Джерела фінансування дефіциту бюджету та їх класифікація.

У сучасній теорії і практиці фінансів у зв’язку з бюджетними дефіцитами вживають такі поняття: фінансування бюджету, джерела фінансування (по­криття) бюджетного дефіциту, дефіцитне фінансування. Два останніх поняття були відомі в Україні, а перше — запозичене на Заході та введене в українську фінансову практику з прийняттям Бюджетного кодексу. За Кодексом фінансу­вання бюджету — надходження та витрати у зв’язку зі зміною обсягу боргу, а також залишку готівкових коштів за бюджетом, які використовуються для покриття різниці між доходами і видатками бюджету.

На практиці фінансуванням бюджету вважають групу певних фінансових операцій, джерелами фінансування бюджетного дефіциту — види фінансових ресурсів, а дефіцитним фінансуванням — тип фінансової політики.

Фінансування бюджету характеризується такими ознаками:

Ø операції з фінансування бюджету включають як надходження, так і ви­трачання бюджетних ресурсів;

Ø у бюджеті фінансування відображається окремо, оскільки не належить ні до доходів, ні до видатків;

Ø на відміну від брутто-основи відображення показників доходів і видатків бюджету, фінансування має чисту основу;

Ø так само як бюджетне сальдо може набувати форми не тільки дефіциту, а й надлишку, так і фінансування бюджету може бути як “позитивним”, так і“від’ємним”;

Ø операції з фінансування бюджету мають на меті: профінансувати бю­джетний дефіцит, погасити державний борг, покрити тимчасові касові розри­ви при виконанні бюджету, забезпечити ліквідність бюджетного фонду;

Ø розмір бюджетного дефіциту (або надлишку) дорівнює розміру нетто-фінансування (перевищення позитивного фінансування над від’ємним — дефі­циту, а інакше — профіциту).

Перераховані ознаки свідчать, що фінансування бюджету є ширшим і склад­нішим поняттям, ніж джерела фінансування бюджетного дефіциту. У фінансу­ванні бюджету враховуються не тільки залишки готівки, що використовують­ся для покриття бюджетного дефіциту, а й операції з іншими активами, призначені для управління ліквідністю бюджетного фонду.

Стосовно джерел фінансування бюджетного дефіциту, то їх розрізняють за кредиторами, інструментами залучення, економічним впливом (інфляційні і неінфляційні, виходячи з впливу на чисту вартість уряду, з огляду на мульти­плікаційний ефект тощо).

Міжнародний валютний фонд пропонує для використання дві класифікації фінансування: за типом кредитора і за типом боргового зобов’язання (табл. 7.2). Аналогічні класифікаційні ознаки встановлені також Бюджетним кодексом України. Для фінансування дефіциту в Україні призначені внутрішні і зов­нішні запозичення. При цьому емісійні кошти НБУ не можуть бути джерелом фінансування дефіциту.

 

 

Таблиця 7.2. Класифікація фінансування бюджету: підхід МВФ

Фінансування за типом кредитора	Фінансування за типом боргового зобов’язання
Внутрішнє фінансування: від інших суб’єктів сектору державного управління; від органів грошово-кредитного регу­лювання; від депозитних банків; інше внутрішнє фінансування; коригування. Зовнішнє фінансування: від міжнародних інститутів розвитку; від іноземних урядів; інші запозичення за кордоном; зміни готівки, депозитів і цінних папе­рів, які утримуються з метою управління ліквідністю	Довгострокові облігації. Короткострокові облігації та векселі. Інші довгострокові позики. Інші довгострокові позики й аванси. Інші зобов’язання. Зміни залишків готівки, депозитів і цінних паперів, які уряд утримує з ме­тою управління ліквідністю

За результатами співпраці з МВФ Україна уклала Технічний меморандум із взаєморозуміння, у якому визначено, що фінансування дефіциту консолідова­ного уряду включає:

Ø чисту суму казначейських векселів;

Ø чисту суму позик уряду, наданих національною банківською системою;

Ø загальну суму приватизаційних надходжень;

Ø різницю між надходженнями від розміщення і погашення будь-яких об­лігацій, емітованих урядом або НБУ для нерезидентів з метою фінансування дефіциту;

Ø різницю між отриманням і погашенням урядом іноземних кредитів (включаючи проектні кредити і кредити, отримані з метою подальшого креди­тування підприємств);

Ø чисту зміну депозитів уряду в банках-нерезидентах та інших інститутах- нерезидентах;

Ø чисті надходження від розміщення інших боргових зобов’язань або ін­ших фінансових інструментів, емітованих урядом.

