Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Лекція 3.Поняття фінансової інфраструктури

Поиск

1. Сутність, призначення і роль фінансової інфраструктури.

2. Складові фінансової інфраструктури.

3. Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури.

 

1. Сутність, призначення і роль фінансової інфраструктури.

Фінансова інфраструктура відображає взаємозв’язок і взаємозалеж­ність між економікою та фінансами. Така забезпечувальна сутність і роль фінансів характеризують їх як елемент економічної інфраструктури, що являє собою комплекс галузей, установ та механізмів, що забезпечують функціонування економіки.

Поняття «фінансова інфраструктура» є відносно новим і поки що ши­роко не вживається. Варто зазначити, що фінансова наука і практика пос­тійно розвиваються. З’являються нові явища та поглиблюються знання про вже відомі, що потребує розширення понятійного апарату. Введення кож­ної нової дефініції — це завжди певний крок уперед, який розширює сферу фінансової науки, сприяючи її розвитку та поглибленню. Зокрема, термін «фінансова інфраструктура» збагачує теорію тим, що дозволяє охарактери­зувати специфічний — забезпечувальний зріз фінансів як суспільного яви­ща, У цьому контексті фінансова інфраструктура є найбільш широким по­няттям. Споріднені з ним поняття, що використовуються нині, не дають можливості повноцінно охопити усі аспекти цієї сторони функціонування фінансів.

Фінансова інфраструктура це особлива субстанція. Вона тісно пов’язана із сутнісним наповненням фінансів. Але в той же час, це самос­тійне явище, яке має специфічне призначення. Розглянемо його взає­мозв’язок з деякими фінансовими дефініціями.

Поняття фінансового сектора теж є досить розповсюдженим. У сис­темі національних рахунків прийнято виділяти п’ять секторів: нефінансові корпорації; фінансові корпорації; сектор загального державного управлін­ня; сектор домашніх господарств; сектор некомерційних організацій. Фі­нансові корпорації формують фінансовий сектор економіки. До нього на­лежать ті фінансові інституції, що здійснюють свою діяльність на комерційних засадах і приймають безпосередню участь у процесах сус­пільного виробництва, продукуючи додану вартість. У цьому контексті фі­нансовий сектор належить до економічної системи і може розглядатися як явище певного мірою ширше за фінанси, оскільки його представляють ви­робники послуг. Водночас, оскільки ці послуги носять фінансовий харак­тер, то є всі підстави розглядати його і як складову фінансової системи.

Таким чином, фінансовий сектор має дуалістичний характер. З одного боку, вігі є складовою економічної системи. Його роль постійно зростає, оскільки саме він у першу чергу забезпечує потреби розвитку економіки. З іншого боку, фінансовий сектор за предметом діяльності його інституцій є гіілпдовою фінансової системи. За спрямуванням діяльності ці інституції, ін-зумоішо, є іифраструктурною складовою і економічної (поряд з іншими іифриструктурними галузями), і фінансової інфраструктури. Водночас, фінансова інфраструктура не обмежується інституціями фінансового сек­тору і розглядається ширше.

Фінансова інфраструктура також тісно пов’язана із фінансовим ринком, який є однією з найважливіших складових економіки та фінансів, маючи, як і фінансовий сектор, дуалістичний характер. Він в однаковій мірі є як складо­вою ринкової економіки (поряд з ринками товарів, послуг, праці тощо), так і фінансової системи. Інституції, які відносяться до фінансового сектора еко­номіки, функціонують саме у його сфері. Але крім того до його організацій­ної структури відносяться також організатори торгівлі, неінституційні посе­редники (брокерські і дилерські контори), обслуговуючі організації (реєстратори й зберігані цінних паперів, депозитарії) та інші. Отже, і за своїм змістовим наповненням, і за організаційною будовою, фінансовий ринок є ширшим за фінансовий сектор. При цьому всі інституції та організації фінан­сового ринку входять до фінансової інфраструктури, забезпечуючи перемі­щеная фінансових ресурсів у часі й просторі чи сприяючи цим процесам.

