Забезпечення реалізації фінансової політики.

 

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює декілька етапів:

Ø Вироблення цілей, постановка завдань.

Ø Вибір типу фінансової політики.

Ø Вибір напрямків реалізації (монетарна чи фіскальна) та розмежу­вання завдань між ними.

Ø Вибір інструментів реалізації.

Ø Координація дії окремих інструментів.

Ø Здійснення конкретних заходів.

Ø Контроль за ходом реалізації.

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльнос­ті держави на кожному етапі і правильності ухвалених рішень. Її форму­вання починається з чіткого визначення цілей і постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики ~™ жорстка або помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна або вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються на­прями реалізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами мо­нетарної, а які — фіскальної політики) і інструменти реалізації та способи забезпечення скоординовапоеті їх дії. На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дієвість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. Тому украй важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансо­вої політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні і багатогранні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати її в інший бік. Це, своєю чергою, може призвести до зовсім інших результатів, порівнянно з тими, які очікувалися від цієї фінансової політики.

Свою фінансову політику держава реалізує за допомогою фінансового механізму, склад і структура якого визначаються рівнем розвитку економі­ки, відносинами власності, історичними та національними особливостями окремої країни.

Для нормального функціонування фінансового механізму необхідним е його відповідне нормативно-правове забезпечення, представлене, перед­усім, Конституцією України, численними законами, а також підзаконними нормативно-правовими актами. Закони приймаються Верховною Радою України, є обов’язковими до виконання і мають вишу юридичну силу сто­совно інших нормативних актів. Велике значення в регламентації фінансо­вих відносин в Україні відіграють такі закони: «Про власність», «Про сис­тему оподаткування», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про цінні напери і фондовий ринок», Господарський кодекс України, Бюджетний ко­декс України тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними.державними органами на підставі чинних законів. До таких документів на­лежать: укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Мініст­рів, інструкції, накази міністерств, міжнародні договори, укладені і ратифі­ковані Верховною Радою України тощо.

Ефективність функціонування фінансового механізму залежить також під якості його інформаційного забезпечення. Вичерпна, достовірна, своє­часна і зрозуміла інформація є запорукою прийняття оптимальних фінан­сових рішень, спрямованих на забезпечення економічного розвитку і соці­альних потреб громадян. Інформаційне забезпечення складається з різних нидів економічної, фінансової та іншої інформації.

До джерел фінансової інформації належать показники, що характеризують макроекономічний розвиток країни, окремих галузей, кон’юнктуру фондового і грошового ринків, повідомлення про фінансову діяльність конкурентів, фінансова звітність суб’єктів господарювання

Забезпечення реалізації фінансової політики через фінансовий механізм полягає у створенні відповідної системи фінансових органів та інституцій, визначенні їх функцій і повноважень з метою забез­печення повноти здійснення фінансової політики та досягнення координа­ції дій усіх суб’єктів. Кожен із фінансових органів та інституцій має власну сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямку, наділений функціями і повноваженнями, які необхід­ні для реалізації тієї або іншої політики

Сукупність фінансових органів та інституцій, з виділенням їх повно­важень і функцій, які здійснюють управління фінансами, висвітлена в т. 2. Стратегічне управління в Україні (управління фінансами на тривалу перс­пективу) здійснюють найвищі органи державної влади і управління: Вер­ховна Рада України, Кабінет Міністрів України, апарат Президента.

Оперативне управління фінансами здійснює безпосередньо фінансо­вий апарат, який складається з фінансових органів управління (Рахункової палати Верховної Ради України, Міністерства фінансів, Державного казна­чейства, Державної контрольно-ревізійної служби, Державної податкової служби, Пенсійного фонду; Фондів соціального страхування тощо) і фі­нансових інститутів (Національний банк України, банки і небанківські кредитні установи, страхові компанії, фондові біржі, інститути спільного інвестування тощо).

Координуючими центрами в цій системі є міністерство фінансів і центральний банк. Міністерство фінансів розробляє принципи фінансової політики країни загалом і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект Державного бюджету і забезпечує його виконання. Склад і структура витрат бюджету відображають зміст і напрями фінансової полі­тики на поточний рік. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, яка розробляється найвищим органом законо­давчої влади, який і затверджує бюджет. Тому фіскальна політика держави є відображенням загальних дій законодавчої і виконавчої гілок влади. За­конодавча влада визначає принципи цієї політики, а виконавча, передусім, в особі Міністерства фінансів забезпечує її реалізацію.

Центральний банк розробляє принципи монетарної політики і забезпе­чує її втілення. На відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, Центральний банк в більшості країн світу діє як самостійна і неза­лежна фінансова інституція. Особливості статусів двох провідних фінансо­вих структур — Міністерства фінансів і Центрального банку — безпосере­дньо відображаються в реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємозв’язку її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсут­ність єдиного підпорядкування і чітко визначеного співвідношення функцій може обумовлювати різновекторність монетарної і фіскальної політики. Але, з іншого боку, в цьому полягає властива демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики загалом. Водночас, це вимагає обов’язкової координації дій Міністерства фінансів Центрального банку. І фіскальна, і монетарна політика повинні бути спря­мовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку.

Нині фінансово-економічна ситуація в Україні є складною, неодно­значною й суперечливою. Об’єктивні економічні реалії сьогодення вису­нули в центр фінансової політики питання про вихід із системної фінансо­во-економічної кризи і поступовий перехід до розширеного відтворення, тобто про економічне зростання, яке можливе лише за наявності економіч­ної, грошової й соціальної стабілізації.

Для виходу з фінансової кризи держава повинна запроваджувати фі­нансову політику, спрямовану на:

Ø створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в національну економіку;

Ø забезпечення прискореного розвитку пріоритетних галузей еконо­міки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;

Ø активізацію роботи з подолання кризи неплатежів;

Ø сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків;

Ø легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів.