ТОП 10:

Сутність, типи та напрямки фінансової політики.



Фінансова політика відображає суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Власне фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами. І іони існують незалежно від волі окремих суб’єктів фінансових відносин і ші алом відображають об’єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоч і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі, їх організовують конкретні суб’єкти, які торуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного мірлктеру, поєднуючи при цьому як загальні суспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетенням різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади і управління, різних верств населення, підприємців, с поживачів, інвесторів і тому подібного.

Іч цієї точки зору, фінансова політика — це цілеспрямована діяльність держави та інших суб’єктів господарювання у сфері формування, розподілу та використання фінансових ресурсів задля досяг­нення поставленої мети.

Залежно від рівня реалізації розрізняють:

Ø Фінансову політику держави (макрорівень).

Ø Фінансову політику суб ’єктів господарювання (мікрорівень).

Ø Фінансову політику міжнародних організацій та фінансових інституцій (міжнародний рівень).

Основна мета фінансової політики — створення раціональної сис­теми управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань діяльності.

Зміст фінансової політики багатогранний і може бути представлений як єдність трьох складових частин:

Ø вироблення науково обгрунтованих концепцій розвитку фінансів;

Ø визначення основних напрямків використання фінансів на перс­пективу і поточний період;

Ø здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставле- ; ної мети.

Пріоритетне значення має розробка і реалізація фінансової політики держави.

Державна фінансова політика — це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного й со­ціального розвитку країни.

Фінансова політика є складовим елементом економічної політики держави, в якій визначаються:

Ø основні напрями розвитку народного господарства країни;

Ø загальний обсяг фінансових ресурсів держави;

Ø джерела утворення фінансових ресурсів і напрямки їх викорис­тання;

Ø створення ефективної системи управління фінансами;

Ø опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулю­вання економічно-соціальних процесів у державі за допомогою фінансових інструментів.

Головна мета фінансової політики держави полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.

Сутність фінансової політики держави виявляється у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики зумовлені потребами еко­номічного розвитку і досягненням високого рівня індивідуального й суспі­льного добробуту. Основний вектор фінансової політики — забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов’язана зі знаходженням компромісу, між певними потребами і реаль­ними можливостями.

Значення фінансової політики виявляється в тому, що правильно обрана фінансова політика:

Ø стимулює зростання виробництва, раціональне розміщення про­дуктивних сил по території країни;

Ø підвищує зацікавленість регіонів в розвитку господарства, вико­ристанні місцевих ресурсів;

Ø сприяє зміцненню і розвитку економічних зв’язків зі всіма краї­нами світу;

Ø призводить до підвищення матеріального і культурного рівня на­селення.

Для держав із ринковою економікою діють загальні принципи фі­нансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:

Постійне сприяння розвитку виробництва, підтриманім підпри­ємницької активності й підвищення рівня зайнятості населення. Цього мо­жна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удоскона­ленням податкової політики держави.

Мобілізація й використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій населення, розмір яких визначає розміри перерозподі­лу валового внутрішнього продукту через державний бюджет.

Вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне вико­ристання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здо­ров’ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації держава вимагає від виробничих структур відш­кодування витрат на відновлення природного середовища.

Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фі­нансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія — довготривалий курс фінансової політики, що розрахований на перспективу і передбачає рішення великомасштабних за­вдань, визначених економічного і соціальною стратегією, і стосується важ­ніших великих змін фінансового механізму, пропорцій розподілу фінансо­вих ресурсів. Спрямованість фінансовій стратегії визначається конкретними шиданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення шіфоекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку — досяг­нення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас, за будь-яких умов ос­новою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінан­совими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб'єктів господарювання. Фінансова стратегія зорієнтована на певну мо­делі. фінансових відносин у суспільстві.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань конкретного пішу розвитку суспільства шляхом зміни способів організації фінансових відносин, перегрупування фінансових ресурсів. Фінансова тактика перед- Ґш'їмг вирішення завдань поточного періоду (в межах року і менше), відрі- иіистьея гнучкістю, рухливістю. Типовий приклад вирішення тактичних ішідіпп. бюджет країни, що приймається на черговий рік.

Фінансова тактика здійснюється через переорієнтацію фінансових ре­сурсів і змін в організації фінансової діяльності. Фінансова тактика мобі­льніша, оскільки полягає в своєчасному реагуванні на економічні пробле­ми і диспропорції, її головне завдання — досягнення стратегічних цілей розвитку.

