Економічна природа та роль державного кредиту.

Питання державного кредиту, дослідження державного боргу мають давню традицію як у зарубіжній, так і у вітчизняній фінансовій науці. Батьківщи­ною державного кредиту вважається Англія. Зокрема, вміле використання дер­жавного кредиту для фінансування державних потреб підняло Англію у XVII ст. до великої слави, могутності і величі. Розквіт економіки і динамічний розви­ток Англії, незважаючи на зростання державного боргу, став прикладом, який почали наслідувати всі держави світу. Поява і розвиток у XVII ст. державних кредитних операцій спонукали уряди різних країн до залучення коштів для покриття своїх потреб шляхом позик і кредитів, які стали відігравати надзви­чайно важливу роль у забезпеченні державних органів додатковими фінансо­вими ресурсами та у фінансуванні бюджетних дефіцитів.

Державний кредит в умовах повноцінної ринкової економіки і демократич­них форм державності — досить розвинена ланка державних фінансів, що відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи. Ця роль доволі багатогранна і вже давно не зводиться лише до проблеми пошуку і залучення коштів, яких бракує, а пов’язується з регулюванням соціально-економічних процесів.

Державний кредит як специфічна ланка державних фінансів — досить складне і багатогранне явище у суспільстві, своєрідна суспільна позикова си­стема. Розкриваючи економічну природу державного кредиту, доцільно про­аналізувати основні сутнісні характеристики цього поняття. Система таких найважливіших характеристик передбачає з’ясування сутності державного кредиту в таких аспектах:

Ø за економічним змістом;

Ø матеріально-речовим втіленням;

Ø формою прояву;

Ø юридично-правовим статусом.

Як відомо, кожна економічна категорія має свій зміст, понятійне наванта­ження, займає відведене їй місце. У зв’язку з цим слід підкреслити, що дер­жавний кредит є самостійною економічною категорією, яка будучи невід’єм­ною складовою фінансів, характеризується ознаками, притаманними фінансам у цілому, але одночасно має свої особливості, які відрізняють її від інших сфер і ланок фінансових відносин.

Як економічна категорія державний кредит — сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади і управління, з одного боку, і ре­зидентами (фізичними та юридичними особами) та нерезидентами (у тому чис­лі іноземними державами й міжнародними фінансовими інституціями), з ін­шого, при яких держава традиційно виступає у ролі позичальника (рідше кредитора і гаранта).

У класичному розумінні державний кредит безпосередньо обслуговує еко­номічні інтереси держави, опосередковує зв’язки між державним бюджетом і всіма сферами економіки і при цьому держава, зазвичай, відіграє роль пози­чальника, а юридичні і фізичні особи — роль кредиторів. Споконвічно за допо­могою державного кредиту залучаються тимчасово вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення постійно зростаючих державних потреб. Проте у сфері міжнародних економічних від­носин держава може виступати одночасно і кредитором, і позичальником. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик чи виконання інших зобов’язань, взятих фізичними і юридичними особами, вона є гарантом. У кількісному співвідношенні переважає діяльність держави як позичальника коштів, натомість, обсяги операцій, у яких вона виступає у ролі кредитора і гаранта, значно менші.

Матеріально речовим втіленням державного кредиту є рух позичкового капіталу у результаті вторинного перерозподілу валового внутрішнього про­дукту. Особливістю такого руху є те, що кошти, які мобілізуються за допомо­гою державного кредиту, не формують окремого фонду, а перерозподіляються, як правило, через бюджет. Тобто державний кредит забезпечує формування і використання централізованих грошових фондів держави. З одного боку, дер­жава мобілізує вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб у тимчасове користування; а з іншого — ціною позикового капіталу для держави є відсоток за позикою, джерелом сплати якого виступають кошти бюджету.

Конкретними формами прояву державного кредиту є державні позики (за безпечені випуском цінних паперів чи залучені на підставі угод) та гарантії. На відміну від державних позик, які відразу впливають на величину централізо­ваного грошового фонду — бюджету, гарантування погашення зобов’язань не обов’язково призводить до зміни останнього. Якщо боржник своєчасно і в повйому обсязі розрахувався за своїми зобов’язаннями, то гарант (у нашому ви­падку держава) не несе будь-яких додаткових витрат.

