому жодним чином не відволікаються капітальні вкладення в будь-яке підприємництво. Приват­ний господарський лад не страждає від державного кредиту.

Зазначений підхід до аналізу державного кредиту не був випадковим і ішзначався такими причинами. Перша — полягала в швидкому зростанні державних боргів у країнах Західної Європи. На початку 60-х років XIX ст. щорічні витрати на виплату процентних платежів і управління державним портом становили до всієї суми урядових видатків у Франції — 27,9%, Британії — 40,0%, Італії — 36,0%, Австрії — 41,7%. Виникла потреба в дослідженні категорії «державний борг» і в певному значенні у виправдан­ні його зростання. Друга причина полягала в тому, що на зміну класичній концепції використання державного боргу для переміщення капіталів ви­никала нова капіталотворча теорія — про створення нового капіталу за до­помогою державного кредиту.

Як зазначав ще в XIX ст. український економіст М. Алексєєнко (1847- IУ17), кращі сили економістів відгукнулися на концепцію К. Дітцеля. На думку А. Вагнера, війни, які вели майже всі країни Західної Європи в XIX і-1]', за свої територіальні надбання, за ринки збуту і джерела сировини, фі­нансувалися державними позиками, що сприяло перетворенню матеріаль­них капіталів країни на нематеріальні. Німецький економіст Лоренц фон ІПтейп (1815-1890) підійшов до проблеми з погляду капіталотворення. Він диноди», що погашення державного боргу (який, за К. Дітцелем, був зай- ннм), «доріншоє утворенню нового капіталу із зайнятого» (тобто вкладено­го), ’) погляду марксистської теорії державний кредит є однією із форм капіталу, а процент за кредит — частка позичкового кіпіталу та додатковій вартості.

Одним із представників історичної школи є Г. Ф. Кнапп (1842-1926), відомий теоретик у сфері грошей. Г. Ф. Кнапп у 1895 р. опублікував свою нрацю «Державна теорія грошей». У ній він намагався довести, що папе­рові гроші кращі за металеві, оскільки їх цінність визначається такою мо­гутнього політичною силою, як держава. На його думку, держава може проводити грошову політику, виходячи з реальних -економічних потреб держави. У Г. Ф. Кнаппа було багато послідовників, але ще більше супро- пшників, які вважали, що його теорія суперечить об’єктивному характеру економічних законів.

Таким чином, історична школа Німеччини створила досить цілісну теорію державних фінансів відповідно до умов «наздоганяючого розвит­ку», коли країна проводить політику стимулювання економічного розвитку в умовах слабкості національного капіталу і необхідності за допомогою держави концентрувати фінансові зусилля для руху вперед. Проте є певна небезпека захоплення суто націоналістичною ідеєю економічного розвит­ку. Один з останніх представників історичної школи Вернер Зомбарт (1863-1941) проявив у своїх працях агресивні, націоналістичні, антисеміт­ські погляди. У своїй останній праці «Німецький соціалізм» він писав, що економічні інститути, кредит, виробничі потужності і транспорт повинні бути поставлені на службу воєнним вимогам. На його думку, німецький націонал-соціалізм має історично-реалістичний характер і відбиває праг­нення Німеччини до величі. Як пише американський дослідник історії еко­номічної думки Б. С^лігмен, хоча сам В. Зомбарт міг і не бути членом на- ціенал'соціалістичної партії, він належав до послідовників нацистів. Міфологія, що міститься в останній його книзі, у поєднанні з руйнівною силою «Третього рейху» принесла такі плоди, як крематорії Треблінки і Майданека.

 

Лекція 3.Розвиток фінансової науки

1. З історії Української фінансової думки.

2. Світова фінансова наука у XX ст.

3. Розвиток фінансової науки у сучасний період.

1. З історії Української фінансової думки.

 

Фінансові відносини і фінансова думка виникають із зародженням держави. І Гсрша держава українського народу — Київська Русь, стольним градом якої був Київ - «матір городов руських», — виникла більше тисячі років тому.

