Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки.

Фінансова наука — дуже розгалужена і диференційована система наукових знань, видів і форм наукової діяльності. Кожна її структурна частина зумовле­на потребами пізнавальної і практичної фінансової діяльності та відображає багатоаспектне і багатоцільове призначення фінансів як науки.

У цілому зміст фінансової науки складають такі блоки наукових фінансо­вих знань:

Ø фундаментальні теоретичні й історичні основи фінансів;

Ø методологія фінансів (парадигми, методи побудови наукових знань, тео­ретичних та емпіричних досліджень);

Ø системи наукових фінансових знань галузевого і проблемного характеру; системи фінансових наукових знань прикладного характеру, що відобра­жають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів фінан­сової діяльності.

Зміст системи наукових фінансових знань складають теорії, фінансова на­ука, фінансова думка, вчення, доктрини, концепції, наукові закони, суджен­ня, умовиводи, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, наукові парадигми, методи, поняття та категорії, наукові факти, наукові результати.

Галузеві та прикладні системи фінансових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, мають містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких базуються висновки для прояснення або попередження специфічних фінансових явищ; сукупність логічних правил, що вводяться для оперування поняттями, термінами у ме­жах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дають мож­ливість передбачити специфічні фінансові факти тощо.

Охарактеризуємо складові системи наукових фінансових знань.

Теорія — система ідей, поглядів, положень, тверджень, логічних принци­пів, висунутих гіпотез, сформованих наукових концепцій та прийнятих посту­латів, за допомогою яких узагальнюється досвід, отримуються достовірні знання, відображається закономірний розвиток природи, суспільства, мислен­ня. Теорії спрямовані на тлумачення та пояснення будь-якого явища, включа­ючи фінансове. Це форма організації наукового знання, яка дає цілісне уяв­лення щодо закономірностей та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Теорія — система достовірних знань про діяльність, яка описує, пояснює, пе­редбачає явища конкретної предметної галузі.

Під фінансовою теорією розуміють об'єднаний єдиною внутрішньою пізна­вальною логікою, взаємопов'язаний у його частинах, закінчений на певний момент комплекс пояснень фактів і осмислень фінансової дійсності. Фінансова теорія вирізняється різносторонністю поглядів. Часто певні фінансові теорії є відірваними від реальної практики, а тому лише в ідеалізованому варіанті ві­дображають фінансову практику.

Фінансова наука — впорядкований процес одержання знань, їхньої органі­зації та систематизації у світлі певної парадигми, а також сума знань про яви­ща міжнародних, державних та приватних фінансів і достовірно встановлені закономірності їх функціонування. На відміну від теорії, фінансова наука ха­рактеризується доказовістю і достовірністю щодо змісту, систематизованістю щодо форми, обґрунтованістю положень і висновків.

Фінансова думка — інтелектуальний процес у будь-якій стадії пізнання фі­нансових явищ та з будь-яким результатом — від гіпотези до достовірного знання. Фінансова думка однаково працює на фінансову теорію і фінансову на­уку. Фінансова думка відображає сукупність наукових тем, порушених про­блем, відкритих істин та способів їхнього доведення.

Під вченням про фінанси розуміють сукупність теоретичних положень щодо фінансів, систему поглядів мислення на фінанси.

Фінансову доктрину трактують як систематизоване вчення про фінанси, цілісну концепцію, сукупність принципів. На відміну від майже тотожних по­нять вчення, концепція, теорія, частіше використовується для позначення фі­нансових поглядів з відтінком схоластичності та догматизму, тобто впливу суб'єктивного чинника на трактування об’єктивних понять.

Фінансова концепція — пешшй спосіб розуміння, тлумачення, інтерпрета­ції фінансових положень, ідей, явищ, процесів, головний погляд на них, су­купність ідей їх системного висвітлення. Отже, під концепцією розуміють сис­тему доказів певного положення або систему поглядів на те чи інше фінансове явище. Концепція може базуватися на загальноприйнятих теоріях певної нау­кової школи або бути й авторською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. В обох випадках викладені положення мають бути логічно обґрун­тованими, а не штучним набором окремих різнопланових тверджень. З огляду на це концептуальність — це визначення змісту, сутності, смислу того, про що йде мова.