Водночас, характеризуючи взаємозв’язок фінансового ринку з фінан­совою інфраструктурою, необхідно зазначити, що діяльність його інститу­цій, як зазначалося вище, не завжди спрямована на забезпечення потреб економіки, хоча саме у цьому полягає їх суспільне призначення. Концент­руючи у себе певні обсяги фінансових ресурсів, вони можуть спрямовува­ти їх у реальний сектор економіки, а можуть використовувати їх у власних цілях при здійсненні спекулятивних операцій. Тобто, хоча інституції фі­нансового ринку за своїм призначенням безпосередньо відносяться до фі­нансової інфраструктури, окремі їх операції не мають відносно економіки забезпечувального характеру.

Ринок фінансових послуг за своєю суттю найповніше серед розгляну­тих понять пов’язаний із фінансовою інфраструктурою. На відміну від по­передніх дефініцій, які мають переважно наукове визначення, це поняття зафіксовано у законодавчому акті — Законі України «Про фінансові пос­луги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Згідно з ним фінансовою послугою вважається «операція з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залуче­них від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів». Ринки фінансових по­слуг визначаються як сфера діяльності їх учасників з метою надання та споживання певних видів фінансових послуг (банківських, страхових, ін­вестиційних, операцій з цінними паперами та інших, що забезпечують обіг фінансових активів). З цих визначень витікає, що ринок фінансових послуг тісно взає­мозв’язаний із фінансовим ринком та страхуванням, тобто, фінансові уста­нови (термін закону), що на ньому працюють — банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, уста­нови накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії — є надавачами відповідних послуг. Водночас, фінансовий ринок певного мірою є явищем ширшим за ринок фінансових послуг, оскільки певна його частина у сегменті ринку цінних паперів функціонує на основі прямих взаємозв’язків двох суб’єктів — емітента та інвестора. По суті вка­заним законом до фінансових послуг віднесено тільки посередництво у ру­сі фінансових ресурсів на фінансовому ринку та страхування. Але у тих же сферах страхування і кредитування можливі, наприклад, брокерські послу­ги. Подібні послуги фінансового характеру законом не розглядаються, але цілком очевидно, що за своїм змістом вони відносяться і до ринку фінан­сових послуг, і до фінансової інфраструктури.

Загалом необхідно зауважити, що поняття «фінансова послуга» є до­сить складним і багатоаспектним. По-перше, слід розрізняти фінансові по­слуги та послуги у сфері фінансової діяльності. Якщо фінансові послуги за своїм змістом відображають фінансові операції (тобто процеси мобілізації І й розміщення ресурсів та їх руху), то послуги у сфері фінансової діяльнос­те) ті безпосередньо з ними не пов’язані, але сприяють їм. Такими послугами сз~> є фінансовий консалтинг, аудиторські перевірки, інформаційні та рєйтин- гові послуги, фінансова аналітика тощо. Організації, що надають подібні послуги, за характером діяльності не є фінансовими. Але при цьому вони С відіграють надзвичайно важливу роль у функціонуванні фінансової систе­ми і фінансовій діяльності окремих суб’єктів. По-друге, як відзначено ви­ще, саме розуміння послуги у сфері операцій з фінансовими активами до­сить складне. У сучасному світі рух ресурсів може опосередковуватися багатьма суб’єктами і їх усіх можна розглядати як надавачів фінансових послуг, тобто можуть існувати прямі послуги і свого роду послуги на пос­луги (наприклад, діяльність страхових і кредитних брокерів). Крім того виникає питання, а хто кому власне надає послугу, наприклад, банк клієн­ту, приймаючи кошти на депозитний вклад, чи клієнт банку, надаючи йо­му ресурси? Відповідь на це питання слід шукати у меті функціонування окремих суб’єктів, тобто саме банк створений з метою надання банківсь­ких послуг.