За юридично-правовим статусом державний кредит можна трактувати як врегульований нормами права механізм залучення додаткових коштів держа­вою або сукупність особливих фінансових правовідносин, передбачених нор­мативно-правовими актами, що обумовлюються політико-економічними пре­рогативами держави у процесі залучення нею тимчасово вільних коштів на засадах добровільності, зворотності, платності і строковості. Юридичною осно­вою державних позик є договір/угода. Навіть у випадку залучення державних позик шляхом випуску цінних паперів, кредитори (замість надання у розпо­рядження держави на певний строк коштів) отримують документи — держав­ні цінні папери, які надають їм певні фінансово-правові переваги. Зазвичай угодами оформляються кредити від урядів інших країн та міжнародних ор­ганізацій, тоді як за допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінан­совому ринку.

У традиційному розумінні державний кредит виникає як реакція на бюджет­ні дефіцити, зумовлені неекономним, нераціональним використанням коштів, або додатковими з економічних, соціальних і політичних причин державними видатками, що виходять за межі фіскальних можливостей оподаткування. Саме тому об’єктивна необхідність використання державного кредиту для задоволен­ня суспільних потреб зумовлена постійною суперечністю між обсягом цих по­треб і можливостями держави щодо їх задоволення за рахунок коштів єдиного централізованого фонду держави — бюджету. За сучасних функцій держави і потенційних фіскальних можливостях ефективної ринкової економіки держав­ний кредит має особливе значення у зосередженні, з’єднуванні й використанні розрізнених капіталів в інтересах суспільства. Державний кредит набув вража­ючих масштабів за умов розвинутого фінансового сектору економіки та демо­кратичних форм державності, оскільки уряди щоразу намагаються проводити політику “щедрих” видатків у поєднанні з невідчутними методами мобілізації доходів, у тому числі за допомогою державного кредиту. Таким чином, сучасні фінансові системи побудовані на двох фіскальних засадах: податковій і кредит­ній. Податки і позики є свого роду взаємодоповнюючими інструментами дер­жавних фінансів, за допомогою яких держава мобілізує кошти для фінансуван­ня своїх постійно зростаючих потреб. З приводу оптимального поєднання податків і позик ще у 1832 р. декабрист, суспільний діяч і вчений М.Ф. Орлов у праці “Все про державний кредит” писав: “Вся наука фінансів полягає у тому, щоб обидва інструменти — податки і позики — урівноважити так, щоб податки не перешкоджали позикам, а позики полегшували податки”.

Державний кредит — специфічна інтегрована категорія, яка за внутріш­ньою сутністю та економічною природою поєднує характерні особливості двох видів грошових відносин — фінансів і кредиту. Усе це зумовлює багатоплано­вий характер взаємодії державного кредиту із державним бюджетом, безпосе­редній зв язок із системою оподаткування та рухом позикового капіталу. Державний кредит як фінансова категорія і метод мобілізації коштів для тимчасового поповнення бюджетного фонду має низку особливостей, що відріз­няють його від класичних фінансових категорій і, зокрема, податків.

По-перше, податкам притаманний односторонній безеквівалентний рух вар­тості — від платника до бюджету або у державні цільові фонди (зворотний рух можливий тільки у випадку повернення переплачених або помилково стягне­них сум).Для державного кредиту характерний двосторонній рух вартості на прин­ципах строковості, поворотності, платності — через певний період часу внесе­на сума повертається з відсотками. Тобто державний кредит, з одного боку, є джерелом формування додаткових фінансових ресурсів держави, а з ін­шого — джерелом збільшення доходів власників цінних паперів шляхом виплати відсотків і виграшів за державними позиками. По друге, на відміну від податків, що відображають процес примусового від­чуження частки доходів юридичних осіб і громадян на загальносуспільні по­треби і характеризуються примусовим характером стягнення, державний кре­дит має добровільний характер (хоча в історії окремих держав відомі випадки відходу від принципу добровільності при розміщенні позик). Іншими словами, податки — це імперативні грошові відносини, тоді як кредит — це відносини, що базуються на довірі, високій репутації і відповідальності.

По-третє, якщо в організаційно-правовому аспекті податок — обов’язковий платіж, який надходить у бюджет у визначених законом розмірах і всгановлені строки, то державні запозичення, як правило, здійснюються тоді, коли вичерпано інші джерела мобілізації фінансових ресурсів держави або коли до­цільно обмежити рівень оподаткування.

По-четверте, призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів, тоді як податки — основне фінансове підгрунтя існування держави.