Наукові закони — внутрішні суттєві зв’язки фінансових ідей, явищ, що зумовлюють їхній закономірний розвиток. Закони характеризуються загальніс­тю, необхідністю і повторювальністю за певних умов. Наукові закони у фінан­совій сфері відтворюють істотні, необхідні зв’язки фінансових явищ і процесів у їхній суспільній обумовленості. Ці закони відрізняються за часом дії (постійні і тимчасові); за ступенем спільності (загальні і специфічні), за способом прояву (динамічні і статичні або схоластичні), за формою обумовлення (причинні і функ­ціональні), за формою зв’язків між суспільними і правовими явищами (наукові закони, що відображають незмінність цих зв’язків чи тенденцій розвитку, або встановлюють функціональну залежність чи фіксують причинний зв’язок).

Для доведення закону наука використовує судження. Судження — думка, у якій за допомогою зв’язку фінансових явищ, понятьчи процесів стверджуєть-ся або заперечується що-небудь. Судження про предмет, явище або процес можна отримати або безпосередньо за допомогою спостереження, або опосеред­ковано за допомогою умовиводу.

Умови трактують як розумову операцію, за допомогою якої з певної кіль­кості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з вихідним.

Постулати та аксіоми — вихідні, незалежні, несуперечливі і повні твер­дження або положення наукових теорій, які за аксіоматичної або дедуктивної побудови теорій сприймаються як істинні і з яких виводяться, за прийнятими у них правилами виводу, всі інші положення (основні абстракції). Отже, хоча правильність постулатів теоретично чи практично не доведена, вони прийма­ються науковою теорією як істинні.

Гіпотеза — наукове припущення або допущення, висунуте для пояснення фінансових явищ, процесів або їхніх причин, які зумовлюють певний наслі­док. Іншими словами, гіпотеза — таке наукове припущення, істинність якого не доведена і потребує експериментальної перевірки. Доведена гіпотеза стає істиною.

Наукові проблеми виникають тоді, коли визрівають необхідні для цього умови. Наукова проблема як суб’єктивне уявлення об’єктивної дійсності є ви­дом знання, яке виявляє межі незнання. Якщо проблема сформульована і по­ставлена правильно, то окреслені й сфери можливих наукових відповідей, варіанти и потенційного вирішення.

Наукова парадигма становить теоретико-методологічну основу фінансової науки і наукових досліджень. Парадигма — той чи інший приклад або пока­зовий випадок концепцій чи теоретичного підходу. Під парадигмою розу­міють:

Ø визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають мо­дель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству;

Ø одну або декілька фундаментальних теорій, котрі користуються загаль­ним визнанням і впродовж певного часу спрямовують наукові дослідження;

Ø панівний для певного історичного періоду в науковому співтоваристві усталений взірець, еталон мислення або постановки та вирішення проблеми, який уможливлює достовірність результатів наукового пошуку;

Ø систему ідей і уявлень, здатних розв’язати суперечності, що виникли в науці, дати пояснення накопиченому емпіричному матеріалу і відкрити шлях до подальшого поглиблення знань.

Метод — спосіб відображення і відтворення у мисленні досліджуваного предмета. Уміле застосування методів є важливою передумовою одержання нових істинних наукових знань. Головні елементи методу: принципи, прави­ла, прийоми, способи і засоби. Наукові методи поділяються на: загальні мето­ди вищого (філософського) рівня, загальнонаукові методи, конкретно наукові методи, спеціальні методи.