Таким чином, як бачимо, всі вказані поняття є різними за змістом та наповненням. Відповідно, необгрунтовано, наприклад, визначати ринок фінансових послуг як складову фінансового ринку, чи як однозначні по­няття. Кожна з них характеризує певне поле фінансових відносин та різ­номанітних видів діяльності у фінансовій сфері, маючи специфічні взає­мозв’язки з фінансовою інфраструктурою. Остання ж характеризується як сукупність таких складових, що забезпечують функціонування фінан­сової системи та реалізацію на цій основі суспільного призначення фі­нансів.

Виходячи із сутності та функцій фінансів їх, безумовно, можна і необ­хідно розглядати як окрему складову економічної інфраструктури. Адже головне суспільне призначення фінансів полягає насамперед у створенні, спільно з іншими складовими економічної інфраструктури, належних пе­редумов для відтворювального процесу, який є основою життєдіяльності суспільства. Чи можливе, наприклад, виробництво та споживання товарів і послуг без такої складової економічної інфраструктури, як транспортна ін­дустрія? Безумовно, ні, бо саме вона забезпечує рух товарів до споживача, або споживача до товарів і послуг (недаремно у багатьох країнах світу шлях до прискореного економічного розвитку починався саме із розбудови дорожньої інфраструктури, стратегії й тактики розвитку якої у чітко ви­значеному й заверніеному вигляді в Україні, на жаль, до цього часу немає). Точно так в умовах ринкової економіки суспільне відтворення неможливе без фінансів, які на основі руху грошей опосередковують процеси вироб­ництва, розподілу, обміну й споживання.

Надійне функціонування фінансової інфраструктури засновується на узгодженості трьох передумов. По-перше, на розробці і запровадженні ме­ханізмів правового забезпечення (законодавча база). По-друге, на форму­ванні розгалуженої мережі різноманітних установ та інституцій (організа­ційна фінансова інфраструктура). По-третє, на ефективному використанні відповідного інструментарію, за допомогою якого забезпечується реаліза­ція функцій фінансів (інструментальне наповнення). Тільки на основі та­кого системного підходу можливе отримання відповідних результатів та досягнення намічених цілей. Неналежний рівень дієвості, чи тим більше, відсутність якоїсь із складових, суттєво знижує ефективність функціону­вання фінансової інфраструктури. Законодавча база та інструментальне наповнення складають свого роду оболонку фінансової інфраструктури, а сукупність установ та інституцій — її серцевину, тобто власне саму інфра­структуру.

Законодавча база фінансової інфраструктури являє собою сукуп­ність законів, що регулюють функціонування фінансових інститутів та інституцій. Без відповідного законодавчого забезпечення вона повноцін­но не може виконувати покладені на неї функції. Важливим чинником є також якісний рівень фінансового законодавства. Невідпрацьованість законодавчих актів, нечіткість окремих норм законів, неузгодженість окремих положень в різних законах вкрай негативно позначаються на фінансовій практиці. Не менш важливе значення має також рівень забез­печення виконання положень діючого законодавства, у т.ч. й фінансового. Нинішні проблеми України не стільки у недосконалості законодавчої ба­зи, скільки у забезпеченні їх виконання, а ще більше у тому, що вони до­сить часто не визнаються громадянами як справедливі. Хоча законодавча база не є безпосередньою складовою фінансової інфраструктури, без неї неможливе формування, розвиток та дієспроможність даного суспільного явища.

Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури відображає механізм її функціонування. Воно являє собою сукупність фінансових ін­струментів, що використовуються суб’єктами організаційної інфраструк­тури у їх діяльності. Оскільки напрями та сфери діяльності окремих суб’єктів, їх завдання, повноваження і функції суттєво різняться, то ма­ють місце й відмінності у використовуваних інструментах. При цьому, як відмічалося раніше, фінансові інструменти, забезпечуючи функціонуван­ня фінансів, можуть використовуватися й у фінансовій політиці для дося­гнення певного впливу одних суб’єктів на інших. Сучасна фінансова тео­рія та практика характеризуються динамічними змінами, які у першу чергу пов’язані з розвитком фінансового інструментарію — на ринку ви­грає насамперед той, хто може запропонувати щось нове на будь-які за­пити.