У цілому операції з фінансування бюджету мають на меті забезпечити не лише покриття дефіциту, а й управління ліквідністю бюджету, про що свід­чать дані табл. 7.3.

 

 

Таблиця 7.3. Призначення фінансування бюджету

Управління ліквідністю бюджету	Покриття бюджетного дефіциту
Мета
Подолання тимчасових касових трудно­щів, які за оцінкою мають ліквідуватися до закінчення бюджетного періоду	Покриття розриву між річною сумою бюджетних доходів і видатків
Джерела покриття (за інструментами)
Короткострокові (до 1 року) боргові інструменти (векселі та облігації). Короткострокові (до 1 року) позики. Використання депозитів, грошових ре зервів, інших ліквідних активів, змен шення залишків готівки на бюджетних рахунках	Довгострокові (більше 1 року) боргові інструменти (облігації). Довгострокові позики (кредитні угоди строком більше 1 року). Реалізація акцій, утримувачем яких с уряд. Використання депозитів, грошових резервів, інших ліквідних активів, змен­шення залишків готівки на бюджетних рахунках

Наведені у табл. 7.3 завдання мають різну специфіку, яка вимагає аде­кватного підходу до них у ході бюджетного планування і виконання бюджету.

Основний обсяг операцій, пов’язаний із залученням джерел фінансування бюджетного дефіциту в ринкових економіках здійснюється на фінансових ринках. Кмітуючи ринкові боргові Інструменти, держава виступає великим пози­чальником фінансових ресурсів. Необхідність фінансування бюджетного дефі­циту і використання з цією метою фінансових інструментів започаткували один із важливих механізмів існування фінансового ринку. Державні цінні па­пери дають змогу трансформувати державний борг у фінансовий актив креди­торів, який приносить їм прибутки.

Таким чином, розкриваючи зміст фінансування бюджету як групу фінансо­вих операцій, пов’язаних з покриттям дефіциту бюджету, ми охарактеризува­ли це економічне явище, зосереджуючи увагу на його класифікації за двома ознаками: типом кредитора, що характеризує категорію кредитора або влас­ника боргового зобов’язання; типом боргового зобов’язання, що характеризує вид фінансового інструмента запозичення коштів.

Класифікаційна ознака фінансування бюджету за типом кредитора перед­бачає, що джерела покриття дефіциту (фінансування) поділяються на внут­рішні і зовнішні. Внутрішні джерела це надходження від сектору держав­ного управління, тобто обсяг запозичень за рахунок емісії цінних паперів, що здійснює Міністерство фінансів України, надходження від органів грошово- кредитного регулювання і банківських установ та інші внутрішні джерела. Зовнішні джерела включають позики, отримані від міжнародних організацій та іноземних комерційних банків та ін.

Класифікація фінансування бюджету за типом боргового зобов’язання пе­редбачає, що фінансові зобов’язання держави включають такі види: облігації внутрішньої та зовнішньої державної позики та інші державні цінні папери, довго-, середньо- і короткострокові позики та кредити, зміна обсягів готівко­вих коштів, депозитів і цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю у розрізі внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування.

Такі ознаки безпосередньо стосуються класифікації джерел фінансування бюджетного дефіциту як виду фінансових ресурсів. Ці джерела класифікують за способом залучення, за характером впливу на інфляційні процеси і за рів­нем управління.

Так, за способом залучення джерела фінансування бюджетного дефіциту поділяють на емісійні та неемісійні. Емісійні джерела пов’язані з додатковим залученням грошової маси для покриття державних видатків і супроводжу­ються емісією грошей. Неемісійні джерела відображають взаємовідносини між державою як позичальником і юридичними та фізичними особами, уряда­ми інших країн та міжнародними фінансовими організаціями як кредиторами і не мають безпосереднього відношення до емісії грошей.

