Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 1. Економічний лад суспільства

Поиск

Тема 1. Економічний лад суспільства

 

Кількість годин: 4

Мета вивчення: надати загальну характеристику економічної системи суспільства та її структурних елементів.

Методичні вказівки

 

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб'єктів господарювання. Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.

Отже, економічну систему можна визначитияк сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства. Це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів та послуг, а також регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Важливою характеристикою економічної системи визначення її структурних елементів. Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку.

Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, виробничих (економічних) відносин і механізму господарювання.

Продуктивні сили - це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими, здібностями (робочої сили), науки, технології, інформації, методів організації та управління, виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей; це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили, як сукупність особистого (робоча сила) та речового (засоби та предмети праці) факторів виробництва становлять матеріально - речовий зміст економічної системи, найважливішим показником досягнутого ним рівня НТП і продуктивності суспільної праці.

Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів вона поєднує і узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи. Поліструктурність і поліфункціональність людини визначають двоїстий характер продуктивних сил. З одного боку, вони постають як натурально-речові, а з іншого - як суспільні. З останніми пов'язане поняття технологічного способу виробництва, що відображує поєднання засобів праці з організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засобів праці, прогресу науки і техніки.

Відповідно до свого двоїстого характеру продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Специфіка процесу праці людей полягає в тому, що одночасно відбувається взаємодія їх з природою і між собою з приводу виробництва. У структурі продуктивних сил людині та її праці належить центральне місце не лише як найактивнішій складовій частині, а й як безпосередньому джерелу матеріально-речових елементів, що входять до їх складу.

Матеріально-речові засоби виробництва розглядаються двоїсто - як матеріалізація праці людини і як знаряддя цієї праці. Як головний елемент засобів виробництва останні можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини. Поза таким споживанням вони виступають як потенційні структурні елементи виробництва.

Отже, за своїм змістом матеріально-речові продуктивні сили є органічним втіленням уречевленої й живої праці, функціональним поєднанням людини і засобів праці, що здійснюється у виробничо-му процесі. В ході виробничого споживання матеріально-речові продуктивні сили набувають нової якості - перетворюються на продуктивну силу людини.
Будь-який елемент матеріально-речових продуктивних сил завжди є безпосереднім продовженням природних сил людини, її енергетичного потенціалу. Використання енергії домашніх тварин і води, пари, електрики, токарного верстата, автоматизованих систем, транспорт-них засобів і сучасних комунікаційних структур, у тому числі косміч-них комплексів, слід розглядати як робочі органи людини, органічне продовження її фізичного уособлення та інтелекту. У цьому розумінні продуктивні сили є не лише результатом втілення минулої праці людини, а й безпосереднім енергетичним потенціалом її праці. Коли розглядаються продуктивні сили у зв'язку з працею людини, йдеться про продуктивну силу не індивідуальної, а суспільної праці.

Економічні (виробничі) відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва розподілу, обмін і споживання матеріальних і нематеріальних благ; це сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Система економічних відносин складається з:

- техніко-економічних відносин - це відносини між людьми з приводу використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і створюють блага,

- організаційно - економічних відносин - це відносини між людьми приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом:

- соціально - економічних відносин - насамперед це відносини власності в економічному значенні; вони визначають головне в економічний системі - спосіб поєднання працівників з засобами виробництва а також історичну специфіку економічної системи, її соціальні владну структуру.

Специфіка економічної системи суспільства визначається соціально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва та відповідні стосунки між людьми з приводу привласнення матеріально-речових елементів і результатів ви-робничого процесу. Одночасно відносини власності зумовлюють історичну специфіку суспільства, його соціальну структуру, пануючу систему політичної та економічної влади.
Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. При цьому виробничі відносини можуть відігравати двоїсту роль: двигуна, що стимулює і прискорює розвиток продуктивних сил, або сили, що гальмує цей розвиток.

Водночас кожна система соціально-економічних відносин має й відносну самостійність, яка формується на основі свідомої діяль-ності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей. Отже, система соціально-економічних відносин формується і розвивається як система свідомо осмисленої функції людини, що органічно поєднує у своїй структурі об'єктивні й суб'єктивні чинники.