Протягом багатьох століть становлення та розвиток української фі­нансової думки здійснювалися у загальноцивілізаційному річищі світової та західноєвропейської економічної думки. Певний виняток становив ра­дянський період ЗО—80-х рр. XX ст., коли розвиток економічної та фінан­сової науки в Україні насильно стримувався жорсткими політичними, іде­ологічними та іншими засобами. Проте і на цьому етапі розвиток фінансової думки відбувався, по-перше, у специфічних формах, які вміщу­валися у межі логіки та суті загальних моделей розвитку економічної науки, по-друге, фінансову думку достойно представляли учені української діаспори.

Як справедливо стверджує відомий український вчений, зарубіжний' член НАН України професор І.-С. Коропецький навіть в несприятливих для розвитку економічної науки умовах українські економісти спромогли­ся певною мірою зберегти своє національне обличчя. Крім праць з еконо­мічної теорії, вони писали також на прикладні теми, аналізуючи економіч­ні, соціальні, фінансові відносини в Україні. Водночас українські економісти майже не торкалися питання про майбутнє общини — цієї ти­пово російської сільськогосподарської інституції, тобто питання, яке поло­нило уми російських економістів на ранній стадії індустріалізації2.

У ХІХ-ХХ ст. яскравими представниками фінансової науки як самос­тійної галузі економічного знання та фінансової практики були видатні українські вчені М. М. Алексєєнко, А. Я. Антонович, О. М. Анциферов, М. А. Балудянський, М. X. Бунге, К. Г. Воблий, Є. О. Гловінський, С. І. Іло- вайський, П. Л. Кованько, О. М. Миклашевський, П. П. Мігулін, 1.1. Пат- лаєвський, Г. Д. Сидоренко, М. М. Соболєв, І. Т. Тарасов, Г. І. Тіктін, М. І. Туган-Барановський, М. М. Цитович, 1.1. Янжул, М. П. Яснопольсь- кий і Л. М. Яснопольський та ін.

Розвиток фінансової науки в Україні, починаючи з другої половини ст. зосереджувався, як вже зазначалося, переважно в університетах, які створили необхідні умови для формування наукової спільноти і органі­зованої системи досліджень. Групування українських вчених-фінансистів кінця XIX — першої половини XX ст. за провідними навчальними закла­дами наведений на рис. 3.1.

Розвиток фінансової науки в Імператорському університеті св. Воло­димира (Київський національний університет імені Тараса Шевченка) бере свій початок від заснування кафедри політичної економії та статистики (1842 р.). Кафедра фінансів, грошового обігу та кредиту була заснована лише у 1992 р. Першим завідувачем кафедри був доктор екон. наук, про­фесор, заслужений діяч науки і техніки України А. С. Гальчинський, а з 1993 року по вересень 2003 року кафедру очолював доктор екон. наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України О. Д. Василик. З жовт­ня 2003 року кафедру фінансів, грошового обігу та кредиту очолює доктор екон. наук, професор І. Лютий, Желєзнов, М. Малік, Г. Сидоренко, Г. Цехановецький, М. Цитович, В. Шелудько, М. Яснопольський, Л. Яснопольський та інші.

 

Рис. 3.1. Осередки фінансової науки в Україні (кінець XIX — перша половина XX ст.)

 

Помітним кроком у розвитку фінансової науки України стало засну­вання у 1906 р. Київських вищих комерційних приватних курсів (у 1908 р. — Київський комерційний інститут, нині — Київський національ­ний економічний університет імені Вадима Гетьмана). Представниками фінансової науки з початку заснування університету були В. Власенко, К. Воблий, М. Довнар-Запольський, П. Кованько, М. Мітіліно, Л. Ясно­польський та інші.

У 50-60-ті роки минулого століття сформувалася потужна фінансово- кредитна наукова школа, засновниками якої є такі відомі вчені: В. Власен­ко, П. Рубановський, С. Огородник, М. Берков, С. Горохов, В. Суторміна, В.Федоренко та І. Галь.