Фінансова стратегія і фінансова тактика тісно взаємозв’язані. Страте­гія визначає суть і напрями тактики. Своєю чергою, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і за­вдання, ДЛЯ вирішення ЯКИХ недостатньо належних тактичних засобів. Вод­ночас, слід зазначити те, що тільки фінансова політика, яка грунтується на поєднанні і взаємоузгодженості стратегії і тактики, їх єдності і підпорядко­ваності, може бути успішного. Фінансова політика, яка не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, зазвичай, малоефективна.

Фінансова політика реалізується за двома напрямками: регламентація фінансових відносин у суспільстві і здійснення поточної фінансової діяль­ності. Регламентація фінансових відносин характеризує стратегію фінансо­вої політики, а поточна фінансова діяльність — її тактику. Базовим елеме­нтом є регламентація фінансових відносин, яка може здійснюватися державою в законодавчій і адміністративній формах.

Законодавча регламентація полягає в ухваленні відповідних законода­вчих актів, які встановлюють суб’єктів фінансових відносин, їх права і зо­бов’язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності, і тому по­дібне. Адміністративна регламентація передбачає надання прав регуляції фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавча регламентація фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, яка робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від міри законодавчої або адміністративної регламентації фі­нансових відносин, яка характеризується тією частиною доходу, який роз­поділяється і споживається відповідно до чинного законодавства або адмі­ністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

Ø політика жорсткої регламентації;

Ø політика помірної регламентації;

Ø політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає в тому, що переважна частина фінан­сових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скі­льки правилами, встановленими законами або адміністративними рішення­ми. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідні' їй фінансовій моделі, або в умовах обмеженості фінансових ре­сурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки знижує сти­мули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльнос­ті — доходом — більше розпоряджається держава, ніж його власники — юридичні і фізичні особи. Така політика, зазвичай, передбачає достатньо ішеокий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється в законодавчій формі і охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємини з державою, окремі елементи взаємин на кредитному, фондовому, валютному і страховому ри­нках. Помірна регламентація повинна зрівноважити інтереси держави і су­спільства в цілому і інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона за­безпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і в той же час дає можливість державі впливати на соціально- економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування макси­мальної зацікавленості суб’єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. В такому випадку переважно регламенту­ються тільки взаємини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму.

І Іереважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних принципах між окремими суб’єктами.

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуриза- ція за джерелами формування доходів і напрямками фінансування витрат, їм рівнями адміністративно-територіального поділу характеризує ту або пішу фінансову політику.

Залежно від завдань, па рішення яких спрямована фінансова політика, «она поділяється па такі види:

Ø політика стабілізації;

Ø політика економічного зростання;

Ø політика обмеження ділової активності.

Політика стабілізації направлена на підтримку макроекономічної рі- тюиаги на основі постійних обсягів виробництва при стабільності цін. її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних об’ємів фінансових ре­сурсі» при постійних пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих до

Існують два різновиди цієї політики, які достатньо істотно відрізня- іінься один від одного. Перший — це політика стабілізації після економіч­ної о спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — політика стабіліза­ції н період економічного піднесення, яка має обмежувальний напрямок.

Політика економічного зростання направлена на досягнення необ­хідного для країни рівня щорічного збільшення об’ємів ВВП з урахуван­ням її потенціалу. Вона націлена на розширенім обсягу фінансових ресурсів (її і забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Фінансова політика економічного зростання може здійснювати­ся у три основні способи — через зростання державних витрат, зниження рішіи оподаткування і проведення політики «дешевих грошей».

Політика обмеження ділової активності використовується для регу­ляції економічного циклу з метою запобігання кризі перевиробництва або недопущення виснаження економіки в результаті надмірних темпів еконо­мічного зростання. Вона здійснюється в такі самі способи, як і при політи­ці економічного зростання, тільки у зворотному напрямку — скорочення державних витрат, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискре­ційну і недискреційну.

Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних за­ходів, направлених на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі або стримуючі, застосовуються відповідно до ситуа­ції, яка складається на певний час в економіці і фінансах.

Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів — «вмонтованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції «вмонтованих стабілізаторів» виконують, насамперед, подат­ки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Водночас, повної зба­лансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. То­му у фінансовій практиці використовуються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискреційної політики.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.194.190 (0.011 с.)