 

2. Складові фінансової інфраструктури.

 

Організаційна фінансова інфраструктура є досить розгалуженим і складним суспільним явищем, яке включає різні за змістом діяльності та призначенням установи й інституції, які забезпечують функціонування фі­нансів. Організаційна фінансова інфраструктура включає три складові: управлінську, інституційну та обслутовуючу інфраструктуру.

Управлінська фінансова інфраструктура являє собою сукупністю фінансових органів, на які покладені функції оперативного управління в сфері державних фінансів та регулятивної діяльності щодо інституцій фі­нансового та страхового ринків і ринку фінансових послуг, а також фінан­сові служби галузевих міністерств і відомств, підприємств, організацій та установ. За своїм складом крім фінансових органів включає фінансові служби суб’єктів господарювання та управлінських структур. Сукупність фінансових органів держави залежить від двох чинників: варіанту структур­ної будови державних фінансів (концентрація усіх коштів в бюджеті, чи формування бюджету та цільових фондів) та системи управління ними ишд’.ипія усіх повноважень міністерству фінансів, чи утворення спеціалізо- шіинх фінансових органів).

Загалом підходи до формування управлінської фінансової інфраструк­тури в різних країнах досить уніфіковані, хоча можуть використовуватися різноманітні варіанти як складу фінансових органів, так і їх взаємодії. На­приклад, в Україні до складу фінансових органів включаються: Міністер­ство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Рахункова палата, Пенсійний фонд, дирекції фондів соціального страхування (на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та на випадок тимчасової втрати праце­здатності), Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Держа­вна комісія з регулювання ринків фінансових послуг. Подібні чи ідентичні їм управлінські структури створені практично у кожній країні.

Склад і взаємопідпорядкованість органів управлінської фінансової ін­фраструктури може змінюватися залежно від потреб розвитку економіки та фінансової системи. Наразі в Україні створено систему, що охоплює сукуп­ність незалежних один від одного органів. Водночас вносяться пропозиції щодо переведення Державної податкової адміністрації, Державного казна­чейства і Державної контрольно-ревізійної служби у підпорядкування Мініс­терству фінансів, які, безумовно, мають певний сенс, оскільки таке об’єд­нання сприяло б більшій узгодженості їх діяльності. Однак є певні переваги й у самостійності кожного органу, адже це формує систему стримувань і противаг, яка відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. Не менш актуальним є питання об’єднання керівних органів Пенсійного фонду та фо­ндів соціального страхування в одну управлінську структуру, оскільки це до­зволило б ефективніше використовувати кошти даних фондів, а також суттє­во скоротити їх адміністративні видатки. Певна логіка є також у пропозиціях щодо створення єдиного державного регулятора діяльності усіх інституцій фінансового ринку на основі об’єднання відповідних функцій Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку і Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.

Основною проблемою управлінської фінансової інфраструктури є від­сутність прямої зацікавленості політиків та державних службовців у забез­печенні належної ефективності в управлінні державними коштами. Хоча сучасна теорія та практика розробили різноманітні сучасні технології, на­приклад, програмно-цільове бюджетування, бюджетний аудит тощо, їх ви­користання матиме належний ефект тільки за умови створення системи ві­дповідних стимулів і санкцій, налагодженого механізму громадського контролю. Це, у свою чергу, можливе лише за умови дотримання принци­пу транспарентності (прозорості) процесів формування і використання ко­штів бюджету і фондів цільового призначення. Інституційна фінансова інфраструктура ііе сукупність фінансо­вих інституцій, які функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансо­вих послуг, виконуючи функції щодо мобілізації, переміщення та інвестуван­ня ресурсів. Саме ці інституції, як було показано раніше, формують фінансовий сектор економіки. На відміну від суб’єктів управлінської інфра­структури вони мають пряму й безпосередню зацікавленість у забезпеченні раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів. Але тут є інша проблема — узгодження власних інтересів фінансових інституцій з ін­тересами власників цих ресурсів. Хоча значною мірою вони співпадають (кожний суб’єкт хоче отримати якомога більший прибуток), усе ж супереч­ності можуть виникати. Враховуючи таку специфіку фінансових інституцій, їх діяльність в обов’язковому порядку регулюється державою в особі вказа­них вище регуляторних органів та центрального банку.

