Форми державного кредиту та касифікація державних позик.

Державний кредит є невід’ємною складовою економічної і фінансової систе­ми держави. У теорії і на практиці його прийнято поділяти на внутрішній і міжнародний державний кредит, кожен з яких у свою чергу має свої особли­вості і форми вияву.

При внутрішньому державному кредиті держава зазвичай виступає пози­чальником грошових коштів, а її кредиторами є банківські установи, підприсмства, страхові компанії, населення та ін. Внутрішній державний кредит може виступати у таких формах: державні позики, використання частини вкладів населення в ощадних установах, грошово-речові лотереї, використан­ня коштів державного позикового фонду.

У випадку міжнародного державного кредиту однією зі сторін кредитної угоди виступає держава, яка причому може виступати і як боржник, і як кре­дитор, а може бути боржником і кредитором одночасно. Найбільш типовими формами такого кредиту є зовнішні державні позики, забезпечені випуском цінних паперів, позики, що надаються на підставі угод на двосторонній та ба­гатосторонній основі, державна гарантія (рис. 8.3).

Рис. 8.3. Форми державного кредиту

Основною формою державного кредиту є державні позики, які прийнято класифікувати за певними ознаками.

За правовим оформленням розрізняють:

Ø державні позики, що надаються на підставі угод (безоблігаційні). Як правило, угодами оформляються кредити від урядів інших країн (міжурядові позики на двосторонній основі), а також кредити від міжнародних організацій (зовнішні позики на багатосторонній основі);

Ø державні позики, забезпечені випуском цінних паперів, за допомогою яких мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

За місцем розміщення позики поділяються на:

Ø внутрішні (облігації, казначейські зобов’язання), що розміщуються в певній країні на внутрішньому фінансовому ринку і зазвичай у національ­ній валюті. У процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати активну участь і нерезиденти. У такому випадку допуск нерезидентів до ринку державних цінних паперів розширює фінансові можливості остан­нього;

Ø зовнішні (облігації, фідуціарні позики), які розміщуються на міжнарод­ному фінансовому ринку переважно в іноземній валюті чи безоблігаційні пози­ки, що надаються на підставі угод і надходять ззовні від урядів інших країн, міжнародних організацій та нерезидентів.

Залежно від статусу позичальника (точніше емітента) позики поділяють­ся на:

Ø державні, що випускаються центральними органами управління (в Укра­їні Міністерством фінансів за рішенням Кабінету Міністрів України). Кошти, акумульовані від їх розміщення, спрямовуються у державний бюджет;

Ø місцеві, що випускаються місцевими органами управління, а кошти від них спрямовуються у відповідні місцеві бюджети.

У розвинутих країнах ринок муніципальних цінних паперів є одним із динамічних і значних за обсягом еле­ментів національного фондового ринку, а місцеві позики є важливою складо­вою фінансів місцевого самоврядування. Місцеві позики дають змогу мобілізу­вати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів і є однією з форм залучення інвестицій. Разом з тим, вони мають дивовижну властивість задовольняти фінансові інтереси усіх учасників: емітенти отриму­ють позикові кошти для втілення своїх програм і проектів, у результаті чого у них немає потреби збільшувати місцеві податки для фінансування локальних суспільних потреб; інвестори не мають збитків, бо стають власниками цінних паперів, які приносять хоч і невеликий, але стабільний дохід; населення регіо­ну одержує важливі для нього об’єкти у сферах виробництва, торгівлі й обслу­говування, не відчуваючи підвищення податкового тягаря.

В Україні місцеві позики ще не набули поширення, однак у перспективі можуть стати важливим фінансовим інструментом економічного розвитку.

Залежно від строків погашення державою своїх боргових зобов’язань розріз­няють: короткострокові (поточні, як правило, до одного року), середньостро- кові (від одного до п’яти років) і довгострокові позики (понад п’ять років).

За видами дохідності державні позики поділяються на:

Ø відсоткові, коли виплата доходу за державними позиками здійснюється у вигляді позикового відсотка. ІІри цьому власники державних цінних папе­рів можуть отримувати дохід як за фіксованою на весь період позики ставкою, так і плаваючою, яка регулярно переглядається і може змінюватися відповід­но до певних чинників. Наприклад, основою визначення відсоткових ставок за єврооблігаціями чи фідуціарними позиками є плаваючі відсоткові ставки, які розраховуються на базі облікової ставки — ІЛВОК (Ьопсіоп Іпіег Вапк ОШсіаІ Наіе, або лондонська ставка пропозиції за міжбанківськими депози­тами), 8ІВОК (сінгапурська ставка пропозиції за міжбанківськими депозита­ми), “прайм рейт” — американська. До цих ставок додається спред, що зале­жить від кредитного рейтингу держави-позичальниці і становить 0,50— 2,50%;

Ø безвідсоткові (дисконтні), які характерні тим, що державні цінні папе­ри реалізуються зі знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Відсот­ки за такою облігацією не нараховують, а дохід (інтерес) кредитора виникає внаслідок її погашення за ціною, вищою від ціни придбання;

Ø виграшні, які реалізуються без встановлення фіксованих відсотків, а виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Влас­ники отримають дохід за умови включення номера їхньої облігації у виграш­ний тираж погашення, причому дохід отримають лише ті кредитори, чиї облі­гації виграли.