Господарський механізм - це сукупність форм і методів регулювання економічних і суспільних процесів на основі використання економічних законів та важелів, правових норм для забезпечення динамічної рівноваги в суспільному виробництві. Механізм господарювання узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини.

Важливим питанням є класифікація економічних систем. Економічна система - складне, багатоструктурне і поліфункціональне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності тощо.
Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне суспільство - економічну систему, в якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією. Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та адміністративно-командні системи. Основними характерними рисами ринкової економіки є такі: різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що грунтується на взаємодії попиту і пропозиції, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.

Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв'язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу, жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб'єктів господарювання, нерозвиненості або й відсутності рин-кового менталітету тощо.

Останнім часом посилилися дискусії навколо понять "змішана" і "перехідна" економіка. Безперечно, це не тотожні поняття. Змішана економічна система, яка характеризує сучасні розвинені країни, еволюціонувала з економіки чистого ринку, врахувала його недоліки і відмови. Сучасні розвинені економічні системи характеризуються різноманітністю форм власності та господарювання, якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, конкурентному механізмі, значною економічною роллю держави, прогнозуванням соціально-економічних процесів тощо.

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільняються від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально-економічними потрясіннями, кризовими явищами.
Саме таке становище характерне для сучасної України, інших країн, що утворились на терені колишнього СРСР, усіх країн, що відходять від командно-адміністративної моделі.

Завдання: прочитати, скласти конспект, підготуватися до семінару.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ

1.У чому полягає сукупність економічної системи?

2.Назвіть структурні елементи економічної системи

3. Охарактеризуйте продуктивні сили та їх структурні елементи.

4.Опишить виробничі відносини як елемент економічної системи.

5.Яка роль належить господарському механізму у економічній системі.

6.Які визнаєте типи економічних систем?

 

Рекомендована література: 5:с.62-67;3:с.34-38;6-13;1:52-84

Форма контролю: фронтальне опитування.

 


Тема 2. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

Кількість годин:3

Мета вивчення: аналіз відносин власності як визначального виробничого відношення.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

 

Власність є однією з найбільш фундамен­тальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця — суспіль­не виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці
люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження—привласнення діяль­ності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Певна річ стає власністю, тобто економіч­ною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини.

Привласнення — процес, що виникає у результаті по­єднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відно­шення суб'єкта до певних речей як до власних. Привлас­нення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої фор­ми власності та її видів.

Вихідним моментом привласнення є сфера виробницт­ва. Саме тут створюється об'єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступа­ють як вторинна і третинна форми привласнення.

Головним об'єктом привласнення в економічній си­стемі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів.

Власність — це сукупність відносин між суб'єкта­ми господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Варто зауважити, що категорія "привласнення" породжує свій антипод — категорію "відчуження".

Відчуження — це позбавлення суб'єкта права на воло­діння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єк­том власності.

Привласнення і відчуження — парні категорії, які існу­ють одночасно. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб'єкта.. Якщо один суб'єкт заявив, що "це моє", це всеодно, що він сказав іншим суб'єктам: "Це не ваше".

З аналізу цих ознак випливає, що категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми.

Як відомо, людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування.

Право власності — це сукупність узаконених дер­жавою прав та норм, економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з при­воду привласнення й використання об'єктів власності.

Завдяки цьому економічні відносини власності набува­ють характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків.

Категорії «володіння», «розпорядження» і «користування» виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єк­тами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження — це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управ­лінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і спо­живання корисних властивостей об’єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою. Всезагальною серед них виступає категорія «володіння», бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника.

Таким чином власність як юридична категорія відображає законо­давче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридич­них законів і норм.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контр­агенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами.

Суб’єкти власності — це персоніфіковані носії відно­син власності. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об’єктами власності може служити все розмаїття націо­нального багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці; це все те, що можна привласнити чи відчужити.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм, власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, а зміни однієї форми власності іншою

Кожному етапу розвитку людського суспільства відпо­відає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення за­собів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності.