Основне завдання формування інституційної фінансової інфраструк­тури — створення належних умов для забезпечення різноманітних потреб громадян, підприємств і держави у фінансових послугах. Відповідно чисе­льність суб’єктів цієї інфраструктури регулюється ринковими механізма­ми, і не може ні обмежуватися, ні штучно формуватися державними орга­нами. Як і в усій ринковій економіці тут має місце жорстка конкуренція за ресурси та ринки їх інвестування. Ця конкуренція може підштовхувати окремі інституції до надмірно ризикових дій, які можуть у кінцевому під­сумку призвести їх до банкрутства, а в окремих випадках і спровокувати фінансову кризу. Таким чином, інституційна фінансова інфраструктура це і потужне джерело фінансової енергії, і потенційний генератор криз. Саме це пояснює її надзвичайно важливу роль в економіці та фінансах. Охарак­теризуємо основних суб’єктів інституційної інфраструктури.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструмен­том фінансових відносин, та регулює грошовий обіг у країні. Важливе за­вдання Національного банку — організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні опера­ції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів і розмірів обов’яз­кових резервів. Важлива його функція в банківській системі — забезпе­чення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерцій­них банків, тобто він є банком банків.

Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, проводить міжнародні розрахунки дер­жави. Національний банк здійснює валютне регулювання та визначає офі­ційні курси валют. Комерційні бант наразі є провідними фінансовими інституціями і ви­конують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юри­дичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове об­слуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовую­чи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної кра­їни. Тому економічна та фінансова міць кожної країни визначається насам­перед потенціалом її банківської системи.

Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізо­вані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізо­вані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.

Небанківські кредитні установи (так звані «парабанки») також функ­ціонують на кредитному ринку, але на відміну від комерційних банків мо­жуть здійснювати обмежене коло операцій. Основним їх видом є кредитні спілки, які формують свої ресурси на основі пайових та інших внесків чле­нів цих спілок, а також здійснюють мобілізацію коштів на депозитні вкла­ди. Основний напрям їх діяльності — кредитування юридичних і фізичних осіб. У цій сфері функціонують також ломбарди, які надають кредити фі­зичним особам під заставу майна.

Важливу роль на ринку фінансових послуг відіграють фінансові компанії — лізингові, факторингові, з фінансування будівництва житла. Вони спеціалізуються на наданні окремих видів фінансових послуг. Лі­зингові компанії функціонують у галузі фінансового лізингу — надання майна в оренду з умовою переходу його у власність лізингоодержувача після погашення фінансових зобов’язань (при операційному лізингу майно повертається лізиигодавцю). Факторингові компанії функціону­ють у борговій сфері і займаються операціями з купівлі за відповідну плату боргів окремих суб’єктів. Водночас, оскільки лізингові та факто­рингові операції можуть розглядатися як своєрідні форми кредитування, їх можуть надавати й універсальні фінансові інституції — комерційні (кіпки.

Страхові компанії формують колективні страхові фонди на засадах відповідальності, приймаючи на себе відповідні ризики. Вони укладають угоди страхування з юридичними та фізичними особами, прий­мають страхові внески (премії) й виплачують страхове відшкодування. Крім того вони є одними з провідних суб’єктів фінансового ринку, інвес­туючи тимчасово вільні кошти та страхові резерви, а також надаючи кре- пптп споїм клієнта (в межах передбачених законодавством даної країни).

Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють роз­міри страхових тарифів.

Недержавні пенсійні фонди функціонують в сфері соціального стра­хування і спільно з державним Пенсійним фондом формують систему пен­сійного забезпечення. Недержавне пенсійне страхування є добровільним, доповнюючи обов ’язкове державне, і здійснюється у накопичувальній фо­рмі (розмір пенсії прямо залежить від накопиченої на персональному раху­нку суми внесків). Недержавні пенсійні фонди є одними з найважливіших інвесторів, маючи у своєму розпорядженні так звані «довгі гроші», які мо­жуть вкладатися у довготривалі проекти, сприяючи розвитку економіки.