Друга половина 1980-х років позначена досить позитивним явищем у розвитку фінансової науки у Київському національному економічному уні­верситеті: з фінансово-кредитної наукової школи під впливом поглиблення наукової спеціалізації виокремилися дві дещо самостійні наукові школи. Першу — з фінансів — очолює В. Федосов, і до неї, поряд із уже зазначе­ними С. Огородником і В. Суторміного, входять С. Осадець, М. Білик, О. Тєрещенко, а також професори А. Поддєрьогін, В. Опарін, О. Романенко. Основними напрямками наукових досліджень цієї наукової школи є: стан і розвиток бюджетної політики України; податкова політика і податко­ва система України; формування фінансового ринку в Україні; фінанси під­приємств і економічний розвиток; розвиток фінансового менеджменту в трансформаційній економіці; формування страхового ринку в Україні. Дру­га наукова школа має назву грошово-кредитної. Її очолюють відомі вчені М. Савлук і А. Мороз, а входять до неї доктори наук А. Пересада, А. Гера­симович, М. Алексієнко, Л. Примостка, професори М. Пуховкіна, І. Шамо- ва, І. Лазепко та М. Мирун. Основними напрямками досліджень цієї науко­вої школи є: стан і розвиток банківської системи України; грошово-кре­дитне регулювання економічного розвитку; банківські інвестиції та економічний розвиток; формування ринку іпотечного кредитування; шляхи стабілізації національної валюти; антиінфляційна політика в Україні.

Осередком фінансової науки на Лівобережній Україні довгий час за­лишався Харківський університет (нині — Харківський національний уні­верситет імені В. Н. Каразіиа). До кагорти вчених, що розвивали фінансову науку належать М. Алексєєнко, О. Анциферов, П. Мигулін, І. Миклашев- ський, М. Соболєв, Т. Степанов, М. Туган-Барановський, Г. Цехановець­кий, Л. Яснопольський та інші вчені. В 1893 році він був заснований з іні­ціативи Харківського купецького товариства як Харківське комерційне училище Імператора Олександра III (нині — Харківський національний економічний університет). В навчальному закладі викладали О. Анцифе­ров, І. Трахтенберг, М. Соболєв, П. Фомін та іи.

Отже, осередками розвитку фінансової науки в Україні як на початку XX ст., так і на початку XXI ст. були вищі навчальні заклади, які динаміч­но розвиваються і сьогодні.

Структурування праць українських вчених-фінансистів кінця XIX — першої половини XX ст. вважаємо за доцільне провести у розрізі таких складових: історія фінансів, теорія фінансів, державні фінанси, гроші та кредит (рис. 3.2).

Слід визначити, що найбільша частина праць українських вчених- фінансистів була присвячена історії та теорії фінансів, питанням грошей та грошового обігу, а також державним фінансам. Менше досліджували між­народні фінанси, банківську діяльність. Питанням страхування присвячена лише одна фундаментальна праця — «Основи економії страхування» (К. Воблий, 1915 р.).

Сто років тому академік 1.1. Янжул (1846-1914) писав, оцінюючи стан фінансової науки в Російській імперії: «Майже до останнього часу вона показувала малу кількість оригінальних праць, особливо з теорії, і в біль­шості творів повторяла лише іноземні зразки у формі перекладів чи компі­ляцій. Винятки досить рідкі». І далі: «Нечисленні російські праці фінансо­вого змісту, що вийшли в світ за першу половину XIX ст. і скільки-небудь заслуговують на увагу, або трактують переважно практичні питання..., або спрямовані па теми історичного змісту. Взагалі, історія фінансів у нас роз­роблена набагато повніше і краще, ніж теорія». Як доказ 1.1. Янжул наво­див оригінальні праці десяти вітчизняних авторів у галузі історії фінансів.

У перші роки радянської влади професор Київського комерційного ін­ституту М. 1. Мітіліно наголошував на особливому значенні ісгорико- фіпапажнх досліджень: «Щоб розуміти сучасне, треба знати минуле. Щоб розуміти сучасну організацію господарства публічних об’єднань, треба знати гой шлях історичного розвитку, що пройшли вони. Через те й повинна бути особлива галузь фінансової науки — історія фінансового господарства».