Поняття та категорії, якими оперує фінансова наука, є логічним вира­женням знань про її об’єкт, предмет і мету. Фінансове наукове поняття — думка, відображена в узагальненій формі. Під цими поняттями розуміють зміс­товні, необхідні ознаки фінансових явищ і процесів, предметні уявлення, що відтворюють у мисленні об’єктивну суть таких явищ і процесів, існують у ній, виражають специфічну фінансову визначеність цих процесів і явищ. Якщо по­няття увійшло до наукового обігу, його виражають одним словом або викорис­товують сукупність слів, які називають термінами. Фінансова наука має влас­ну термінологію, котра виділяє її з сукупності інших наук, наприклад фонди грошових коштів, фінансові ресурси, фінансове планування, фінансове регу­лювання, фінансові резерви, фінансовий механізм, фінансовий контроль, гро­шові доходи, грошові нагромадження, видатки, бюджетне фінансування, кош­торисне фінансування, бюджетне інвестування, міжбюджетні трансферти тощо. Окремі терміни, які є граничними за рівнем узагальнення і відобража­ють об’єктивні фундаментальні абстрактні найсуттєвіші поняття фінансової теорії, називають фінансовими категоріями. До категорій фінансової науки належать бюджет, фінанси підприємств, податки, державний кредит, прибу­ток, основні фонди, оборотні кошти та ін.

Поняття та категорії, з одного боку, завершують процес наукового дослі­дження, закріплюють його результати, а з іншого — є інструментом наукових досліджень. Сукупність основних понять і категорій фінансової науки склада­ють її понятійний аппарат, який окремо не є ні теорією, ні практикою. Об’єктивна істина досягається тільки тоді, коли фінансовий понятійний апа­рат представлений у системі, тобто с взаємозалежним і формулює наукову сис­тему знань (фінансову теорію, концепцію тощо).

Науковий факт (науковий результат) — нове знання, здобуте у процесі фінансових наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформа­ції. Під науковим фактом розуміють відображену у висловлюванні об’єктивну реальність. Результат фінансової науки має багатовимірну (у гносеологічному значенні) структуру, у якій можна виділити чотири складові: об’єктивну (ре­альні фінансові явища, процеси, події, які є похідною основою для фіксації пізнавального результату, що називається фактом); інформаційну (інформа­ційні посередники, які забезпечують передачу фінансової інформації від дже­рела до адресата — засобу фіксації факту); практичну (зумовленість факту на­явними якісними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання та експерименту); когнітивну детермінацію факту (залежність способів фікса­ції та інтерпретації фактів від системи похідних абстракцій фінансової теорії, теоретичних схем, психологічних установлень).

Таким чином, серед сукупності системи фінансових наукових знань цент ральне місце відводиться фінансовій теорії, яка не безпосередньо, а ідеалізо­вано відображає дійсність. Фінансову теорію розглядають як сукупність уза­гальнюючих положень, що утворюють фінансову науку або її розділ. Вона є формою синтетичного знання, у межах якої окремі поняття, гіпотези, закони та всі інші складові системи фінансових наукових знань втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи. Отже, за своєю побудовою фінансова теорія є внутрішньо диференційованою, але цілісною системою знань, яку характеризують логічна залежність одних елементів від інших, можливість виведення змісту теорії сукупністю тверджень та понять за певними логіко-методологічними принципами і правилами.

Фінансовій теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві відповідні функції, основні з яких — пояснювальна, передбачувальна, синте­зуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція полягає у розкритті закономірностей розвитку об'єктів фінансової теорії, науковому обґрунтуванні цих закономірностей. По­яснення може здійснюватися багатьма методами, зокрема за допомогою су­джень, що містяться у структурі фінансової теорії. Це може стосуватися вихід­них і похідних положень, поданих як поняттєво-категорійний апарат фінансової теорії. У процесі реалізації пояснювальної функції розкриття зміс­ту фінансової теорії як сукупності взаємопов’язаних і взаємозалежних складо­вих дає можливість наукового передбачення.