За характером обігу цінних паперів державні позики поділяють на:

ринкові, які вільно купуються і продаються на ринку цінних паперів; неринкові, які мають обмеження щодо купівлі і продажу, або не допуска­ють виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепро­дати.

За формою випуску державних позик розрізняють готівкові (супроводжу­ються емісією державних цінних паперів) і безготівкові позики (шляхом за­писів на відповідних рахунках в електронному депозитарії).

За способом погашення позики поділяються на: ординарні (погашення може проходити одночасно для всіх випущених позик); серійні (погашення здійс­нюється деякими частинами через певні проміжки часу); з достроковим пога шенням (до дострокового погашення державних позик держава може вдатися лише за наявності коштів).

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на: заставні (за­безпечуються державним майном чи конкретними доходами) і без заставні (не мають конкретного матеріального забезпечення, а їх надійність визначається авторитетом держави).

У практиці країн з ринковою економікою оформлення внутрішніх держав­них позик здійснюється двома видами цінних паперів - облігаціями і казна чейськими зобов'язаннями. Ці боргові цінні папери, символізують боргове зобов’язання держави, з одного боку а з іншого — засвідчують внесення їхніми власниками коштів до бюджету, гарантують повернення основної суми боргу після визначеного строку, а також дають право власникам на отримання дохо­ду. Разом з тим, є певні ідентифікаційні ознаки, що відрізняють їх (рип. 8.4).

В Україні дефіцит державного бюджету найчастіше покривається за раху­нок випуску облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП). Активне вико­ристання ОВДП як форми державного кредиту розпочалося в Україні у 1995 р. Цінні папери уряду України почали випускатись відповідно до Постанови Кабі­нету Міністрів від 23 серпня 1994 р. № 586. 10 березня 1995 р. вперше в історії України відбулись торги з розміщення державних облігацій внутрішньої пози­ки. Перша емісія ОВДП 1995 р. була здійснена безготівковим шляхом — через записи на рахунках інвесторів; розміщення облігацій проводилося на строк З—6 місяців (хоча за світовими стандартами державними облігаціями вважа­ються цінні папери зі строком обігу понад 5 років); номінальна вартість однієї облігації становила 100 млн крб, а відсоткова ставка дохідності — 140 % річ­них. Такі якісні характеристики ОВДП були зумовлені нестабільною фінансо­вою кон’юнктурою в умовах становлення ринку цінних паперів, високою став­кою рефінансування НБУ (50 % річних), недовірою населення до держави.

Одним із перспективних джерел залучення позикового капіталу державою є вихід на світові фінансові ринки. Акумулювати кошти із зовнішніх джерел можна шляхом розміщення єврооблігацій, залучення фідуціарних позик, емісії облігацій державної зовнішньої позики. Єврооблігації — це боргові зобов’язання, що є одним із видів цінних паперів, котрі випускаються пози­чальниками з метою отримання довгострокових кредитів на євроринку.

Рис. 8.4. Ідентифікаційні ознаки облігацій і казначейських зобов’язань

 

Євро­облігації мають всі ознаки облігацій, а також деякі особливості:

Ø розміщуються одночасно на ринках кількох країн, а не однієї;

Ø валюта єврооблігації, зазвичай, як для кредитора, так і для боржника є іноземною (за винятком банків США);

Ø переважно єврооблігації розміщуються емісійним синдикатом, що ство­рюється банками кількох країн, котрий виступає гарантом з позики.

Фідуціарні позики — позики, що випускаються одними суб’єктами (пере­важно іноземними комерційними банками), а відповідальність за них несе ін­ший суб’єкт (Україна в особі Міністерства фінансів).

Дебютний вихід України на міжнародний фінансовий ринок відбувся у 1997 р. в умовах значного дефіциту державного бюджету. У зв’язку з вкрай низьким кредитним рейтингом Україна зіткнулася з проблемою кризи довіри з боку кредиторів, яка виявилася в емісії українських єврооблігацій та фідуціарних позик, строковість та дохідність яких засвідчили високий рівень ризикованос­ті операцій із ними.

Наведена класифікація і, зокрема, визначені в ній критерії ознак, форми і методи випуску та реалізації державних позик, застосовуються у практиці більшості країн і разом з тим дають змогу максимально врахувати різнострон- ні інтереси юридичних і фізичних осіб та держави. Однак кожна держава за­лежно від соціально-політичних, економічних та інших обставин обирає най­доцільніший і прийнятний для неї спосіб реалізації специфічного виду фінансових відносин — державного кредиту.