Звичайно, йдеться не про те, що в минулому, як у розкритій книзі, можна відшукати прямі відповіді на сьогоднішні питання. У минулому створюються передумови майбутнього, закладаються його генетичні осно­ви та з’являються проблеми, які не тільки дають про себе знати в сучаснос­ті, а й можуть дещо пояснити в ній. Для прикладу наведемо оцінку фінан­сової політики одного з міністрів фінансів царської Росії 80-х років XIX ст. І. А. Вишнеградського з книги відомого історика російських фінансів, ав­тора першого університетського курсу з цієї проблеми В. Т. Судейкіна: «Чбільшсння виробничої та купівельної сили народу в розрахунок не було прийняте. Між тим, фінансова наука, а також уся історія економічного життя Росії доводять, що у відсутності споживача лежить вузол питання».

Актуальність цього положення для сучасності не погребує доказів, хоч во­но було висловлене понад сто років тому. Одне з важливих і складних питань дослідження будь-якої економіч­ної науки — періодизація історії її розвитку. Зрозуміло, що існує множин­ність можливих різних підходів до вирішення цього питання. Один із них обґрунтований основоположниками марксизму.

Критеріями періодизації світової історії економічної думки тут є зміна суспільно-економічних формацій, поява нових класових напрямів думки, а всередині них — зміна теорій та шкіл. При такому підході абсолютизуєть­ся класова боротьба в суспільстві, залежно від якої виокремлюються ті чи інші етапи в розвитку фінансової думки, аналізується її зміст.

Така однобічність потребує розробки інших підходів. З точки зору ав­тора статті, плідною є ідея «вписати» розвиток фінансової думки в Україні в три геополітично-цивілізовані цикли, запропоновані професором Львів­ського університету С. М. Злупком. Перший цикл охоплює період від най­давніших часів до зруйнування давньоукраїнської держави — Київської Русі татаро-монголами. Другий можна датувати серединою ХІУ-ХУІІ ст., третій — це час із середини XVII ст. до 199 Гр. З проголошенням України незалежною державою започатковано четвертий геополітично-цивілізо- ваний цикл розвитку її економіки, що має Грунтуватися на досвіді трьох попередніх. Оскільки всі цикли досить тривалі за часом, то в межах кожно­го з них необхідно додатково виокремити певні етапи розвитку, що дасть можливість глибше розкрити історію фінансової думки.

У літературі давно існує теза про тісний зв’язок фінансової науки та політичної економії (економічної теорії). «Взагалі фінансова наука склада­лася під сильним впливом напрямів, які мали місце в політичній еконо­мії, — писав І. X. Озеров. — Щодо методу фінансової науки, то до неї за­стосовані і дедукція, і індукція. На її методологію чинять вплив течії політичної економії: так, дедуктивний метод, застосований Д. Рікардо до ос­танньої, був перенесений ним і в фінансову науку, а історична школа, що виступила з індукцією, намагалась розповсюдити її й на вивчення фінансів».

На основі різних спрямувань виникали самостійні фінансові школи, представниками яких були провідні прихильники того чи іншого напряму в політичній економії. Звідси випливає наукова традиція розглядати істо­ричний розвиток фінансової науки в нерозривному зв’язку з основними спрямуваннями економічної теорії. Зрозуміло, що такий принцип підходу до висвітлення історії фінансової науки взагалі належить і до аналізу укра­їнської фінансової думки. Проблема полягає у тому, щоб виявити школи та течії економічної теорії, їх специфіку щодо України, а потім зіставити їх з відповідними школами фінансової науки.

На початку XX ст. відомий український історик-економіст, професор Харківського університету В. Ф. Левитський (1854-1939) розрізнив п’ять основних економічних шкіл: 1) класичну; 2) історичну; 3) наукового соціа­лізму; 4) соціальних політиків; 5) економістів-методологів. «Вивчення іс­торії політичної економії показує нам, — вважав учений, — що все над­бання сучасної політичної економії складається з елементів знань, внесених у науку окремими економічними школами».