Суть передбачу вальної функції виявляється у тому, що фінансова теорія дає змогу визначити тенденції розвитку фінансових явищ і процесів, передба­чити майбутні події. Передбачувальна функція тісно пов’язана з пояснюваль­ною, оскільки кожне пояснення містить у собі передбачення, а передбачення неможливе без пояснення. Використання на практиці цієї функції дає мож­ливість оптимізувати фінансові плани та прогнози, розробляти і коригувати стратегічні і тактичні засади фінансової політики.

Синтезуюча функція розкриває закономірні зв’язки між окремими части­нами та елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові інтеграційні якості, властиві фінансовій теорії як цілісній системі на про­тивагу окремим частинам та елементам або простій їхній сукупності. Одночас­но систематизація знань у фінансовій теорії забезпечує принципове їх спро­щення, усуває розрізненість (наприклад, теорія фінансів — теорія державних фінансів — теорія бюджету держави та ін.).

Зміст методологічної функції полягає у тому, що за певних умов фінансова теорія після відповідних змін перетворюється на метод пізнання, а окремі ме­тоди фінансового наукового дослідження набувають якостей фінансової теорії, теоретичного значення.

Практична функція свідчить про орієнтацію фінансової теорії на практи­ку, оскільки розроблення теорії не є самоціллю фінансової науки. Сама по собі теорія не мала б великого значення, якби не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою фінансової прак­тичної діяльності. З цього приводу поширеними є вислови, що найважливі­шим критерієм теорії є практика і немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія.

Інструментарій фінансової науки визначається її методологією як вчен­ням про принципи, форми і способи наукового пізнання. У науковій літера­турі розглядають багато концептуальних підходів до змісту методології, її трактування, які у цілому зводяться до того, що поняття методологія має два найважливіших значення: по-перше, це сукупність засобів, методів, прийо­мів, які застосовують у певній науці; по-друге, це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяль­ності людини.

За основу будемо брати визначення, згідно з яким методологія система наукових принципів, на основі яких базується фінансове дослідження, здійс­нюється вибір мети, змісту, сукупності пізнавальних засобів, методів, прийо­мів дослідження, котрі забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про фінансові процеси та явища.

Методологія фінансової науки виконує такі функції:

Ø визначає способи здобуття фінансових наукових знань, які відобража­ють динамічні фінансові процеси та явища;

Ø спрямовує, передбачає особливий шлях, завдяки якому досягається мета фінансового дослідження;

Ø забезпечує всебічність отримання інформації щодо фінансових процесів і явищ, що досліджуються;

Ø допомагає введенню нової інформації до фонду теорії фінансової науки;

Ø забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у фінансовій науці;

Ø створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фак­тах, і логіко аналітичний інструмент фінансового наукового піанапня.

Методологія фінансової науки як вчення про систему наукових принципів, форм і способів наукової діяльності має чотирирівневу структуру. Перший і другий рівні — фундаментальні і загальнонаукові принципи, а третій і четвер­тий — конкретно-наукові і спеціальні методи і техніки.

Найвищим рівнем методології фінансової науки, який визначає загальну стратегію принципів пізнання, особливостей фінансових явищ, процесів, сфер діяльності, є філософська або фундаментальна методологія, до якої належать діалектичні, гносеологічні та логічні методи.

Сутність діалектичного методу полягає у використанні фінансовою на­укою категорій та законів діалектики. Під категоріями розуміють найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); вони фіксують якісні характеристики предмета пізнання, а тому у певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.

Виявляючи три сфери проявів буття, філософська наука сформувала три розділи його категоріальних визначень:

Ø сфера буття (буття та якість): входять категорії буття і ніщо, кількість і якість; існує перехід однієї категорії в іншу; діє діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні;

Ø сфера сутності (буття як відношення): входять категорії сутність та яви­ще, необхідність та випадковість, можливість і дійсність, форма та зміст, при­чина та наслідки; діє закон єдності і боротьби протилежностей;

Ø сфера поняття (буття як поняття): входять категорії одиничного, особли­вого, всезагяльного; діє закон заперечення заперечення.