Для первіснообщинної форми власності характерні од­накові права всіх членів общини на панівний об'єкт влас­ності — землю, а також на засоби праці й результати ви­робництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права влас­ності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосере­дженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

Однак юридична рівноправність усіх громадян капіта­лістичного суспільства не означає рівності в розподілі й кон­центрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і економічну залежність інших.

Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістич­них країнах і заміна її так званою загальнонародною влас­ністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби ви­робництва і результати їх використання спричинили роз­рив природно-еволюційного процесу розвитку відносин влас­ності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалі­стичної системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифі­кацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання праців­ника із засобами виробництва, ступінь право чинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробницт­вом, механізм розподілу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність — це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпоряджен­ня об'єктом власності та отримання доходу належить при­ватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індиві­дуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм влас­ності

Приватна власність в усіх своїх формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у влас­ника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення осо­бистого, а отже, й суспільного багатства, надає економічну свободу вибору, право наслідування, утверджує реальну май­нову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової влас­ності (наприклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використову­вати в господарстві й працю найманого робітника (постій­но чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності. Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створе­ного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, при­дбане в результаті господарської діяльності. Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, влас­ники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні капіталом акціонерного това­риства. Реальне право на розпорядження й управління ка­піталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольно­го пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капі­талом акціонерного товариства як єдиною власністю.

Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за рамки кла­сичної приватної власності. Вона виступає у формі асоційо­ваної (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспіль­ної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивіду­ального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній

Державна власність — це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження влас­ністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність — це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфі­кується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі для виконання економіч­них, соціальних і оборонних функцій. Об'єктами держав­ної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фунда­ментальна наука, оборонні та космічні об'єкти тощо.

Муніципальна (комунальна) власність — це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Кооперативна власність — це об'єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність ко­оперативу формується в результаті об'єднання майна, гро­шових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляєть­ся відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

Власність трудового колективу — спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за ра­хунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.

Власність громадських та релігійних об'єднань ство­рюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного май­на. Суб'єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує різні форми власності — приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів

Комбіновані форми власності. У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонуван­ня виробництва відбувається процес об'єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кож­ною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об'єднання. Кожний учасник такого об'єднання делегує органу управління та­кий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати ос­новних властивостей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і зако­нодавчо закріплені такі форми власності:

— приватна;

— колективна;

— державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на по­розі постіндустріального розвитку і характеризується ди­намізмом та новітніми тенденціями в розвитку відно­син власності.

Результатом цих процесів є:

1) подальше розширення плюралізму форм власності — приватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоратив­ної, колективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знахо­дить свою "нішу" продуктивного функціонування і макси­мальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдя­ки останньому забезпечується конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому;

2) значне поширення змішаних і комбінованих форм власності, де провідна роль належить корпораціям і вели­ким фірмам;

3) посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми влас­ності трудових колективів, збільшується частка акцій се­ред працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медич­ним обслуговуванням тощо;

4) прогресивна зміна структури об'єктів власності: пріо­ритетними стають такі об'єкти власності, як наукові знання, інформація, комп'ютерні програми, нові технології, космічні об'єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо;

5) розширюються форми та об'єкти міжнародної влас­ності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами.

 

Завдання: прочитати, скласти конспект, підготуватися до семінару.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Визначте сутність власності як соціально-економічної категорії. Розкрийте генетику відносин власності через поняття привласнення та відчуження.

2. Охарактеризуйте власність як юридично-правову категорію. Дайте визначення системи прав власності.

3. Визначте структуру власності за суб'єктами та об'єктами власності. Що таке домінуючий об'єкт власності та як він змінюється у процесі еволюції людства?

4. Охарактеризуйте тип, форму та вид власності. Які ви знаєте підходи до класифікації форм власності.

5. Дайте визначення історично-вертикальному підходу до класифікації власності. Наведіть історичну еволюцію форм власності.

6. Охарактеризуйте горизонтально-структурний підхід до класифікації власності.

7. Визначте новітні тенденції в розвитку відносин власності.

Рекомендована література: 3 підручник 1998 р. с. 58-74; 5: с. 67-80

Форма контролю: фронтальний опит.