За характером впливу на інфляційні процеси джерела фінансування дефі­циту бюджету бувають інфляційні і неінфляційні. Інфляційним джерелом виступає монетизація дефіциту, яка відбувається за надання урядові позик центрального банку, купівля центральним банком державних цінних паперів, а також завдяки додатковій емісії грошей. Кредитна емісія використовувала­ся в Україні з 1991 до 1995 р. і була практично єдиним джерелом покриття бюджетного дефіциту. Внаслідок використання інфляційних джерел розви­вається неконтрольована інфляція, знецінюються гроші, відбувається зу­божіння населення. Неінфляційні джерела суттєво не впливають на інфляцій­ні процеси і включають запозичення на внутрішніх і зовнішніх фінансових ринках, залишки бюджетних коштів, трансферти (у вигляді безоплатної і без­поворотної фінансової допомоги), накопичення заборгованості (прострочення платежів за борги або куплені товари, підвищення податків тощо).

За рівнями управління розрізняють центральні і місцеві джерела фінансу­вання бюджетного дефіциту. Центральні джерела — це емісійні і неемісійні джерела, які використовуються урядом для покриття дефіциту державного бюджету. Місцевими вважаються неемісійні джерела, які використовуються органами місцевого самоврядування для фінансування дефіцитів місцевих бюджетів. Як правило, до останніх належать внутрішні місцеві запозичення, кредити комерційних банків, вільні залишки коштів місцевих бюджетів тощо.

У цілому теоретично можливі три основних варіанти фінансування бюджет­ного дефіциту: продаж державних активів, державні запозичення та монетизація дефіциту.

Продаж державних активів для покриття дефіциту вважається досить рід­кісним явищем. Воно характерне для перехідних економік. Враховуючи обме­женість, цей метод не є універсальним, а разовим.

Державні запозичення є найпоширенішим методом покриття бюджетного дефіциту, оскільки не має інфляційного характеру, та здійснюється у вигляді зовнішнього та внутрішнього фінансування.

Зовнішнє фінансування може забезпечуватися на загальних або пільгових умовах. Держави — позичальники найбільш зацікавлені у пільговому зовніш­ньому кредитуванні (отримання безповоротних субсидій із-за кордону, безвід- соткових позик, пільгових позик з низькими ставками та тривалими строками погашення), оскільки завдяки йому дефіцит не тільки не впливатиме негатив­но на економіку, а й може бути позитивним, якщо фінансування буде пов’язане з продуктивним використанням ресурсів. Загалом зовнішнє фінансування є найменш інфляційним.

Внутрішнє боргове фінансування бюджетного дефіциту часто розглядають як антиінфляційну альтернативу монетизації. Однак за його допомогою ін­фляцію можливо тільки віддалити, а не уникнути. У випадку розміщення облі­гацій державних позик серед населення, інфляційне напруження слабшатиме. Якщо центральний банк скупить такі облігації, то зможе розширити свої квазіфіскальні операції, що сприятиме зростанню інфляційного тиску. За обов’язкового розміщення позик внутрішнє боргове фінансування перетво­рюється у додатковий податковий тягар. Зростання внутрішнього боргу зумов­лює збільшення видатків на його обслуговування, що сприяє збільшенню бю­джетного дефіциту і державної заборгованості.

Отже, державні запозичення, з одного боку, розширюють фінансові можли­вості держави, є ефективним інструментом вилучення зайвих коштів з обігу, на відміну від підвищення податків психологічно не викликають опору. З ін­шого боку, вони перетворюють взяті урядом позики у національний борг, витісняють частину приватних інвестицій, державний бюджет обтяжується видатками на обслуговування боргу, а критичні його розміри загрожують дер­жаві дефолтом.

Монетизація бюджетного дефіциту використовується тоді, коли за наяв­ності дефіциту держава має великий зовнішній борг, внаслідок якого залучен­ня зовнішніх позик неможливе, а всі внутрішні джерела вичерпані. Цей метод є вимушеним і вважається доцільним, коли всі офіційні валютні резерви цент­рального банку використані, у зв’язку з чим врегулювання платіжного балан­су залишається першочерговим завданням, причому передбачається, що еко­номіка витримає високу інфляцію. За ініціативою центрального банку запускається механізм друкування нічим не забезпечених грошей, що вирішує проблему дефіциту бюджетних ресурсів. Цей метод покриття дефіциту, незва­жаючи на простоту, приховує велику небезпеку, оскільки додаткова емісія збільшує пропозицію грошей в обігу і порушує пропорції, описані рівнянням Фішера:

МV=РQ,

де М - пропозиція грошей; V — швидкість обороту грошей; Р — середні ціни;Q - пропозиція продукту.