Діалектичний метод характеризується:

Ø орієнтацією процесу дослідження щодо пізнавальних завдань та можли­востей. Вказує, що саме слід виявляти у пізнаванні фінансових явищ і про­цесів та на які результати можна сподіватися;

Ø можливістю використовувати не всі, а лише частину діалектичної логіки;

Ø виконанням упорядкування, систематизації здобутих знань. Вказує, на­приклад, відмінності сутності та явища, змісту і форми і надає вказівки щодо їхнього розпізнання.

Використовуючи категорії сутності і явища у фінансовій науці, досліджую­чи категорію фінансів, можна зробити висновок, що сутність фінансів є скритою від нас і характеризується розподільчими відносинами, які бачити не можливо. Ця сутність виявляється за допомогою категорії явища, що вказує на видимі ознаки цих відносин: формування, розподіл доходів, грошових на­громаджень, прибутку, грошових фондів; оподаткування, фінансування, до­тування, субсидіювання тощо, які реалізуються за допомогою відповідних гро­шових потоків. Використовуючи категорію змісту як сукупності певних елементів можна зробити висновок, що змістом фінансів є грошові фонди і фі­нансові ресурси, а за категорією форми як способу зв'язку між окремими еле­ментами форма фінансів реалізується за допомогою фінансових планів.

За допомогою діалектичного методу можна обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки фінансових процесів і явищ, процеси диференціації та інте­грації, постійну суперечність між сутністю і явищем, формою і змістом, мож­ливістю і дійсністю, об’єктивно оцінити фінансову дійсність, обґрунтувати перспективи розвитку фінансових відносин і можливі наслідки прийняття певних фінансових рішень.

Загальнонаукова методологія передбачає використання таких принципів: історичний, порівняльний, логічний, герменевтичний, термінологічний, сис­темний, синергетичний, діяльнісний, інформаційний, поведінковий (біхевіо- ристський), гуманістичний, культурологічний, аксіологічний (ціннісний), пізнавальний (когнітивний), кібернетичний, інституціональний, структур­ний, функціональний, комплексний, системно-функціональний, функціо­нально-структурний та інші.

Загальні методи фінансового наукового дослідження об'єднуються у три групи:

Ø методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірю­вання, експеримент, метод опису, експертних оцінок);

Ø методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, мо­делювання, аналогія та інші);

Ø методи, що використовуються на теоретичному рівні (сходження від кон­кретного до абстрактного і навпаки, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний та інші).

До конкретно наукових і спеціальних методів належать: теоретико-сне ціальний; конкретно-соціологічний; економіко-математичний; статистичні; власні спеціальні методи, які розроблені і використовуються тільки у певному дослідженні; спеціальні методи інших наук, які використовуються у фінансо­вих дослідженнях.

Лекція 2. Розвиток теорії фінансів

1. Розвиток фінансової науки у XV – XIX ст.

1.1. Попередники англійської класичної політекономії.

1.2. Фінансові концепції англійської класичної політекономіі. Адам Сміт і Давід Рікардо.

1.3. Фінансові теорії історичної школи Німеччини.

1. Розвиток фінансової науки у XV – XIX ст.

До XV ст. фінансової науки як окремої галузі наукових знань не існувало, хоча окремі її аспекти розглядались філософією, зокрема представниками ан­тичної науки Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціцероном та іншими. Практичні питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення державних потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, податки і збори у грошовій формі. Став­лення до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Фло­ренції і Венеції можна було спостеріг ати успішну організацію практичних фі­нансів.

XIV ст. пов’язане з появою великих монархій, необхідністю утримання ве­ликих армій, розширенням сфери і функцій правлячих структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел доходів. Саме на цей час при­падає розквіт фінансової науки, налагодження її зв’язку із фінансовою прак­тикою.