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

 

Існують різні погляди на природу і причини інфляції, але переважують два напряму: перший розглядає інфляцію як суто грошове явища, спричинене порушенням законів грошового обігу; другий -як макроекономічне явище, спричинене порушенням пропорцій відтворення і насамперед між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією товарів. Тим часом інфляція є складним явищем що зумовлена комплексом внутрішніх то зовнішніх причин.

Під інфляцією розуміють диспропорції між різноманітними сферами народного господарства (нагромадженням та споживанням, попитом та пропозицією, доходами та витратами держави, грошовою масою в обігу та потребами господарства в грошах і т. ін.), які проявляються в загальному зростанні цін. Інфляція виникає тоді, коли створюється такий тиск на підвищення загального рівня цін, що гроші знецінюються.

Інфляція (від лат. inflation —розбухання) — це зростання загального | рівня цін унаслідок перевищення кількості грошей в обігу порівняно із сумою товарних цін.

Інфляція - це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві і порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари та послуги.

Як правило, сучасні економісти розглядають інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні. До найважливіших причин інфляції можна віднести наступні:

1. Непродумана політика центрального банку: якщо центральний банк з певних причин (економічних чи політичних) швидко збільшує пропозицію грошей, то неминуче розвивається інфляція попиту.

2. Незбалансованість державних видатків і прибутку призводить до дефіциту державного бюджету, фінансування якого за допомогою додаткової емісії прямо розкручує інфляцію попиту.

3. Кредитна експансія - надмірне розширення кредиту веде до емісії грошей в безгрошовій формі.

4. Інфляційне небезпечні інвестиції (військові витрати, утримання збиткових підприємств) збільшують державний борг, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

5. Переважання в ринкових структурах олігопольнихринків

6. Імпортована інфляція, роль якої зростає зі зростанням відкритості економіки й втягнення її в світогосподарські зв'язки тієї чи іншої країни.

7. Інфляційні очікування - виникнення в інфляції самопідтримуючого характеру.

8. Неекономічні чинники - революції, війни, політична нестабільність, втрата довіри до уряду тощо.

З'ясування причин інфляції має велике значення для розробки антиінфляційної політики.

Коріння інфляції слід шукати насамперед у порушеннях грошового обігу. Вона спостерігається тоді, коли центральний банк, що представляє державу, здійснює політику наповнення каналів обігу надлишковою грошовою масою, яка не забезпечується товаром та послугами. Наприклад, коли він надає уряду позики для покриття дефіциту державного бюджету.

Отже, будь-яка причина, що породжує дефіцит бюджету (збільшення державного апарату та зростання виплат на нього, збільшення рівня заробітної плати, підвищення розміру пенсій і стипендій, збільшення штату поліції та армії, мілітаризація економіки, екологічні та соціальні програми тощо), спричиняє інфляцію.

Інфляція, в основі якої лежить зростання сукупного попиту, що не супроводжується відповідним зростанням виробництва, товарного обігу і відповідно доходів держави від реального сектору економіки, має монетарний характер.

У випадку, коли державна політика спрямована на зростання швидкості грошового обігу без відповідної динаміки товарного виробництва, має місце інфляція попиту. Вона починається у секторі споживання, а згодом охоплює всі галузі економіки.

Крім того, існують ще причини немонетарного характеру. В Україні це особливості національної структури виробництва, диспропорції, що склалися між засобами виробництва та предметами споживання і послугами.

До немонетарних причин інфляції в умовах перехідної економіки належать високий монополізм і низький рівень конкуренції. Монополії протидіють появі на своїх ринках нових виробників, зменшуючи обсяги виробництва, вони підвищують ціни, одержуючи при цьому надприбутки.

 

 

Інфляція може набувати різноманітних форм. Залежно від мети дослідження та причин виникнення ми можемо розрізняти різні види інфляції:

1. За характером інфляційного процесу:

- відкрита інфляція відбувається годі, коли макроекономічна нерівноваїа проявляється в нічим не стримуваному, вільному зростанні цін, що явно впливає



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 494; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.14.26.141 (0.014 с.)