Разом з тим, за своєю соціально-економічною сутністю державний кредит має безпосередній зв’язок із системою оподаткування. Зокрема, податки є ос­новним джерелом погашення боргу і виплати відсотків у майбутньому. Тобто державний кредит є свого роду антиципацією податків, іншими словами по­датками, взятими наперед, авансом.

Як економічна категорія державний кредит поєднує особливості кредитних відносин і, зокрема, здійснюється на принципах зворотності, терміновості і платності. Проте між державним і банківським кредитом, як класичною фор­мою кредитних відносин, є суттєві відмінності.

По-перше, банківський позиковий фонд використовується для кредитуван­ня підприємств (з метою забезпечення безперебійності процесу розширеного відтворення і підвищення його ефективності) чи приватних осіб (для вирішен­ня тимчасових індивідуальних фінансових проблем). Коли мова йде про дер­жавний кредит, то отримані через державну позику кошти надходять у розпо­рядження органів державної влади, перетворюючись у додаткові фінансові ресурси держави.

По-друге, характерною ознакою банківського кредитування суб’єктів гос­подарювання є продуктивне використання позикового фонду з метою збіль­шення вартості додаткового продукту, що є джерелом погашення кредиту і виплати відсотків за ним. У випадку державного кредиту кошти використову­ються, як правило, на покриття бюджетного дефіциту. Згодом джерелом пога­шення державних позик і виплати відсотків за ними є кошти бюджету.

По-третє, у випадку банківського кредиту у ролі позичальника і платника виступає одна і та сама юридична чи фізична особа. Особливістю державного кредиту є те, що безпосереднім позичальником є держава в особі органів дер­жавної влади, а виплати кредиторам (власникам державних цінних паперів) забезпечуються переважно за рахунок бюджетних надходжень, зокрема по­даткових. При цьому коло платників податків (які опосередковано є платни­ками за державним кредитом) не збігається з колом власників державних цін­них паперів.

Як фінансова категорія державний кредит виконує дві функції фінансів — розподільну і контрольну.

За допомогою розподільної функції державного кредиту забезпечується фор­мування коштів єдиного централізованого фонду держави — бюджету, а інко­ли (рідко) і державних цільових фондів. Як позичальник, держава акумулює додаткові кошти для фінансування своїх витрат. У промислово розвинутих країнах державні внутрішні позики є основним джерелом фінансування бю­джетного дефіциту і разом з тим другим після податків методом фінансування витрат бюджету. Зокрема, частка внутрішнього боргу в загальній сумі держав­ного боргу становить: у США — 86 %, у Великій Британії — 92, в Італії — 96, у Німеччині ~ 61, у Данії — 74, в Австрії — 71 %. Окрім цього, розподільна функція державного кредиту дає можливість більш рівномірно розподілити у часі і між поколіннями податковий тягар. Цей ефект особливо посилюється у випадку фінансування за рахунок запозичених коштів витрат капітального характеру, що мають загальносуспільне призначення.

Контрольна функція державного кредиту органічно поєднується із конт­рольною функцією фінансів, однак має свої специфічні риси, породжені особ­ливостями цієї категорії та и внутрішньою сутністю. Вона забезпечує контроль у процесі залучення державних позик і розміщення позикових коштів, дає можливість контролювати напрями та цільове використання позик, строки їх повернення і своєчасність сплати відсотків, проводити моніторинг і забезпечу­вати платоспроможність та ліквідність держави.

Окрім розподільної та контрольної функцій, державному кредиту прита­манна регулююча функція. Держава, свідомо використовуючи державний кре­дит як інструмент регулювання економіки, може проводити певну фінансову юлітику. Розміри державного кредиту, його форми, методи розміщення і по­гашення прямо чи опосередковано впливають майже на всі процеси економіч­ного життя держави: рівень оподаткування і масштаби бюджетного фінансу­вання, економічне зростання і розподіл доходів, бюджетний дефіцит і розмір грошової маси в обігу (що тісно пов’язано з темпами інфляції), звуження чи розширення сукупного попиту і пропозиції, рівень споживання і нагрома­дження, баланс поточних зовнішніх рахунків, міжнародну платоспромож­ність та кредитний рейтинг держави.

Отже, функції державного кредиту розкривають його об’єктивну необхід­ність, доцільність використання та функціональне призначення у розвитку держави і суспільства.