Інститути спільного інвестування виступають фінансовими посе­редниками на ринку цінних паперів, мобілізуючи кошти розрізнених ін­весторів та вкладаючи їх у відповідні інвестиції. В Україні вони можуть створюватися у формі пайових (відкритих, інтервальних, закритих дивер- сифікованих і недиверсифікованих, венчурних) та корпоративних (закри­тих недиверсифікованих і венчурних) інвестиційних фондів. Пайовий інве­стиційний фонд формується шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і являє собою кошти, що належать інвесторам на правах спільної власності. Він створюється кампанією з управління активами і не є юридичною осо­бою. Корпоративний інвестиційний фонд, навпаки, є юридичною особою у формі відкритого акціонерного товариства. Він формується на основі ви­пуску простих іменних акцій.

Залежно від порядку здійснення діяльності виділяється три типи інве­стиційних фондів — відкриті, іитервальні і закриті. Відкриті фонди у будь- який час на вимогу інвестора мають здійснювати викуп цінних паперів, емітованих ними чи компанією з управління активами. Інтервальні фонди зобов’язані проводити викуп емітованих цінних паперів протягом обумов­леного у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік. Закриті фонди не приймають на себе зобов’язання щодо викупу емітованих цінних паперів до моменту їх ліквідації чи закриття. З цінних паперів інвестицій­них фондів відкритого та інтервального типу дивіденди не нараховуються.

За терміном функціонування розрізняють строкові та безстрокові ін­вестиційні фонди. Строкові фонди утворюються на певний період, по за­кінченні якого вони ліквідуються чи реорганізуються. При цьому фонди закритого типу можуть бути лише строковими. Безстрокові фонди ство­рюються на иевизначений термін.

За якістю інвестиційного портфеля розрізняють диверсифіковані і не- диверсифіковані інвестиційні фонди. Диверсифіковані характеризуються досить високою якістю своїх активів (відповідно до встановлених законо­давством вимог). Фонди, що не відповідають встановленим вимогам, вва­жаються недиверсифікованими, а недиверсифіковані фонди закритого ти­пу, які здійснюють виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та в активах яких більше ніж 50% складають цінні папе­ри, що не допущені до торгів на фондовій біржі чи в торговельно- інформаційній системі вважаються венчурними.

Компанії з управління активами забезпечують розміщення коштів не­державних пенсійних фондів та інститутів спільного інвестування. Одна компанія може одночасно здійснювати управління активами декількох суб’єктів, але при цьому загальна величина активів, що перебувають в управлінні, не може перевищувати встановлених законодавством обме­жень. З метою недопущення надмірно ризикових операцій встановлюють­ся відповідні обмеження щодо обсягів та напрямів розміщення активів. Компанія з управління активами несе майнову відповідальність за збитки, які вона може завдати своїми діями (чи бездіяльністю) згідно з чинним за­конодавством та умовами укладених угод.

Обслуговуюча фінансова інфраструктура включає тих суб’єктів, які виконують функції організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, торгівці цінними паперами) та допоміжні функції на ринку цінних паперів (реєстратори, депозитарії, клірингові центри та ін.), а також тих, які не будучи фінансовими за змістом своєї діяльності, надають послуги різним суб’єктам у сфері фінансової діяльності (аудиторські та консалтин­гові фірми, інформаційні, рейтингові та аналітичні агенції, ріелтерські кон­тори, бюро кредитних історій тощо). Основне призначення цієї складової полягає у створенні належних передумов для функціонування основних суб’єктів інфраструктури. Але хоча вони виконують допоміжні функції, без них сучасну фінансову інфраструктуру навіть неможливо уявити.

Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, регулярно функціонуючий торговельний майданчик, на якому відбуваються операції купівлі-продажу цінних паперів та інших фінансових інструментів. Як суб’єкт фінансової інфраструктури вона виступає основним організатором торгівлі. Головне її призначення — організація функціонування вторинно­го ринку. Але, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне ро­зміщення цінних паперів, а з іншого боку, і вторинний ринок може функ­ціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і почабіржовий обіг цінних паперів.

Оскільки фондова біржа є центром торгівлі цінними паперами, то за підсумками торгівлі на ній здійснюється їх котирування. З одного боку, на цій основі утворюється механізм незалежної й досить об’єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств та інших емітентів. З іншого боку, фон- допі індекси є важливим макроекономічиим індикатором ділової активнос­ті і п ситуації в економіці як окремої країни, так і світової економіки у ці- ному.

Функції організатора торгівлі в сучасних умовах виконують також інформаційні системи, що працюють в електронному режимі.

Валютна біржа є формою організованої торгівлі іноземною валютою, на відміну від неорганізованого (міжбагосівсьхого) ринку.

Торгівці цінними паперами є професійними учасниками фондового ринку. Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами включає бро­керську і дилерську діяльність, андєррайтинг та діяльність з управління цінними паперами. Брокерська діяльність полягає в укладанні торговцем угод щодо цінних паперів від свого імені (чи від імені іншої особи) за до­рученням і за рахунок іншої особи. При цьому торговець може виступати поручителем або гарантом виконання зобов’язань перед третіми особами за договорами, що укладаються від імені клієнта. Дилерська діяльність — це укладання торговцем угод від свого імені та за свій рахунок з метою пе­репродажу цінних паперів. Андєррайтинг являє собою розміщення цінних паперів торговцем за дорученням, від імені та за рахунок емітента. При цьому торговець може брати на себе зобов’язання щодо гарантування про­дажу усього чи часткового обсягу емісії цінних паперів, а якщо продаж не здійснено у визначених в угоді обсягах — викуповувати нереалізовані цін­ні папери за фіксованою в угоді ціною. Діяльність з управління цінними паперами провадиться торговцем від свого імені за винагороду протягом визначеного строку з переданими йому в управління цінними паперами або грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери.

Реєстратор — це юридична особа, яка спеціалізується на наданні по­слуг з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, випущених у документарній формі. Крім спеціалізованих реєстраторів реєстроутриму- вачами можуть бути безпосередньо емітенти цінних паперів (при чисель­ності власників іменних цінних паперів не більше 150 осіб), зберігачі акти­вів інститутів спільного інвестування та компанії з управління активами інвестиційного фонду відкритого типу. Налагоджена та захищена реєстра­торська діяльність є запорукою гарантування прав інвесторів, що вкрай важливо для ефективного функціонування ринку цінних паперів.

Депозитарії здійснюють зберігання цінних паперів, що існують у бездокументарній формі, а також обслуговування обігу цінних паперів у бездокументарній та документарній (з цінних паперів, що депоновані в цьому депозитарії) формах. Депозитарні установи здійснюють такі види операцій: адміністративні — відкриття і закриття рахунків, внесення змін до анкети рахунку, зміну способу зберігання (відокремлений чи колектив­ний); облікові — зарахування, списання, переказ, переміщення цінних паперів; інформаційні — видача виписок і довідок з рахунку у цінних паперах.

Повноцінне функціонування фінансового ринку та фінансової системи у цілому можливе тільки за умови наявності повної й достовірної інформації щодо діяльності окремих суб’єктів. В системі інформаційного забезпечення фінансової діяльності важливу роль відіграють суб’єкти, що спеціалізуються на відповідних функціях. Аудиторські фірми, здійснюючи незалежний контроль, засвідчують правильність ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності. Вони мають надати підтвердження зацікавленим особам (інвесторам, органам державного регулювання, фінансовим інституціям, партнерам), що оприлюднені звіти тих суб’єктів, які мають розкривати інформацію про свою діяльність, відображають реальний стан їх справ. Без такої впевненості у фінансових взаємо­відносинах завжди буде присутня невизначеність. Інформаційні агеїщії збирають, систематизують і розповсюджують через різноманітні канали (друковані засоби та електронні мережі) інформацію щодо стану економіки та фінансів окремих країн і суб’єктів. В умовах інформаційного суспільства доступ до неї гарантується усім зацікавленим юридичним та фізичним особам, а приховування інформації розглядається як порушення принципу рівних прав і рівних можливостей.