У короткостроковому періоді ні швидкість обороту грошей, ні динаміка продукту не можуть компенсувати приріст грошової маси. Тому найоператив- ніше у цьому випадку реагують ціни, зростання яких відвернути не можливо. Так запускається механізм інфляції. Уряд певний час матиме зиск з цього (сеньйораж), якщо друкуватиме гроші швидше, ніж на це сподіваються грома­дяни. Ллє в міру того, як населення позбуватиметься готівки, щоб “втекти” від інфляції, грошова маса збільшується до критичного рівня, а інфляція досягне гіперрозмірів. Ця обставина змусила більшість країн, включаючи й Україну, на законодавчому рівні заборонити емісію як джерело фінансування бюджет­ного дефіциту.

Отже, сеньйораж — дохід від друкування грошей, який виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслід­ком чого є зростання середнього рівня цін. У сучасних умовах сеньйораж та­кож реалізується за допомогою створення резервів комерційних банків. Однак ці операції мають незначний розмір і не надто руйнівні наслідки для економі­ки. Але якщо уряд надмірно покладатиметься на механізм сеньйоражу як спо­собу оплати своїх видатків, то кількість грошей, що перебувають в обігу, зро­статиме занадто швидко, породжуючи некероване зростання інфляції.

З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який за допомогою вищих цін перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави.

У процесі сплати інфляційного податку платники поводяться по-різному. Так, домашні господарства сплачують інфляційний податок автоматично, оскі­льки через збільшення цін вони втрачають більше своїх грошових доходів і за­ощаджень. У платників державних та місцевих податків і зборів в умовах зрос­тання рівня інфляції спостерігається ефект Олівера-Танзі, який виявляється у свідомому затримуванні ними строків сплати податків та обов’язкових пла­тежів до бюджетів. Зростання інфляційного напруження створює економічні стимули для відстрочення сплати податків до бюджету, оскільки за час такого відтягування відбувається знецінення грошей, від якого виграє платник по­датків. У результаті таких дій дефіцит бюджету і загальна нестабільність фі­нансової системи можуть зростати.

Під час інфляції населення прагне позбутися грошових заощаджень. У ви­падку, якщо темпи скорочення грошових запасів починають випереджати теми інфляції, відбувається зменшення інфляційного податку і збільшення де­фіциту. Таким чином, інфляційний податок — це свого роду “прибуток”, що може отримати держава за визначених темпів інфляції і який дорівнює втра­там капіталу власниками коштів за збільшення пропозиції грошей.

У цілому монетизація дефіциту, крім емісії грошей, може здійснюватися шляхом розширення сфери кредитування центральним банком уряду для під­тримки державних підприємств на пільгових умовах та шляхом відстрочення платежів уряду за його борговими зобов’язаннями.

Отже, монетизація бюджетного дефіциту є вимушеним, неефективним і не­бажаним способом його фінансування, який використовується за значних об­сягів зовнішньої заборгованості і якщо всі можливості внутрішнього боргового фінансування вичерпані.

Охарактеризовані способи фінансування бюджетного дефіциту підтверджу­ють той факт, що кожен з них має відповідні позитивні і негативні якості, а ідеального методу покриття дефіциту немає.

У цілому фінансування бюджету розраховують на чистій основі, тобто з об­сягів валових надходжень запозичених коштів вираховуються платежі з пога­шення основної суми боргу за формулою

ФД = 3-ПБ + 33,

де ФД — фінансування дефіциту; 3 — запозичення; ПБ — погашення боргу; 33 — зміна залишків.

Між дефіцитом бюджету та його фінансуванням має бути рівновага, яку

визначають за формулою:

БДЦ = В- Д = ФД_У

де БДЦ — бюджетний дефіцит; В — видатки бюджету; Д — доходи бюджету; ФД — фінансування дефіциту.

Отже, з одного боку, джерела фінансування дефіциту є симетричним понят­тям стосовно самого дефіциту. При цьому величина бюджетного дефіциту дорівнює обсягу необхідного його покриття. З іншого боку, залучення таких грошових падходжень, які належать до джерел фінансування дефіциту, свід­чить про від’ємну розбалансованість бюджету. Якщо уряд не вживатиме за­ходів щодо її подолання і разом з цим не вдаватиметься до залучення джерел фінансування дефіциту, відбуватиметься нагромадження платежів.