У 1577 р. французький науковець Ж. Боден опублікував працю “Фінансові нерви держави”, яку вважають початком публічної фінансової науки. З того часу фінансова наука набула нової якості. З’являються цікаві наукові праці з фінансів таких італійських вчених, як Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрар- ки та ін. Хоча опубліковані праці характеризувалися практичним спрямуван­ням, однак для фінансової науки вони мали дуже велике значення.

У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткування ан­глійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомендували спростити чинну і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах. У цей час В. Петті опублікував працю “Трактат про податки і збори”, яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що стало підставою для присвоєння автору звання першого професійного економіста. Заслугою В. Пет­ті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю за­траченого на її виробництво часу. Він підкреслював, що праця — це батько ба­гатства, а земля — його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

У XVII—XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробили ні­мецькі вчені — представники німецької школи камералістики Л. фон Се- кондорф. Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управ­ління фінансами, взаємозв’язку фінансів з економікою, залежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

У 1746 р. була опублікована основна праця Ф. Юсті “Система фінансового господарства”, у якій вперше викладено основи фінансової науки. Його погля­ди на фінанси і фінансову науку мали істотний вплив на розвиток фінансової теорії і практики у багатьох країнах.

З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера (“Про стан фінансів нації”) пов’язується створення нової самостійної галузі економічної науки — фінансової, яка виді­лилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фі­нансових наукових досліджень.

Пожвавленню фінансової науки сприяли ідеї Великої французької револю­ції. Завдяки новим поглядам Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта світ змінив своє ставлення до питань державотворення, економіки, фінансів, політики.

На той період припадає опублікування праць у галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. їхні ідеї про справедливе оподаткування, джерела доходів, розмір участі кожного, зокре­ма, у витратах держави підтримувалися прихильниками у багатьох країнах Європи. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фінансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його час­тину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіократів, зокрема Ф. Кене, є розроблення економічної таблиці, у якій чітко проглядаєть­ся схема взаємозв’язку фінансів, їхні ролі у процесі суспільного відтворення. Проте найбільшою заслугою фізіократів є те, що вони, критикуючи тодішню фінансову систему, вплинули позитивно на розвиток класичної школи полі­тичної економії.

Відповідний внесок у розвиток фінансової науки зробили класики політич­ної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосеред­ньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що держава зобов’язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утримання державного апарату і відобра­жають непродуктивне використання коштів.

Позитивним у роботах А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загально­державні і місцеві, а також формулювання принципів оподаткування, напри­клад таких: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно; податок повинен сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків повинно бути дешевим. Ці по­ложення є актуальними і сьогодні. Цікавими з позиції практичних фінансів є погляди А. Сміта про обмеження підприємницької діяльності держави, що від­повідало інтересам капіталістів, які бажали монополізувати своє місце в еко­номіці.

Праці А. Сміта "Дослідження про багатство народів” та Д. Рікадо “Початок політичної економії і оподаткування” сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися у процесі прийняття важли­вих державних рішень у галузі фінансів.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн мо­нархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися ре­волюційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ держав­ного управління, включаючи фінансове право.

Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосе­редніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися ка­федри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

Німецьким вченим К.Г. Рау був опублікований перший підручник з фі­нансів “Основні начала фінансової науки”, який майже півстоліття перевида­вався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні ви­датки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Е. Селігман (американець) та ін.

У Росії термін “фінанси” з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запози­чення з французької літератури. До цього використовувався термін “казна”.

Наукові і практичні фінансові проблеми розглядалися у працях І. Посошко- ва (“Книга о скудности и багатстве”, XVIII ст.), О. Радищева (“Записки о пода­тях”, XVIII ст.), М. Тургенєва (“Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капусті- на та ін.

Значний внесок у розвиток фінансової науки, у тому числі світової, зробив російський фінансист І. Озеров, підручник “Основи фінансової науки” якого і нині є суттєвим науковим доробком із детальним висвітленням фундаменталь­них положень фінансової теорії і практики.

Серед видатних українських представників фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викли­кає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця “Сила податкова Галичи­ни”, у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган*Ба- рановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткуван­ня, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.