Рейтингові агенції провадять оцінку та порівняльну характеристику окремих фінансових інституцій та інструментів, тобто дають можливість зорієнтуватися у безмежному просторі фінансової інформації і прийняти вірне інвестиційне рішення. Важливе значення в оцінці поточної ситуації та прогнозуванні тенденцій розвитку економіки та фінансової системи відіграє фінансова аналітика, яка може представлятися як у публічній формі (статті та огляди у засобах масової інформації), так і виконуватися па замовлення окремих суб’єктів.

Окремі суб’єкти обслуговуючої інфраструктури можуть надавати послуги з організації фінансової діяльності. Консалтингові фірми надають консультативну допомогу певним суб’єктам стосовно різних сторін їх діяльності (оптимізація оподаткування, визначення способу і джерел фінансування, розробка й супроводження інвестиційних проектів, оптимізація інвестиційного портфеля тощо). Безумовно, кожний суб’єкт може й самостійно вирішувати подібні завдання, але іноді краще довірити справу професіоналам. Ріелтерські контори здійснюють незалежну оцінку майна чи нематеріальних активів, наприклад, при наданні їх у заставу під отримані кредити. Бюро кредитних історій з метою виявлення й попередження недобросовісних дій та шахрайства у сфері кредитування накопичує інформацію про позичальників, фіксуючи їх порушення та заборгованість.

Таким чином, як бачимо, усі суб’єкти й управлінської, й інсти- туційпої, й обслуговуючої фінансової інфраструктури відіграють дуже пітливу роль у забезпеченні надійного та ефективного функціонування фінансової системи. Відсутність окремих суб’єктів чи неналежне вико­нання ними відповідних функцій негативно позначається та дієздатності цієї системи та економіки.

 

3. Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури.

 

Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури складається із двох частин: фінансові інструменти управлінської та інституційної ін­фраструктури та інструментарій обслуговуючої інфраструктури. Фінансові інструменти являють собою відображення фінансових відносин, тобто їх характерною ознакою є забезпечення руху грошових потоків. Інструмента­рій обслуговуючої інфраструктури пов’язаний з організаційним та інфор­маційним забезпеченням фінансових відносин. Його призначення, врахо­вуючи важливість інформації у стабільному і врівноваженому розвитку економіки та фінансової системи, полягає у створенні належних умов для використання фінансових інструментів.

Термін «фінансові інструменти» наразі досить широко вживається в теорії та на практиці у двох контекстах. По-перше, у якості інструментів здійснення фінансової політики держави, за допомогою яких відбувається вплив на темпи і пропорції соціально-економічного розвитку країни. їх су­купність, що включає засоби фіскальної та монетарної політики, формує механізм макроекономічного регулювання. По-друге, як інструменти фон­дового ринку — види цінних паперів, що обертаються на ньому. Обидва ці підходи відображають дещо звужений підхід, коли тільки окремі явища характеризуються як інструменти. У зв’язку з цим виникають окремі пи­тання. Скажімо, чому державні трансферти, наприклад, дотації чи субсидії визнаються як інструменти фінансової політики, а страхові виплати ні? Чому корпоративні облігації всіма економістами прийнято визнавати фі­нансовими інструментами, а банківські кредити не завжди? З метою усу­нення цих неузгодженостей у контексті функціонування фінансової інфра­структури дефініція «фінансові інструменти» має вживатися у широкому розумінні як форма прояву змісту самих фінансів. Це конкретні форми фі­нансових відносин (компоненти фінансової системи), що відображаються у русі грошових потоків і охоплюють усю сукупність фінансів.

Сукупність використовуваних фінансових інструментів залежно в



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; просмотров: 1845; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.85.233 (0.012 с.)