На відміну від провідних країн Заходу, для України, як і для Росії, ще в останній третині XIX ст. головною була проблема капіталістичного роз­витку в умовах напівкріпацької самодержавної імперії. Це значною мірою пояснює той факт, що економічна (а також і фінансова) думка в Україні продовжувала розвиватися переважно на базі класичної школи та її пізні­ших відгалужень. Вона була представлена великим загоном учених, на­самперед — викладачами Київського, Харківського, Новоросійського уні­верситетів та інших вищих навчальних закладів (М. X. Бунге, М. І. Зібер, А. Я. Антонович, Г. М. Цехановецький, К. К. Гаттенбергер, М. Коссовсь- кий, М. М. Вольський та багато ін.). Вони продовжували традиції, закладе­ні в середині XIX ст. Д. П. Журавським, Т. Ф. Степановим, І. В. Вер- надським та іншими українськими представниками класичної політичної економії. Як і на Заході, в Україні фінансова думка була теоретизована са­ме класичною економічною теорією.

Історико-фінансова наука має три етапи: зародження, становлення і подальшого розвитку, який супроводжується змінами поглядів, концепцій, теорій. Переважну частину проблем перших двох етапів можна успішно вирішити за аналогією з подібними проблемами розвитку інших економіч­них наук.

Вирішального значення набуває факт дещо пізнього усамостійнення фінансів і їх історії як науки та взаємозв’язок із суміжними дисциплінами, що формувалися майже одночасно. Наприкінці XIX ст. 1.1. Янжул писав: «Фінансова наука до цього часу в багатьох країнах ще не виділена на сту­пінь самостійної галузі знань і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії».

Зародження перших теоретичних розробок у Західній Європі в XV- XVI ст. започаткувало фінансову науку як самостійну галузь науки взагалі. Та історія фінансової думки сягає сивої давнини, коли ця категорія протя­гом багатьох століть ще не набула самостійної форми. Тому перед дослід­никами перших двох етапів розвитку фінансової думки постає завдання виділити у спільних для всіх наук джерелах матеріали та аспекти, що сто­суються саме фінансових питань. Різноманітні пам’ятки першого геополі- тично-цивілізованого періоду розвитку України стосуються не лише істо­рії, філософії, управління тощо, а й- першого та другого етапів розвитку української фінансової думки.

У цьому періоді вона має яскраво виражений прикладний, практичний характер. У середньовіччі вона існує на рівні мистецтва (тобто сформульо­ваних правил, настанов, гюрад тощо, з господарювання), загальних поло­жень про фінансову мораль. Яскраве уявлення про неї дає визначна пам’ятка української думки ХІ-ХІІІ ст. «Руська Правда».

Формування фінансової науки та її подальший розвиток в Україні припадають на другий геополітично-цивілізований цикл. У цей період ви­никає вища школа (заснування Києво-Могилянської академії, Львівського університету, Острозької академії, братських шкіл), де розвивалася фінан­сова думка. За своїм змістом вона найтісніше пов’язана з меркантилізмом як теоретичним уявленням і економічною політикою епохи первісного на­громадження капіталу.

Історія фінансів та фінансової думки як особливої сфери дослідження виникла набагато пізніше, порівнянно з фінансовою теорією. Вона припа­дає на першу половину XIX ст., хоча певні екскурси в історію фінансів ін­коли трапляються й раніше. У другій половині XIX ст. і особливо на поча­тку XX ст. відбувався досить інтенсивний розвиток історико-фінансової науки як особливої галузі суспільного знання. В Україні він проходив од­ночасно з подібним процесом у країнах Західної Європи. При цьому укра­їнська фінансова думка, формально не відокремившись від російської, пе­ребувала під значним впливом західноєвропейської.

У Російській імперії перші твори в галузі історії політичної економії та фінансів належать нашому видатному співвітчизникові професору Ми­хайлові Андрійовичу Балудянському (1769-1847). Уродженець Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету (1819-1821) М. А. Балудян- ський протягом тривалого часу вдало поєднував академічну та державну діяльність. У 1806-1808 рр. вчений опублікував у «Статистическом жур­нале», що його видавав академік К. Герман, нариси історії економічних вчень (меркантилістів, фізіократів, А. Сміта), які високо оцінені і тодішні­ми, і сучасними науковцями. Серед інших численних творів Балудянсько- го — як невеликі спеціальні доповіді та записки, так і солідні багатотомні праці, що подавалися до офіційних установ із метою консультації. Однак усе це здобутки творчості вченого, а не канцеляриста, як було зазвичай. Тому, за словами професора Харківського університету А. М. Фатєєва, «Балудянський відкриває шлях запрошення теоретиків-спеціалістів до управління та законодавства».

Архівні матеріали та дослідження Х1Х-ХХ ст. свідчать про вирішаль­ну роль М. А. Балудянського в розробці планів реформування фінансів 1810 р. (відомий як «План фінансів на 1810 рік» М. М. Сперанського), ор­ганізації фінансів (1812-1816), реформи державних селян П. Д. Кисельова (1838-1841), грошової реформи Є. Канкріна (1839-1843). Зокрема, профе­сор А. М. Фатєєв, розкриваючи історію розробки плану реформи російсь­ких фінансів 1810 р., пише: «Після перегляду записка Балудянського пос­лужила реформатору (М. М. Сперанському — Авт.) теоретичною, вченою канвою, по якій ним був вишитий візерунок докорінного перетворюваль­ного плану російських фінансів».

В економічній літературі давно визнано, що деякі твори М. А. Балу­дянського мають значну історико-теоретичну цінність. Так, у процесі підго­товки записки про реформу фінансів Російської імперії учений написав ве­ликий твір, присвячений історії фінансів держави за 1700-1812 рр., з додатком таблиць доходів і видатків. М. А. Балудянський так писав міністру фінансів Гур’єву про свою діяльність: «Можу позитивно сказати, що протя­гом трьох років день і ніч весь час мій був присвячений виконанню такої ро­боти. Здобутком зазначених праць моїх була, по-перше, записка, піднесена Вами імператору в 1814 році, з викладом нового фінансового плану, який цілком удостоївся найвищого схвалення. Після того я подав Вам проекти утворення кредитних установ, банків... Не говорячи вже про згадані глибо­кі та досить складні праці, які я виконав за бажанням Вашим і за довірою Вашою до мене, підготував чимало різних проектів з предмета обігу папе­рових грошей в прикордонних місцях імперії, з податків, позик і взагалі питань, які зобов’язували уряд до їх вирішення».

У нарисі історії економічних вчень, вміщеному в першому томі підру­чника з політичної економії (1844), професор Харківського університету Т. Ф. Степанов (1795-1847) дуже високо оцінив праці М. І. Тургенєва «Опьіт теории налогов» та М. Ф. Орлова «Государственньй кредит». Пра­вильність цієї оцінки згодом (друга половина XIX ст.) була підтверджена зарубіжними авторами історіографічних нарисів світової фінансової науки (Л. Косса, Д. Інгрем та ін.).

У 1852 р. вийшла праця «Теория кредита» видатного українського вченого та державного діяча, професора Київського університету Миколи Христіаповича Бунге (1823-1895). У ній поряд з оригінальною розробкою теорії кредиту поданий всебічний аналіз історії та окремих видів кредит­них відносин, запровадження яких мало важливе значення для розвитку ринкової економіки в країні. М. І. Туган-Барановський вважав: «Головна заслуга Бунге як ученого - розробка теорії кредиту та грошового обігу».

Наприкінці XIX — початку XX ст. з’явилися праці, присвячені рефо­рматорській діяльності М. X. Бунге в царині фінансів. Серед них — моног­рафії В. Т. Судейкіна, П. Л. Кованька, М. І. Туган-Барановського, статті в «Знциклопедическом словаре» Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона. До речі, працю П. Л. Кованька юридичний факультет Київського університету на­городив золотою медаллю та премією імені М. X. Бунге. У подальшому предметом спеціального дослідження стала реформаторська діяльність С.Ю. Вітте (праці П. П. Мігуліна та ін.).

У цих дослідженнях, зокрема, виявлений корінний перелом у погля­дах вітчизняних учених і діячів на митну політику та роль держави в еко­номічному житті. З другої половини 60-х років XIX ст. пануючі раніше ідеї вільної торгівлі та вільного підприємництва, в яких вбачали запоруку сус­пільного добробуту й економічного зростання, поступилися місцем ідеям захисту протекціоністської політики та необхідності активної ролі держави в економіці.

Загальна оцінка реформаторської діяльності трьох названих міністрів фінансів царської Росії зводилася до констатації її спадкоємності та до того, що фінансова система Росії була приведена у відповідність до нової реаль­ності, яку







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.194.190 (0.024 с.)